Тарас Возняк.    "Феномен міста".

Львів: динаміка політичного позиціювання

Україна, як і вся Центральна та Центрально-Східна Европа, перебуває у фазі постійної та динамічної зміни вже другий десяток років. Сьогодні на екранах телевізорів Україна нагадує жерло вулкана. Для боязкої Европи це неабиякий пострах.

Зміни розпочалися з розпадом комуністичної системи та СССР. Неабияку роль у спротиві та поваленні комуністичного режиму свого часу відігравала Західна Україна загалом та Львів, як його неформальна столиця, зокрема. Не буду згадувати про опір 40-50-х рр. Це загальновідомо. Однак істотним є те, що саме він сформував особливе позиціонування Західної України та Львова на другу половину всього ХХ сторіччя. Регіон був завжди в опозиції щодо пануючого комуністичного режиму. Цим він відрізнявся від решти території України. Так, він не був кузнею кадрів, як Дніпропетровщина, не брав безпосередньої участи у здійсненні влади в СССР, однак його позиціонування стало тим ресурсом, який дозволив таки розвалити СССР. Звичайно, це не виключна заслуга саме цього регіону. Були ще країни Балтії, Кавказ, а зрештою, і Москва та Ленінград. Оце власне і все.

Тим не менше роль Львова у цьому процесі важко недооцінити – перші мітинги, перші страйки, перші недержавні громадські організації – все це створювалося тут. З Львова йшла громадська ініціатива. Особливо активізувалося місто наприкінці 80-х – на початку 90-х.

Що було мотивацією такої активізації суспільного життя в регіоні? Перш за все, проект створення самостійної Української держави. Цей проект створили не у 80-х чи 90-х роках. Це плід розвитку української нації та політичної думки починаючи з початку ХХ ст. Було запропоновано декілька моделей. Деякі з них навіть було частково реалізовано (УНР, ЗУНР).

Проект створення незалежної держави з назвою Україна було остаточно реалізовано 1991 р. Однак дуже скоро стало зрозумілим, що держава Україна (а саме такою є офіційна назва нашої держави, і не даремно), зовсім не є Українською державою, як це передбачалося попередньо згадуваними політичними проектами наших попередників. Влада у державі з назвою Україна була опанована постсовєтською номенклатурою Української Радянської Соціалістичної Республіки. Мало того, нова незалежна держава проголосила себе її правонаступницею. Така номенклатурна держава остаточно оформилася за президентства Леоніда Кравчука. З огляду на те, що вона функціонувала на засадах тільки дещо модифікованої Конституції УРСР, ми з повним правом можемо назвати її Першою республікою. Однак вона зовсім не відповідала тому проекту, який обстоювала провідна верства Західної України та Львова. Щоправда, голос регіону тоді був дуже вагомим. Вперше і востаннє репрезентант регіону, В'ячеслав Чорновіл, ледь не став Президентом України. Це і був апогей політичної присутности Львова на політичній арені України. З того моменту впливи Львова постійно зменшувалися.

Тим не менше у Львові почалося формування наступного політичного завдання, чи проекту – перетворення номенклатурного «государства Украина» у справді українську державу. З'явився лозунг «Україна має стати українською». А не анти-українською, як це часто було за президентства Кравчука. Прошу не плутати з провокативним гаслом «Україна для українців».

Однак суспільні відносини та тенденції у владі України розвивалися у зовсім иншому напрямку. Для політичного класу «государства Украина» головним завданням середини 90-х стала зовсім не українізація України, причому я маю на увазі не лише гуманітарні та мовні аспекти українізації, а перетворення її у державу для всіх українців, а не лише для постсовєтської номенклатури. Головним завданням стала приватизація так званої загальнонародної власности. Якою мірою участь у ній брали представники регіону? Якщо говорити про серйозні об'єкти, а не про щось менше, то практично жодною. Середина 90-х породила український олігархат, який почав творити монополії в окремих секторах української економіки (1).

Правовою фіксацією переходу від номенклатурного проекту «государства Украина» до олігархічного проекту знову ж «государства Украина» стало прийняття нової Конституції України 1996 р. І ми практично перейшли до Другої Республіки. Її персоніфікованим творцем поза всяким сумнівом слід вважати Леоніда Кучму. Однак, яке відношення ці процеси мають до Львова та Західної України в цілому? А дуже просте – з якогось моменту ми стали маніпульованим з Києва електоральним ресурсом, який вже не те що не здатен сформулювати своє самостійне бачення нашої країни, створити її проект – ми вже почали проговорювати чужі нам слогани, вважаючи їх своїми. Перший раз ми потрапили у цю пастку на виборах 1994 р., коли нам накинули «державника» Леоніда Кравчука, страхаючи «московським ставлеником» Леонідом Кучмою. Жодної своєї кандидатури Львів не запропонував. Той самий фокус був пророблений з нами двічі. На виборах 1999 р. ми поголовно підтримували «державника» Леоніда Кучму з остраху перед «московським ставлеником» Олександром Симоненком. Байдуже, що тверезі голови постійно говорили, що нас спеціально заганяють у такі глухі кути. Однак справа далеко не у особистостях. Кравчук та Кучма реалізовували свої програми, які зі Львовом, і зрештою українством, нічого спільного не мають. Наша гаряча підтримка останніх тим самим позбавляла нас самих як свого бачення майбутнього України, так і своєї думки щодо инших проектів, які підсували нам збоку (2).

Таким чином, на дві каденції правління президента Леоніда Кучми ми теж були виключені з політичного процесу в країні. Під політичним процесом я маю на увазі не постійну задіяність у різних протестних акціях, а реалізовуване бажання формувати обличчя нової держави у відповідності з нашим баченням її майбутнього.

Тимчасом Кучма розбудовував олігархічний проект «государства Украина», періодично водячи наївних галичан за носа: то відстоюючи наш острів Тузла (з дозволу Путіна), то імітуючи проевропейський вектор розвитку України. Однак його помилка полягала у тому, що він не врахував величини та різноманітности України. За час його правління, хоча ще під його наглядом, однак все більш самостійно почали рости не один олігарх чи одне сузір'я олігархів, а кілька олігархічних центрів. Між ними розпочалася конкуренція. Як правило, з огляду на походження, вони мали чітку географічну прив'язаність. Таким чином і виникли «дніпропетровські», «донецькі». Почалася конкуренція окремих олігархічних груп.

Однак, не з'явилося «львівських». І причина не лише в инакшій структурі промисловости, яка не давала змоги приватизовувати цілі державні монополії. Можливо, завадила ментальність.

У Львові натомість швидко почав підніматися малий і середній бізнес. Разом із ще не зовсім зубожілими дантистами, адвокатами, нотаріусами вони склади доволі істотний прошарок, який можна вважати зародковим «середнім класом».

У виборах до Верховної Ради 2002 р. цей прошарок знайшов і свого лідера – Віктора Ющенка. Однак лідер не зміг повністю реалізувати практичний виграш виборів. Спецоперація з вбивством Гії Гонгадзе (радше за все, російська) повністю дискредитувала Леоніда Кучму і прив'язала його до Росії та віддала країну «рятівнику Кучми, кризовому менеджеру Віктору Медведчуку».

Але й у цих виборах Львів віддав свої голоси Віктору Ющенку безоглядно, а не з розрахунку. Така безоглядність та безкорисливість у любові до чергових лідерів надовго стала нашою визначальною рисою. Бо ж справді, отримавши перше попередження щодо дивного результату справжньої перемоги у виборах, ми так і не зробили жодних висновків щодо реальної політичної зарадности своїх лідерів. Вже не кажучи про те, що на всі вибори ми насправді йдемо з кількома найпримітивнішими слоганами, як-от «Україна без Кучми». Для вулиці це добре. Однак після перемоги, у Верховній Раді ми опиняємося без реальної програми побудови держави. І тоді все зводиться до простацького розкрадання держави чи вирішення своїх питань.

Вибори президента України 2004 р. остаточно мобілізували середній клас по всій країні. Емоційна мобілізація була настільки потужною і всепоглинаючою, що було б недоречно ставити якісь запитання перед героями Майдану про програму розвитку країни. Вистачало того, що вони свої, хороші хлопці, і дівчата гарні, а отже, здорові і розумні. На Майдані проголошувалися правильні гасла.

Однак не так сталося, як гадалося. А проблема, мабуть, була не у лідерах – вони є такі, які є, – а у нашому підборі цих лідерів. В обстоюванні саме наших, а не їхніх інтересів. З цим у львів'ян якось не складається.

За час дворічного президентства Віктора Ющенка не відбулося розосередження влади. Львів не став настільки істотним економічним і політичним центром, який зміг би тягнути Україну до ЕС, як про це скандувалося на Майдані. А попри все саме Західна Україна була одним з головних рушіїв Майдану. Щоправда, головну роль все ж відіграв Київ, який сприйняв помаранчеву революцію як свою.

Уцивілізовування України тривало кілька місяців. А далі знову все стало на свої місця. Почався реалізовуватися якийсь еклектичний проект, який призвів тільки до хаосу. Ющенко знову кинувся до олігархів. І «своїх», і «не своїх». Він знову згодився розбудовувати Україну за їхніми лекалами. Тобто без Львова, бо на славній зустрічі Ющенка з олігархами жодного «бізнесмена», який би мешкав на захід від Києва, не було. Долю держави знову вирішували без нас. Хоча саме ми привели нового помаранчевого президента до влади. Так само, як і помаранчеву прем'єр-міністра.

Таким чином, не в останню чергу завдяки винесеному нами на вершину влади Ющенку, як це не парадоксально, укріпилися та зміцніли його та й наші колишні донецькі опоненти.

Дальше – більше. Вибори 2006 р. довершили олігархічний вибір (чи помилку?) президента Ющенка. Почалося повзуче перебирання влади донецьким кланом. Це призвело до конфліктів між трьома головними олігархічними угрупуванням, які мають відповідні політичні надбудови. Що стосується «донецьких», то тут все ясно (Ахметов). Найбільш різко їм опонує умовно «дніпропетровська» група з політичною надбудовою у вигляді БЮТу (Коломойський). Проміжну позицію займає «наполовину донецьке, наполовину київське» олігархічне угрупування (Гайдук, Тарута), політичною надбудовою якого є «Наша Україна».

Сьогодні розгорілося гаряче політичне протистояння. Однак перш, ніж зайняти якусь позицію у цій боротьбі за владу, ми повинні розібратися, а за що вона, власне кажучи, точиться? За Нікопольський феросплавний завод? Між Ахметовим та Коломойським? Тобто між Донецьком та Дніпропетровськом? Або на політичному рівні – Партією регіонів та БЮТом?

Чи маємо ми тут що сказати? Здається, вже не забагато. Тому й так тихо у Львові під час організованого регіоналами бізнес-Майдану. Тому чисто інтуїтивно люди починають розуміти, що нас знову хтось хоче використати. І це ще не так погано. Однак за умови, що і ми, як регіон і як місто, зможемо брати участь у справжньому прийнятті рішень та хоч якось впливати на своє майбутнє (3; 4).

То що львів'яни? До нас знову апелюють з проханням про підтримку. Хто апелює? Все ті ж. Щонайперше БЮТ. І він має величезні шанси у нашому регіоні. І все та ж «Наша Україна». Отож нам знову пропонують рушати на «нашу не свою війну». Полетимо на патріотичних крилах рятувати Україну та демократію, чи, може, для початку запитаємо у наших поводирів з печерських пагорбів, що вони зробили з нашим попереднім вибором і що збираються робити з наступним?

1. Тарас Возняк. «Проект Україна». Підсумки десятиріччя / Україна, Росія, Білорусь: три проекти, Журнал «Ї», №18, 2000.

2. Тарас Возняк. Украдена Україна. До формування української політичної нації / 10 років «Проекту Україна», 2001, Журнал «Ї», №22-1, 2001.

3. Тарас Возняк. Україна між трьома політичними потугами / Україна як суб'єкт геополітичної гри, Журнал «Ї», №39, 2005.

4. Тарас Возняк. Чи є геополітичне поле для маневру України?  / Україна як суб'єкт геополітичної гри, Журнал «Ї», №39, 2005.

На початок