бібліотека Ї Тарас Возняк. "Феномен міста".
Львів: українсько-польсько-єврейський спільний культурний спадок
На початку ХХ сторіччя більшості
цивілізованого світу видавалося, що людство нарешті вступає в епоху розуму,
процвітання та прогресу. Винайдення радіо, потягу та автомобіля, ліфта, таблиці
елементів Мендєлєєва та психоаналізу неначебто мало назавжди відкинути різного
роду расові чи національні упередження.
Однак І Світова війна ущент
зруйнувала ці ілюзії. У 20-30-х роках ХХ століття домінуючою ідеологією у
світі, попри комуністичну, став різноликий, проте вкрай агресивний націоналізм.
Він набирав форм як фашистських чи нацистських, так і націонал-комуністичних –
як-от кампанії боротьби з космополітизмом у СССР. І навіть ІІ Світова війна не
доконала націоналізм як явище. Крах колоніальної системи, попри безсумнівне
звільнення багатьох народів світу, випустив у світ ще більше демонів
націоналізму. Ледь не кожен національно-визвольний рух в Африці чи Азії мав у
собі потужну націоналістичну компоненту. І врешті це призвело до нової хвилі
національних катастроф – як-от конфлікт народности гуту з народністю тутсі в
Руанді.
Отож ми бачимо, що національне є
такою реальністю, яка не нівелюється ні трагічними уроками І та ІІ Світових
війн, які і були значною мірою зіткненнями різних націоналізмів, ні уроками
сьогодення, коли ми стикнулися із специфічно трансформованим ісламським
фактором, який дуже близький до класичного націоналізму.
Часи прогресистського оптимізму
минули. Націоналізми в цілому на землі не зникають, а посилюються. А це, перед
усім, пов’язано і з всюдисущою ксенофобією.
Однак не все так безнадійно. Уроки
Світових війн були уроками для европейських народів та північноамериканських
націй. І здається, вони їх засвоїли. Принаймні на інституційному рівні. Щораз
більше стають популярними ідеї толеранції та співіснування.
Однією з основних причин ксенофобії є
те, що сусіди не знають одні одних. Страх і, відповідно, нехіть щодо инших
виростає з простого незнання цього иншого. Завжди для дитини найстрашнішим
виглядає, хоча й порожній, однак темний куток кімнати. Людина боїться
невідомого, яке сприймається як чуже. А уява завжди домальовує це чуже до
гігантських розмірів.
Тому такою важливою є відкритість
культур одна до одної. Тільки за цієї умови ми можемо пізнати одні одних, щоб
потім одні одних зрозуміти і не боятися. Саме закритість культур, культурна
автаркія і породжують ксенофобії та спрямовані не на розбудову власного
суспільства та культури, а проти инших суспільств та культур націоналізми.
В Европі першою, однак засадничою
спробою подолати таку культурну ізоляцію було французько-німецьке примирення.
Французько-німецький конфлікт на Райні став причиною двох Світових війн та
безлічі конфліктів. Здавалося, що подолати цей конфлікт неможливо. Однак
політична воля двох основних европейських націй здолала цей майже безнадійно
задавнений конфлікт і таки свідомо пішла на побудову нової европейської
єдности, яка віднедавна стала називатися Европейським Союзом.
Одним з істотних аспектів
франко-німецького примирення стала концепція спільного европейського спадку. Бо
на франко-німецькому пограниччі, за яке боролися у двох Світових війнах, було
безліч як німецьких, так і французьких артефактів, які можна було легко
включити як в один, так і в инший культурний канон. Стара Алеманія (а колись не
було кінця безкінечним дискусіям чи це французька Allemagne чи німецька
Alemannen?), Ельзас (це французький Alsace чи німецький Elsass?), Лотарінгія
(знову протистояння – Lorraine чи Lothringen?) стали не територією взаємного
поборювання культур, а їх синтезу, про що пише алеманець Вольфґанґ Гайденрайх
(Wolfgang Heidenreich). Це і паралельне існування середземноморської
французької кухні і кухні німецької, і французької мови і «alemannische
Sprache». Водночас це регіон, в якому зберігають всі культурні надбання, як
суто французькі, так і німецькі – «потрібні були неабиякі зусилля студента
німецької мови і літератури, щоб віднайти мою Алеманію як місце самоповаги, а
мою алеманську говірку як мову добросусідського порозуміння – пише алеманець,
людина прикордоння Гайденрайх. – Я сидів над книжками, відкривав ґеніяльні переклади
середньовічних ченців, епічну й ліричну майстерність мінезінґерів, нестримність
Ренесансу, гуманістичний, покликаний перетинати кордони освітній оптимізм у
нашому реґіоні. Мені відкривалися горизонти великих зламів і сподівань,
активне, волелюбне життя і діяльність поетів, книгодрукарів, проповідників,
митців і громадян в околиці Мілана, Базеля, Кольмара, Фрайбурґа, Страсбурґа,
Майнца і Кьольна, то був життєвий простір, в якому розквітали й починали
застосовуватися в галузі культури народні мови, з якими на цих натхненних
вітрах Алеманії наші предки вчилися поводитися вільнодумно і закохано,
по-просвітницьки і з гумором»*.
Завдяки батькам-засновникам
Европейського Союзу французу Роберту Шуману (Robert Schuman, 1886-1963) та
німцю Конраду Аденауеру (Konrad Adenauer, 1876-1967) ще у 50-х роках вдалося
зламати хребет традиційним французьким та німецьким упередженням один щодо
одного. І це при тому, що кордони між цими країнами спочатку неначе відрізали у
40-х роках значну частину німецького культурного спадку від власне Німеччини,
однак потім у 90-х неначе розтанули в загальноевропейській Шенгенській зоні.
Але цей розлом був тільки одним з
розломів у Великій Европі. Ще однією незагоєною раною було німецько-польське
протистояння, що має довгу історію, яку можна виводити ледь не від традицій
Тевтонського ордену. Прусія була однією з держав, які розірвали Річ Посполиту
1772 р. Це вже в оптиці ХІХ ст. було сприйнято як національна катастрофа. Бо
саме тоді насправді народилася польська політична нація і, відповідно,
польський націоналізм. Однак народження польського націоналізму було
віддзеркаленням народження націоналізму німецького, який вилонився з німецького
романтизму, який апелював до національних цінностей, «духа мови», «духа
народу». Творцями його стали такі світочі людства, як Гумбольт (Friedrich
Wilhelm Heinrich Alexander Freiherr von Humboldt, 1769-1859), Фіхте Johann
Gottlieb Fichte, 1762-1814), Ґьоте (Johann Wolfgang von Goethe, 1749-1832) з
його ідеєю розгортання суб’єктивного, об’єктивного та абсолютного духа у
Прусську державу. Відповіддю стали Адам Міцкевич (Adam Mickiewicz, 1798-1855)
та Юліуш Словацький (Juliusz Słowacki, 1809-1849) як генії польського
національного духу. Проте дуже симптоматично, що обидва вони значною мірою не
поляки, бо обидва є породженнями культурного пограниччя. Міцкевич –
польського-білорусько-литовського. А Словацький – польсько-українського. Вони
ще не бачили білоруськість, литовськість та українськість як щось радикально
відрубне від польськости. Тому Міцкевич щиро пише: «O Litwo, Ojczyzno moja...»
Особливо загострилися
польсько-німецькі стосунки під час і після ІІ Світової війни. Нацистська
Німеччина 1939 року знову взяла участь у розподілі відродженої ІІ Речі
Посполитої. Тоді як маріонеткова просталінська Польська Народна Республіка 1945
року з волі переможців у війні встановила свій суверенітет над давніми
польськими землями, які вже століттями були понімеченими і які німці сприймали
однозначно як свої. Звідти практично насильно було переселено 12 мільйонів
німців і переселено мільйони поляків з «східних кресів» – малих батьківщин
Міцкевича та Словацького – теперішніх Литви, Білорусі та України. Одна польська
пані описала це так: «Польщу пересунули, як шафу, на
Тому ще у 60-роках розпочався процес
польсько-німецького примирення. Спочатку це було примирення та прощення на
рівні польської та німецьких Церков. Потім вибачення канцлера Віллі Бранта (Willy
Brandt, 1913-1992). Після розпаду комуністичної системи цей процес пішов на
всіх парах. І одним з питань, які потрібно було вирішити, стало питання
німецького культурного спадку на нових землях Польщі. Не варто спрощувати та
стверджувати, що усвідомлення того, що він є спільним, проходив і ще проходить
без складнощів. Однак все більше стає усвідомлення того, що це наш
загальноевропейський спадок, який підлягає збереженню та плеканню. І йдеться не
лише про архітектурні об’єкти, але й про наповнення цих кам’яних декорацій –
про традиції, які сотнями років плекалися німецькими мешканцями міст, в яких
тепер мешкають поляки. І таким чином ці, ще недавно безмовні кам’яні декорації
починають говорити, починають оживати і наповнюватися живим змістом, простим людським
життям.
Та розвал комуністичної системи не
зупинився у Центральній Европі. Розпад СССР виопуклив ще один фронт
протистояння, який має вирішальне значення для майбутнього Европи у цілому. У
ХІХ сторіччі народилася не лише польська політична нація, але й українська.
Щоправда, ми дещо відставали від наших західних сусідів. Однак на початок ХХ
сторіччя ми вже були цілком готові до того, щоб в повний голос заявити про себе
як про націю зрілу. Створення Української Народної Республіки 1917 року та
Західноукраїнської Народної Республіки 1918 року створив нову геополітичну
реальність у Центрально-Східній Европі. Вона стала певним сюрпризом для тих,
хто, у відповідністю з романтичними традиціями Міцкевича та Словацького, бачив
майбутнє Польщі у традиціях Речі Посполитої та її кордонах. І вже тоді постало
питання не лише територій та кордонів, а й культурного спадку – бо ж
Польсько-українська війна 1918-1919 рр. у Галичині була значною мірою і
боротьбою за таку перлину, як місто Львів. Чий він – польський чи український,
це королівське польське місто чи княже українське? Про єврейський Львів я
навіть не згадую, хоча він безсумнівно і єврейське місто теж.
Особливо гостро питання культурного
спадку та опіки над ним постало після того, як було встановлено кордон між
сталінським СССР та борутівською ПНР. Звичайно, не для сталіністських
функціонерів. Вони мали инші критерії. Однак навіть вони, попри весь неначебто
інтернаціоналізм, все ж послуговувались націоналістичними штампами. Все, що
опинилося в Польщі, беззастережно оголошувалося тільки польським. Натомість в
підсовєтській Україні знищувалося чи оголошувалося чужим все «польське».
Класовий та атеїстичний підхід довершував справу. Замки, маєтки, палацики,
костьоли руйнувалися і занепадали. Їх трактували як утилітарні споруди – не
було й мови про їхню культурну цінність. Вже не кажучи про цінність як пам’яток
польської культури чи, не дай Бог, европейської культури. Таким чином, чи не
більшість артефактів, які мали відношення до культури старої Речі Посполитої,
стали сиротами. Зрештою так само, як і артефакти питомо української культури.
Церкви та палаци українських магнатів руйнували так само, як костьоли та маєтки
польських. Мільйони поляків з Литви, Білорусі та України переселили до Польщі.
А українців з Закерзоння – до України. Тих, хто залишився, а їх у 1947 році
було ще 150 тисяч, – у сумнозвісній Акції «Вісла» на понімецькі землі – під сам
Берлін.
Після того, як Польща та Україна
стали незалежними европейськими державами, перед нами теж постала проблема
уцивілізовування наших стосунків вже на міждержавному рівні. Завдяки праці
української та польської політичної еміграції польсько-український діалог
розпочався задовго до того. Головно у колах близьких до редактора культового
польського еміграційного журналу «Культура» (Kultura) князя Єжи Ґедройця (Jerzy
Giedroyc, 1906-2000) у Парижі. І вердикт був однозначним – Вільнюс є литовським
містом, а Львів – українським. Про жодні територіальні претензії мови бути не
може.
Це стало фундаментом для формалізації
акту польсько-українського примирення президентами Польщі та України.
Однак разом з тим це означало і те,
що кожна із сторін у відповідності з міжнародним законодавством бере на себе
зобов’язання впорядковувати та охороняти ті культурні артефакти, які відтепер
належать двом народам – і українському, і польському. А таких артефактів є
тисячі і тисячі з обох боків кордону. Причому нарешті стало зрозумілим, що
належать вони не одній з сторін, а обом. І не тільки з огляду на формальний
загальноевропейський спадок. Якщо з костьолами та церквами ще можна якось
розібратися і принаймні формально «приписати» їх до однієї з культур, то з
замками, маєтками, палацами справа зовсім не така однозначна. Шляхта Речі
Посполитої була не тільки різного походження – і польського, і білоруського
(руского і литовського), і українського (руського), і власне литовського.
Шляхта Речі Посполитої існувала ще до остаточної кристалізації польської та
української політичних націй. А тому її самоідентифікація з «польськістю» та
«руськістю» була зовсім инакшою, ніж це прийнято сьогодні. Важко славному і
контраверсійному канівському старості Миколі Потоцькому визначитися, хто він у
нашому сучасному розумінні слова – поляк чи українець. Спочатку римо-католик, а
потім греко-католик, пияк і святенник, будівничий і костьолів, і церков, а
головно – тоді ще греко-католицької Почаївської лаври. Колись шляхтич та
маґнат, а ще – козак та гультіпака. Ну хто він? Швидше за все, як тоді модно
було вважати – «сармат». Тобто ні той, ні инший (у сучасному сенсі слова). Ніколи
не завершаться суперечки щодо нього. Так само, як і щодо багатьох инших. А
відповідно, і артефакти, які вони по собі залишили, можуть входити у культурний
канон як одного, так і иншого народу. Бо спадок цей спільний.
Нарешті прийшов час дещо змінювати
філософію підходу до тих культурних пластів, які залишили нам минулі епохи. Ми
маємо переходити від закоріненої у націоналізмах ХІХ ст. філософії «або-або»
(тобто, цей артефакт або український, або польський) до філософії «і – і»
(тобто, цей артефакт і український, і польський, бо творився в одному
контексті). З огляду на це ми тільки умовно можемо стверджувати, що той чи
инший артефакт відноситься виключно до українського чи польського культурного
спадку, де б він не перебував.
Звичайно, не слід впадати і у
благодушний культурний релятивізм та доходити до перебільшень. Однак нам слід
все ж побачити весь культурний процес у Центрально-Східній Европі не як
фраґментований за національним чи релігійним принципами, а як процес цілісний,
як процес інтенсивного взаємовпливу та взаємообміну. І тоді кожен з артефактів
стане на своє властиве місце у симфонії загальноевропейського культурного
процесу.
Якщо говорити про українсько-польське
пограниччя, то насправді воно сягає кордонів старої Речі Посполитої. Бо костьоли
у Бердичеві чи Києві належать і польській культурній традиції. Так само, як
давньоруські розписи у Любліні чи церкви під Білостоком та Криницею – до
української. Тобто ми бачимо глибоке взаємопроникнення, що дійсно сягає Дніпра
та Вісли. Однак найінтенсивніше розсипані вони на пограниччі у вузькому сенсі
слова – з українського боку на Волині, поділлі та Галичині, а з Польського – на
Підляшші та Малопольщі. Нам усім потрібно ще багато зробити, щоб ті культурні
скарби, які ми отримали у спадок, нарешті здобули своїх справжніх спадкоємців.
Однією з таких перлин спільного
культурного спадку є місто Львів. Кожна з етнічних груп, яка мешкала чи мешкає
у Львові, мала своє уявлення про нього – свій польський, український,
вірменський та гебрейський Львів. Молоді польський та український націоналізми
розробили цілі мітології цього міста. У 20-30-х роках ХХ століття ці мітології
свідомо створювалися як бастіони протистояння. У них не було місця на якесь
більш різнобічне бачення історії цього міста. У польському міті Львова гебреї і
українці були зіпхнуті на маргінес. В українському міті «Княжого міста Львова»
таким маргінесом ставали поляки і гебреї.
Результатом такого бачення історії та
приналежності культурного спадку, яким є Львів, стали і Польсько-українська війна
1918-19 рр., і жорстке українсько-польське протистояння 1930-40 рр.
В результаті цього протистояння мали
місце не лише численні жертви з обох сторін, але й масове переселення людности
– поляків до Польщі, а українців до тодішньої Совєтської України. Місцевих
євреїв – носіїв місцевої культурної традиції – знищили нацисти.
З огляду на це значна частина культурних
артефактів – костьолів в Україні та церков у Польщі – втратили своїх
спадкоємців. Синагоги взагалі стали нікому не потрібними. І це тільки найбільш
спектакулярні об’єкти. А є ще ж маса инших меморіальних місць та будівель. Було
втрачено цілі культурні пласти – осиротілі будівлі ні до кого нічого не
промовляли, а тому порожніли і руйнувалися.
Тому завданням нашої, надіюсь більш
гуманної епохи стало збереження не лише матеріальної спадщини, архітектоніки
міста чи краю, а наповнення її адекватними змістами. Місто і край ще мають
виростити своїх громадян. Громадян, які стануть спадкоємцями всього
багатошарового культурного спадку – і гебрейського, і польського, і
українського. І тоді проблема, чиїми є Львів чи Коломия, стане недоречною.
Нарешті потрібно перейти від популярної у минулому логіки «чи»-«чи», до логіки
«і»-«і». Бо Львів є містом і українського, і польського, і гебрейського, і
вірменського культурного спадку.
*Wolfgang Heidenreich, Mein
Alemannien, Ї, №20, 2000.
Львів, 2003