Тарас Возняк.    "Феномен міста".

Місто як «машина для життя»

Звертаючись до таких феноменів цивілізації, як міста, щонайперше ми повинні усвідомити: вони не були постійним феноменом, що супроводжував розвиток як европейської, так і кожної иншої цивілізації. Тим більше міста у нашому европейському, а часто центральноевропейському (базованому на маґдебурзькому праві) сенсі. Бо ж насправді нас цікавлять саме вони, як особливий феномен европейської цивілізації. Були цілі епохи, коли міста занепадали, практично не існували, як-от після падіння Римської Імперії. Великий населений пункт ще не є містом – це може бути і велике монгольське стійбище, і великий конгломерат селянських ліплянок – однак не місто. «Місто – ніби цезура, розрив, нова доля світу. Коли воно виникає, несучи за собою писемність, то відчиняє двері того, що ми називаємо історією. Коли з настанням ХI століття місто відродилося в Европі, то почалося піднесення цього невеликого континенту. Тільки-но воно розквітає в Італії – настає Відродження. Так було з часів міських громад, полісів класичної Греції, з часів Медини в епоху мусульманського завоювання й до наших днів. Усі поворотні моменти зростання виявилися у вибуху урбанізації» (1.1.413). Причому поява міст та ріст їх системи, що дуже вважливо, призвели не тільки до піднесення континенту (не такого багатого на природні та людські ресурси), але і до його панування над рештою світу.

Що призвело до чого – піднесення до народження міст, чи міста до піднесення континенту?

Досліджуючи народження та розвиток міст, ми маємо відмовитися і від простацької думки про те, що місто розвивається з села. Зовсім ні. Заснування, проголошення, будівництво міста чи надання йому міських прав – закладає зовсім инший закон функціонування певного простору (території міста – досі це окреслена територія з зовсім иншими законами та природою функціонування, ніж окіл довкола), зовсім инший часовий режим (не тільки ритм, але власне і режим). Акт заснування міста не бере до уваги населений пункт, який міг би існувати на цьому ж місці перед тим. Місто засновувалося на иншому праві та в иншому хронотопі. Місто, яким би малим воно не було, постає саме як місто. Місто – це не окіл, не країна, що простирається довкола, це – пункт, пуанта, кода. Місто насправді не просториться, роз-просторюється, місто – це радше аномалія просторення околу, це дисонанс околу, синкопа. Місто, з огляду на свою аномальність та точковість, навіть не може насправді бути частиною цього околу, краю, країни – це «місце» на околі. Недаремно англійською мовою «country» – це і країна, місцевість, територія, і сільська місцевість, «in the country» – це не тільки «на селі», але й «поза містом». Тобто місто до «країни» не зовсім належить – воно живе одразу иншим, своїм життя у всіх сенсах, це певне «місце» – пункт на терені. Місто – це инша якість населеного пункту, зовсім инші функції, инша швидкість функціонування, инша плинність часу. У «місці» поставлення міста розлогість простору стиснута до точки (персня міських мурів), а плинність часу як розгортання перед подорожнім овиду – до дискретності, раптовості появи перед ним у довколишньому краєвиді такого артефакту, як місто. Ці показники у «місті» не кращі і не гірші, ніж у «селі», чи «терені» – вони инші. Розложисте «село» чи «терен» плинуть повільно та природно, у відповідності зі змінами пір року, «село» та «терен» розлягаються, розгортаються по- та у- відповідності із рельєфом чи околом. Сама етимологія слова «край» виводиться від «кроїти», «у-краяти» – о-креслення, у-краєння певного роз-логого простору, певного поля, а не означення на ньому дискретного пункту – міста. Це точно відображається етимологією українського слова «село», яке теж означає не тільки власне сільський населений пункт, але й «сільський терен» і виводиться з праслов’янського «selo» – рілля, поле (2.3.596).

Натомість, місто не зважає ні на окіл, ні на природну зміну пір року, воно ґвалтує рельєф та живе за своїм, далеко не природним, ритмом життя. Місто вибухає на терені – торпедує його просторову та часову тканину. Воно, безсумнівно, більш соціогенне, ніж село. Воно рішуче та безкомпромісно облаштовує простір та час під свої потреби. На відміну від «села», що є компромісом людини та природного простору і часу, природного хронотопу, місто творить свої, концентровані, стиснуті простір та час – свій, більш пристосований для людини, чи більше нею перетворений, урбанізований хронотоп. Тому не дивно, що міста є породженнями пізніших періодів людської історії, коли людина вже мала досить сил та відваги, щоб модифіковувати природний хронотоп для своїх потреб. Найбільш урбанним, просунутим у цьому сенсі містом, як на наші часи, є, звичайно, Нью-Йорк, яке не зважає навіть на зміну дня і ночі, однаково функціонуючи цілодобово. Його хронотоп чи не найдалі відстоїть від хронотопу природного. Зруйнувати його можуть тільки чисто техногенні чи соціогенні катастрофи на кшталт обвалів на світових біржах чи нападів терористів 11 вересня 2001 р. Чи не був це напад «світового села», «терену» на «місто» (правда «світового села» не у Мак-Люенівському сенсі слова (Herbert Marshall McLuhan, 1911-1980), а як світової периферії)? Одного «бачення світу», однієї «картини світу» на иншу? Однієї метафізики на иншу. Зрештою, діалог міста та терену ніколи не припинявся і не припиниться – «місто» потребує ресурсів, а «терен» – новочасних засобів, якими є техніка. Неодноразово діалог зводився до конфлікту та війни, підпорядкування та рабства. Рабство «совєтського села» у «совєтського міста» очевидне – практично повторно закріпачене колгоспне село у найбрутальнішій формі було принесене у жертву потребам соціалістичного міста. Мала постати нова індустріальна техніка і нове «бачення світу». І воно постало, правда, коштом «терену». Із використанням перверзій совєтської індустріалізації та Голодомору. Хоча не завжди стосунки «міста» та «терену» набирають саме таких форм. У більшості европейських країн ці процеси відбувались не так драматично.

Отож, ми бачимо, що місто не породжується селом. Це різні, рівні о-своєння людиною часу та простору для себе, різні цивілізаційні чи навіть метафізичні рівні. І суть у мета-фізиці (від грецького τα μετα τα φυσικά, meta ta physika – те, що наступає після фізики) людського життя. Бо саме «метафізика лежить в основі епохи, певним тлумаченням сущого і певним розумінням істини, закладаючи основу її сутнісного образу... До сутнісних явищ Нового часу належить його... машинна техніка..., яка тотожна з суттю новоевропейської метафізики» (3.75) – однак розвинулась вона саме у новоевропейському місті і як новоевропейське місто. Саме місто стало складною машиною, машинною технікою (Maschinentechnik) з усіма його комунікаціями, магістралями, електричними, електронними, суспільними та иншими сітками, машиною для життя. А відповідно воно, як ця машина, почало визначати і новочасну метафізику як сконструйовану картину світу (Weltbildes).

У давнину місто часто творило довкола себе вторинні села, що були його малими імперіями і обслуговували його потреби. Так само, як воно творило архіпелаги малих міст на віддалі одноденного переходу, щоб забезпечити свої комерційні потреби. Згадаймо галицькі містечка та віддалі між ними – це теж одноденні переходи, як на ті часи. Зрозумівши причини їх появи у попередні епохи, ми зрозуміємо і причину їх сьогоднішнього занепаду та майбутню перспективу.

Взаємини міста та села – це, насамперед, розподіл праці. Ряд технологій у селі реалізувати не вдалося б, або вони були б неефективними, і навпаки. Хоча ще довго після появи міст міщани займалися сільським господарством чи то з огляду на економічні потреби (як у наші, не найблискучіші, часи), чи то з огляду на ментальні рудименти (як у новонавернених городян десь у глибинному Сихові, збудованому у 1970-80 рр.). Місто для свого функціонування потребує праці села. Однак, така боротьба на глибокому метафізичному рівні, що ведеться з «машиною для життя» маргіналами з спальних районів вже всередині міста, якщо вона набирає масового характеру, здатна її зруйнувати чи значно завадити її справності.

Однак, саме місто, як машина, стократ підсилює та прискорює всі процеси в економіці, суспільному житті, культурі. Ідеї швидко породжують одна одну, динамічніше втілюються, ніж у розміреному довколишньому терені, гроші обертаються та повертаються набагато швидше, їх помноження багатократніше.

Місто – це швидкість та концентрація. Воно притягує до себе людей, ресурси та ідеї, робить їхню концентрацію нестерпною і врешті-решт вибуховою (чи чули ви коли-небудь про революцію на селі? Радше про бунт...). Воно зіштовхує їх у своєму тиглі, під накривкою своїх дахів, називаючи це змішуванням (релігійним, етнічним та расовим), виробництвом, торгівлею, фінансуванням та громадським життям і політикою. Місто – неначе певний фокус у лінзі, у якому збираються усі ці промені. Саме у цьому сенсі місто є певним підсилювачем та прискорювачем суспільних, економічних та політичних процесів.

...Місто – унікальний і надзвичайно потужний інструмент цивілізації. І саме тому воно є як причиною, так і джерелом цивілізаційного зростання, економічного, суспільного та культурного розвитку. Иноді запитують, а чи не навпаки – може, економічний та технологічний розвиток призвели до появи та розвитку міст? Напевно, дійсно, це явища, що взаємно обумовлюють та підсилюють одне одного. Існують, користуючись термінологією Фернана Броделя, у «взаємній перспективі».

Щоб зрозуміти роль та долю якогось конкретного міста у конкретному економічному контексті, ми повинні перейти від загального поняття світової економіки до броделівського історичного світу-економіки. Це друге поняття стосувалося тільки локальної частини світу, творило замкнутий економічний регіон. У цьому сенсі впродовж всієї історії ми бачимо паралельне існування певних локальних економічних реґіонів, що могли доволі довго існувати самостійно та ефективно. Ці колишні історичні світи-економіки існували завжди, паралельно і не завжди співпадаючи з існуванням держав, імперій, суспільств та цивілізацій. Наприклад, таким світом-економікою була Московія чи, скажімо, Китай. Вони мали певні межі, що повільно змінювалися – як з огляду на політичні, так і на цивілізаційні чинники – війни, географічні відкриття. Однак, завжди кожен конкретний світ-економіка мав свій «міський полюс, місто, яке перебувало у центрі скупчення конче потрібних передумов, що забезпечували його ділову активність: інформації, товарів, капіталу, кредиту, людей, векселів, торговельної кореспонденції – вони припливали сюди і знову відпливали» (1.3.17). Щоправда, зі зміною меж таких економік-світів змінювалися чи зміщувалися і їх метрополії. «Панівні міста не залишаються такими вічно, вони змінювали одне одного. Такі пересування... завжди були показовими. Вони уривали спокійний плин історії і відкривали перспективи тим цінніші, що вони були рідкісні» (1.3.22). Свого часу для Европи такими центрами були Венеція, Ґенуя. Однак, з часом їх вплив катастрофічно змалів, буквально висяк разом з потоком інформації, товарів, капіталу, кредиту, людей, векселів, торговельної кореспонденції. У випадку з Венецією – змалів до ґротеску. Найцікавіше спостерігати, як зміщувався такий «міський полюс» разом з розростанням меж світу-економіки у Північній Европі. Ми можемо спостерігати драму, коли Амстердам подолав Антверпен, а Лондон подолав Амстердам, або коли 1929 р. Нью-Йорк обійшов Лондон. Це щоразу було поваленням величезного історичного масиву, яке виказувало непевність колишньої рівноваги й силу нової, що мала утвердитися. «Це зачіпало все коло світу-економіки, і наслідки, як можна заздалегідь здогадатися, ніколи не були тільки економічними» (1.3.22). Таке перенесення центру світу-економіки призводило до однозначного економічного, політичного та культурного занепаду старих міських центрів – перетворення їх у декорації. Приклад Венеції, Відня та Львова, може, й прикрий, однак занепад Парижа чи Лондона ще брутальніший. У рамках нової єдиної світової економіки безсумнівним центром є Нью-Йорк.

Звичайно, з нашої загумінкової перспективи цей факт не такий очевидний. Для нас Париж – все та ж недосяжна мрія, а Відень, як старенька бабця, і далі втішається всенародною любов’ю нащадків колишніх підданих. Натомість з постанням Европейського Союзу може істотно зрости роль Берліна.

Та, попри беззаперечне існування ґлобальної світової економіки, світового інформаційного простору, може, навіть транснаціональної культури, все-таки світ певним чином структурується на економічні реґіони. Ба навіть більше – ґлобальний світ ієрархізується – між різними все ще існуючими економічними реґіонами є певні рівні щодо їх технологічної просунутости, інформаційної мобільности і т.д. Наприклад, у протиставленні до найбільшої донедавна економічної потуги США зараз твориться економічний реґіон Европейського Союзу з високим рівнем технологічної розвинутости та конкурентности. Поруч з ним стаґнує колишній постсовєтський простір, роль якого у новітньому розподілі праці – надовго, якщо не назавжди, перетворитись на доповнююче «світове село» – ресурсний придаток, у тому числі і робочої сили.

Україна і Львів перебувають саме на цьому розломі. Вони не є навіть центром стаґнуючого реґіону, а його периферією. Справжнім центром постсовєтського економічного реґіону є, звичайно, Москва, що концентрує на собі всі потоки ресурсів. Україні забракло політичної уяви, сили вирватися з могутнього центру тяжіння колишньої метрополії. Україна не ввійшла у динамічний новостворюваний економічний реґіон ЕС. Ба навіть зв’язки з ним у неї не надто розвинуті. Тому й не дивне скуповування російським капіталом усього в Україні – він тут струменить цілком природним чином, бо ми перебуваємо у його полі ґравітації, подобається нам це чи ні.

Роль такого міста, як Львів, що колись було в історичному світі-економіці Центральної Европи, а після 1939 року і до сьогодні – однозначно у евразійському економічному реґіоні, доволі специфічна. Навіть у XIX столітті це було прикордонне, периферійне не тільки в адміністративному, але й у економічному сенсі місто. Можливо, саме у цьому шанс для нього.

Дивним чином багато міст, що були центрами історичних економік-світів, водночас були і його кордоном. Таким прикордонням були Венеція та Ґенуя, Антверпен та Амстердам. Навіть більше – центр світової економіки Нью-Йорк є такими прикордонним містом. Місцем зустрічі всього з усім, змішування всього і всіх. Можливо, саме у цьому одна із таємниць блискучої кар’єри?

Україна, Львів, опинилися на постсовєтсько-ЕСівському прикордонні. Наш єдиний шанс – стати центром цього прикордоння. Натомість, нам не вистачає духу згодитися з нашою марґінальністю, щоб реалізувати врешті-решт свою посередницьку функцію.

Що для цього потрібно? Щонайперше – це точне формулювання завдання. Ми маємо позбутися ілюзій стати центром значного самостійного економічного реґіону – на це немає відповідних ресурсів. Ми мусимо скористатися з переваг прикордоння. Щоправда, тут є ряд неусвідомлюваних нами протиріч.

Першим є протиріччя між містом та державою. У старі часи міста, а не держави чи імперії, були островами проґресу та свободи. Вони неначе хитрували з державою – існували під її крилом, однак відносно вільно. Як Львів під крилом Речі Посполитої. А там, де держави були сильні, як в Іспанії чи Франції, міста розвивалися повільно, окрім столиць, що були адміністративними машинами, як теперішній Київ, а не вільними містами. Може, це парадоксально, але зараз Українська Держава в умовах відсутности розвинутого самоврядування, за потреби збільшувати централізацію, а отже – зміцнювати адміністрацію, неусвідомлено гальмує розвиток міст, у тому числі і Львова. І тут ми наштовхуємось на наш патріотизм і стоїмо перед вибором – або Українська Держава, реальна, така, яка у нас формується, з усіма її недоліками, постсовєтськими рудиментами та хворобами росту, або наша перспектива як міста, що грузне у периферії постсовєтського економічного, політичного та культурного простору, однак не користає повною мірою зі свого «прикордоння».

Центр, окрім того, гальмує ще й тому, що гроші та капітали повсюдно у постсовєтській економіці мають не чисто економічну сутність, але й адміністративну. Тому вільних міст та чистих від адмінресурсу грошей тут немає. Практично вся «буржуазія» у нас компрадорська, а капітали посередницькі. Та Львів не є навіть таким значним владним центром, як Донецьк чи Дніпропетровськ, то ж звідки взятися адмінресурсу?

Розквіт Львова почався з вольового рішення австрійської адміністрації, саме у Львові розмістити адміністративний центр найбільшої своєї провінції Королівства Галичини та Володимирії (Königreich Galizien und Lodomerien). І тільки у другій половині XIX століття завдяки лібералізації Імперії та цьому чудесному рішенню Львів розцвів вже як самоврядний економічний суб’єкт – «вільне місто» (Freiburg чи Freistadt). Хоча «вільним містом» він був і у XIV-XVII століттях, тож певні традиції все ж були.

Можливо, колись в Україні таки дійде до реалізації запланованої вже давно адміністративно-територіальної реформи, яка загрузла у комісіях Верховної Ради, і Львів знову вольовим рішенням стане центром потужнішого, ніж сьогодні, реґіону.

Другим є протиріччя між містом як «машиною прискорення цивілізації» та традиційно рустикальним українським суспільством, що гальмує оберти цієї машини. Скупчення рустикалів не означає появи динамічного міста. Хоча, звичайно, місто потребує припливу людности, однак вона має вливатися саме у міську соціальну структуру, а не розмивати її. Инакше завжди буде небезпека, що ми отримаємо не Freiburg, а Freidorf. Місто як ефективна «машина для життя» та сконсолідована «громада» може стати неефективною, дуже часто «картина світу терену» не дає змоги створити та реалізувати візію міста.

В історії є чимало прикладів таких розладів «машин цивілізації». Щоправда, не тільки з вини рустикалів (це український та львівський досвід). У чудовому молодому Амстердамі недобросовісні будівельні компанії ще у XVII столітті, будуючи неякісне житло, у районі Йордаан, створили район деструктивних злидарів. Свого часу ефективну соціальну структуру Парижа та Мадрида у XVIII столітті деформували великі пани, які перетворили ці міста з міст торгових у міста-споживачі, міста розкошів та забав. Ці міста більше споживали, ніж заробляли. Ще більшою перверсією став у XVIII столітті при Фрідріху II (Friedrich II, 1712-1786) Берлін. Це було місто всуціль військових та держслужбовців. Не менш блискучим прикладом розладу «машини цивілізації» було у XVII столітті і четверте щодо величини місто Европи – Неаполь. Веселий і брудний Неаполь кишів абсолютними злидарями, що складали третину його населення і яких з державою та містом не пов’язувало нічого, окрім шибениці, як згадують сучасники. Однак це патології.

Для сучасного Львова, якщо він хоче стати ефективним як місто, важливо щонайперше вибудувати саме цю свою візію як «місця» на «терені», що хоче стати «містом», а не розчинятися у ньому. За два століття до Томи Аквінського (Thomas Aquinas, 1225-1274) Ален де Ліль (Alan de Lisle) казав: «Нині все – це не Цезар, а гроші». Сказати «гроші» – це те саме, що сказати «міста» (1.1.440). Можливо, саме на цій основі можна буде вже вкотре його відбудувати.

1. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. – К., Основи, 1998.

2. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – М., Прогресс, 1987.

3. Heidegger M. Holcwege. Die Zeit des Weltbildes. – Frankfurt am Main, Vittorio Klostermann, 1950.

На початок