бібліотека Ї Тарас Возняк. "Феномен міста".
Масонство як будування храмів і людини
«Досягнення зміненого стану свідомости стає метою, а не засобом».
Великий Шейх суфіїв Ідріс Шах, Idries
Abutahir Shah, هاشسیردا,
Idris Shah, né Sayyid Idris al-Hashimi, سيد إدريس الهاشمي , 1924-1996
Для проникливих спостерігачів тісний зв’язок між
«будуванням» та «проживанням», чи архітектонічним вистроєм жител, чи структурою
людських поселень і внутрішньою структурою людей, в яких вони мешкають, чи
соціальною структурою громад, які їх населяють, був очевидним давно. Причому
очевидним було й те, що цей вплив не є одностороннім – вистрій житла та
структура поселення впливає на людину і соціум, а з иншого боку, певна людина і
конкретний соціум зводять саме таке житло і будують саме такого типу поселення.
Так само упродовж століть не припинялися спроби
втрутитися у вищезгадані взаємини. Чи то «виховавши досконалішу людину», яка,
своєю чергою, зводила б вигідне і красиве помешкання і, таким чином, закріпила
б репродукцію цієї «досконалішої людини». Чи створила настільки структуроване
суспільство, яке б не лише «виховувало досконалу людину», але й створювало
структурні умови для її репродукції – досконалі міста як соціальні організми та
архітектурні комплекси. Серед будівничих людських жител не бракувало й спроб
підійти до завдання «покращення роду людського» і зі зворотного боку –
покращуючи мистецтво зведення будівель та міст, а у кінцевому результаті –
покращуючи облаштування цілих країн та землі в цілому.
Такими проєктами можна вважати великі релігійні революції. Бо ж кожне з
великих релігійних послань обов’язковим елементом має
в собі «виправлення» чи «удосконалення» людини і соціуму. Але при цьому,
зазвичай, не забувається й більш прикладний аспект створення прийнятніших умов
проживання для цих людей та суспільств. Тобто обумовлюються виключно побутові
регуляції, які стосуються прикладних питань санітарії, харчування, співжиття,
будівництва.
Ба більше – кожна велика релігійна революція
відчувала свій зв’язок з будуванням як будуванням (створенням) чи відбудовою
«праведної/правильної» людини. Чому я вживаю слово «революція»? Та тому, що я
просто повертаюся до первинного його значення, яке означало зовсім не «перелом»
та «заперечення» всього, що було до неї. Ре-волюція у пізній латинській
версії – revolutio – означає
«поворот», «повернення» до чогось попереднього. А що є таким «попереднім»
людини для більшості релігій, як не стан «первісної, ще досконалої, невинної»
людини, «людини до гріхопадіння» – Адама?
Тому великі релігійні революції насправді прагнуть ре-конструювати цю
«невинну», а отже «досконалу» людину. Але
ре-конструювання, попри попереднє «ре», насправді, у реальних умовах після
гріхопадіння та викривлення первісної досконалої природи людини, є все ж
«конструюванням», тобто «будівництвом».
Яскравою ілюстрацією пов’язаности «будування» та
«виховання» як виховання людини є історія поставання та розвитку такого
специфічного духовно-суспільного руху, як вільне
масонство (фр. franc-maçon, старофранцузькою masson, англ. freemason), рух вільних мулярів. Уже сама назва змушує замислитися – бо ж дійсно, що спільного може
бути між мулярами, які споруджують реальні будівлі, та вихованням людини,
осягненням якихось філософських чи духовних істин, на що претендують сучасні
вільні мулярі, чи між укладанням цегли та розбудовою і навіть створенням
новочасних суспільств? Якось доволі кумедно для людини непосвяченої виглядають
серйозні люди на рівні, скажімо, американських президентів – як-от Джордж
Вашинґтон, який у масонському фартушку закладає наріжний камінь під Капітолій,
а по суті – під США.
Насправді ж «наріжний камінь»
закладався задовго до того. І радше навіть на Старому континенті – не у Европі,
про що пише більшість поверхових джерел, які висвітлюють історію вільного
масонства. Як правило, ці джерела зводять історично зафіксовану історію
масонства до того, коли в Англії у XVII ст. об’єдналися ложі «Корона» (Crown Lodge), «Яблуня» (Apple-tree Lodge), «Келих і Виноград» (Rummer and Grapes Lodge) та
«Гусак і Пательня» (Goose and Gridiron Lodge) (ці ложі
носили назви таверн, де вони збиралися), і було створено «Велику ложу
Лондона» (Grand Lodge of London), обрано першого
великого майстра та великих наглядачів об’єднаної ложі. 1717 р. у таверні
«Гусак і Пательня» (The Goose and Gridiron Lodge Ale-house in St.Paul’s Church yard) відбувся перший спільний банкет франкмасонів.
Натомість ті духовні здвиги,
які передували виникненню руху вільних мулярів епохи Просвітництва, відносяться
або до мітології, як-от вплив тамплієрів, чи до непідтверджених домислів, як-от
зв’язок спекулятивних лож, що вже безпосередньо не займалися будівельними
роботами, з оперативними ложами чи гільдіями реальних мулярів, які
споруджували, передусім, ґотичні собори. Упускається і зв’язок спекулятивного
масонства XVII ст. з попередніми духовними пошуками, що існували не лише поза
Британськими островами, але й поза Европою взагалі.
Якщо відкинути генеалогію та
глибоко закорінену в історію розвитку людської думки метафізику вільних
мулярів, то ложі насправді виглядатимуть у кращому випадку закритим елітарним
клубом чи таємною організацією змовників. І тоді годі зрозуміти, а чому ж
чисельна та розгалужена по цілому світу організація, яка хоче покращити людину
і, очевидно, світ, організація, до якої входять короновані особи та президенти,
філософи й учені, називається корпорацією мулярів? А результати більш глибоких
досліджень дають зовсім инші результати, які й пояснюють, чому ж все-таки ця
дивна корпорація вільних і не останніх у цьому світі людей називається
братством вільних мулярів. Без глибокого історичного екскурсу та екскурсу у
історію розвитку людської думки ми не обійдемося.
Навіть, якщо ми пробуватимемо
обмежитися історією франкмасонів на Британських островах, то не зможемо не
згадати першого «короля всіх англійців» Ательстана (Athelstan, Æðelstān,
895-939). Ательстан, як стверджує масонська традиція, був великим прихильником
Ремесла, як називають теперішні спекулятивні масони своє мистецтво.
Щоправда, у давніх документах, як-от рукописи «Regius» (чи рукопис «Halliwell»)
1390 р., «MS Cooke» 1450 р., а також
рукописи «Lansdowne», найстарший з
1590 р., говорять про його любов до ремесла мурувати. При ньому уперше в Англії
у місті Йорку (York Assembly, 926)
було створено статут гільдії мулярів. Однак, так і не зрозуміло, чому аж король
мав стати протектором цієї гільдії ремісників? Що в ній було такого особливого? І чому саме під час його правління з’явилися
якісь парамасонські товариства на Островах? Звернімо увагу на те, що король
Ательстан правив у епоху найбільшої експансії ісламу на Европейський континент
у VII-VIII ст. Молодий, енергійний іслам блискавично поширився на весь
Близький Схід, Північну Африку, Піренеї, навіть південь Франції. І тільки у
битві при Пуатьє у 732 р. король Карл Мартелл (Carolus Martellus, 686-688/741) призупинив процес повної ісламізації Европи. Проте
панування маврів у Еспанії продовжувалося і сягнуло розквіту у Х ст., коли в
Англії правив саме Ательстан. Ісламське військо зупинили. Однак, ідеї та
майстерність, зокрема майстерність зводити чудесні будівлі – ні. А йдеться
щонайперше про одне з відгалужень ісламу, який саме тоді був дуже динамічним – суфізм (فوصت).
Про які ж саме ідеї, що могли прийти з ісламу, ми ведемо
мову? Бо власне про іслам у офіційній і вже дещо привідкритій метафізиці
масонів нічого не говориться, радше йдеться про юдейські впливи.
«Та у масонів все ж існує доволі туманна традиція щодо мусульманського
походження їхнього ремесла. «Словник дат»
Гайдна (2, ст. 347) наводить слова масонських істориків щодо цього питання:
«...кажуть, що архітектори-мусульмани з африканського узбережжя завезли його в
Еспанію на початку IX ст.» (3).
Однак «задовго до» та «водночас із» християнськими лицарськими орденами,
«задовго до» та «водночас із» християнськими монаршими орденами на Сході вже
існували духовні ордени суфіїв-монахів і містиків: Бекташі, Кадирія, Кубравія, Меблеві, Накшбанді, Німатуллахі, Ріфайя,
Сенусійя, Сухравадія, Тіджанія, Чішті, Шаділійя, Ясавійя.
Цікаво, що шлях удосконалення суфійського дервіша, сходин шляху суфія мав
кілька рівнів (масони сказали б – градусів):
§
«шаріат» (شريعة –
правильний шлях) – збирання Божественних заповітів та ісламських законів;
§
«тарікат» (طريقه
– шлях, вказаний Усевишнім Аллахом) – послушництво у ролі «мюрида» (مريد – буквально
«сила волі», «самоповага», а переносно «учень»)
при істинному суфійському шейху (شيخ – «учитель, що має
знання»);
§
«маріфат» (المعرفة –
знання) – пізнання Бога не розумом, а серцем;
§
«хакікат» (حقيقة
– істина ) – повне пізнання істини.
В одному версеті Хаджі Ахмада Яссаві (خواجه احمد
یسوی , Khwaja Ahmad Yasavi, Qozha Ahmet
Yassaui,
1103–1166/67) говориться: «Хто поступає згідно з шаріатом, Хто егоїзму збувшись йде до
тарікату, Душею й серцем лине в маріфат, Лиш той пізнає таємниці хакікат».
Причому, якщо шаріат є «профанним рівнем» (у масонській
термінології), який доступний і обов’язковий для кожного мусульманина, тобто
звичайної посполитої людини, то три наступні «тарікат», «маріфат», «хакікат» –
це вже сходини втаємничених і практикуючих суфіїв. І тут не можна не пригадати
аналогію до трьох основних градусів утаємничення та удосконалення
спекулятивного масонства: «учня», «підмайстра» та «майстра». Сер Річард Бартон
(Richard Francis Burton, 1821-1890)
– британський дослідник Сходу, дипломат та масон сказав, що
«східним батьком масонства був суфізм» (4, т. 1, ст. 286). Цієї ж тези
дотримується і сучасний дослідник та практик суфізму
Ідріс Шах щодо містичної появи якогось премасонства в Англії у часи
саксонського короля Ательстана (894-939), який розвинув тісніші стосунки Англії
з иншими країнами Европи. «Він жив майже водночас із знаменитим еспанським
суфієм Ібн Масаррою (Abu ‘Abd
Allah Muhammad b. ‘Abd Allah b. Masarra b. Najih al-Jabali, أبو
عبد الله محمد
بن عبد الله
بن مسرة بن
نجيح الجبلي, 883-931), школа якого мала величезний та тривалий вплив на
західну думку. У тому ж столітті жив та навчав суфій Зу-н Нун Місрі (Zu-n Nun
Misri), якого вважають засновником ордена дервішів-будівничих. Вважається, що
Зу-н Нун, якого шанують усі суфії, був родом із Нубії (тобто був «чорним»). У
зв’язку з цим, школа дервішів-вуглярів, яку ми пов’язуємо з «Карбонарі»,
використовувала такі слова, як (fehm) «чорний» і «знання, розуміння» (fehm).
Через колір ґрунту Єгипет у переносному сенсі слова називали «чорним». Багато
хто вважає, що «Чорна Магія» – це не що инше, як «Єгипетська Магія», чи
«Мистецтво розуміння»... Середньовічна література переповнена прикладами того,
як плуталися поняття Чорної Магії, алхемії та єгипетських таємниць. Це
нерозуміння і далі зберігається тільки тому, що чужинці не знають про
подібність арабських слів «чорний» та «мудрий». Зв’язок між Чорною Магією,
алхемією та Розенкройцерами (ще одними попередниками сучасного спекулятивного
масонства, про яких йтиметься далі – авт.) знічувала багатьох дослідників,
більшість з яких гадали, що европейці середньовіччя вивчали ці речі з огляду на
загальне легковірство і бажання розкрити якісь таємниці та знайти потаємне
учення» (3).
Іще одна особливість єднає масонство та духовний орден
суфіїв. Суфії суворо дотримуються заповіту Мугаммада ( محمد, 571) шанувати усіх Людей
Книги, тобто послідовників Старого
Заповіту. «Суфії – це давнє духовне братство, походження якого ніхто ніколи
так і не встановив, і не датував. Не дивлячись на те, що суфіїв помилково
вважають мусульманською сектою, їх можна зустріти у будь-якій релігії, і у
цьому вони подібні на «Вільних Мулярів», які, в залежності від конкретної
ситуації, можуть покласти перед собою у ложі Біблію, Коран чи
Тору. Вони називають іслам «оболонкою» суфізму тільки тому, що вважають суфізм
таємним ученням усіх релігій» – пише Ідріс Шах (3).
«Суфізм набув східного відтінку, оскільки він довший час
існував у рамках ісламу, але справжнього суфія можна знайти і на Заході, і на
Сході, він може бути генералом, селянином, негоціантом, адвокатом, шкільним
учителем, домашньою господинею і взагалі ким завгодно. «Бути у світі, але не
від світу сього», бути вільним від честолюбства, жадоби, інтелектуальної
зверхності, сліпої покори звичаям чи благоговійного страху перед високими
начальниками – ось ідеал суфія» (3). І вільного муляра (в ідеалі) – додамо ми.
Але іслам (та суфізм зокрема) були лише провідниками
якихось більш давніх знань. Провідником надзвичайно потужним. При цьому іслам,
звичайно ж, розвивав як філософське тлумачення цих знань, так і їхні практики –
практики суфізму. Якщо суфізм дійсно був провідником і інспіратором певного
типу думання, то це, поза всяким сумнівом, був містичний спосіб осягнення
важливих для людини істин. Причому це осягнення стосувалося як містичного
о-смислення світу та свого місця у ньому, так і певних містичних практик, які
сприяли цьому о-смисленню, і яких у суфізмі більш, ніж достатньо. А з иншого боку
– це була лише одна із складових генеалогії спекулятивного вільного мулярства
як філософії та практики побудови досконалої людини. Один зі струменів, що в
нього влився. Могли бути, та зрештою, напевно, й були инші духовні рухи, які
привнесли свої, зовсім инші за своєю природою внески у мулярське мистецтво
сьогодення.
Деякі дослідники масонства шукали корені вільного
мулярства у класичній греко-римській традиції. Робилася спроба виводити
генеалогію франкмасонства і з оперативного масонства «мулярів з озера Комо (Lago di
Como)». Вони вважали, що в останні століття існування Римської
імперії саме у цьому районі існувала певна школа архітекторів, які були
втаємничені в якісь таїнства та секрети свого ремесла. Пізніше ці таїнства
отримали назву масонських містерій. Симптоматично, що в античні часи на березі
озера Комо були вілли автора «Буколік»
(Bucolica), «Георгік» (Georgicon) та (sic!) «Енеїди» (Aeneis), стоїка, що особливо важливо для масонства як
філософії самообмеження, Пубілія Вергілія Марона (Publius Vergilius Maro,70-19 р. до
н.е.) та автора чудесних «Листів» (Epistulae) Тациту (Publius Cornelius Tacitus, Gaius Cornelius Tacitus, 56-117
р.н.е) Плінія Молодшого (Гай Пліній
Цецілій Секунд, Gaius Plinius
Caecilius Secundus, 61/62-110 р.н.е). Після падіння імперії каменярська
школа озера Комо зникла, однак неначебто таємно все ж передала і навики
обробітку каменя, і таємні знання наступним поколінням. З часу раннього
Середньовіччя послідовники цієї школи піднаймалися на будівельні роботи до
тогочасних можновладців та міст. Можливо, вони потрапили і до двору Ательстана.
Зрештою, тоді Ательстан був чи не одним з найамбіційніших будівельників – чого
вартий лише його план перебудови Йорка! Без новітніх будівельних технологій,
які вже були на той час в Англії втрачені, здійснити цей план не вдалося б.
Непрямим підтвердженням вірогідности ще й такої генеалогічної лінії вільних
мулярів є примірники саксонських Біблій, що були переписані в Англії саме за
правління Ательстана, у яких Господь, за масонською традицією, описується як «Архітектор Усесвіту». Так само існують
й підтвердження існування архітектурної школи на острові озера Комо, яка дійсно
існувала на схилку Римської імперії.
Разом з тим мені, як львів’янину, важко не пригадати, що
мандрівна традиція будівничих з району озера Комо якщо й перервалася, то згодом
відродилася у неочікуваній для нас формі. Ренесансний Львів розбудовували
значною мірою архітектори з Італії, зокрема з району озера Комо – у Львові їх
так і називали – комескі, comesci.
Так само є велика ймовірність того, що чи не найбільш
відомий пізньобароковий тандем скульптора та архітектора, що працювали у
Галичині у XVIII ст. – Іоанн Георг Пінзель (?-1761) та його партнер Бернард Меретин
(Мердерер, Меретіні, Bernard Meretini, Merderer, Meretin з Лугано, ?-1759) міг походити з
цього регіону. Отож будівельне уміння майстрів з району озера Комо поширилося
на всю Европу. А разом з ним непомітно могли мандрувати й знання чи таїнства,
які з часом влилися у масонський канон. Але це, звичайно ж, був тільки один з
потічків, що через століття дали потужний струмінь масонського руху епохи
Просвітництва.
Та основний внесок привніс у масонство, як і у
християнство, все ж юдаїзм. Причому внесок юдаїзму був і містичним, і
семантичним. Хоча, як ми вже побачили – цей юдаїзм чи спадок Старого Заповіту –
був осмислений спочатку на ісламському Близькому Сході, і тільки після того
різними шляхами та кількома хвилями потрапив до Европи.
Базовим текстом для всіх Людей Книги, звичайно ж, була
сама Книга – Біблія, особливо Старий Заповіт. А для вільних мулярів – та її
частина, яка стосувалася їхнього будівельного мистецтва. І вже зовсім особливе
місце займає оповідь про будівництво Храму
Соломона, про головного будівничого Храму Хірама Абіфа. Своєю метафорикою вона наповнила символічним змістом
як семантику мулярства, так і його ритуальну практику. Символічне навчання
вільного муляра, принаймні на його перших трьох базових градусах – учня,
підмайстра та майстра – проводиться на основі оповіді про Хірама, його убивство
і воскресіння.
У «Першій книзі
Царів» (гл.5, 15-19) ми читаємо:
«15. Як же почув Хірам, цар тирський, що Соломона
помазано царем на місце його батька, послав слуг своїх до нього, бо Хірам
завжди був щирим приятелем Давида. Послав також і Соломон до Хірама сказати:
«Ти знаєш сам, що батько мій, Давид не спромігся збудувати дім імені Господа, Бога
свого, через війни, бо вороги були з усіх боків, покіль Господь не поклав їх
йому під ноги. Тепер же Господь, Бог мій, дав мені мир навкруги. Нема у мене
противника, нема ніякої небезпеки. От і задумав я збудувати дім імені Господа,
Бога мого, як сказав Господь моєму батькові Давидові, словами: Твій син, якого
я посаджу на престолі твоєму замість тебе, – той збудує дім моєму імені. Тож
повели, щоб нарубали мені кедрини на Ливані; мої слуги будуть разом з твоїми
слугами, плату за твоїх слуг даватиму тобі, яку б ти не призначив; сам бо
знаєш, що у нас нема нікого, що вмів би так дерево рубати, як сидоняни».
Почувши Хірам слова Соломонові, зрадів вельми та й каже: «Благословен сьогодні
Господь, що дав Давидові мудрого сина над цим великим народом!» І послав Хірам
до Соломона сказати: «Я вислухав, що ти просив у мене. Зроблю все, чого бажаєш
із кедриною та кипарисом. Слуги мої провадитимуть їх з Ливану до моря, і я
повелю плотами гнати їх морем до місця, що мені вкажеш; там повелю їх
розібрати, і ти забереш собі; тільки ти вволиш мою волю і постачиш харчі для
мого двору». От відступив Хірам Соломонові кедрини та кипарису, скільки той
забажав. Соломон давав же Хірамові 20 000 корців пшениці на харчування його
двору і 20 мір оливи з битих маслин. Стільки давав Соломон Хірамові щороку.
Господь дав Соломонові мудрість, як обіцяв йому. Між Хірамом та Соломоном був
мир, і вони обидва уклали союз між собою... Цар Соломон наклав громадські
роботи на ввесь Ізраїль. 30 000 чоловік притягнено до громадських робіт. Він посилав
їх на Ливан по 10 000 щомісяця, навпереміну: по місяцю були вони на Ливані, а
по місяцю вдома. Адонірам же був над громадськими роботами. Було у Соломона
також 70 000 носіїв і 80 000 каменярів у горах, крім наставників, призначених
Соломоном над роботою, щоб наглядали над робочим людом, а 3 300 було їх. Цар
дав наказ ламати величезне, дороге каміння, – каміння тесане, щоб закласти
підвалини храму. А тесали їх робітники Соломонові й Хірамові та гівлії, і
напоготовлювали дерево й каміння на будову храму».
У тій же «Першій
книзі Царів» (гл. 7, 13-51):
«І послав цар Соломон, і взяв із Тиру Хірама, це син однієї вдови, з
племені Нефталимового, а батько його тирянин, що робив на міді. І був він
наповнений мудрістю й розумом, та вмінням робити всяку роботу на міді. І
прийшов він до царя Соломона, і зробив усю його роботу. І він відлив два мідяні
стовпи, вісімнадцять ліктів височина одного стовпа, а шнур дванадцяти ліктів
оточив би його; такий і стовп другий. І зробив він дві маковиці, щоб дати на
верхи тих стовпів, відлив їх із міді; п’ять ліктів височина однієї маковиці, і
п’ять ліктів височина маковиці другої. А на тих маковицях, що були на верхах
стовпів, було мереживо плетеної роботи та шнурки роботою ланцюжків, сім на
маковиці одній і сім на маковиці другій. І поробив він ті стовпи так, що два
ряди гранатових яблук були навколо на одному мереживі, щоб покрити маковиці, що
на верху; і так зробив і маковиці другій. А маковиці, що на верху тих стовпів,
були зроблені як лілеї, на чотири лікті, у притворі. І маковиці на обох стовпах
також зверху, навпроти випуклини, що з боку мережива. А тих гранатових яблук
двісті, рядами навколо на маковиці другій. І поставив він ті стовпи до притвору
храму. І поставив він правого стовпа, і назвав ім’я йому: Яхін; і поставив стовпа
лівого, і назвав ім’я йому: Боаз. А на верху стовпів зроблено як лілеї. І була
скінчена робота стовпів. І зробив він лите море, десять ліктів від краю його аж
до краю його, навколо круглясте, і п’ять ліктів височина його. А шнур на
тридцять ліктів оточив би його навколо. А здолу на краях його оточували його
подоби огірків, по десять у лікті, вони оточували море навколо. Було два ряди
тих огірків, вилитих при литті його. Воно стояло на дванадцятьох волах, три
обернені на північ, і три обернені на захід, і три обернені на південь, і три
обернені на схід. А море на них зверху, а ввесь зад їх до нутра. А грубина його
долоня, а краї його подібні до краю келиха, як квітки лілеї. Містило воно дві
тисячі батів. І зробив він десять мідяних підстав, чотири лікті довжина однієї
підстави, і чотири лікті ширина її, а три лікті вишина її. А оце робота
підстави: у них лиштви, а ті лиштви поміж прутами. А на лиштвах, що між
прутами, леви, воли та херувими. А на прутах зверху підніжки, а під левами та
волами китиці, зроблені розложистими. І чотири мідяні кола для однієї підстави
та мідяні осі. А на чотирьох рогах їхні рамена, під мідницею рамена литі, з
кожного боку китиці. А гирло його з нутра маковиці й вище лікоть; а гирло
круглясте, роботи підніжка, лікоть і півліктя; і також на гирлі його різьби, а
рамено їх квадратове, не круглясте. І чотири ті кола були під лиштвами, а осі
колес у підставі. А вишина одного кола лікоть і півліктя. А робота тих кіл як
робота кола возового; їхні осі, і їхні обіддя, і їхні шпиці, і їхні маточини
усе лите. І чотири рамена на чотирьох рогах однієї підстави; з підстави
виходили рамена її. А на верху підстави було округле навкілля, півліктя вишини;
а на верху підстави ручки її та лиштви її з неї. І він повирізував на таблицях
ручок її та на лиштвах її херувимів левів та пальми, на кожнім вільнім місці,
та китиці навколо. Як це, він зробив десять підстав, лиття одне, міра одна,
одна робота для них усіх. І зробив він десять мідяних умивальниць, сорок батів
мала кожна вмивальниця; чотири лікті кожна вмивальниця; одна вмивальниця на
одній підставі, так для десяти підстав. І дав ті підстави п’ять на боці храму з
правиці, і п’ять на боці храму з лівиці його, а море дав на правому боці храму,
наперед, навпроти полудня. І поробив Хірам умивальниці й лопатки та
кропильниці. І покінчив Хірам робити всю ту роботу, що зробив цареві Соломонові
для храму Господнього: два стовпи та дві голівки маковиць, що на верху стовпів,
і два мережива на покриття двох голівок маковиць, що на верху стовпів; і чотири
сотні гранатових яблук для двох мережив, два ряди гранатових яблук для одного
мережива, на покриття обох голівок маковиць, що на верху стовпів; і підстави
десять, і вмивальниці десять; і одне море, і воли дванадцять під морем; і
горнята, і лопатки, і кропильниці та всі ті речі, що Хірам поробив цареві
Соломонові в Господньому домі, усе виполірувана мідь. На Йорданській рівнині
повідливав їх цар у глибокій землі між Суккотом та між Царетаном. І
порозставляв Соломон усі ці речі; через дуже велику многоту їх не була справджена
вага міді. І поробив Соломон усі речі, що в Господньому храмі: золотого
жертівника, і золотого стола, що на ньому хліб показний, і свічники, п’ять з
правиці та п’ять з лівиці, перед найсвятішим, зо щирого золота; і квітки, і
лямпади, і щипчики, з золота; і миски, і ножиці, і кропильниці, і ложки, і
лопатки, золото щире; і чопи для дверей внутрішнього храму, для Святого Святих,
для дверей дому для храму золото. І була покінчена вся ця праця, яку цар
Соломон зробив в Господньому храмі. І Соломон повносив освячені речі свого
батька Давида; срібло й золото та речі дав у скарбниці Господнього храму».
А у «Другій книзі Хронік» (глава
2) опис дещо инший:
«І Соломон наказав будувати дім для Господнього Ймення та дім царський для
себе. І відлічив Соломон сімдесят тисяч чоловіка носіїв та вісімдесят тисяч
чоловіка каменотесів у горах, а керівників над ними три тисячі й шість сотень.
І послав Соломон до Хірама, царя тирського, говорячи: Як зробив ти з батьком
моїм Давидом, і послав був йому кедри на будову дому його, щоб сидіти в ньому,
так зроби й мені. Ось я будую храм для Ймення Господа, Бога мого, щоб
присвятити Йому, щоб кадити перед Його лицем запашне кадило, і для постійного
покладення хліба та для цілопалення на ранок і на вечір, на суботи й на молодики
та на свята Господа, Бога нашого. Навіки це над Ізраїлем! А храм, якого я
будую, великий, бо Бог наш більший від усіх богів! А хто має силу збудувати
Йому храма, коли небо й небеса небес не обіймають Його? І хто я, що збудую Йому
храма? Хіба тільки на кадіння перед лицем Його! А тепер пошли мені чоловіка,
здібного до роботи в золоті, і в сріблі, і в міді, і в залізі, і в пурпурі, і в
червені, і в блакиті, і що вміє вирізувати різьби, разом із тими мистцями, що
зо мною в Юді та в Єрусалимі, яких приготовив батько мій Давид. І пошли мені з
Ливану дерева кедрового, кипарисового та сандалового, бо я знаю, що твої раби
вміють рубати дерева ливанські. І оце мої раби будуть рабами твоїми, щоб
наготовити мені безліч дерева, бо цей храм, що я будую, буде великий та пишний!
А ось дереворубам, що стинають дерева, рабам твоїм, дав я пшениці, як поживи,
двадцять тисяч корів, та ячменю двадцять тисяч корів, і вина двадцять тисяч
батів, і оливи двадцять тисяч батів. І сказав Хірам, цар тирський, листом і
послав до Соломона: Через любов Господа до народу Свого поставив Він тебе над
ними за царя. І сказав Хірам: Благословенний Господь, Бог Ізраїлів, що вчинив
небеса та землю, що дав цареві Давидові сина мудрого, який має розум та багатий
на знання, що збудує дім Господній та дім царський для себе! А тепер я посилаю
мудрого чоловіка, що має знання, Хурам-Аві, сина жінки з Данових дочок, а
батько його тирянин, що вміє робити в золоті та в сріблі, в міді, в залізі, в
каміннях та в деревах, у пурпурі й у блакиті, і в віссоні, і в червені, і
різати всяку різьбу, і виконувати всяку думку, що буде дана йому з мистцями
твоїми та з мистцями пана мого Давида, батька твого. А тепер пшеницю й ячмінь,
оливу та вино, про які казав мій пан, нехай посилає своїм рабам. А ми нарубаємо
дерев із Ливану за всякою твоєю потребою, і спровадимо їх тобі плотами морем до
Яфи, а ти спровадиш їх до Єрусалиму. І перелічив Соломон усіх людей приходьків,
що в Ізраїлевому Краї, за переліком, що перелічив був їх його батько Давид, і
було знайдено їх сто й п’ятдесят тисяч і три тисячі й шість сотень. І він
зробив із них сімдесят тисяч носіїв та вісімдесят тисяч каменотесів у горах, та
тридцять тисяч і шість сотень керівників, що спонукували той народ до праці».
Головним будівничим був Хірам Абіф, а, якщо бути точнішим, то Адонірам (Adoniram, Adoram, 1 Царів 12:18). Це ім’я явно походить
від слова «Адонай»
(ינדא, Господь, Владика, Вседержитель) і може
означати те, що Адонісам був царського роду. Бо дійсно, не міг же Соломон так
запросто спілкуватися з кимось посполитим! Очевидно йдеться про царську родину
фінікійського міста Тиру (фінікійський Ṣur, צור, צר,
Τύρος), що тепер є у сучасному
Ливані. Водночас Адонірам, мабуть, був втаємничений у мистецтво оперування
числами, у мистецтво будування храмів. Тоді храмів не споруджували лишень з
огляду на смак архітектора, а з тим, щоб ці храми, як оселі, в яких має
перебувати сам Бог, повністю відповідали божественним побажанням щодо структури
та вистрою храму, щодо сакрального зонування будівлі храму, втілювали
відповідні семантичні сенси. Тобто архітектор, який брався будувати житло для
живого Бога, а Бог Ізраїлевий, Бог Соломона инакше мислитися не міг,
повинен був мати особливі знання і, можливо, свячення, які могли б мати тільки
жерці. Що ж стосується власне архітектури, то сучасні археологічні дослідження
підтверджують той факт, що описаний у Старому Заповіті Храм Соломона збудований
за фінікійськими зразками.
До побудови храму використовували головно
невільників. Але не тільки. Частина висококваліфікованих будівельників мала б
прибути разом із Хірамом з Тиру. Ці люди отримували платню і, відповідно до
масонських переказів, вважаються чи не першими вільними мулярами.
Знову ж таки, за цими переказами, ці будівничі мали
поділятися на кілька категорій – принаймні на три, у відповідності з будівельною кваліфікацією а, можливо, і у
відповідності з утаємниченістю у сакральні сенси Храму, який їм слід було
збудувати. Можливо, деякі з цих мулярів, як і Адонірам, сподобилися певних
священицьких утаємничень чи свячень. Таким чином, удосконалюючись у будівництві
храмів і Храму, як дому для живого Бога, вони не лише отримували більше знань
через утаємничення, але через свячення облагороджували своє єство – проходили
шлях удосконалення. Але удосконалення для чого – не для себе ж особисто! Сама
побудова Храму мала не лише дати прихисток Богу
Живому, але й оберегти та поліпшити світ.
Таємне знання, утаємничення та свячення, як і плата за
реальну працю, мали передаватися. Однак не усім. І лише відповідно до
утаємниченості та свячення. Тому згодом було розроблену цілу систему таємних
знаків, жестів, слів, які відкривали ступінь утаємничености чи свячень кожного
з будівельників.
Якось, коли Хірам самотньо молився у новозбудованому
Храмі, на нього напали троє убивць, які зажадали, щоб він розкрив секрети та
таємні знаки будівничих Храму, яких їм не належалося знати. Хірам не зрадив
таємниць і був убитий. Його тіло таємно закопали. І тільки за якийсь час
знайшли за галузкою акації, що маскувала свіже поховання. Тіло Хірама урочисто
поховали у Храмі. На поховання втаємничені будівничі прийшли у білих фартухах
та рукавичках, щоб показати, що їхні руки не заплямовані кров’ю.
Це офіційна версія сучасного спекулятивного масонства.
Насторожує факт поховання Хірама у Храмі. Дехто з дослідників убачає у цьому
відголос старої традиції людського жертвоприношення, яке знав навіть юдаїзм.
Згадаймо жертвоприношення Ісаака його батьком Авраамом. Історія Хірама
архетипова, і сягає глибинних архаїчних шарів людської психіки.
Зі смертю Хірама масони пов’язують і втрату певного коду
– «слова» Великого Майстра, чи масонського «секрету» або ж «секретів».
Натомість справжньою втратою є втрата досконалої людини – Великого Майстра
Хірама. Осягання мулярської науки «будує» новий Храм, яким є кожна досконала
людина, нового Майстра. Мабуть, саме тому масони називають один одного
«храмами». У цьому аспекті руйнування Храму і убивство Хірама стають подіями
одного порядку. Убивство Хірама позбавляє Господа його оселі, якою є душа
Великого Майстра.
Тому той, кого утаємничують у легенду про Хірама, повинен
добудовувати недобудований Хірамом (і його послідовниками – тамплієрами,
франкмасонами, розенкройцерами) Храм, який творять не лише їхні душі, але й те
братство, яке передає з покоління у покоління традицію Великого Майстра. У
цьому сенсі масони – це радше символічні будівничі. Вони споруджують не
конкретні реальні будівлі, а символічний Храм. Колись цей Храм творили Ордени
суфіїв, Орден тамплієрів. Пізніше різного роду таємні братства. Можливо, цим
Храмом є й братство вільних мулярів.
Але і значення для масонів описаного у Старому Заповіті
Храму Соломона теж не можна недооцінювати. Так, для Ісаака Ньютона (Sir Isaac Newton, 1642-1727)
цей храм був не лише прототипом усіх храмів світу – для Ньютона Храм Соломона
був своєрідним кресленням Всесвіту; на його думку, у цьому Храмі було
зашифровані усі таємниці світу. Усі останні роки свого життя він вивчав його
структуру та пропорції з тим, щоб розшифрувати код універсуму (5).
І ще одну підказку дає нам історія про Хірама. Вона хоч
якось пояснює зв’язок між будівельним умінням, формальними знаннями, свяченнями
та царственістю особи Хірама. Може, саме завдяки Хіраму, як царственій особі, у
лавах історичного масонства було і є стільки монархів та сильних світу сього.
Коли пишеш про Хірама, то складається враження, що він
часом затемняє собою Христа. Для того, щоб пояснити цей феномен та підкреслити
дуже важливу думку Ідріс Шаха з цього приводу, я відважуся повторити наведену
уже цитату: «Суфії – це давнє духовне
братство, походження якого ніхто ніколи так і не встановив, і не датував. Не
дивлячись на те, що суфіїв помилково вважають мусульманською сектою, їх можна
зустріти у будь-якій релігії, і у цьому вони подібні на «Вільних Мулярів», які,
залежно від конкретної ситуації, можуть покласти перед собою в ложі Біблію,
Коран чи Тору. Вони називають іслам «оболонкою»
суфізму тільки тому, що вважають суфізм таємним вченням всіх релігій» (3). Не
відкидаючи Христа і навіть гаряче у нього віруючи, масони пробують
пробитися-до, чи ви-плекати давню традицію, яка є осердям чи не всіх релігій. В
ідеалі масони «будували» більш досконалу людину з особливим способом мислення.
Важливим, очевидно, був саме спосіб мислення, а не ті конкретні символічні
знання, які вони приховують від инших. Головною таємницею є очевидна спроба
школити спосіб мислення людини. А вже з цього способу мислення само собою
випливатимуть і засади, яких людина дотримуватиметься, знання, які вона здобуде,
суспільство, яке вона збудує.
У цьому сенсі смерть Хірама, яка ритуально інсценізується
при посвяченні масона у третій градус майстра, а також наступне «воскресіння»
кандидата, символічно означує зміну його
свідомости – він стає майстром, який не лише знає більше, але й думає в
инший спосіб. Перші три стадії «будування» майстра відбулися.
Дехто гадає, що історія Хірама є конструкцією, яку
збудували спекулятивні масони у XVIII ст. Але це не так – уже в Середньовіччі
для оперативних масонів, які реально споруджували ґотичні собори, будівничий
Храму Соломона був певним символом. Уже у 1410 році один із документів
гільдії каменярів посилається на «сина царя Тиру» і
пов’язує його з давньою наукою, яка пережила Потоп і сліди якої є у працях
Піфагора (Πυθαγόρας ὁ Σάμιος, 570-490) та Гермеса Трисмегіста (Ἑρμῆς ο Τρισμέγιστος). А документ, датований 1583 роком, цитує слова Хірама і описує його як
сина царя Тира і водночас майстра. Традиція королівського покровительства для
будівничих храмів може бути виведена з паралелей між сином царя Тира і сином
Ательстана – обидва вони є принцами королівської крови, відомими архітекторами,
вправними будівничими і патронами каменярів.
Та найпотужнішим джерелом масонства була все ж юдейська
монотеїстична традиція – віра в єдиного Бога творця світу. Саме зі
Старого Заповіту і взято легенду про Хірама.
Для масонства юдаїзм дав ще одну засаду – абсолютизував
геометрію і будівельне мистецтво як її втілення. Яким чином це сталося?
Особливою рисою юдейської архітектури є заборона «сотворяти собі кумирів». Не
можна зображати ніяких природних форм, зокрема людини. Іслам лише успадкував цю
норму. Християнство – ні. Але ні у синагозі, ні у мечеті ми не знайдемо того
багатства форм, яке притаманне християнським храмам. У мечетях і синагогах
панує аскетизм. Жорстка позиція юдаїзму та ісламу щодо зображень природних форм
має своє глибоке підґрунтя. Бо кожна спроба зобразити природу чи людину є
посяганням на виключне право Бога бути творцем, а отже, є богохульством. Тільки
Бог має право творити форми з нічого, вдихати життя у мертву глину (адам םאָדָ, буквально означає «людина», але однокорінні слова означають – המדא – «глина», і םודא – «червоний» очевидно, червона глина). Відтворення цих форм людиною
розцінюється як пародія та викривлення. «Великим Архітектором» може бути тільки
Бог.
Розглядається й глибше пояснення цієї догми. В юдаїзмі та
ісламі Бог єдиний. Як і у піфагорействі. Він є у всьому. Натомість форми світу,
які ми відчуваємо, множинні, різноманітні і мають різну природу. Сотворений
світ фрагментований, як розбите дзеркало. Не міг єдиний Бог сотворити таке
хаотичне різноманіття. Тому, гадають строгі монотеїсти, Бог сотворив не речі, а
принципи, відповідно до яких ці речі постають. Бог сотворив принципи творення
форм – «числа», «градуси» – тобто поняття геометрії. І саме в цих геометричних
засадах проявляється Його велич. Тому споруди, зокрема і його Храм, величні не
декором, а «пропорцією», «формою» та «числом». Себто геометрією. Геометрія може описати все, і, таким
чином, все суще нею зв’язується в одне – в усе Ним сотворене. Так досягається
досконалість світу, яка співмірна досконалости його Творця, і пояснює все
різноманіття, а також неначебто «розсипаність» цього матеріального світу.
Геометрія – це видимий прояв Божественної сили, волі і майстерности.
Загадковими залишаються тільки таїнства Божественних пропорцій. Вони
трансцендентні та іманентні. А тому є для сущих таємницею. І саме на цьому
залежалося давнім будівельникам, які хотіли не лише збудувати досконале житло
для Бога – Храм, але й пізнати сокриті пропорції чи міри світу. Про «міри»,
якими зміряється світ, заговорив ще Геракліт (Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος, VI ст. до н.е.).
Більш системно до вивчення цих мір взялися піфагорейці. А можливо, і не
тільки вони, просто про них ми більше знаємо. Бо, наприклад, єгипетський вклад
у вивчення геометрії світу та його «досконалих» пропорцій величезний – чого
варта єгипетська архітектура та езотерика! Однак,
вона до нас майже не дійшла. Єгипетська езотерика була герметичною.
Наприкінці І ст. н.е. римський архітектор
Вітрувій (Marcus Vitruvius Pollio, І ст. до н.е.)
сформулював засади для майбутніх будівничих на наступні століття. Він же й рекомендував для збереження цих засад
та будівельного ремесла творити певні об’єднання –
«колегії». Тут ми знову натрапляємо на можливий слід «мулярів з озера Комо».
Вітрувій не вважав будівничого простим будівельником. Для нього архітектор
повинен був володіти геометрією, математикою, історією, філософією, музикою та
(sic!) астрологією – тобто всією сумою людських знань. І тільки після цього він
міг творити. Навіть творити Храми «з допомогою пропорції та симетрії». Ця
пропорція та симетрія не передбачає нічого зайвого. І в цьому полягає парадигма
класицизму в архітектурі, яку задав Вітрувій, а потім повторив Палладіо (Andrea Palladio, 1508-1580).
Отже, в класицистичній архітектурі геометрія отримує своє досконале втілення,
яке відповідає Божественним пропорціям, а отже – Божественному задуму! Нічого
зайвого, окрім симетрії, правильности, балансу та пропорцій! Нічого
стороннього, окрім засад, математичних співвідношень, геометричних принципів,
чистих форм і суворої моралі задля Єдиного Бога, які водночас відповідають і
засадам юдаїзму та ісламу.
В Европі, зокрема в Шотландії, тільки під час Реформації
деякі найбільш суворі протестантські течії наближалися до такого естетичного та
етичного ригоризму. Натомість загал розкошував у джунглях декоративізму. Та
інтуїтивно европейці створили щось, що наближалося до Божественної строгости –
европейську ґотику. Щоправда, божественна геометрія середньовічних соборів все
ж поєднувалася з европейським декоративізмом. Та домінує вже геометрія.
Ці ґотичні собори будують закриті гільдії вільних
мулярів. Вони мають своїх старших і свою ієрархію. Так, собор у Шартрі (Cathédrale Notre-Dame de Chartres, 1145-1194) споруджувало аж шість різних майстрів, бо будувався він довго.
Із середньовічних хронік ми знаємо, що будівничі собору вже були знайомі з
ідеями Піфагора, Гермеса Трисмегіста, неоплатоніків – і це ще до того, як вони
стали популярними у часи Ренесансу! У Середньовіччі такі ідеї були єретичними,
тому слід було ховатися. Саме тому езотеричні традиції «посвячених» у «таємне» знання
майстрів культивувалися усередині гільдій «практикуючих» каменярів таємно. Саме
з їхніх інтелектуальних спекуляцій виросло через століття спекулятивне
масонство.
Спорудження ґотичного собору для посвячених майстрів було
чимось більшим, ніж зведення звичайної будівлі. Для середньовічних будівничих
собор був чимось на кшталт метафізичного резонатора, музичного інструменту.
Настроюючи його, «правильно будуючи Храм», архітектор змушував цей Храм бути
посередником між людиною і Господом. Коли людина входить у правильно збудований
собор, то вона відчуває резонування, присутність у ньому самого Бога. Завдання
майстра полягало у тому, щоб збудувати Храм відповідно до Божих вимог, тобто
згідно з Божественною геометрією. Єдиним керівництвом до дії, яке було освячене
священним текстом, була історія Хірама. Ось чому вона така важлива для
середньовічних каменярів. Це був божественний майстер-клас.
І все ж, як примандрувала така особлива увага до історії
Хірама до Европи? Якими шляхами ідеї Піфагора, Гермеса, Вітрувія,
неоплатоніків, юдеїв та мусульман потрапляли на Захід?
Ми вже згадували про першу експансію ідей, що прийшли на
Европейський континент у VII-VIII ст. Іслам подолав Гібралтарську протоку,
закоренився за Піренеями і наблизився до Франції. Сім з половиною сторіч
Еспанія була джерелом езотеричної думки і специфічної іберійської містики.
Проте найбільш інтенсивно ідеї почали мігрувати разом з утікачами з
Еспанії, коли у 1469 році Фердинанд Арагонський (Fernando de Aragón «el
Católico», 1452-1516) одружився зі своєю кузиною, Ізабеллою Кастильською (Isabel I
Не даремно батьком европейської езотеричної думки
вважається уродженець тогочасної Мальорки Раймунд Луллій (Raymundus Lullius, 1235-1315).
Але впливів іберійської містики зазнали і автор «Парцифаля» (Parsifal, 1210) Вольфрам фон Ешенбах (Wolfram von Eschenbach, 1170-1220),
і шукач «філософського каменя» та «еліксиру життя» та автор «Таємного опису благословенного каменя,
якого називають філософським» Ніколя Фламель (Nicolas Flamel, 1330-1418).
Східні впливи у Середньовіччі сприймалися на кількох
рівнях. Найбільший вплив був на теологію та окультизм. Раймунд Луллій, Франціск
Ассізький (Franciscus de
Assisi, Franciscus Assisiensis; Giovanni Battista Bernardone; 1181/1182-1226), Скотт (Duns Scotus), 1265-1308) і багато инших займались передаванням теологічного аспекту.
Для того, щоб зрозуміти суть тайного учення, в якій би перекрученій формі воно
не передавалося, слід звернути увагу на діяльність відомих людей, що займалися
окультною діяльністю в Европі. Окультисти вважають Раймунда Луллія
алхеміком і членом таємного товариства. Для релігійної людини він був християнським місіонером. Власні його праці говорять про
те, що він знав праці суфіїв і практикував їхні техніки. Инший жрець окультизму
Роджер Бекон (Roger Bacon, 1214-1294) також писав про таємниці суфізму. Парацельс (Paracelsus, Philippus
Theophrastus Aureolus Bombastus von Hohenheim, 1493-1541), який пробував змінити західну медицину,
був виразником ідей суфіїв. Він також є одним із героїв «магів» та алхеміків.
Алхемік Гебер (Абу Муса Джабір ібн Хайян, латинізоване ім'я – Гебер, 721-815)
був одним із найвідоміших суфіїв Іраку. Його вважають окультним учителем.
Окультистом вважають також Альберта Великого (Albertus Magnus, 1206-1280), який був і
схоластом, і магом. Він навчався у арабських школах і був натхненником Св. Томи
Аквінського. Багато Пап, які вважалися магами та хоронителями таємного
(сокритого) учення, навчалися в арабських школах, як-от Герберт (Сильвестр II, Silvester
PP. II, Gerbert d’Aurillac, 950-1003).
Вважається, що архієпископ Мальорки Лоренцо (Lourenzo) перейняв таємне знання від Сильвестра. Подібним чином цей процес
розвивався і далі. Те саме відбувалося і з організаціями. В результаті
суфійських впливів виник не лише Орден францисканців, але і організації
розенкройцерів і масонів» – пише Ідріс Шах (3).
Кілька прикладів арабсько-суфійських впливів: «Найбільш уживане основне
слово, яке зустрічається у творах (символах) масонів, складається з трьох літер
a, b та l. Якщо
записати це слово літерами арабського алфавіту, то ми отримаємо пароль
суфійського ордену, який називав себе Будівничими
(арабською Аль-Банна). Слово
Аль-Банна в арабській мові означає також і масон. І це тільки початок
співпадінь... Будівничі вибирали
певний корінь з трьох літер дуже ретельно, пробуючи знайти термін, який зміг би
охопити якомога більше аспектів діяльности їхньої організації. Змінюючи
отриманий корінь звичайним способом, ми отримаємо такі характеристики цієї
школи:
§
abl =
монах, паламар і под., жрець.
§
alb =
збирати людей разом; група.
§
laba =
зупинятися, завмирати.
§
bala =
давати щось, бути благодійним.
§
bal =
серце, розум; увага; стан; впевненість; благоденство.
Базуючись навіть на цій інформації, з допомогою аналізу таємного слова, ми
можемо дещо дізнатися про організацію та цілі цієї суфійської школи. Перше
слово говорить про посвячення, друге – про релігійне братство, третє – про
стадії Шляху суфія, четверте – про
прояв (любови і милосердя), який був їхнім способом вираження, п’яте – про
різні аспекти їхньої діяльности і підготовки. То чому ж тоді це слово було
написане давньогебрайською мовою, а не арабською? Річ у тім, що первісні, чисто
арабські атрибути масонів були потім змінені, щоб зробити їх більш прийнятними
для людей юдео-християнської традиції. Базуючись на опублікованих матеріалах,
можна сміливо допустити, що все це було зроблено саме
для такого ордену, яким ми знаємо сучасне масонство на Заході» (3).
Не забуваймо, що суфії-будівничі вважали свій суфізм,
який вони практикували (а це саме система практик і медитацій – не лише
розмірковувань), частиною таємного вчення самого Мугаммада.
Для всіх езотериків важлива «гра» у числа. За цими
пошуками стоїть фігура Піфагора з його містикою чисел. Для сучасних масонів
особливе значення має число 33. Це кількість
ступенів втаємничення чи градусів Шотландського
давнього і прийнятого обряду спекулятивного масонства.
«Кааба (كعبة) у Мецці (храм кубічної форми) був
збудований у 608 році, коли Мугаммаду було 35 років... Стіни храму складаються
з 31 ряду кам’яних блоків та дерева. У своїй праці «Рання мусульманська
архітектура (London, 1958, p. 1)
Вістенфельд цитує Азракі: «Відповідно до суфійського символізму двома иншими
рядами є, звичайно, земля і небо. Суфії говорять: «... з землею та небом буде
33» (3). Саме стільки, скільки років було Христу... який втілився у смертного,
прийшов на землю, прожив життя людини, і через 33 роки воскрес і вознісся на
небо. Тут ісламська та християнська езотерика чисел перетинаються.
Ісламські впливи поширювалися не лише через Еспанію. В
епоху хрестових походів сицилійський двір імператора Фрідріха II Гогенштауфена
(Frederick, Fidiricu I (II) Hohenstaufen, 1198-1250)
перетворився у справжній центр юдейської та ісламської учености. «Завдяки
німецьким «хрещеним султанам» з династії Гогенштауфенів у Північну Европу
з Сицилії проникла одна з форм цього знання, яка, поза всяким сумнівом, була
відповідним чином перероблена. Це відбулося не дивлячись на те, що великий
палац Гогенштауфенів будувався відповідно до принципів суфійської архітектури,
а суфійські символи прикрашали коронаційну мантію
короля Роджера I (Ruggeru I, 1071–1101)» (3).
Ну і, звичайно ж, – тамплієри.
Без посилання на них немає жодної з версій генеалогії вільних мулярів. Не буду
повторювати відомий матеріал. Зауважу тільки, що вони могли бути лише одними з
носіїв та провідників ідей та таємниць. Не всі тамплієри були витонченими
знавцями таємниць. Більшість була простими вояками. Але при ордені Тамплієрів
було багато будівельників, що об’єднувалися в гільдії і споруджували свої замки
та прецепторії на кшталт візантійських. Часом будівельників, що обслуговували
потреби ордену, приймали у сам орден. Та серед тамплієрів була і своя еліта,
еліта посвячених у таємниці. Як-от Гуґо де Пейн (Hugues de Payns, 1070-1136), який разом з Ґодфруа де Сент-Омером (Godefroy de Saint Omer) заснували Орден
Тамплієрів (Pauperes commilitones Christi Templique Solomonici) у 1118 р. На щиті Гуґо де Пейна, який добре знав арабську мову, були
зображені три чорні людські голови – відповідно до арабської символіки (чорний
колір) – три глави знань. Арабський корінь «fhm»
означає і «чорний», і «знання». Тамплієри теж рознесли певні таємні знання по
цілій Европі, аж до Балтії та Волині.
Ще одна хвиля інтелектуальних емігрантів з’явилася в Европі після 1453
року, коли впав Константинополь та
рештки Візантійської імперії. Емігранти утікали зі своїми бібліотеками,
текстами герметиків, неоплатоніків, гностиків, книгами з кабали, астрології,
алхемії, божественної геометрії; зі всіма знаннями і традиціями, які зародились
ще в Александрії у І-ІІІ століттях після Христа і постійно доповнювались та
розвивались.
Невдовзі ці потоки з Еспанії до Фландрії і Нідерландів та з Візантії до
Італії перетнулися і поєдналися, породивши при цьому таке диво, як Ренесанс. Архітектура стала царицею
мистецтв.
Поширення неоплатонізму – синкретичного містичного вчення з Александрії –
повернуло Европі класику Платона. Саме у Платона учені епохи Ренесансу знайшли
принцип, який ліг в основу майбутнього спекулятивного масонства. В «Тімеї» (Τίμαιος)
Платона з’являється найперше уявлення про Творця як «архітектора Усесвіту».
Платон називає Творця «tecton», «τέκτων», тобто
«майстер» чи «будівничий». Таким чином «arche-tecton», «αρχε-τέκτων» – це
«головний майстер», чи «головний будівничий». На думку Платона, «Αρχε Τέκτων»
створив космос з допомогою геометрії.
«...Усе, що виникло, потребує для свого виникнення певної причини.
–Звичайно, творця і батька цього Всесвіту знайти нелегко, і якщо ми його і
знайдемо, то про нього не можна буде всім розповідати (sic!). І все ж,
поставимо ще одне запитання щодо космосу: дивлячись на який прообраз працював
той, хто його облаштовував, – на тотожний і незмінний чи на такий, що колись
виник? Якщо космос прекрасний, а його деміург благий, то зрозуміло, що він брав
за зразок вічне; а якщо ні, про що і сказати страшно, то він брав за зразок
щось, що виникло. Але ж для кожного зрозуміло, що прообраз був вічним: адже
космос – найчудесніша річ, яка постала, а його деміург – найкраща з причин.
Поставши саме таким, космос був створений у відповідності з тотожним і
незмінним зразком, який осягається з допомогою глузду і розуму» (4, 432-433) –
таким чином, за Платоном, світ постав відповідно до певних доступних для розуму
принципів. І далі: «Бог потурбувався про усі видимі речі, які перебували не у
спокої, а у невпорядкованому, безкінечному русі; він привів їх з безладу до
порядку» (4, 433-434). Для Платона Усесвіт – досконала, одухотворена «сфера,
поверхня якої рівновіддалена від центру» (4, 436). Принципами, за якими його
творив світ, для нього є «пропорція»,
«число», «площина», «тривимірність» (тобто просторовість), «центр»,
«периферія», «ціле», «частина» (4, 435) – тобто засади божественної геометрії.
Наново відкритий Платон поєднав мистецтво
«архі-тектоніки» світу та пізнання цього світу через осягнення загальних
принципів, які він у нього заклав. Світ знову видався пізнаваним, а не
неосягненним. Александрійська гноза
вкотре знайшла для себе добрий ґрунт. Видавалося, що світ можна було пізнати. І
можливо, змінити. Про що, з різних міркувань, мріяли володарі того часу.
У XVI столітті чи не всю Італію та Нідерланди контролював Лотарінгський дім
де Ґізів (Maison de Guise). Їх
двір став пристанищем для різного роду містиків та езотериків того часу. На службі у дому де Ґізів була і славна
шотландська гвардія на чолі із Стюартами (Stuart, Stewart), Сетонами (Setton),
Гамільтонами (Hamilton), Монтґомері (Montgomery) і Синклерами (Sinclair), які, повернувшись додому, принесли ідеї неоплатоніків до Шотландії, де
ще жеврів спадок тамплієрів. Тамплієри, за масонською традицією, утекли до
Шотландії від переслідувань і працювали під прикриттям гільдій «практикуючих»
каменярів. Під покровом Синклерів премасони розвинули власні обряди. Тим
більше, що у Шотландії дійсно були якісь премасонські нурти, щодо чого є
відповідні свідчення. Як-от: коли відкрили могилу Роберта Брюса (Robert
Bruce, 1274-1329), то виявилося, що він похований з масонською символікою – його стегнові
кістки лежали схрещеними під його черепом – знак майстра. «Слідом» присутности
тамплієрів можна вважати й повстання Уота Тайлера 1381 р. у Англії, яке було
підозріло спрямоване тільки проти противників тамплієрів Ордену госпітальєрів
Св. Івана – іоанітів чи мальтійців. Його організатори потім зізнавались. що
вони були агентами таємного «Великого Товариства». Симптоматичним є й прізвище
керівника повстання – «Тайлер» – це стражник при вході до масонської ложі. Та
основний внесок лицарів-храмовників, тамплієрів в ідеологію масонства полягав у
тому, що будучи вигнанцями і постійно ховаючись, не маючи змоги правити
офіційних літургій, вони виробили у собі певну толерантність і широту поглядів,
яка дозволяла відійти від католицького обскурантизму. Вони поклонялися Єдиному
Богу, Єдиному Творцю. І не уточнювали, яка з конфесій володіє істиною в
останній інстанції.
Езотеричні ідеї чудесно прижилися і в Англії. Ними
перейнялися англійські поети, як-от Філіп Сідні (Philip Sidney; 1554-1586) в поемі «Аркадія» («Arcadia»,
1580) чи Едмунд Спенсер (Edmund Spenser; 1552-1599) в поемі «Королева фей» («The Faerie Queene», 1590), драматург Марло (Christopher Marlowe, 1564-1593), філософ Френсіс Бекон (Francis Bacon, 1561-1626). Справжнім
маестро англійської магії став уельсець Джон Ді (John Dee, 1527-1608) –
прототип Просперо у «Бурі» («Тhe Tempest»,
1611) Вільяма Шекспіра (William Shakespeare, 1564-1616). Саме Ді перетворив Англію XVII ст. у центр езотеричних
студій. Хоча розпочинав він з того, що двадцятилітнім юнаком читав курс
геометрії (sic!) в університетах Лювена та Парижа. Згодом Ді добрався аж до
Праги, де при дворі імператора Рудольфа ІІ Габсбурґа (Rudolf II Habsburg,
1576-1612) здобув унікальні знання. Цікаво, що цей імператор-дивак у час
жорсткого релігійного протистояння заявив, що він не католик, не протестант, а
християнин. Ба більше – на смертному одрі він відмовився від останнього
причастя! Якісь инші нурти, які були вищі від вузького конфесіоналізму, віяли
при його дворі. Не забуваймо, що окрім инших у Празі на той час жив легендарний
каббаліст раббі Льов (Єгуда Ліва (Лев,
Леб) Бен Бецалель (раббі Льов,
відомий як ל»רַהֲמַ, Махараль мі-Праг, 1512 (?)-1609), який нібито створив Голема ((Lag-he, םלוג) – штучну людину, гомункулуса. Отож, черпати знання Ді було звідки!
В Англії найкращим учнем Ді був Роберт Фладд (Robert Fludd, 1574-1637), який теж замолоду навчав математики та геометрії майбутнього
герцога де Ґіза. Ді поширював знання Вітрувія і написав передмову до
англійського перекладу Евкліда, в якій наполягав на «першості архітектури серед
всіх математичних (sic!) наук». І далі: «Архітектура є главою усіх мистецтв. Ще
Платон стверджував, що архітектор є майстром понад майстрами, він керує усіма
роботами...». Христос для нього був «Божественним архітектором».
Остаточне оформлення масонства у сучасних формах відбулося після того, як на престол Англії вступив Яків VI Шотландський (James VI, 1566-1625). Англія та
Шотландія об’єдналися. Так само об’єдналися премасонські структури, і
викристалізувалася їхня ідеологія. Стюарти, Гамільтони, Монтґомері і под.
принесли з континенту та Шотландії в Англію та Ірландію спекулятивні ідеї
неоплатонізму та тамплієрську мітологію. Ці ідеї поєдналися з езотерикою
середовищ довкола Джона Ді. Гербом Стюартів став тамплієрський меч та кельма
муляра. Масонство перетворилося на респектабельний і близький до трону рух.
До остаточного оформлення масонства долучився ще й рух
розенкройцерів, який пропагувався протестантськими князями у Німеччині. Це було
свого роду раннє «розенкройцерське
просвітництво». Загадковий Християн Розенкройцер (Christiani Rosenkreuz, за легендою 1378-1484) почав пропагувати ідею об’єднання мислителів світу
у певній «Невидимій колегії» задля
створення досконалого суспільства, Золотого віку, коли настане гармонія світу,
яка буде вільна від різного роду тиранії («Chymische Hochzeit Christiani Rosenkreuz», 1616). Европою поширювалися «Маніфести
розенкройцерів» («Invitatio fraternitatis Christi ad amoris candidatos», в 1617, «Christianae societatis idea» та «Christiani amoris dextra porrecta», 1620) – сьогодні їх приписують письменнику
з Вюртемберґа Йогану Валентину Андре (Johann Valentin Andreae, 1586-1654). Під час Тридцятилітньої
війни (1613-1648) багато німецьких утікачів разом з «розенкройцерським
просвітництвом» заполонили Нідерланди, Фландрію та Англію. Розенкройцери
привезли з собою ще й свої «християнські
союзи», які знайшли прихисток у системі англійських лож. Так
завершилося формування комплексу ідей сучасного спекулятивного масонства.
Лож ставало все більше. Масонство перетворювалося з архіпелагу осередків у
розбудовану респектабельну структуру, в якій престижно було бути навіть
коронованим особам. Таким чином воно стало свого роду клубом джентльменів.
А з иншого боку, воно ставало певним центром, де шліфувалася думка. Почала
створюватися версія «Невидимої колегії»
розенкройцерів – співтовариство учених, філософів, містиків, гностиків. За
протекторату Кромвеля (Oliver Cromwell, 1599-1658) вона ще була таємною організацією, хоча туди входили такі
мислителі, як Джон Лок (John Locke, 1632-1704) та Роберт Бойль (Robert Boyle, 1627-1691). Після реставрації монархії 1660 р. Стюарти перетворили цю
«Невидиму колегію», «Невидимий коледж» у «Лондонське
королівське товариство для розвитку знань про природу» (The Royal Society of London for the Improvement of Natural Knowledge) – так масонська
організація стала академією наук (sic!). Сьогодні
подібну роль для світу відіграє хіба що «Римський клуб» (Club of Rome, засн. 1968) – теж близька до масонства організація, яка, як «глобальний think tank» чи «Невидима колегія», осмислює шляхи розвитку людства. Тобто займається
«будуванням» світу.
Наприкінці можемо коротко підсумувати джерела духовної ґенези европейського
спекулятивного вільного мулярства та шляхи, якими мандрували ідеї, що склалися
у його метафізику та ідеологію.
В античні часи джерел було три. Це давньогебрейська
думка з її засадою єдиного Бога творця, єгипетська
езотерика з її засадою значущости символіки та езотеричною практикою, давньогрецька філософія з засадою Творця
як архітектора чи геометра, який дав принципи створення світу.
У ранньому Середньовіччі цей компендіум знань та
практик зосередився в ісламському світі.
Найбільш містичний його нурт – суфізм
став тим активним елементом, який не лише зберігав ці знання, як більшість
мусульманських мислителів, але й активно поєднував ідеї та практику монотеїзму,
езотерики та філософії, і перетворював їх у містичну практику.
Инший компонент – неоплатонізм
розвивався в Александрії єгипетській, а потім у Константинополі. В ньому були
сильні гностичні струмені.
Своїми шляхами мандрував юдаїзм –
після руйнування римлянами Другого Храму в Єрусалимі (שדקְמִהַּ תּיבֵ, Бейт а-Мікдаш, «Дому
Святости») у 70 р.н.е. він разом із вигнанцями-гебреями розпорошився по всій
території Римської імперії.
До Европи з VII ст. н.е. грецька та єгипетська думка, через її арабську
інтерпретацію, а також юдейська думка просочувалася з Іберійського півострова.
Паралельно поширювалося і будівельне мистецтво. Засновувалися корпорації
каменярів, гільдії вільних мулярів.
Знання черпали на Сході. Особливо після Першого
хрестового походу (1096-1099) та створення держав хрестоносців на Близькому
Сході – королівства Єрусалим (1099-1187, 1244), графства Тріполі (1102-1289),
князівства Антіохія (1098-1268), графства Едесса (1098-1146), королівства Мала
Вірменія (1081-1083, 1198-1375), королівства Кіпр (1198-1489). Історія
якнайтісніших контактів християнської Европи та світу ісламу була доволі
тривала. Після заснування Ордену
тамплієрів у 1118 р. знання оперативних каменярів, будівельників Сходу –
будівельне уміння, а разом з ними і таємні знання та ідеї, як-от практики
суфізму, зберігали та поширювали, як свідчить традиція, тамплієри. Після їх розгрому та страти двадцять третього магістра Жака де Моле́ (Jacques de Molay, 1244-1314)
тамплієри нібито втекли до Шотландії. Хоча їхні будівельні гільдії так і
залишилися розсіяними по цілій Европі.
Одним із центрів передачі знань до Італії та Німеччини стало норманське Сицилійське королівство (1190-1268 рр.)
Гогенштауфенів.
Після вигнання маврів та гебреїв з
Еспанії у 1469 р., різко посилився ексодус не лише людей, але й ідей до Фландрії
та Нідерландів.
Падіння Константинополя у 1453
р. вихлюпнуло до Італії ще одну хвилю людей та ідей, які принесли з собою
неоплатонізм.
Ренесанс викристалізував
єдність будівельної майстерности та інтелектуальної витончености і свободи.
Отже, у XV столітті в Европі вже були усі організаційні та ідеологічні
складові, з яких постало спекулятивне масонство.
У сучасній формі воно постало і на Британських
островах, і на континенті (Орден розенкройцерів). А єдности досягло 1717 р. у «Великій ложі Лондона» та «Лондонському королівському товаристві для розвитку знань про природу».
Таким чином, мистецтво споруджувати храми та будівлі
стало інструментом пізнання світу, першою у світі Академією наук, невидимою
сіткою інтелектуальних робітень, які були покликані змінювати світ. Чи виконали
вони своє завдання, і чи продовжують його виконувати – це инша проблема. Але
те, що вони брали участь у формуванні цього світу – годі сумніватися. Досить
тільки навести коротесенький перелік найбільш видатних з цих невтомних бджіл,
що будували наш світ: Ньютон, Вольтер, Моцарт, Ґьоте, Шіллер, Лессінґ, пруський
король-масон Фрідріх І, російські імператори Пйотр III, Павел I, Александр I, Александр
II, Гайдн, Бетовен, Скотт, Гарібальді, Болівар, Вашинґтон, Франклін, Сковорода,
Наполеон, Кошут, Гюго, Ротшильд, Котляревський, Ататюрк, Т. Рузвельт, Ф.
Рузвельт, Трумен, Форд, Бенеш, Нобель, Грушевський, Петлюра, Фермі, Атталі –
список можна продовжувати (6). Гадаю, що навіть вищенаведених імен достатньо.
Важко бути
цілком певним, що запропонована у даному тексті генеалогія розвитку ідей, які
могли б скласти ідеологічний корпус масонства, буде сприйнята самими вільними
мулярами та широкою публікою як автентична генеалогія ідей сучасного
спекулятивного масонства. Все ж, це структура з усталеною ідеологією, яка
достеменно невідома широкій публіці. Ми можемо опиратися тільки на відкриті
джерела та спекулятивні тексти масонів-інтелектуалів. Щоправда, особливістю
цього руху завжди було те, що він зводив дослідників каменярського руху на
манівці і, тим самим, відволікав від основного. Та як би там не було, шляхи,
якими мандрувала людська думка, все ж мають певну логіку. Ними людська думка
прямує і сьогодні. Ці шляхи мають свої початки у глибокій давнині. І початки ці
настільки приховані, що абсолютно очевидні. Бо ж, як правило, ми не зауважуємо
того, що весь час було і є перед нами.
1. Идрис Шах. Путь суфиев. гл. ІІ. Четыре главных ордена. Орден
Кадрийя.
2. Гайдн. Словник дат, 1867, ст. 347.
3. Хітчмен Ф. Бартон, т. 1, ст. 286.
3. Idries Shah. The Sufis. New York: Doubleday, 1964.
4. Платон. Собрание сочинений в 4 томах,
т. 3, Тимей. – Мысль, Москва, 1994.
5. Sir Isaac
Newton, The chronology of Ancient Kindoms Amended, London, 1728-
printed by Histories and Misteries of Man LTD, 1988, U.S.A.
6. Короткий перелік відомих членів
масонських лож:
§
Марі-Франсуа Вольтер (François
Marie Voltaire, 1694-1778), ложа «Дев’яти сестер» (Loge des Neufs Soeurs),
Париж;
§
Вольфганг Амадей Моцарт
(Joannes Chrysostomus Wolfgang Theophilus Mozart, 1756-1791), ложа «До
благости» (Zur Wohltaetigkeit), Відень;
§
Віктор Гюго (Victor Marie
Hugo, 1802-1885), ложа «Батьківщина та гуманізм» (Patrie et Humanité),
Париж;
§
Йоганн Вольфґанґ Ґьоте
(Johann Wolfgang von Goethe, 1749-1832), ложа «Анна Амалія» (Anna Amalia),
Ваймарі;
§
Фрідріх Шіллер (Johann
Christoph Friedrich von Schiller, 1759-1805), ложа «Рудольстадт» (Rudolstadt),
Берлін;
§
Франц Йозеф Гайдн (Franz
Joseph Haydn, 1732-1809), ложа «До істинного просвітництва» (Zur Wahrn
Eintracht), Відень;
§
Людвіґ ван Бетовен (Ludwig
van Beethoven, 1770–1827), Бонн;
§
Сер Вальтер Скотт (Sir
Walter Scott, 1771-1832), ложа «Св. Давида» (St. David) № 36, Единбург;
§
Сер Артур Конан Дойл (Sir
Arthur Ignatius Conan Doyle, 1859-1930), ложа «Фенікс» (Phoenix) No. 257,
Southsea, Гемпшир;
§
Джузеппе Ґарібальді
(Giuseppe Garibaldi, 1807-1882), ложа «Друзі батьківщини» (Les Amis de
§
Сімон Болівар (Simón
José Antonio de
§
Джордж Вашинґтон (George
Washington, 1732-1799), ложа «Александрія» (Alexandria) № 22, Вірджінія;
§
Бенджамін Франклін (Benjamin
Franklin, 1706-1790), ложа «Св. Іван» (St. John), Філадельфія;
§
Наполеон Бонапарт
(Napoléon Bonaparte, 1769-1821), ініційований з 1765 р.;
§
Лайош Кошут (Kossuth Lajos, 1802-1894),
ложа «Цинциннаті» (Cincinnati) № 133, Огайо, з 1852 р.;
§
Ататюрк (Мустафа Кемаль Паша,
Mustafa Kemal Atatürk, 1881-1938) творець сучасної Туреччини, ложа
«Македонія, що повстала, і істина» (Macedonia resorta et veritas);
§
Барон Фердинанд Ротшильд
(Baron Ferdinand James Anselm Freiherr von Rothschild, 1839-1898), засновник
банківського дому Ротшильдів;
§
Ґустав Штресеман (Gustav
Stresemann, 1878-1929), канцлер Німеччини (1923-1929), ложа «Фрідріх Великий»
(Friedrich der Grosse) Берлін, ініціатор створення (разом з Бріаном Арістідом
та Едуардом Ерріо) пан-Европи;
§
Теодор Рузвельт (Teodor
Ruzvelt, 1858-1919), 26-й Президент США (1901-1909), ложа «Півень світанку»
(«Matinecock») № 806, Нью-Йорк;
§
Арістід Бріан (Aristide
Briand, 1862-1932), міністр іноземних справ Франції у 1915-17, 1921-24, 1925-31
рр., ложа «Le Trait d’Union de Saint Nazaire»;
§
Франклін Рузвельт (Franklin
Delano Roosevelt, 1882-1945), 32-й президент США, ложа «Парк» (Park) №203
(1936), ложа «Голанд» (Holland) No. 8, NY;
§
Гаррі Трумен (Harry S.
Truman, 1884-1972), 33-й президент США, ложа «Белтон» (Belton) №450, Белтон,
Міссурі;
§
Генрі Форд (Henry Ford, 1863-1947),
автомобільний магнат, ложа «Палестина» (Palestine ) №357 (1894), ложа «Сіон»
(Zion) No 1;
§
Альфред фон Тірпіц (Alfred
von Tirpitz, 1849-1930), адмірал, творець німецького флоту, ложа «Zur
Aufrichtigen Herzen», Франкфурт;
§
Карл Гаусгофер (Karl
Haushofer, 1869-1946), геополітик. засновник Товариства Туле (Thule Gesellschaft);
§
Ґотхольд Ефраїм Лессінґ
(Gotthold Ephraim Lessing, 1729-1781), ложа «Три Золоті Рози» (Dritte goldene
Rose), Гамбург;
§
Едуард Бенеш (Edvard
Beneš, 1884-1948), президент Чехословаччини 1935-1938, ложа «Ян Амос
Коменський» (Jan Amos Komenský) №1, Прага, ложа «Істина восторжествує»,
Прага 1927-1928 рр.;
§
Ян Сібеліус (Jean Sibelius,1865-1957),
фінський композитор, ложа «Суомі» (Suomi) №1, Гельсінкі;
§
Жак Атталі (Jacques Attali, 1943),
французький філософ, президент Европейського банку реконструкції і розвитку,
ложі Бнай Бріт, Париж;
§
Альфред Нобель (Alfred
Bernhard Nobel, 1833-1896), ложа «Маяк», Санкт Петербург;
§
Мозес Мендельсон (Moses
Mendelssohn, 1729-1786), основоположник та духовний лідер гебрайського
просвітництва «Гаскала« (הלכשה);
§
Енріко Фермі (Enrico Fermi,
1901-1954), фізик, ложа «Леммі» (Lemmi), Рим;
§
Жак Дерріда (Jaques Derrida,
1930-2004), французький філософ.
7. Yates
F., The Rosicrucian
Enlightenment. L.: Routledge and Kegan Paul, 1972.
8. Haywood
H.L., The First Grand Lodge, the Builder Magazine, 1924, v. X,
№3.