Богдан-Ігор Антонич

Привітання життя (1931)
Три перстені. Поеми й лірика (1934)
З "Книги Лева" (1936)
Зелена Євангелія (1938)
Ротації (1938)
Додатки

Додатки

ПІСНЯ ПРО ІЗГОЯ

Чи ви знаєте пісню вигнанчу,
чи ви чули коли вже її?
Наболілу, бунтарську й підданчу,
що в ній туга, розпука і їдь.

Ох, зворушення в серці заплаче,
не дає говорити мені.
Чи ви знаєте думи бурлачі,
з криком болю замовклим на дні?

Безпощадні, отруйні, зловісні,
крик зневіри лунає із дна.
Та моєї не бійтеся пісні,
хай до серця промовить вона.

Хоч ці строфи похмурі, зловісні,
та одначе не збавлять вас сну.
О, моєї не бійтеся пісні,
хоч словами-бичами вас тну.

Світ великий, безмежний, широкий,
не обняти думками його.
Де задержить утомлені кроки
всім байдужий, недужий ізгой?

Світ безкраїй, безмежний, широкий,
має тисячі, тисячі міст.
Де задержить утомлені кроки
занімілий, задуманий гість?

Світ багатий, розкішний, привітний
має тисячі, тисячі міст.
Та одначе є люди самітні,
мов заблукані птахи без гнізд.

О, не витримав стільки би другий,
він надію поніс у душі.
Хай його відцуралися други
та покинули товариші.

Відійшли, не лишився з них жаден,
залишили самого в журбі.
Кожний день, кожна ніч силу краде...
І все сам, і все сам у юрбі.

Хоч надія у серці не гине,
на чолі незатерте тавро:
це чужинець, чужинець, чужинець,
хто його привітає добром?

Хто його привітає як друга,
хто поможе, поможе йому?
Тільки посміх, погорда, наруга...
Лиш байдужність він знайде німу.

Стільки правд, стільки діл є оманних.
Хоч на світі багато людей
нещасливих, сумних, безталанних,
він між ними самітно все йде.

Лиш затиснені з впертістю жмені,
в них ще сила палка, молода.
Щораз слабші та слабші легені...
І заглянула в очі нужда.

У гарячці чоло, у пожарі,
повне гострих, відкривних думок.
На чужиннім, гладкім тротуарі
заломився паломника крок.

Туги серця слова не повторять,
все даремне, даремне на біль.
Чуже місто, чужа санаторія...
І лиш подув далекий із піль.

Тільки подув далекий приносить
свіжий запах німої землі.
Вже цієї мандрівки є досить,
цих блукань в безпросвітній імлі.

Вже спочине, спочине, спочине,
наближається всьому кінець.
Привітання з його батьківщини
принесе легкокрилий гонець.

Привітання землі материне
хай почує останній ще раз.
Хай думками в минуле порине,
бо забути, заснути вже час.

Давлять груди німі, білі стіни
та шпитальна, примар повна ніч.
Хтось надходить, хтось стукає в сіні...
Глухий кашель і з уст кровотіч.

Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,
відітхнула глибоко земля.
Ще останній, придавлений шепіт:
– Я вертаюсь, Вкраїно моя.

4-6 червня 1932

СХІД СОНЦЯ

Страшне вино ночей доспілих
по вінця в черепі хлюпоче.
Буджуся сонний, неспокійний,
і місяць чавить мої очі.

Та раптом чую: вище, тонше,
стрункіше дзвонить ясна синь.
Драконе місяцю, загинь!
Ось білий бог ізходить – сонце.

11 березня 1936

ЗЕЛЕНА ВІРА

Зелений бог рослин і звірів
учить мене п’янкої віри,
релігії ночей весінніх,
коли прапервні у кипінні,
у вічній зміні все незмінні.
(Релігії ночей кипучих,
коли гримлять рослинні тучі).

Зелений бог буяння й зросту
зітре на попіл мої кості,
щоб виростало, щоб кипіло
п’янких рослин зелене тіло.

Хто ти, що клониш чола куряв,
вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?

14 березня 1936

МОЛИТВА

Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.

Навчить мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.

Навчить мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.

Хай сонце – прабог всіх релігій –
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.

Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю я його на хаті
і буду спати вже спокійний.

14 березня 1936

НІЧ

Міх хмар із зорями, мов з житом,
бере на плечі ніч і йде.
У круглім місяця кориті
замісить тісто золоте.

Дівки п’яні, мов грім, проходять,
реве із зодіака Бик.
Земля запліднена, і води
у куряві масних музик.

ТЮЛЬПАНИ ДВА...

Тюльпани два, мов ти зо мною,
на двох краях життя пустелі
даремне кличуть, лиш водою
йдуть світла золоті тунелі.

Червоне полум’я двох квітів
крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.
Так родяться мистецтво й міти
із туги за далеким, вищим...

За кращим, більшим, за незнаним,
що підняло б над світу низом.
Два райські птахи – два тюльпани –
карає ніч за мрії безум.

Червоне полум’я двох квітів
просвітлює сіряву сутінь,
червоне полум’я тюльпанів –
цвісти, горіти, проминути.

КОВЗАНИ

Гей, тріскає кріпка, бадьора зимова погода,
на лижвах грає блиск, мов на ножів сталевім вістрі,
веселість лускає в лискучих, льодових городах.
Гей, крешуть наші ковзани із льоду срібні іскри.

Праворуч, навпрямки, ліворуч, поруч себе, гей!
Навприсядки, навсидячки, навстоячки, навтіки,
сріблястий сміх, іскристий біг, барвистий ніг трохей.
Гей, скільки радощів, весілля, щастя, сміху, втіхи.

Танцюємо, гарцюємо, гуляємо, уга!
Киплячий ритм, безжурний вальс і перегони, мети.
З пістолів – сміху кулями, бо наша вже снага.
Над нами на своїх еліпсах в ковзанні планети.

РОЗМОВА З ЛИСТКОМ

Діткнулась ставу осені рука,
Паде на хвилі журавлине: кру,
І поширяється далеч укруг,
Друкує в хмарах зорями друкар.

В руці з землі листок маленький дру.
О, як є повно в нім зими примар,
Та крихта літа ще життя трима.
Листок маленький, мій зів’ялий друг.

Розвіється життя останній хунт,
Що вітер все про нього грав, брехун,
Коли за щастя вів із ним ти спір.

Та не сумуй; ти весну мав. Тям те:
Не раз майстерством є та щастям теж
Знання самоошуки пити спирт.

ШЕВЧЕНКО

Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,
коли туди відходив, звідкіля немає вороття.
За бронзу й мідь тривкіше слово – і як завжди сонце сходить
і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.
Не тихне сторож вишні – соловейко в місяця пожарах,
дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам
все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.
Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.
Країна, що над нею місяць грає, як і грав,
волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.

Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули
вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,
де сплять сповиті у китайку дні минулі
і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.

Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.

“Життя і знання”, ч.3, 1936

ФРАНКО

Не легко відійти в країну вічності німу,
хоча яка була б дорога днів трудна і сіра.
На сто вузлів сплелись думки з землею, й аж йому
життя з долоні випало, немов розбита ліра.

Учитель і поет, виховник, будівничий, що
було для нього кожне слово чином, кожне ділом,
не музам дань складав і не собі співав, а щоб
шляхи майбутнього в мету спрямовували сміло.

Підвівся і, відклавши пісню, мов гребець весло,
до гнівних зір війни молився віщо в ніч весінню,
і з ложа смерті слав думки на шлях, що ним ішло
його натхненням виховане днів тих покоління.

“Життя і знання”, ч.5, 1936

ГІМН ПЕРЕД СВІТАННЯМ

Похмурі дні, суворі дні,
що гіркотою налили пісні,
тривожними питаннями лягають на уста,
вкривають обрії, мов непрозора мла густа,
примарами карають нас у сні
похмурі дні, суворі дні.
Гарячкою попалені шепочуть губи:
що буде?
Даремно торгає рука вузли кошлаві,
даремно грубу петлю рве, що шию давить.
Усюди
блукаючи в нестямі, зір дороги губить.

Похмурі дні, суворі дні,
змаганнями вантажні та грізні,
немов їдкою ржою, до нутра гризуть серця.
Зловісна небезпеки тінь не покида лиця,
хвилини, мов хомут, стають тісні.
Бурхливий вітер видирає сторінки з книжок
і розвіває вчених слів скарби, немов лубок,
тонких співців тонкі пісні.

Розсипуються срібні строфи, наче попіл,
а мудрість
від старості трухляву викидають з дому,
мов барахло, що непотрібне вже нікому.
Лиш кудли
туманів подув чеше й тане все в розтопі.
І нігтями тверде життя.
Усе немов без глузду, без пуття.
Зневіри трійло свердлом точить мозок аж до дна,
чи явиться сліпим очам дорога хоч одна,
чи знайдемо одне хоч вороття,
щоби перемогти життя.

Та знову проростає творчих сил змагання,
мов стебла
трави з-під моху.
В родильних болях в’ється світ,
щоб породити з попелу нову епоху.
До неба
зліта похмурий гімн перед ясним світанням.

1932

ПОХМУРИЙ ГІМН

Похилі чола,
      похмурі очі,
розпука гола,
      мов свердлом, точить.
Тривожний голос
      шепоче стиха,
та зір навколо
      шукає лиха.
Тривожні очі:
      німим що буде?
І серед ночі
      блукають люди.
Зимою, літом,
      мороз чи спека –
йде острах світом
      та небезпека.
Гарячка й туга
      уста спалила,
і кряче пугач –
      зла чорна сила.
Стукочуть кузні
      десь таємниче,
і усміх дружній
      застиг в обличчі.
Заблисне обрій
      вогнями зливи,
добі хоробрій
      час невмолимий.
Зневіри трійло,
      сліпий недогляд,
та неспокійно
      у далеч погляд.
І раптом: стукіт,
      тупіт,
      гул
      копит.
Далеко
   дудоня.
Стрясеться
      долоня.
І раптом: глухо.
І до землі в тривозі вухо:
      земля дрижить.
І чути:
   з грюкотом гряде далека мить.
Надходять роки,
      суворі роки.
Незламні кроки
вже на Нову прямують путь,
Нове
   майбутнє
      молотом
      кують .

СМЕРТЬ ГЕТЕ

Відчини, мій Фрідріху, вікно,
хай погляну на широкий світ.
Бачу чорне незбагненне дно,
а над ним золототканну сіть.

Привиди кружляють наді мною,
постаті, що їх колись творив.
Прилітають з правдою сумною,
що останній буде цей мій зрив.

Березневе запашне повітря,
навкруги весни передчуття.
А для мене гострить срібне вістря
смерть і скоро перетне життя.

Вийди на хвилину, Екермане,
на момент лиши мене самого,
хай душа із вічністю зістане,
щоб полагодити справи з богом.

Чую призов із землі, від споду,
чую подих вічності глибокий,
чую з-за вікна холодний подув,
льодові, скляні, драпіжні кроки.

Вже приходить срібна смерть до мене,
вже стає навшпиньки за дверми.
Серце з жаху стукає шалене:
що є там? Навіщо світ німий?

Друже мій, навіщо ти мовчиш?
Парка нитку розірве прожогом.
Вже не потішай мене, залиш!
Хочу поладнати справи з богом.

Все моє життя – одне змагання
за найвищу, повну досконалість.
Фавста мрія та мета остання:
в “панта рей” знайти єдину сталість.

Все моє життя – одне змагання
за гармонію людини й бога.
в осені мого життя й зарання
я все чув, що людська правда вбога.

Кожний день для мене був щаблем
до нових, до невідомих тайн.
Вічно таємниць горіх гризем,
вічно є для нас таємний Райн.

Кожний день для мене був щаблем
що веде в найвище недосяжне.
Вічно в незбагненне ми пливем,
лиш воно для нас є вічно важне.

Я творив з життя великий міт,
я шукав тебе, о божественна казко.
Хоч на плечах більш вісімдесяти літ,
все-таки вмирати важко.

Аж пізнав я таємницю міту,
де в Європу перша йде дорога,
вивчився я в грецьких майстрів заповіту,
як людина може сотворити бога.

Аж тоді дійшов я до мети
та здобув заклятий казки край,
аж тоді заграв огонь святий.
Я сказав хвилині: “Все тривай!”

А тепер пануй над мною, смерті владо,
та не цілого мене захопиш,
я – твій спадкоємець, сонячна Елладо,
я лишуся – тайним радником Європи.

31 березня – 2 травня 1932

ЛЕЩЕТАРІ

На кичери, гори, ліси,
мілкого срібла басейни –
навпрошки, навскоки, навкоси,
навпрямки, навперейми!

Вітер гір, мов холодна вода,
вимиє нам легені.
Морозу сила молода
висталить наші жмені.

Сила пекуча, тріскуча морозу
вигострить, наче бритву, віддих.
На поверхню білих хвиль голомозу
вибігнуть очі на звіди.

Заклятий в нас нестримний рух,
заклятий в нас нестримний гін.
Б’є серце, мов обух,
б’є серце, наче дзвін.

Перейде через обрій
червоний сонця віз.
У погоні хоробрій
вдарить в півкулю неба шалений наш узвіз.

З галузей синього неба, з хмар пелехатих дерев
листя зір золоте впаде на срібло снігів.
Смолоскипами вітру підпалимо рев –
хай лютує метілі гнів.
Десятками ватер на схилі узбіч
привітаємо ніч.

На крилах лещет,
наялозених маззю,
розвіваємо з серця біль вщент,
не дамо рости хабаззю.

Б’є серце, мов обух,
б’є серце, наче дзвін.
Заклятий в нас нестримний рух,
заклятий в нас нестримний гін.

Суворе щастя недей
хоч на момент знайти,
вірлам перегукнути: гей!
Навмання нам пуття.
З криком перемоги прибігнем до мети,
їдучи снігом життя.

ЩАСТЯ

З усіх людей найбільше я щасливий,
будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.

Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю риск, небезпеку й сум’яття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.
Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
ніщо, що людське, – не є мені чуже,
а що сьогодні я не маю грошей на обід, –
байдуже.

НАРОДИНИ ІДЕЇ

За вікнами пливе ніч тиха,
та тиша сутінками диха,
сидить в кімнаті при столі,
десь, мов сичі, сичать жалі,
далекий шепіт лине в вуха,
далека далеч давить духа.

Ступає сумнів сном поволі
та стукає тихцем до волі.
Глухий глузливий глум, пиха
голки гадюк у серце пха
та на чоло бліде піт кволий.
Уста шепочуть: чи ніколи?

Та враз в очах заграв огонь,
гарячу скронь взяв до долонь.
В хитанні мукою своєю
знайшов пророк нову ідею.

ДУМА ПРО ПЛАКАТИ

Рядами, рядами, рядами,
Довгими смугами, над кам’яними бруками
Висимо,
Лежимо,
Сидимо
Ми на мурах розіп’яті,
Ми плакати, плакати, плакати.

І вдень і вніч ми все одні,
У вдень і вніч ми все різні,
Міняємося,
Минаємося,
Кидаємося
В безвістя
Серед міста.
Ми розвійні вулиць брати,
Ми плакати, плакати, плакати.

А над нами небо плине,
А над нами бетон лине,
А між небом і бетоном
Одним стоном, одним стоном
Місто, місто розікрите, розколисте та розмите.
Ми на мурів лук нап’яті,
Ми плакати, плакати, плакати.

Від рож червоні,
Від мурів зелені,
Від фйолків фйолетів,
Від неба блакитів
Ми вкрали.
Набрали,
Нассали
Ми яскраві красок плати,
Ми плакати, плакати, плакати.

Водограєм,
Буйним граєм,
Злотом, сріблом осліпляєм,
Мозайкою осяваєм,
Ми в вуличний чар закляті,
Ми плакати, плакати, плакати.

Ми все знаєм,
Що? де? є?
Ми всілякі вісті маєм:
Хто? вже? ще?
Ми про все повідомляєм,
Величаєм,
Поганьбляєм.
Ми вістуни все закляті,
Ми плакати, плакати, плакати.

Ми мусимо все кричати,
Душу свою сповідати,
Тайни свої виявляти,
До ух лестиво шептати,
До ух рипливо гримати,
Без упину,
Без спочину,
До загину
Ми не можемо спочати,
Ми плакати, плакати, плакати.

Людей зводим,
В блуд їх вводим,
Ляском маним,
Ляском п’яним.
Жонглери, маклери, манажери
Все відкриті,
Все одверті,
Не закриті,
Покраяні,
мальовані,
Проститутки, юди, свати,
Ми плакати, плакати, плакати.

НІЧ В МІСТІ

Ніч сідає на рогах вулиць
   і тулить сірі кудли в цемент стін
а часу гін
плутаючись в сітях дротів
по цинках блях
з даху на дах
з цвяху на цвях
котиться
і коле свої груди о колючки громозводів
котиться і коле
час-перекотиполе
місяць розп’ятий на антенах і рудий лоб
обмотав шматками міді
а зимні долоні вітру
що пахне глиною підміських піль
холодять парені виски й біль
мучениці там біль ліхтарні
тінь розлягається по мурах
афіші жаху
журяться жарівки зорі на стелі паражі неба
глядять як у ніг їх
на хрузлярі в чорних окулярах
безшелесно їде гріх.

ВЕСНА

В загравах лун виходять ранки з нетрів ночі
плямами багрів
трояндять зломи пошарпаних нам персами землі примар
сонце в хомуті блідих брудних хмар
тягне перед собою плуги вкруг
за плугом плуг
повз гори повз луг
за скибами скиби
і борозди і рови
труться об землю триби
сонця о чоло як в крови
а як робітник в блузі наче
блиск пожеж
втомлений лоб обмотує шматами вечірніх тіней
піт
на
піль
безмеж
весна запліднена дотиками сонця
лягає на чернозем порізаний поритий
і зітхає криком чорних скиб
о як важко родити

СРІБНІ САНИ

Не мусили писати віршів,
спокійний мати день, спокійну ніч.
Віднині смак вина мені погіршав,
світ помутнів довкола віч.
Не знаєте страждань поета,
для нього дні – мов шпаги, ночі – гірші,
кожна хвиля має гостроту стилета,
переслідують і гонять ненаписані вірші.
Галки, ворони, гави
лопочуть крилами в ночах і днях.
Рахманна лента слави
за серця не заплатить жах.
Галки, ворони, гави
клюють усі гадки в сувоях втоми,
в божевільнім гоні, без угаву
їдуть серцем сріблястими саньми.
Дуднить, гуде земля,
лящать і свищуть батоги.
О кругойдучий шлях,
клятьба моєї снаги.
Зайві, зайві остроги.
Трійка диких бігунів
гуляє й гризе остроги,
бере під ноги місяця пів.
Курява срібним клубом
топтаний сніг несе.
З рушниці гримнули їм в зуби,
хай щезнуть, пропадуть на все.
А може, ні... Думки несталі.
Нехай стрілою грудь пробита,
нехай торощать далі
мене їх золоті копита.

НАТХНЕННЯ

Такий бува момент, що в серці полумінь пече,
напруга почуваннів межі розрива,
злітають блискавки з осяяних очей,
та іскрами думок палає голова.

Немов льоди душі твоєї попливли б
увиш,
підносять слова щиріш і правдивіш,
мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.
– Тоді стає брехнею кожен вірш.

19 і 20 травня 1932

ГОЛОС МОРЯ
З Ярослава Врхліцького

Мов гамір труб і бубнів, псалма дзвонів,
Мов водоспад, що вниз невпинно рве,
Мов тисяч львиць, що кожна з них реве,
Пташиних буря крил та крик мільйонів,

Сплітається тут тисяч різних тонів,
Тут бренькотить, там знов брязк, шум пливе,
А з цього гімну, тучі й свару зве
Синайського щось відгомоном трону:

“Безмежна, вічная симфоніє,
В акордах з вітром віддих бога грає,
З моїм його хід серця в змязі б’є

Осанна, що ніколи не вмирає.
В грозі поет моїх крас келих п’є,
Моїм теж глибом в вічність споглядає!”

* * *
З Райнер Марія Рільке

Хто-небудь в розпуці де-небудь на світі,
Хто-небудь в розпуці без причини на світі –
В розпуці ради мене.

Хто-небудь сміється де-небудь у ночі,
Хто-небудь сміється без причини у ночі –
Сміється із мене.

Хто-небудь мандрує де-небудь на світі,
Хто-небудь мандрує без мети на світі –
Мандрує до мене.

Хто-небудь вмирає де-небудь на світі,
Хто-небудь вмирає без причини на світі –
Глядить на мене.

З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА

Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя,
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,
і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось...

Написана єдина істина: рости!..

Хвала усьому, що росте,
хвала усьому, що існує!

Живу, терплю й умру, як всі звірята.

Звірята й зорі, люди і рослини –
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине...

Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою,
земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.
І сонце, що його він розчавив ногою,
тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.

У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк...
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день минулий...

І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.

І риби з моря моляться до риб із зодіаків.

Ой, залюбились в твоїй дівчині
і вітер юний і зорі сині.
Вітер не віє, зорі не сяють,
твою дівчину палко кохають.

Вдивляючись в уста, як кличуть,
в розсміяних очей огні,
різьблять у пам’яті обличчя,
щоб перелить його в пісні.

Таємні тіні – квіти ночі,
це душі білених дерев,
до місяця летіти хочуть,
та вітер їх не забере.

Молитва ранку до останніх зір...

Коріння тиші, врослі в глину ночі...

П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,
і ліжко – човен мрій, трагедій, сподівання.

...І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.
І вечір молитовно склав долоні зір...
Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах...

Киплять сади під снігом квіття.
Коса дороги в куряві розплетена лежить.

І ніч підкови зір в долонях казки губить.

В лісній абетці дивні букви,
наприклад, жолудь значить: у.
У діалекті дятлів стукіт
передає фонему цю.

О смутку молодий, о радосте струнка!

Сестра Антонича – лисиця...

До Тебе, Батьківщино – земле вічна,
ведуть усі стежки й усі дороги.