Тарас Возняк.    "Феномен міста".

Львів: Всякому городу нрав і права

Напевно, я буду банальним (чому б і ні – инколи сподобляєшся благодати бачити речі такими, якими вони є), та знову і знову доводиться повторювати, що у подорожніх ставлення до нового міста, куди їх приводить доля, формується його атмосферою. А з иншого боку, громада міста чи місцевости формує силует чи атмосферу міста.

З чого складається цей силует чи атмосфера? Це, насамперед, узагальнений вираз облич у місті. Він може бути похмурим чи безтурботним, фривольним чи хижим, близьким чи далеким. Попіл чи блиск очей. Водночас це й архітектурна мова міста – чи новояз (читай Андрєя Платонова) совкового обшарпаного міста хрущоб (прєкрасний ґород Комсомольск), чи нав’язливе шамкотіння літньої пані, котра відчайдушно намагається всім нагадати, якою чарівною вона була у молодості (хоча хто його знає, чи й була) і, грубо накладаючи макіяж/тиньк, імітує свою европейськість (старовинний, княжий?? Львів).

Львів, як і кожне постсовєцьке (саме так) місто, має в собі й те, й инше. Він є еклектичним поєднанням безнадійного провінційного совкізму з його блатною попсою та масовим (sic!) відзначенням восьмого марта і щонедільним ритуальним мітиньґом після служби Божої.

Місто – це не тільки складене до купи каміння, що так чи инакше свідчить про мешканців і народи (не біймося того сказати), які його колись населяли, але й уміст і зміст, яким ми наповнюємо це місто. І чомусь мене не покидає відчуття нашої відчужености від цього старого міста, цієї втомлености купи прекрасно складеного каміння від орд усе нових і нових мешканців.

Для мене неймовірно важливо те, де люди святкують свої свята, де ховають своїх покійників, куди на літо віддають дітей. Бо це – свідчення того, де ж люди насправді мешкають – усім своїм серцем і душею, куди віддають найдорожче. А де просто тимчасово перебувають – працюють, заробляють гроші. Де вони насправді, а де – провізорично.

На свята Львів вимирає, стає пустищем. І це симптоматично. Він сиротіє, як старий чи стара, котрі не нажили чи втратили дітей. Різдво та Великдень і для мене – свята карпатські. Та й покійних хотілося би навідувати радше на сонячному погідному цвинтарі довкола церковиці десь у Ямнім, а не на затлумленому Личакові.

Якось нью-йоркський таксист мені сказав: «Тут я заробляю гроші, але моя батьківщина – Ізраїль, там я живу». Це нічого не свідчить про Нью-Йорк – бо там більш ніж доволі нью-йоркерів. Однак це щось свідчить про цього ізраеліта і про перебування й проживання.

Тому я запитую і себе, й инших – а чи насправді ми живемо в цьому місті? Так, ми гордо називаємо себе львів’янами. Часто це дає нам право спогорда поглядати на «зайд» – різного роду совітів зі сходу. Однак, чи відчуваємо ми це місто, чи стали ми його питомою частиною, а чи лише байдужими квартирантами, чи наповнили ми його справжнім змістом? Чому з такою люттю ми до нього ставимося?

Мовиться про відсутність грошей, часу, води, електроенергії. А тому поступове опускання (як опускається збіднілий старий інтелігент) міста начебто отримує певне виправдання. Однак, здається, справа полягає в иншому. У цьому місті просто треба жити. А не перебувати. Спробувати принаймні раз його відчути. І то не в поетичних самонавіюваннях, а руками – відчути вагу старої львівської цегли, шорсткість побілених крокв на піддашшях, жар липневої бляхи. Зрештою, вжитись у насправді давно покинуті старі помешкання, людські гнізда. Однак не так люто, як це ми вміємо, розшматувавши на собачі буди комуналок. І не так безглуздо, коли до, скажімо, сецесійного Оперного театру ми пробуємо притулити Богу душу винну українську вишивку. З великим хистом перетворюючи дві добрі речі на повний несмак.

Наповнюючи місто своїм змістом, ми свідчимо про себе та свою епоху. На початку століття за три роки Львів прикрасили три великі будівлі: сецесійний залізничний двірець, неоґотичний костел на Привокзальній та оперний театр. Якоюсь мірою вони репрезентували дух часу та львівську громаду початку століття. Львів розвивав підприємництво, культуру та духовність. Звичайно, були і батяри. Однак вони не домінували – марґінес знав своє місце.

Натомість, які будівлі найрепрезентативніші для десяти років української Незалежности? Чи збудували ми новий вокзал, аеропорт, чи хоча би дотягнули до міста колію европейського зразка? Може, розбудували національну бібліотеку? Чи принаймні відновили в повному обсязі й очистили весь комплекс будівель нашої найбільшої святині – собору Святого Юра? Вже не кажу про будівлю, якою нащадки зможуть пишатися, як справжньою пам’яткою саме нашого часу, а не убогим «чупєрадлом», збудованим за СНІПами совєцького часу. Ба навіть більше, мені взагалі чомусь здається, що ми не будуємо майже нічого.

Та щось таки формує дух нашого міста сьогодні. Щось таки накладає на наші обличчя той незбагненний і неповторний слід, завдяки якому нас упізнають у цілому світі й одразу заговорюють ламаною совєцькою. Щось таки застилає наші очі чарівним сірим папером.

Найрепрезентабельнішими будівлями у Львові за роки української Незалежности безсумнівно, стали:

– хмародер Державної Податкової Адміністрації (саме так – із великих літер), що вознісся в небо як добудований обласний комітет КПСС. Зрештою, простих смертних і заздалегідь винних платників податків приймають не у верхніх небесах сього хмародера, а у підземних інфернальних поверхах, де і належить перебувати грішникам;

– відпуцований комплекс Обласного управління внутрішніх справ разом із нещодавно возведеним помпезним пам’ятником Юрія Змієборця – чи не єдина підсвітлена будівля міста, куди там навіть Національному університету й сіромасі Франкові;

– та Обласна Прокуратура, що плавно перейняла естафету від міського комітету КПСС, не давши жодного шансу Львівській біржі зайняти її історичне місце. ОП вдало довершила елегантну архітектуру цієї будівлі гігантичним синьо-жовтим щитом «россійскаґо тіпа» з мечами, який цілком очевидно незугарно наслідує таки справді сумлінніше запроектований символ Камітєта Ґасударствєнной Бєзапаснасті – щоправда, меч тоді був тільки один, бо і партія одна, а тепер і СДПУ(о), і КПУ. Тому, самі розумієте – проблеми.

Державна податкова адміністрація зустрічає випадкового подорожнього при в’їзді у старовинне місто, Прокуратура домінує, звичайно ж, на проспекті Тараса Шевченка, ну а обласне управління внутрішніх справ вигідно доповнює підупалий Національний університет. Важко не згадати «Історію одного міста» (читай Міхаїла Євґрафовича Салтикова-Щедріна). Чи може:

         Всякому городу нрав і права,

         читай Григорія Савича Сковороду?

         Отож, яка громада воздвигла ці три стовпи міста?

         Всяка имъет свой ум голова,

         Що мають символізувати для випадкового подорожнього пануючі над містом прокуратура, міліція та Податкова адміністрація?

         Всякому сердцу своя есть любовь,

         Яке ж суспільство ми збудували за десять років?

         Всякому горлу свой вкус есть каков.

         Очевидно, що те, в якому живемо. І те, якого хотіли. Чи може, ні? А тому нема чого й дивуватися, що щось не так. Що не йдуть інвестиції в місто і країну. Бо ж який інвестор не перейметься трепетом перед такими трьома стовпами та не повтікає світ за очі? Що місто падає чи опускається (тепер уже читай по-блатному) на очах. А зрештою, чи хочемо ми насправді займатися підприємництвом, розвивати культуру та гартувати дух? Напевно, не врем’я.

Львів, березень 2001

На початок