бібліотека Ї Тарас Возняк. "Феномен міста".
Від автора
Ця книга є спробою осмислення феномену міста та мешкання у ньому. Важко не зауважити, що місто як місце має певну особливу магію. Простір міста конденсований, люди, ресурси та ідеї рухаються у ньому швидше, ніж деинде. Місто насичене знаками і посиланнями. І це не тільки дорожні знаки, чи шильди на ресторанах та каварнях. Чи не усі місця у містах несуть певні сенси, вони значущі – на щось вказують і орієнтують втаємничених у ці знаки питомих мешканців міст.
Мешканці міста відрізняються від поселян теренів довкола міст. Водночас, мешканці одного міста разюче відрізняються від мешканців иншого міста. А жителі метрополії від жителів малих містечок. Чому? Що є причиною цього?
На наших очах розгорнулася гостра боротьба міст з оточуючими теренами, яка приховано тривала вже століттями. Міста наводнила повінь прибульців з терену, які принесли з собою до міських кварталів і свій триб життя, перенесли свою розмірену патріархальну ментальність. Благо, що це відповідало соціальній політиці совєтської епохи та потребам індустріалізації. Однак місто, як соціальна структура, як форма самоорганізації опиралося такому простому перенесенню иншої соціальної структури на терени міста.
Особливого драматизму це набувало, коли радикально змінювалося населення міста. А таких радикальних змін у ХХ сторіччі було багато. Це і дві Світові війни, і масове переселення людности після війни, і винищення цілих етнічних чи релігійних груп, і масована асиміляція та совєтизація, втрата величезними масами людности своїх національних та міських кодів.
Таких драматичних змін зазнало багато міст України. Зокрема Львів, феномен якого є однією з тем даної книги.
Инколи місто вигравало цю битву за самого себе – і тоді колишні прибульці з оточуючого місто околу, або ж їхні нащадки призвичаювалися до міського трибу життя, входили у міську знакову систему і ставали справжніми мешканцями міста. Страх перед містом перетворювався у любов до нього. Еρως міста долав φοβος міста. Місто продовжувало бути містом, відповідати своїй структурі.
Але инколи місто і програвало – коли прибульців було занадто багато, а питомих мешканців міста майже не було. Міська знакова інфраструктура деградувала, її ніхто не підтримував, міські кам’яниці перетворювалися на сиріт, їх ніхто не успадковував, не чув того, що вони промовляли, вони ставали сільськими хатами. Довкола міських вілл копалися невеличкі городи. Заводилися господарства. Великі міста перетворювалися на великі пироги із поскладаних у багато поверхів сіл.
Не менш тривожною тенденцією є й поширене на Заході, і вже наявне у нас знелюднення міст, які полишають найбільш заможні, вільні та респектабельні мешканці – міста стають містами-привидами, містами, де життя кипить лише у багатоповерхових City, та й то тільки удень. Такі міста не є місцями, де мешкають люди.
Місто як соціум було і є не лише природною формою самоорганізації певної громади, але й інструментом, який можна використовувати для соціального експериментаторства. Було чимало спроб так чи инакше укладаючи архітектоніку міста відповідним чином укласти і його соціум. Першим з таких соціальних інженерів був Платон, а останнім, як не печально, Пол Пот. Книга пробує показати ці технології, коли місто, яке виросло і самоорганізувалося натуральним чином, місто-дерево, протистоїть місту, яке збудоване за певним планом, яке має сформувати і певний соціум, містом-матрицею. Для мене були цікавими пов’язання між самоврядним містом-деревом та засадами демократії з одного боку, і міста-матриці та засадами деспотії – з иншого. Як δημοκρατία у просторі міст воює з δεσποτία.
Водночас хотілося показати і те, що місто не обов’язково мусить улягати двом крайнім тенденціям – безладу та тиранії. Його можна свідомо розбудовувати, не перетворюючи на знаряддя політичного ґвалту, як це планував Гітлер чи реалізував Сталін. Тому це і книга про вільних будівничих, які розбудовували місто, як місце свободи, у любові до неї.
Тарас Возняк