бібліотека Ї Тарас Возняк. "Феномен міста".
Львів: Sine qua non – «без чого немає»
Оглядаючи всю історію розвитку
Львова, ми можемо побачити принаймні чотири дивним чином втілені у львівській
архітектурі періоди розвитку міста, що сформували його дух. Це руський Львів,
що задав головний тон місту, ренесансний Львів – місто великого торгового
шляху, сецесійний – місто трьох (українського,
польського та гебрейського) національних Відроджень,
а також місто українського і польського (маємо це визнати) національного резистансу.
Часто запитують, а чи є Львів европейським у повному сенсі слова містом, закладаючи у
поняття европейськости лише позитиви. Звичайно, так,
як, скажімо, Венеція чи Севілья, де, як і у Львові, немало історичного Сходу і
чиє сьогоднішнє завдання і шанс – втримати це різноманіття, що є інструментом і
перевагою.
Львів є містом полікультурного
спадку. На його візантійську основу наклалися польське, німецьке, гебрейське, вірменське, австрійське, а згодом російське та совєтське нашарування, через Львів відбувалася трансляція европейських віянь, через нього йшли на Україну католицизм,
протестантизм, контрреформація, хасидизм, франкізм, сіонізм. Сам же він зазнав
ерозій соціалізму/комунізму і націоналізму. Місто спробувало всіх европейських великих стилів – ренесансу, бароко, рококо,
класицизму, щоб знайти своє справжнє обличчя у розніженій віденській сецесії.
Свою самостійність Львів
вибудовував на маґдебурзькому праві, автономії Koenigreich Galicien und Lodomerien, австрійському
парламентаризмі. У незалежній Україні місто намагається існувати на принципах
хоча й обмеженого, однак самоврядування.
В історії українського
національного руху Львів не раз відігравав ключову роль. Уперше – наприкінці
XIX ст., коли через переслідування російського царату центр національного руху
перемістився з Наддніпрянської України в Галичину. Саме тоді Галичину порівняли
з П’ємонтом (Piemonte), маючи на думці, що вона покликана відіграти в долі України таку ж роль,
що і П’ємонт у визволенні та об’єднанні Італії.
Вдруге Львів став головним
осередком українського політичного життя у 20-30-х рр. ХХ ст., коли тоталітарна
система в СССР придушувала будь-які спроби усамостійнення
народів, і лише в Західній Україні, попри утиски польської влади, визвольний
рух продовжував розвиватися. Проте, в обох випадках Львову не вдалося до кінця
відіграти роль столиці «українського П’ємонту».
З волі Гітлера та Сталіна,
Західна Україна і Львів, як розмінна монета, опинилися у складі СССР. Скільки
років Україна була розірвана по різних імперіях – і ось, здавалося, нарешті
єдність. Як з’ясувалося – зі звірячим обличчям. Чи про таку єдність йшлося
західним українцям?
Чи не кожна родина на Західній
Україні потерпіла від цього режиму. Оговтавшись, більшість населення так чи инакше почало опиратися, і цей опір тривав аж до 50-х
років. До кінця свого існування комуністичне правління так і не зламало хребта
мовчазному, але затятому неприйняттю. Виростали нові покоління, а спротив
залишався, створюючи передумови виникнення вогнищ і каталізаторів розвалу СССР.
Після об’єднання України під совєтською владою і придушення націоналістичного підпілля
Львів, здавалось, остаточно перетворився у пересічний обласний центр СССР, хоч
і з певною «місцевою специфікою». Проте й тоді багато українських патріотів
вірили, що нове національне відродження почнеться саме зі Львова.
Львів виправдав ці сподівання
наприкінці 80-х, коли внаслідок горбачовської перебудови та гласности
з’явилися перші паростки свободи. Тоді Львів першим став на шлях боротьби за
державність і значною мірою потягнув за собою всю Україну, втретє ставши
центром національного відродження.
Чому саме Львів? Опинившись
під більшовицькою владою лише у 1939 р. (остаточно в 1944), Львів зазнав
меншого впливу системи. Він і в совєтські часи
залишався одним з найбільш українських міст України, де попри всі
русифікаторські зусилля панувала українська мова. КГБ й комуністичній
пропаганді не вдалося витравити пам’ять про національно-визвольну боротьбу.
Справу підпільників 40-50-х рр. новими методами продовжували дисиденти 60-70-х
– Львів став одним із найважливіших осередків дисидентського руху.
Незважаючи на атеїстичну пропаґанду, Галичина залишалася цитаделлю релігійности, що в совєтських
умовах було проявом нонконформізму. У підпіллі продовжувала діяти заборонена
Українська Греко-Католицька Церква.
Однак після здобуття Незалежности місто опинилося на роздоріжжі. Увага
політичних лідерів сконцентрувалася на загальноукраїнських справах,
націонал-демократичний політичний істеблішмент переїхав до Києва. Практично
ніхто не займався власне регіоном та Львовом. Націонал-демократичні, а потім і постнаціоналістичні лідери бачили Галичину як своє завжди
вірне запліччя, справний інструмент для здобуття чергового депутатського
мандату. Як результат – регіон і місто почали деградувати: економічно, політично,
суспільно. Прийшов час усвідомлення цієї ситуації, певного отверезіння.
Потрібно визначитися як щодо своїх можливостей, так і щодо перспектив. Звісно,
не можна вибудовувати утопічних проектів на кшталт водного шляху з Гданська до
Галаца, однак, якщо нічого не плануєш, то нічого і не осягнеш – місто та регіон
і далі стагнуватимуть.