Коли ми пробуємо досліджувати феномен міста, то мусимо перш за все відповісти на запитання, доволі дивне для тверезо мислячої людини, яка, принаймні у школі, вивчала географію. І звучить воно так – чи однорідним є простір? А вже опісля цього – чим є міста, що лежать на терені, який творить окіл довкола нього? Завихреннями, вузлами, дірами? А з иншого боку, якщо простір, як певна рівномірна тканина у місці міст, завихрюється, то яка природа самого цього завихрення, яка природа та характеристика простору всередині міст? Простір можна трактувати по-різному. Перш за все це, звичайно, простір геометричний, а потім менш впорядкований – географічний. Однак не тільки. Простір – це така абстракція, яка не стільки відображає «реальність» довкола нас, скільки є нашим інструментом укладання чи впорядковування світу поза нами. А ми укладаємо його не лише у декартову тривимірну систему координат чи географічну сітку. Але й у певну ціннісну чи значеннєву (для нас) систему або ж структуру, яка теж структурується на подобу простору, бо щось для нас ближче, а щось віддаленіше. Тобто той чи инший «феномен» довкола не тільки є більше чи менше від нас віддаленим, але й певним чином щодо мене позиціонованим, як такий, що так чи инакше для мене істотний. Він не просто так чи инакше позиціонується, як у декартовій системі координат, а саме є істотним – якщо послугуватися метафорою, є теплим чи холодним. Усі ці феномени мають для мене те чи инше, більше чи менше значення. І таким чином творять певну сітку значень. Ця сітка, своєю чергою, творить певний семантичний простір. Насправді цей семантичний простір не є тільки моєю власністю чи моєю фантазією – він істотний не тільки для мене особисто, але й для «нас» – для певної групи. І саме цей спільний семантичний простір дає нам підставу відчувати себе певною єдністю, говорити про певне «ми». Цей простір є дуже нерівномірним. На відміну від абстрактного, цілком порожнього простору Декарта (René Descartes, Renatus Cartesius, Картезій, 1596- 1650), він не лінійний, має певні згустки та розрідження, пришвидшення і сповільнення, певну теплоту чи прохолодність. Метафорично це чудово показав Бруно Шульц (Bruno Schulz, 1892-1942) («Липнева ніч») (2). Причиною того є те, що простір Декарта насправді абсолютний і радше є простором відстороненого, холодного бога. Натомість простір чи людини, чи тієї чи иншої громади індивідуалізований, теплий і нерівномірний. Люди неначе мостять у ньому свої гнізда, в яких живуть.

«О боже, стережи в завію
і людські, і звірячі кубла».
Антонич Б.-І. Зима (1)

Таким чином, семантичний простір «довкола» мене не є рівноцінним, не є рівною мірою цінним для мене, а тому не є рівномірним. Якщо відійти від зовсім уже індивідуалізованого, «гніздового» підходу до семантичного простору вже не людини, а групи чи загалу, то і тут ми бачимо очевидну нерівноцінність, нерівномірність семантичного простору довкола всієї групи чи загалу. Або з иншого боку – як індивід, так і загал, група наповнюють семантичний простір довкола себе дуже нерівномірно. А тому не всі місця у ціннісному чи семантичному сенсі є однаково наповнені змістами. Є більш «наповнені», а є й майже «порожні». Причому ці змісти не просто перебувають у цих «місцях» у певному статичному спокої – вони рухаються, взаємодіють як поміж себе, так і з «нами». І таким чином вони творять певні складно організовані системи значень, що спонукають нас до дій. А тим самим активно структурують як «світ довкола нас», так і нашу діяльність. Хоча так само ми можемо сказати, що і ми структуруємо їх, наповнюючи семантичний простір змістами, сенсами, значеннями, слідами, натяками, маркерами і под.

Таким чином, і в географічному сенсі (з погляду Декарта), і у семантичному, простори довкола нас нерівноцінні, різною мірою наповнені істотністю, сенсом. А тому ми виділяємо у них певні місця. Можемо назвати їх центрами. Це центри, які не тільки найбільше переповнені сенсом та значенням для нас. Це згустки сенсів, які взаємодіють між собою, які породжують инші сенси, їхні обертони. Це машини, що породжують потоки сенсів, системи сенсів. І ця лавина сенсів змушує нас все активніше діяти, взаємодіяти як з ними, так і поміж себе – бо ж вони істотні не лише для мене, але й для групи. Тому «ми» організовуємося у певні структури. Ці структури все більше ускладнюються, розбудовуються. Генераторами процесу ставали певні місця, які були не лише найбільше наповненими цими сенсами, але й спонукали до чимраз швидшого творення нових сенсів. Ми назвали ці місця містами.

Міста стали центрами генерації сенсів. Натомість простори довкола стали периферією. Так виникла дихотомія центру та периферії чи міста і околу. Акселераторами диференціації просторів людини стало «розширення можливостей приватного людського тіла» – винайдення доріг, колеса та папірусу, за твердженням Маршала МакЛюена (Herbert Marshall McLuhan, 1911-1980) (3) – «спочатку було село, у якому не було всіх цих групових розширень приватного людського тіла. Разом з тим село, як форма спільноти вже відрізнялася від спільноти мисливців та рибалок, які здобували харчі, бо мешканці села мали можливість закріпитися на землі і приступити до розподілу праці і функцій. Сама консолідація їхніх зусиль стає формою пришвидшення людської діяльности, яка дала імпульс подальшому розподілу і спеціалізації їхніх дій. За таких умов виникає розширення ноги-як-колеса для пришвидшення виробництва і обміну. Але, окрім того, ці ж обставини інтенсифікують конфлікти та розлади у суспільстві, що змушує людей гуртуватися у все більші агрегати для того, щоб чинити опір пришвидшеній діяльності инших громад. Села розвиваються у міста-держави з метою протистояти небезпеці і заради безпеки та захисту» (3,111). Таким чином постають центри інтенсивної комунікації у всіх сенсах: «Як тільки місто починає торгівлю з селом, воно одразу встановлює з відповідною сільською місцевістю взаємозв’язок «центр – периферія» (4,110). «Можливо, Периферія протиставляється Центру просто через враження, що у Центрі постійно наявні різноманітні явища, думки та погляди, а у різних точках Периферії значна частина з них відсутня, принаймні тимчасово. Але попри причину, контраст між … Центром і …Периферією – ідея стійка, яка символізує географічну віддаль між цими двома зонами» (4,386). Щоправда, тут Ганс Ульріх Гумбрехт (Hans Ulrich Gumbrecht, 1948) («У 1926», розділ «Центр vs. Периферія») протиставляє радше цивілізації, однак для нас важливий саме типологічний підхід – міста з часом заполонюють чималі обшири, а як потім зможемо побачити – і весь світ, парадоксальним чином перетворивши його у «світове село», в термінології Маршала МакЛюена (3). І тоді, як підсумовує Ганс Ульріх Гумбрехт («У 1926»), – «Центр = Периферія». «Мартін Гайдеггер – на свій спосіб – виявляє явний зв'язок між новими технічними можливостями подолання відстаней – і власним дослідженням (у «Бутті і часі») простору як визначальної характеристики Dasein – людського існування. Через поділ на склади, який характерний для його стилю, як філософа, Гайдеггер перетворює Entfernung («віддалення») у його протилежність Ent-fernung («від-далення», тобто «подолання віддалености»)… «У присутності криється сутнісна тенденція до близькости». Усі види пришвидшення, якому ми сьогодні більш-менш вимушено допомагаємо, рвуться до подолання віддалености (Entferntheit)» (4, 454). Що дає змогу стверджувати, що радіо, телебачення та інтернет знищили відстані і зробили, з одного боку, світ маленьким, і тим самим нівельовують старе протистояння Центру та Периферії. Тобто комунікація, пришвидшення дискурсу ущільнює і майже знищує простір, принаймні, простір географічний.

Так було не завжди. Можливо, цей процес взаємодії комунікації як присутности та віддалености, як відосіблености просто набирає инших форм. Принаймні міста були акселераторами комунікації, ущільнювали простір, наповнювали його своїм специфічним і дуже насиченим дискурсом.

Місто є однією з найстаріших складних структур, які створило людство. Очевидно, цей утвір з'явився десь із десять тисяч років тому. МакЛюен називає його «рукотворним соціальним середовищем як розширенням фізичного тіла людини… яке, як…форма політичного тіла відповідає на нові загрози та подразнення новими плідними розширеннями…» (3,112). Воно не могло витворитися без певних передумов. Як ми бачимо, з огляду на те, що місто є перш за все високо організованою суспільною структурою, йому щонайперше передувало виникнення, а потім ускладнення суспільних структур.

Що ж складає суть людської структури? Що робить навіть стадо тварин чимось єдиним, чимось, що здатне на певні узгоджені дії? Перш за все – комунікація. Те саме стосується і людини. Зв’язковим елементом найпримітивнішого людського суспільства як структури є комунікація. З часом людське первісне стадо та його структура ускладнювалося, поступово, завдяки ускладненню комунікації, воно перетворювалося у плем’я мисливців чи збирачів, потім у сільську громаду, і тільки після цього – у громаду міську.

Яка ж різниця між сільською та міською громадами? Які зміни мали статися, щоб стала можливою якісна зміна – перетворення сільської громади, яка вела натуральне господарство, у громаду міську, яка вже не могла вести натурального господарства. Дорога, колесо та папірус є тільки засобами, однак засобами чого і для чого? Засобами, які дали змогу людині та, що найголовніше, різного роду товару (включно з ідеями) рухатися більш інтенсивно, ніж до того. Однак для чого? Усім відомо, що місто живе зі своєї специфічної ремісничої праці. Воно безпосередньо не споживає свого ж продукту. Місто обмінює його на щось инше. На продукти сільського господарства, инші предмети, що прибувають до нього здалеку. Ключовим моментом, який робить можливим таке функціонування міста, є сам феномен обміну. Попередньо перераховані засоби розширення можливостей приватного людського тіла зробили можливим і ефективним обмін як такий.

Що ж таке обмін? Щонайперше це одна з форм комунікації. Таким чином. перехід від сільської громади до міської – це перш за все перехід на вищий рівень комунікації. Причому, це комунікація і більш інтенсивна, і більш інформативна, наповнена більшою кількістю сенсів. Вона і потребує більшої кількости сенсів, і продукує більшу кількість сенсів. Вона більш «тепла», у термінології МакЛюена (4, 33) – «З точки зору температури засобів комунікації… «корінний міщанин» гарячий, а сільський мешканець холодний». Так виник міщанин. Я б міг дещо внести динаміки у термінологію МакЛюена – комунікація у місті швидка й інтенсивна, а тому з розвитком міста все більше розігрівається, тоді як у терені – повільна і консервативна, а тому у селі вона холодна, порівнюючи з містом – радше остигає, а у критичні моменти якихось загроз може взагалі замерзнути, припинитися. Тоді як місто не може припинити комунікувати – воно не тільки є машиною пришвидшеної комунікації, воно разом з тим живе з цієї комунікації. З економічної точки зору воно неодмінно потребує обміну.

Навіть простий обмін серпа на збіжжя є суспільним комунікативним актом. Але така комунікація потребує напрацювання та усталення еквівалентів обміну. Тобто певного абстрактного еквіваленту вартости цих серпа та збіжжя. Цим абстрактним еквівалентом вартости стали гроші, вони стали посередником і між цими двома видами товару, і між покупцем і продавцем, тобто, по суті, почали виконувати комунікативну функцію. Гроші, як засіб комунікації, стали тією кров’ю, яка наповнила їхні артерії. Тому чи не головною функцією міста став обмін як комунікація різного рівня абстрагованости. Розпочиналося, очевидно, з простого обміну. Приклад закладання протоміст – торговельних фракторій – у нововідкритій Америці і натуральний обмін у них свідчать вже навіть у доволі близькі часи про логіку розвитку міста як місця обміну, і тільки потім з’являється посередник, який полегшує комунікацію між суб’єктами обміну, продавцем і покупцем – гроші. Причому, у грошову одиницю конвертувався певний комунікативний текст. Грошова одиниця стала повідомленням, одиницею інформації, яка засвідчувала певну вартість. Вартість як товару чи послуги, так і самих себе як посередника. Причому, у випадку грошей – це вартість не натуральна, вжиткова, а абстрагована. Щоправда, у давніші епохи такими еквівалентами були і зовсім утилітарні еквіваленти, наприклад, щурі на острові Пасхи, які там були делікатесом. Монета чи мушля, яка виконує функцію грошової одиниці, не надається до безпосереднього вживання, вона є певною абстрактною можливістю – можливістю отримати за неї той чи инший товар чи послугу. МакЛюен сказав би, що є «розширенням» можливостей людини. Люди знаходили порозуміння щодо вартости надаваних ними послуг чи товарів за допомогою грошового обміну як комунікації. Таким чином, грошові одиниці стали знаками, грошовими знаками, що застосовувалися в акті обміну, який з того часу почав називатися актом продажу й купівлі. Обмін цими знаками творив текст, комунікативний текст обміну. З часом грошова комунікативна система розбудовувалася. Товарів і послуг ставало більше. Так само більше ставало і людських потреб, які задовольнялися через посередництво грошей. Виникали різні паралельні грошові системи і поставала потреба обміну валют, тобто абстрактних цінностей. «Паперові, чи репрезентативні, гроші відділилися від своєї давньої функції сховищ, у які акумулювалася праця. і перейшли до такої ж давньої та фундаментальної функції передачі та перекладу будь-якої праці в будь-яку иншу» (4,159). З часом виникла і потреба у позичанні можливостей, тобто грошей – і виник кредит, позика як ще вищі і абстрактніші рівні цього типу комунікації. Так виник ринок товарів, послуг та потреб. Тобто ринок у сучасному сенсі слова. Разом з цими послугами з’явилася і верства міщан, які надавали ці послуги – купців, лихварів, банкірів. Але ринок товарів, послуг та потреб з самого початку сам потребував місця, де мали зустрічатися продавець та покупець для того, щоб знайти одне одного. Таким місцем стало місто, а у місті ринкова площа. З часом ця ринкова площа і стала Площею Ринок, Marktplaz. Не даремно вона, як правило, була у самому центрі міста, довкола Ратуші. Це свідоцтво того, яку роль обмін, продаж як комунікація відіграли в історії становлення міст.

З иншого боку, місто почало жити з уже зовсім чистої форми комунікації, якою є влада, керівництво, управління. Римські міста, на відміну від грецьких міст-держав, виникали саме для здійснення влади. Вони реферували з центром влади та порядку – Римом. Натомість старші грецькі міста-держави радше створювали прибережні факторії, як своїх референтів, з огляду на торговельні стосунки. Натомість римське місто, яке виросло з певного конкретного місця на терені чи було закладене римлянами, щонайперше почало надавати околу владні, управлінські послуги. Щоправда, це стосується не тільки римських міст, але й міст взагалі, просто у цьому випадку владна функція міст найбільш очевидна. І не обов’язково це мало бути владарювання у чистому виді. Хоча й у цій формі також. У місті «сидів» володар або посадник. Тому місто і тулилося коло замку на горі. З нього, як з комунікаційного центру, навсібіч розходилися владні розпорядження. А що таке розпорядження, як не певне імперативне повідомлення? Тобто, у своїй первинній формі – текст. Місто почало продукувати текст влади. Спрямування інформаційних потоків владного характеру стало тим товаром чи послугою, які місто почало надавати ближчій околиці, околу. Але поступово засяг імперативних потоків міста збільшувався і вони, як комунікаційні вузли, почали обслуговувати все більш віддалені території. Зрештою це закінчилося світовими владними структурами – виникненням держави, імперії, сучасних міждержавних об’єднань на кшталт ЕС чи ООН. Сідней та Коломия в інтернетпросторі, а також у просторі здійснення владних рішень, скажімо, імплементації постанов ООН, практично поруч. Це у Піднебесній посланець місяцями гнав коня, щоб довести до околиці імперії розпорядження правителя, і у Кафки (Franz Kafka, 1883-1924) («Імператорське послання») треба було все життя чекати на повідомлення (5). Таким чином, міста вплетені у комунікативний текст влади, з них виходить імперативний текст. Вони є його комунікаційними вузлами і ретрансляторами. Тому саме в них виникла владна та судова верства, бюрократія, чиновництво.

Окрім того, місто стало і головним місцем обміну інформацією. Але для пришвидшення та упорядковування комунікації з часом став потрібним ще один інструмент – письмо. Саме письмо творило як тексти обміну (самі гроші як тексти, векселі, розписки), але так само і тексти влади (розпорядження, вироки, зрештою, закони). Ні гроші, ні влада як певні «символізовані засоби комунікації» без виникнення письма існувати не змогли б, вважає Ніклас Луман (Niklas Luhmann, 1927-1998): «Історичним імпульсом для виникнення особливих символізованих засобів комунікації, очевидно, стало винайдення та поширення письма, яке надзвичайно розширило комунікативний потенціал суспільства і вивело його за межі інтеракції безпосередньо присутніх, а отже, і з-під контролю конкретних систем інтеракції. Без письма було б неможливо вибудовувати комплексні ланцюги влади всередині політико-адміністративної бюрократії…» (6,15). Отож, винайдення письма стало передумовою виникнення ринку, а з часом і влади як форм комунікації.

Разом з тим, все, що стосується письма, «так само є актуальним і для дискурсивного розвитку і писемного забезпечення більш комплексних зв’язків, що орієнтуються на код істини. Сортувальна функція логічно схематизованого коду істини стає необхідною лише у тому випадку, коли вона застосовується до письмово сформульованої системи ідей» (6,15). Завдяки письму циркулююча у комунікації інформація систематизувалася, кристалізувалася у «систему ідей», емансипувалася від своєї чисто утилітарної функції. Інформація трансформувалася, з одного боку, у знання, яке стало товаром. З часом місто через свої навчальні заклади змогло запропонувати знання як товар у чистому виді. З’явилася наука як компендіум знань, які вважаються на даний момент вірними. Уся Summa цих знань вже точно творить науковий текст. Тканину цього тексту творять університети у містах як місцях збирання, продажу через навчання та прирощення знань. Таким чином, університети, монастирі стали ринками та дистриб’юторами знань. Університети нових часів, особливо у Прусії, не тільки вчили молодих людей, але й «формували» (Bildung) їх у цілісні особистості через комунікацію вчителя та студента (7,170). З’явилися учителі, вчені та спудеї, студенти. Однак, університети не тільки продавали знання через навчання, але й продукували його, працюючи з уже наявним науковим текстом. А також збирали це знання, спілкуючись з иншими науковцями – все та ж комунікація. Таким чином, знання почали циркулювати світом через сітку навчальних закладів, які, як правило, розташовувалися у містах.

З иншого боку, з’явилася більш відсторонена від утилітарності інформація – новина, поступово розвинувся ринок новин. Новини продавалися і купувалися, на новини очікували, їх хотіли почути. Ринок новин теж починався з місця зустрічі покупців і продавців на ринковій площі. Постійно подорожуючі разом з товарами купці стали спочатку дистриб’юторами новин, а з часом, зрозумівши, що вони чогось варті – продавцями новин. Вони почали передавати персональні звістки, повідомлення, листи. Тобто інформаційні повідомлення від і до конкретних адресатів. Спочатку це були радше комерційні повідомлення, однак з часом і особисті. Рухатися почали не лише векселі, але й листи. Так з’явилася пошта як інструмент передачі текстів. А отже – поштарі. Згодом міські купці почали просто поширювати новини, які не мали персоніфікованого адресата. Новини у чистому виді. З часом ці не персоніфіковані новини, тобто текст у чистому виді, почали просто продавати. Для того, щоб продати велику кількість товару, його виробництво слід механізувати, і після письма з’явився друк. А отже – друкарі. «Технологія поширення – для масмедій це друк – є майже таким досягненням, яким для економіки стала посередницька функція грошей…між відправником та адресатами не може відбутися безпосередня інтеракція. Інтеракція виключена завдяки посередництву техніки, і це має далекосяжні наслідки, які дають можливість визначити поняття «масмедій» (8,9-10). З’явилися перші газети. Об’єм інформаційного тексту розростався на очах. Перші газети нагадували радше прокламації, з часом вони розрослися до чималих щоденних видань. Текст, що його продукувало місто і який йшов через місто, розбухав на очах. Із технічним прогресом з’явився ринок масмедій. Місто озброїлося всесвітньою комунікаційною мережею, звичайною і електронною поштою, звичайною і електронною пресою, радіо, телебаченням, інтернетом. Воно все більше стає вселенським. Комунікація у ньому, завдяки електронним засобам комунікування, стає практично миттєвою. Правда, з огляду на таку гіперкомунікативність постмодерного світу дехто, як МакЛюен, гадає, що в результаті цього світ перетворюється не у вселенське місто, а у всесвітнє село, де, як у селі, все близько, де для інформації практично немає жодної віддалі (3).

Вище ми розглядами місто як інструмент продукування та ретрансляції тексту обміну, а також імперативного, наукового та інформаційного тексту. Тут воно виступає як продуцент і ретранслятор текстів. А тому живиться цими текстами. Оперування цими текстами значною мірою і окреслює суть феномену міста як такого. Рух товарів, грошей, послуг, розпоряджень, рішень, знань, новин, взагалі різного роду ресурсів і є тим, що робить місце містом. Усі ці перетікання ресурсів здійснюються у процесі комунікування, яке і плете комунікативний текст міста. Як ми бачимо, комунікація, яку забезпечувало місто, все більше спеціалізувалася. Тому її забезпечували різні верстви міщан – купці, перекупки, чиновники, можновладці, учені, учителі, поштарі, газетярі і т.д. Однак, комунікативний текст міста – це той текст, який перетікає всередині міських артерій. Він інтер’єрний.

Місто постає перед нами і як певний, характерний саме для цього міста соціум. Як певний соціальний екстер’єр. Воно постає перед нами як певний набір соціальних типів, які творять соціальний кон-текст міста. Тим, хто забезпечує перетікання усіх попередньо згаданих ресурсів, є соціум, складно організована громада міста. Міську громаду характеризує глибока спеціалізація кожного індивіда. Це все ті ж купці, перекупки, чиновники, можновладці, вчені, учителі, студенти, поштарі, повії, газетярі, інтернауті і под. Вони постають як певні соціальні типи. Причому кожне з міст природним чином виконувало різний набір комунікативних функцій – котресь з них мало більше торгових функцій, скажімо, було значним портом, инше було великим адміністративним центром, ще якесь славилося як університетське місто, ще инше випускало загальнонаціональну газету. На це різноманіття накладалися цивілізаційні та культурні впливи, які у кожному місті сформували свій неповторний набір цивілізаційно та культурно забарвлених соціальних типів. Китайський учений не тотожний ученому европейському. Але і вчений у Австрійській імперії це не те, що вчений у Росії. Гебрейський книжник – не вчений єзуїт. Разом з тим, ускладнення комунікативного тексту міста надзвичайно ускладнило і структуру соціальних типів кожного з міст. І ми отримали не тільки купця як такого, але маклера, оптовика, роздрібного продавця. Чого варте таке поєднання, як багатосторонньо і доглибинно описаний гебрейський комівояжер, у якому Кафка неперевершений: «Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Греґор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху…» (9, 43). Цей чималий набір соціальних типів, які набули свою специфічність за поєднання дуже унікального збігу соціальних, культурних та психологічних обставин. Вони є улюбленими об’єктами письменства упродовж принаймні двох останніх сторіч. Це романтична молода дама, фланер, денді, фраєр, клошар, батяр, колекціонер, гравець, нероба, поет, курва, модниця, матрона, школяр, отець родини, самогубець, вампір, тиран… Усе це різноманіття типів не тільки населяє місто. Воно надає йому його неповторного коду. Це теж текст, через який місто показує самого себе. Причому показує себе різними соціальними типами на різних історичних періодах свого розвитку. Одні соціальні типи щезають, а инші, навпаки, появляються. Між ними є і певний зв’язок. Вугляра у Львові на разі не потрібно і він зник як тип. Щоправда, його примарний образ з'явився у новому перекладі новели Франца Кафки «Верхи на кадобі» (10). А із зникненням вугілля як засобу опалення львівських грубок майже зник пострах дітей – чорний коминяр. Чи пострах продавців на золочівському та бродівському ринках айхмістр Ансельм Айбеншютц (11) Йозефа Рота (Moses Joseph Roth, 1894-1939). Инколи це типи дивачні, тепер вже примарні, однак як же ж важливі для відчитування міста та вбудовування себе в нього! Людина, що перебуває чи хоче поселитися у місті, повинна вміти відчитувати цей набір соціальних типів, орієнтуватися у ньому, бо міський соціум відкривається нам через них. Зрештою, це не тільки потрібно з утилітарних чи практичних міркувань – бо ж потрібно якось поміж всього цього різноманіття жити і бути адекватним у цьому карнавалі людських типів. Насправді ефективним у цьому соціумі можна бути тільки досконало винюшуючи, до якого з них відноситься той чи инший індивід, так би мовити, знатися на людях, бути досвідченою людиною, досконало знаючи, «з яких він», знати попередні, вже щезаючі чи щезлі соціальні типи людей. Тому такою важливою є саме вітчизняна і навіть регіональна література. Знання і візуалізації усіх цих типів так бракує для відбудови, чи, точніше, побудови сучасних ідентичностей. Особливо на регіональному рівні.

Місто є не тільки соціумом, але й певним артефактом, артефактом, який розвивається. Воно має свій простір, силует, свій характер, екстер’єр. Зрештою, свій стиль. І це не тільки архітектура чи рельєф. Хоча вони – передусім. Вловити стрій міста надзвичайно важливо. Процес цього вловлення, внюхування блискуче показав Герман Брох (Hermann Broch, 1886-1951) на початку своєї новели «Блудний син»: «Спочатку він нічого не бачив, крім вологої трави і кущів праворуч від нього; точніше, він відчував їхній запах, мимоволі і сам віддавався раптовій свободі, яка струменіла у вологому повітрі; кущ за огорожею просунув до нього своє гілля, і він занурив руку в гущавину вологого листя. Хоча й не одразу, він все ж нарешті зібрався з думками і почав усвідомлювати своє оточення. Отож позаду залишився вокзал, який був в основі площі, яка мала форму витягнутого рівнораменного трикутника, який своєю вершиною був спрямованим до центру міста…» (12,66). Екстер’єр міста теж постає перед нами як певний текст, який ми маємо відчитувати. Місто постійно порівнюють з палімпсестом. І мають рацію. Міста постійно пишуть свій нескінченний текст. Це і архітектура, яка до нас промовляє, яка свідчить про естетичні уподобання городян і їхні технічні можливості – Бруно Шульц, «Вулиця Крокодилів» (13). Назви вулиць, кварталів, вивіски, нумерація будинків змінюються. Змінюються соціальні типи. Змінюється і місто як простір знаків та слідів. Теперішня назва вулиці є знаком, натомість попередня вже тільки слідом, який був на вже зішкрябаній верстві міста-палімпсесту. Певний стиль одягу гризетки є знаком, однак у ньому можуть бути і сліди від смаку бабусі. Українська мова львів’ян є знаком, знаком часу, однак акцент є слідом. Для того, щоб бути правдивим, корінним, за-коріненим мешканцем того чи иншого міста, ми повинні не тільки відчитувати знаки, знати, де розташована та чи инша вулиця, чому вона так чи инак називається, як це корелює з ментальністю сьогодення і мешканців саме цього міста, але й бачити сліди попередніх назв та епох. Називаючи так чи инакше вулиці, кнайпи, ми пишемо текст міста. Так чи инакше одягаючись, ми не тільки о-значуємо себе, як певну особистість, сигналізуємо иншим, ким ми є, щось про себе повідомляємо, водночас ми і свідчимо про переданий нам смак чи несмак – і це є слідом. Одягаючись і йдучи вулицею, ми теж пишемо великий текст міста. Але ми ніколи не будемо насправді за-коріненими у місто, якщо не зможемо відчитувати сліди. Попри те, що це тільки сліди, за певних обставин вони стають більш вагомими, ніж навіть знаки. Суть криється у деталях.

Якщо говорити про феномен міста, який розгортається перед нами, то можемо констатувати його багатошаровість. З одного боку, це реальне місто. З иншого – мітологічні нашарування. Причому, якщо говорити, скажімо, про такі міста, які пережили різні епохи, то цих мітологій є декілька. І при цьому вони майже не перетинаються. Існують доволі автономно, або навіть суперечать одна одній. Скажімо, польський міт wesolego Lwowa з набором символів: Simper fidelis, obroncow Lwowa, orlat lwowskich донедавна у свідомості сьогоднішніх мешканців Львова аж ніяк не перетинався з українським мітом Львова з його набором символів: княжого міста, оплоту українства, Листопадового чину, столиці ЗУНР. Ще иншим і практично закритим для широкого загалу є гебрейський чи майже заникаючий вірменський міти Львова. Таким чином, реальне місто у баченні представників різних культур неначе помножується. У мітологічному просторі існує декілька міст з назвою Львів. Живучи в українській чи польській парадигмі? ми означуємо, реперуємо це місто своєю системою знаків. І вона не співпадає з системою знаків иншої, «не нашої» культурної традиції. Ми опираємося на «свої» реперні точки, коли облаштовуємося, закріплюємося у місті. Ба більше – розставляємо їх по ньому. Для українців польський міт відчитується вже не як система знаків, а як розсип слідів. І навпаки. Натомість гебрейський чи вірменський міт для них обох є тільки слідами. Донедавна ми ними майже не цікавилися і жодним чином не вважали їх хоч якось корисними. І наштовхнулися на те, що мітологічна тканина міста набагато багатша, ніж ми підозрювали. І що закорінюючись у цьому реальному місті, ми не зможемо так просто і без шкоди для культурного контексту міста і далі ігнорувати багатошаровість мітологічного контексту міста. Якщо ми не враховуватимемо всього цього різноманіття, то отримаємо спрощену конструкцію, яка не буде життєздатною, як совєтська конструкція «соціалістичного міста». Рано чи пізно, через сліди це різноманіття все ж проявиться на палімпсесті, яким є живе місто. Тому перед нами, теперішніми мешканцями міста, для того, щоб стати його громадянами, стоїть завдання опанування всією його поліфонією. Можливо, це не таке нагальне завдання для поляків, гебреїв чи вірмен. Тільки мала часточка їх живе у Львові. Однак, закорінення у Львові просто змушує нас відкривати для себе і польський, і гебрейський, і вірменський чи австрійський міти Львова. Спочатку навчитися читати сліди, щоб потім доповнити свою львівську українську знакову систему їхніми.

Зрештою, палімпсестове бачення міста не є якимось особливим винаходом нашого часу. Роже Кало зауважив, що вже на початку ХІХ сторіччя багато письменників були переконані, що Париж «не є ні єдиним, ні справжнім Парижем, що це тільки виблискуюча на світлі декорація, занадто звичайна декорація, яку таємні маніпулянти виставили для того, щоб заслонити инший Париж, Париж реальний, Париж-видовище, Париж нічний, невловимий, і тим потужніший, чим більш таємничий…» (14,106).

Ці системи знаків та слідів творять текст міста. Це весь візуальний і культурний контекст. Архітектоніка міста, його стильовість, матеріальна культура, меморіальна означеність, система конотацій, асоціацій, соціальних типів, культурних і матеріальних знаків та слідів – все це, та багато що инше – це текст міста, яке звертається до нас. Це текст міста, міста, яке говорить. Але є ще й текст, чи тексти про місто. Вони неначе вторинні щодо тексту самого міста. Хоча і текст міста, своєю чергою, вторинний і у чомусь, напевно, ілюзорний щодо самого реального міста. Тобто вони, за визначенням Владіміра Топорова (Влади́мир Никола́евич Топоро́в, 1928-2005), є неначе «сон про сон». Разом з тим, цей «сон про сон» є «надзвичайно насиченою реальністю, яку не можна уявити без існуючого поза ним цілого і яке не можна відірвати від міту та сфери символічного» (15).

Найліпше і найбільш звично текст міста втілюється у літературних текстах. Це своєрідні квінтесенції великого тексту міста. У них не тільки виявляється характер міста, але й значною мірою формується бачення цього міста. Аналізуючи структуру міста та структури літературних форм, Міхаїл Бахтін (Михаил Михайлович Бахтин, 1895-1975) побачив надзвичайний зв’язок між структурою міста та структурою повісти, називаючи її «міською епопеєю». І місто, і повість є явищами багатомовними у своїй природі. У них перетинаються не лише різні мови, але світ публічний і внутрішній, а тому – суспільний дискурс і внутрішня мова, різні діалекти і ідіолекти. Повість, за Бахтіним, є літературною формою, у якій стикаються різні «голоси». І таким чином, гетероглосії міста відповідає поліфонія повісти. «Якщо дослідити історію повісті ХІХ і ХХ сторіч, то виявиться, що найвидатніші літературні досягнення у цьому жанрі є своєрідними описами міст, причому ці міста зовсім не відіграють роль «тла» для розвитку сюжету повісті, а виступають як герої першого плану» (16,26). І у цьому сенсі Дрогобич є головним героєм прози Бруно Шульца. Бо Дрогобич Бруно Шульца є, за Топоровим, «надзвичайно насиченою реальністю». Він найліпше не тільки відобразив, але й сформував саму суть дрогобицького тексту. А Йозеф Рот – бродівського тексту. Тому Броди Йозефа Рота теж є такою ж «надзвичайно насиченою реальністю». Щоправда, багато текстів для нас, попри всю свою хрестоматійність і безсумнівну цінність, насправді не є відкритими. Як-от львівський текст Івана Франка (1856-1916). Чи бережанський текст Богдана Лепкого (1872-1941), заболотівський Манеса Шпербера (Manès Sperber, 1905-1984). Гадаю, ми ще маємо відкрити для себе Львів Франка та Бережани Лепкого, Заболотів Шпербера. Йдеться не про знавців, а про широку, якнайширшу публіку. Шкільна атмосфера зовсім цьому не сприяє. Молоді люди радше впираються лектурі класики. Можливо, для того, щоб тексти не відштовхували одразу, є сенс читати їх від кінця, як вирваний з якоїсь книги зшиток, може, навіть не знаючи занадто марковане ім’я автора. Досі Львів Франка чи Бережани Лепкого не візуалізовані – людині, яка не працює в історичному музеї чи картинній галереї, годі насправді уявити, як вони виглядали. Ризикну стверджувати, що масований пресинг масмедій призвів до того, що львівський чи станіславівський дискурс був елімінований петербурзьким чи московським. Якщо до епохи «зменшення» світу до розмірів кімнати з телевізором чи комп’ютером спільноти більшою мірою замикалися у своєму локальному дискурсі, то сьогодні це неможливо. І локальні дискурси гинуть. Домінує масовіший. Той, що нав’язується через масмедії. Тому петербурзький чи паризький текст львів’янами відчитується одразу. А львівський – ні. Тому я свідомо даю у цій статті надзвичайно розгорнуті цитати. Зануренням у них, я думаю. теж можна певним чином увійти у текст міста, якого вони стосуються. По суті – відновити той дискурс, який ми втратили і який, за певного зусилля, повертає нас до самих себе. Напевно, тонкі читачі, що виплекані на мовних смаколиках, оцінять це чергове нагадування про великі тексти нехай і провінційних, проте вкрай своєрідних містечок, які є приспаною складовою нашої ідентичности. Для того, щоб ці тексти були насправді прочитаними, самотньої лектури якогось галицького естета замало. Дискурс твориться у комунікації. А сьогодні – у масмедіях. З них, як із засобів масової комунікації, і слід починати.

1. Антонич Б.-І. Сурми останнього дня. Поезії. – Радянський письменник, 1989.

2. Шульц Бруно. Липнева ніч. Переклад Тараса Возняка. – Форум видавців, Львів, 2004. С. 201-202.

«Чи відчуваєте ви таємний, глибокий сенс цієї пригоди, коли вутлий і блідий повноліток виходить крізь скляні двері з безпечної пристані сам-один у безмір липневої ночі? Чи перебреде він колись ці чорні мочарі, трясовини і провалля нескінченної ночі, чи пришвартується якогось ранку у безпечному порту? Скільки десятиліть триватиме ця чорна одіссея?

Ще ніхто не написав топографії липневої ночі. У географії внутрішнього космосу ці карти – не заповнені.

Липнева ніч! З чим би її порівняти, як описати? Може, порівняю її з нутром величезної чорної рожі, що накриває нас стократним сном тисячі оксамитових пелюсток? Вітер ночі до глибини роздмухує її пухнастість, і на духмяному дні досягає нас погляд зірок.

Може, порівняю її з чорним фірмаментом наших приплющених повік, наповненим мандрівним пилом, білим маком зірок, ракет і метеорів?

А може, порівняю її з довгим, як світ, нічним потягом, що їде безконечним чорним тунелем? Іти крізь липневу ніч – це насилу продиратися з вагону до вагону, поміж сонних пасажирів, серед тісних коридорів, задушливих купе і перехресних протягів.

Липнева ніч! Таємний флюїд мороку, жива, чуйна і рухлива матерія темряви, що неустанно кшталтує щось із хаосу і кожний отриманий кшталт тут-таки покидає! Будівельний матеріял чорноти, який громадить довкола сонного мандрівника печери, склепіння, впадини і ніші! Мов набридливий базіка, супроводить вона самотнього мандрівника, замикаючи його у колі своїх видив, невтомна у вигадуванні, маренні, фантазуванні – галюцинуючи перед ним зоряні далі, білі чумацькі шляхи, лябіринти нескінченних колізеїв і форумів. Повітря ночі, цей чорний Протей, що формує для забави оксамитові згущення, пасма ясминової духмяности, каскади озону, раптові безповітряні глушіні, що ростуть, мов чорні бані, в нескінченність, потворні виногрона темряви, налиті темним соком. Пропихаюся серед цих тісних фрамуґ, похиляю голову під ці низько навислі арки і склепіння, і ось раптом стеля уривається, з зоряним зітханням відкривається на хвилю бездонна копула, щоб умент знову запровадити мене між тісні стіни, переходи і фрамуґи. У тих затишшях без передиху, у тих затоках темряви ще стоять уривки розмов, зоставлені нічними мандрівниками, фраґменти написів на плякатах, згублені такти сміху, пасма шептів, яких не розпорошив повів ночі. Часом ніч замикає мене мов би в тісному покої без виходу. Мене опановує сонливість, я не можу збагнути, чи ноги ще йдуть, чи то я вже давно відпочиваю в цьому маленькому готельному покоїку ночі. Та ось чую оксамитовий гарячий поцілунок, згублений у просторі пахучими устами, відкриваються якісь жалюзі, я високим кроком переступаю парапет вікна і мандрую собі далі під параболами летючих зірок. З лябіринту ночі виходять два мандрівники. Вони щось плетуть один одному, витягають з темряви якийсь довгий, безнадійний хвіст розмови. Парасоль одного з них монотонно стукає о брук (такі парасолі носять від дощу зірок і метеорів), вони вештаються, мов п’яні, великі голови в банястих мельониках. Трохи згодом мене якусь хвилину затримує конспіративний погляд чорного, зизуватого ока і велика кощава долоня з випуклими вузлами, заціплена ніччю на щудлі палиці, затиснута довкола руків’я з оленячого рога (в таких палицях бувають сховані довгі тонкі шпаги).

Врешті на кінці міста ніч зрікається зі своїх забавлянь, скидає заслону, відслоняє своє серйозне і вічне обличчя. Вже не забудовує нас у злудному лябіринті галюцинацій і маячінь, відкриває перед нами свою зорянисту вічність. Фірмамент росте у безмежність, сузір’я горять у своїй величі в одвічних позиціях, рисуючи на небі магічні фігури, як коли б вони хотіли щось благовістити, віщувати щось остаточне своїм пронизливим мовчанням. Від ряхтіння далеких тих світів пливе райкання жаб, срібне зоряне гомоніння. Липневі небеса сіють нечутний мак метеорів, що тихо всякає у всесвіт».

3. Маклюэн М. Понимание медиа: внешние расширения человека. – Канон-Пресс-Ц, М., 2003.

4. Гумбрехт Х.-У. В 1926. На острие времени. – Новое литературное обозрение, Москва, 2005.

5. Кафка Ф. Імператорське послання. Переклад Євгена Поповича. Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, повісті, притчі. – Навчальна книга, Київ, 2002.

«Імператор – так казано – тобі, одинокому, тобі, жалюгідному підданцеві, мізерній тіні від імператорського сонця, загубленій у найдальшому закутку, саме тобі імператор зі смертного ложа свого послав вістку. Він звелів вісникові вклякнути біля ложа і пошепки переказав послання йому на вухо; і такої ваги надавав він тому посланню, що наказав вісникові ще й повторити його собі на вухо. Тоді, кивнувши головою, підтвердив, що вісник добре запам’ятав сказане. I перед усіма свідками своєї смерті – а всі проміжні стіни були зломлені і на парадних сходах, скільки око сягало, щільним кільцем стояли значні люди держави, – перед усіма ними вирядив вісника. Вісник одразу ж вирушив у дорогу; дужий, невтомний, він обома руками прокладає собі дорогу в юрбі; а коли натикається на опір, то показує на груди, де має знак сонця; ніхто так легко не долає шлях, як він. Але юрба така велика; її оселям немає краю. Коли б перед ним було чисте поле, як би він мчав, і незабаром ти, певне, почув би солодкий стук його руки у твої двері. Та ба, як марно старається вісник; він ще й досі пробивається крізь покої внутрішнього палацу; і ніколи йому їх не подолати; а якби й пощастило подолати, то нічого він цим не досяг би; йому треба було б ще перейти сходи; а коли б він і перейшов їх, то нічого б цим не досяг; треба було б ще перебратися через численні подвір'я; а за тими подвір'ями інший палац, що оточує перший; і знову сходи й подвір'я; і знову палац; і так цілі тисячоліття; і якщо б він усе-таки вихопився з останньої брами – проте ніколи, ніколи йому не досягти цього, – перед ним ще була б тільки резиденція, середина світу, засипана покидьками. Нікому не пробитися крізь неї, а надто з посланням мерця. А ти сидиш біля свого вікна і мрієш про нього, коли надходить вечір».

6. Луман Н. Власть. – Праксис, М., 2001.

7. Гадамер Г.-Г. Ідея Університету – вчора, сьогодні, завтра // Ідея Університету, Літопис, Львів, 2002.

8. Луман Н. Реальность масмедиа. – Праксис, М., 2005.

9. Кафка Ф. Перетворення. Переклад Євгена Поповича. Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, повісті, притчі. – Навчальна книга, Київ, 2002.

«Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Греґор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху. Він лежав на твердій, схожій на панцир спині і, коли трохи підводив голову, бачив свій дугастий, рудий, поділений на кільця живіт, на якому ще ледь трималася ковдра, готова щомиті сповзти. Два рядки лапок, таких мізерних супроти звичайних ніг, безпорадно метлялися йому перед очима.

«Що зі мною сталося?» – думав він. Це був не сон. Він лежав у своїй кімнаті, звичайній невеликій людській кімнаті, серед чотирьох добре знайомих стін. Над столом, на якому розкладено загорнуті кожен окремо взірці сукна – Замза був комівояжер, – висів малюнок, що його він недавно вирізав з ілюстрованого журналу й заправив у гарну позолочену рамку. На малюнку зображено даму в хутряному капелюшку й хутряному боа. Дама сиділа рівно й виставляла глядачеві важку хутряну муфту, в якій її руки тонули по самі лікті.

Греґор перевів погляд на вікно, і від того, що погода така погана, – чути було, як тарабанить дощ по блясі на підвіконні, – йому стало зовсім сумно. «А що, коли б я ще трохи поспав і забув усі химери», – подумав він. Але про це було годі й згадувати, бо він звик спати на правому боці, а в теперішньому своєму стані не міг перевернутися. Хоч як він борсався, щоб перекинути своє тіло на правий бік, воно щоразу перекочувалося назад на спину. Він спробував, мабуть, усоте, заплющити очі, щоб не бачити, як дригаються його лапки, і перестав аж тоді, коли відчув у боці незнаний ще, легенький, тупий біль.

«О Боже, – подумав він, – який важкий фах я собі вибрав! День у день дорога. I так доводиться хвилюватись набагато більше, ніж на тій самій роботі дома, а тут ще ця жахлива їзда, морока з пересадками, нерегулярна, погана їжа, щораз нові, чужі, байдужі люди. А хай йому чорт!» Греґорові злегка засвербів живіт; він повільно підсунувся вище на подушку, щоб легше було підвести голову, знайшов свербляче місце, вкрите незрозумілими йому білими цятками, і хотів почухатися однією лапкою, проте відразу одсмикнув її, бо по шкірі пішов мороз.

Він знову ліг як лежав. «Отак щодня вставати вдосвіта, то можна зовсім отупіти,– подумав він.– Людині треба висиплятися. Інші комівояжери живуть, як жінки в гаремі. Коли я, наприклад, десь перед обідом повертаюсь до готелю, щоб переписати укладені угоди, ці панове ще тільки снідають. Хай би я спробував так у свого шефа: миттю вилетів би з роботи. А втім, хтозна, може, мені було б краще. Якби я не тримався місця через батьків, то давно б кинув його; пішов би просто до шефа й сказав би йому геть усе, що думаю. Він би, певно, упав із своєї конторки! Дивна звичка – розмовляти зі службовцем згори вниз, сидячи на високій конторці. А підійти треба впритул, бо шеф недочуває. Ну, ще не все втрачено; як тільки я зберу грошей, щоб сплатити йому батьків борг – на це треба п'ять або й шість років, – то неодмінно так і зроблю. I буде по всьому. А поки що треба вставати, бо мій поїзд відходить о п'ятій».

10. Кафка Ф. Верхи на кадобі. Переклад Євгена Поповича. Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, повісті, притчі. – Навчальна книга, Київ, 2002.

«Вугілля скінчилося; кадіб порожній; лопата лежить без діла; холодом дихає груба; мороз ходить по кімнаті; за вікном заклякли обсипані інеєм дерева: небо – лише срібна табличка для того, хто благає в нього допомоги. Треба дістати вугілля, не замерзати ж мені; за мною – безжальна груба, попереду мене – таке саме безжальне небо, і мені доводиться відчайдушно борсатися між ними, шукати допомоги десь посередині – у вугляра. Та вугляр уже звик до моїх прохань, отож треба якось особливо переконати його, що я не маю ані грудочки вугілля і що він тепер для мене – як сонце на небі. Я повинен прийти, мов жебрак, що охляв із голоду і хоче сконати на чужому порозі, і через те куховарка наливає йому гущі з випитої кави: отак і вугляр мені, хоч і з люттю, але пам’ятаючи заповідь «Не вбий!», шпурне в кадіб лопату вугілля.

Від того, як я з'явлюся до нього, залежатиме моя доля, тож я їду на кадобі. Верхи на кадобі, тримаючись за дужку – найпростішу вуздечку, я насилу спускаюся сходами донизу; проте внизу мій кадіб зводиться – велично, чудово; навіть верблюди, здригаючись від палиці погонича, не зводяться з землі так гарно, як він. Я їду по замерзлому провулку рівномірним клусом; я не опускаюся до рівня вхідних дверей, а часом здіймаюся аж до других поверхів. Але найвище я ширяю перед дверима вугляревого підвалу. Він згорбився внизу біля свого столика й щось пише; у підвалі так гаряче, що двері відчинені навстіж.

– Вуглярю! – гукаю я хрипким від морозу голосом, і обличчя мені огортає пара з уст. – Вуглярю, прошу, дай мені трохи вугілля. Мій кадіб такий порожній, що на ньому можна їхати верхи».

11. Рот Й. Фальшива вага. Історія одного айхмістра. Переклад Юрка Прохаська. – ВНТЛ-Класика, Львів, 2005. С. 8-9.

«Ансельм Айбеншютц, наш айхмістр, був дуже показний і статечний чоловік. Колишній солдат. Дванадцять років прослужив він підофіцером-понадстроковиком в Одинадцятому артилерійському полку. Вислужився, як то кажуть, від самих низів. Був сумлінним солдатом. І ніколи в житті не полишив би війська, якби його до цього у своїй суворій, ба навіть невблаганній манері не змусила власна жінка.

Він одружився так, як то одружуються майже всі підофіцери-понадстроковики. Ех, які ж вони самотні, ці підофіцери-понадстроковики! Що вони бачать? Самих чоловіків і нікого, крім чоловіків! Жінки, які трапляються на їхньому шляху, шугають повз них, мов ластівки. І вони одружуються, ці підофіцери, щоби, так би мовити, спіймати за руку бодай одну-єдину з тих ластівок. Отож і гармаш-довгостроковик Айбеншютц також одружився, одружився з байдужою йому жінкою, на місці якої могла бути будь-яка інша. Йому було так шкода скидати з себе однострій. Він не любив цивільного одягу, тоді він скидався собі на равлика, якого змушують вилізти з мушлі, збудованої з власної слини. – а отже з власної плоті й крові, – будованої мало не чверть усього равликового життя. Але й інші побратими почувалися не надто інакше. Більшість мали жінок: внаслідок помилки, самотности, кохання – хто зна! Всі вони слухалися тих своїх жінок: зі страху чи лицарськости, зі звички чи щоб уникнути самотности – хто зна! Словом, Айбеншютц розпрощався з військом. Він скинув однострій, свій коханий однострій, полишив казарму, свою кохану казарму».

12. Брох Г. Невиновные. Смерть Вергилия. – Радуга, Москва, 1990.

13. Шульц Б. Вулиця Крокодилів. Переклад Миколи Яковини. – Форум видавців, Львів 2004. С. 77-78.

«У шухляді насподі глибокого бюрка мій батько зберігав гарну стару карту нашого міста.

То був цілий том скріплених смужками полотна пергаменових аркушів ін-фоліо, що розкладалися величезною настінною мапою на кшталт панорами з пташиного льоту.

Повішена на стіні, займаючи майже цілу кімнату, вона відкривала далеку перспективу на велику долину, хвилясто повиту блідо-жовтою стрічкою Тисмениці, на озерний край широко розлитих мочарів і калабань, на складчаті передгір'я, простягнені на південь чимраз тіснішими пасмами, шахівницею кулястих пагорбів, дедалі менших і все блідіших углиб до золотавої та димної імли горизонту. Із зів'ялої далини периферії місто і росло допереду невиразними іще комплексами, щільними блоками і масами будинків, перетятих глибокими ярами вулиць, ближче вирізняючись в окремі кам'яниці, гравіровані з чіткістю огляданих лорнеткою видів, На передньому плані ґравер видобув увесь заплутаний і багатоманітний гармидер вулиць і завулків, гостру виразність карнизів, архітравів, архівольт і пілястрів, що світилися в пізньому і темному золоті похмурого пополудня, який занурює всі заломи і ніші в глибоку сепію тіні. Брили і призми тої тіні встромлялись, як щільники темного меду, в ущелини вулиць, затоплювали у своїй теплій, соковитій масі то цілу половину вулиці, то пролом між. будинками, драматизували й оркестрували понурою романтикою різнорідну архітектурну поліфонію.

На тому плані, виконаному в стилі барокових проспектів, околиця вулиці Крокодилів світилася порожньою білиною, якою на географічних картах звикло позначають околиці полюсів і невивчені та сумнівні країни. Тільки лінії кількох вулиць були вмальовані чорними рисками і супроводжувались назвами простого неоздобного шрифту на відміну від шляхетної антики інших написів. Очевидно, картограф заперечував належність цієї дільниці до ансамблю міста і своє застереження висловив інакшим і зневажливим виконанням. Аби зрозуміти цю погорду, одразу мусимо звернути увагу на двозначний та сумнівний характер дільниці, так дуже розбіжний з основним тоном міста.

Це був промислово-торговельний район з яскраво підкресленим характером тверезої ужитковости. Дух часу, механізм економіки не помилував і нашого міста та запустив хтиве коріння на клаптику його околиці, де розвинувся в паразитичну дільницю.

Коли в старому місті все ще потай з урочистою церемонійністю гендлювали з-під поли, у новій дільниці розвинулись одразу сучасні, тверезі форми комерціалізму. Псевдоамериканізм, прищеплений на старому трухлявому грунті міста, видуднів тут буйною, але пустою і безбарвною веґетацією низькопробної претензійности. Можна було побачити там дешеві, паскудно будовані кам'яниці з карикатурними фасадами, обліпленими потворними штукко з полусканого ґіпсу. Старі, кривобокі підміські будиночки отримали нашвидкуруч збиті портали, які тільки ближче розглядання викривало як нікчемну імітацію великоміських устаткувань. Дефективні мутні та брудні шиби, що заламували у хвилястих рефлексах темне відображення вулиці, нестругане дерево порталів, сіра атмосфера тих безплідних приміщень, застелених павутиною і віхтями пилу на високих полицях і вздовж обдертих і потрісканих стін, відтискали тут, на крамницях, тавро дикого Клондайку. Так тягнулися один за одним ательє .кравців, крамниці конфекції, склади порцеляни, аптекарські магазини, перукарні. Їх сірі великі вітринні шиби мали похилі чи півколом тягнені написи з позолочених літер: Confiserie, Manucure, King of England.

Корінні мешканці міста трималися здаля від тієї околиці, заселеної наволоччю, юрбою, безхарактерними та хитрими істотами, справжнім моральним убозтвом, нікчемною відміною людини, яка родиться в таких ефемерних оточеннях. Але в дні падіння, в години низької спокуси траплялося, що той чи інший мешканець міста забрідав напіввипадково до сумнівної дільниці. Найліпші не були позбавлені часом спокуси добровільної деградації, знівелювання меж та ієрархії, розчинення у плиткому болоті спільноти, легкої інтимности, брудного змішання. Дільниця ота була ельдорадо таких моральних дезертирів, таких втікачів з-під знамена власної гідности. Все здавалося там підозрілим і двозначним, все запрошувало – таємничим підморгуванням, цинічно артикульованим жестом, виразно примруженим перським оком – до нечистих сподівань, все розковувало з пут низьку натуру.

Мало хто, не втаємничений, зауважував дивну особливість дільниці: брак барв, як ніби у тому лахмітному, поспіхом посталому місті не можна було собі дозволити розкоші кольорів. Все там було сіре як на чорно-білих фотографіях, як в ілюстрованих проспектах. Схожість ця виходила за межі звичної метафори, бо ж інколи під час мандрів тією частиною міста виникало враження, що порпаєшся в якомусь проспекті, в нудних рубриках комерційних оголошень, серед яких паразитичне загніздилися підозрілі анонси, дражливі нотатки, сумнівні ілюстрації; і прогулянки ті були так само безплідні і безрезультатні, як збудження фантазії, гнаної шпальтами і колонками порнографічних видань».

14. Caillois R. Odpowiedzialnosc i styl. Eseje, Warszawa, 1967.

15. Топоров В. Петербургский текст русской литературы. – Искусство, Санкт-Петербург, 2003.

16. Zylko B. Miasto jak przedmiot badan semiotyki kultury в: Toporow Wladimir, Miasto i mit, Slowo/Obraz Terytoria, Gdansk, 2000.