Збіґнєв БжезінськийБезлад. Геополітична пусткаПадіння Радянського Союзу перетворило центр Евразії у геополітичну пустку. Те, що донедавна становило серцевину потужної імперії та епіцентр ґлобальної ідеологічної небезпеки – величезні території, що відділяли технічно розвинуті західні околиці Евразії від далекосхідних, – стало політичним відповідником чорної діри: сумнівним стає не тільки її минуле, але й весь її досвід. Така ситуація дещо відсуває загрозу безпеці багатих сусідів, якою колись був Радянський Союз. Однак у подальшій перспективі вона може стати джерелом нових, не менш поважних політичних небезпек. Падіння Радянського Союзу – на що звернено вже увагу – є важливим поворотним пунктом у нашому баченні світу. Разом з тим це свідчить про речі історично ще важливіші: кінець трьохсотлітньої Російської Імперії. Імперії, яка змогла підкорити собі найбільші території і географічним осердям якої є сам центр Евразії, впливи та могутність якої сягали західних, східних і північних околиць обох континентів. У свою чергу опір країн, які знаходилися на цих територіях, – що робилося останнім часом за активної участи Америки, – визначили саме такі, а не інші лінії геостратегічних фронтів, що постали як результат міжнародного протистояння. Згодившися, що Російська Імперія не відродиться (про що буде йти мова далі), її зникнення означає кінець цього протистояння. На Заході це означатиме, що Середня Европа зможе поступово досягти культурної ідентифікації із Заходом, брати участь у господарській і політичній уніфікації Европи. Деякі частини колишньої імперії, передусім усі Прибалтійські республіки, а ймовірно навіть Україна й Білорусь, могли б іти у тому ж напрямку. На Далекому Сході падіння імперії звільняє Корею, Японію і Китай від небезпеки, яка є наслідком присутности на їхніх кордонах потужної радянської армії. На півдні Туреччина, Іран і Пакистан залишились несподівано відділеними від імперії лінією буферних держав, які посилили бар’єр, що відмежовував Росію від таких бажаних для неї південних морських портів. Ще більше геостратегічне значення може мати факт, що падіння континентальної імперії є також і кінцем сорокалітнього протистояння Америки та Евразії. Для Сполучених Штатів уже не існує стратегічної загрози, що могла б призвести до конфронтації Америки з Евразійським континентом, який повністю перебуває під контролем ворожої імперії. Відсунення Америки за Атлантику і Тихий океан було безсумнівно метою Сталіна за часів холодної війни, зрештою так само, як і Гітлера (про що свідчать таємні радянсько-гітлерівські домовленості кінця 1940 року стосовно майбутнього поділу здобичі у випадку майбутньої перемоги у Другій Світовій війні держав Осі). Поразка Радянського Союзу в холодній війні, а відтак і його розпад уперше відкрили можливість розширити вплив Сполучених Штатів на нові пострадянські республіки Евразії, аж до кордонів Китаю, а також дали змогу оволодіти реґіоном Перської Затоки на південному крилі континенту. Але розпад імперії зовсім не означає встановлення миру. На відміну від анґлійської чи французької імперій, де моря чітко відділяли метрополію від колоній, Російська Імперія охоплювала величезний територіальний простір, що не має чітких історичних чи географічних кордонів. Кількасотлітня експансія імперії, у поєднанні із проведеною комуністичним режимом промислово-міською революцією, призвела до постання численних російських поселень на неросійських територіях, таким чином понад двадцять п’ять мільйонів росіян мешкає сьогодні поза сферою традиційних етнічних меж. Внаслідок примусових переселень часів комунізму та індустріалізації понад 40 мільйонів неросіян живе поза своєю етнічною батьківщиною. Ця мішанина вже сьогодні спричиняє різні заворушення, антагонізми і кровопролиття. Окрім загрози кровопролиття потрібно також враховувати багатомільйонну міґрацію. Двадцять п’ять мільйонів росіян і сорок мільйонів неросіян, що живуть у ворожому, націоналістичному оточенні, є потенційними жертвами політики "етнічних чисток”. Мільйонні міґрації можуть стати тягарем для суспільства і економіки окремих реґіонів, аж до Середньої Европи і далі на Захід. Це є загрозою чи не для всіх пострадянських республік. До 1992 року заворушення вибухнули на Кавказі. Це, хоч і локальні, але довготривалі територіальні війни у Вірменії й Азербайджані, і поодинокі зіткнення у Грузії, між Грузією та Осетією, і зіткнення в чечено-інґуському реґіоні. При безпосередній участі російських відділів (раніше радянської армії) дійшло також і до війни у Молдові між румунами і російськомовним населенням. Криваві етнічні сутички відбувалися в Центральній Азії між таджиками, узбеками та киргизами, і також за участю Росії. Наявність великої кількости російських поселенців у Литві та Естонії стала причиною серйозної напружености у стосунках цих країн з Москвою. Можна передбачати поглиблення цих проблем. Якщо соціоекономічні труднощі незалежної віднедавна України ще збільшаться, велика, майже десятимільйонна російська меншість (все населення України налічує близько 52 мільйонів), сконцентрована перш за все у ключових промислових реґіонах навколо Харкова і Донецька, може відчути загрозу. Це схилить Кремль до натисків на Україну, найперше для надання російській меншості спеціального статусу, а, пізніше, може й використання їх невдоволення для підриву державної стабільности України. Ця ситуація є потенційно конфліктна. І в новостворених мусульманських державах Центральної Азії існує небезпека серйозних конфліктів двох видів. Може дійти до міжусобних воєн з російським населенням, яке має кращі умови для життя та праці. Неминучими будуть щораз відвертіші спроби його усунути, можливо, навіть примусово. У такій ситуації реакція Москви є неминучою, що може призвести, як у Молдові, до задіяння російської армії. Навіть Казахстан, який прийняв найбільш угодовський щодо Росії курс, але в якому населення складається приблизно в однаковій пропорції з росіян і казахів, може зіткнутися в недалекому майбутньому з поглибленням етнічних конфліктів, зі щораз більшим насильством щодо неавтохтонного населення. Майбутність дев’яти мільйонів росіян у Центральній Азії виглядає доволі невідрадно. Такими ж, а навіть ще загрозливішими, є прикордонні міжнаціональні стосунки поміж окремими республіками Центральної Азії, які недавно здобули незалежність. Кордони між цими державами були довільно встановлені радянським керівництвом, часто без урахування історичних та етнічних особливостей. Є загроза того, що територіальні та етнічні конфлікти будуть щораз кривавішими в міру утвердження нових політичних еліт і появи почуття екстатичної незалежности в нових націоналістів. Ці надзвичайно криваві прояви незвичайно криваві етнічних заворушень у 1991 і 1992 роках дають підстави очікувати посилення конфліктів у цьому реґіоні, що зробить з Центральної Азії реґіон винятково нестабільний у політичному аспекті. Оскільки природа не терпить порожнечі, стає зрозумілим уже сьогодні, що деякі держави, зокрема, найближчі ісламські країни, намагатимуться заповнити геополітичну пустку, яку спричинив у цьому реґіоні розпад Російської Імперії. Туреччина, Іран і Пакистан вже розпочали активно поширювати свої впливи, а дещо віддалена Саудівська Арабія фінансово підтримує змагання до відновлення культурного та реліґійного впливу ісламу в цих реґіонах. Усе це означає розширення мусульманських впливів на північ, що змінює з понад двісті років усталені геополітичні тенденції. З геополітичного огляду визначальне значення для майбутности буде мати стратегічна російська реакція. Від цього залежатиме, чи Росія справді стане постімперіальною країною, а чи навпаки – напружить усі сили для реставрації імперії. Вибір не буде легким, адже в обох випадках наслідки будуть болісними. Рішення залишити імперіалістичні амбіції, і піти шляхом Туреччини після падіння Османської Імперії (яка за багатьма ознаками більше нагадувала Росію, аніж Британську Імперію), вимагатиме послідовної політики невтралітету щодо мільйонів росіян, які проживають поза реальними етнічними межами Росії. Мало правдоподібним є те, щоб російський націоналізм зумів проявити аж таку стриманість, тим більше, що напередодні розвалу Радянської імперії його відживили нові пристрасті. Не можна також залишати поза увагою того, що демократична Росія зречеться імперіалістичних домагань і сама виявить здатність до подальшого територіального поділу. Як держава демократична, вона змушена буде досягнути високого рівня децентралізації з огляду на значні відмінності економічних та суспільних умов на величезному трансконтинентальному просторі. Змагання до автономії зростатиме в міру зближення Далекого Сходу з країнами економічного чуда – Японією, Кореєю та Китаєм. Реґіон Санкт-Петербургу, натомість, міг би підпасти впливові Скандинавії або Німеччини. Успішність сепаратистських зусиль інших народів може схилити росіян у названих реґіонах замислитись над тим, чи не могло б існувати кілька російськомовних країн, як існує кілька країн німецько- чи анґломовних. Багато хто визнає, що таким чином легше буде досягнути демократії і добробуту. Після відкинення імперіалістичних амбіцій однозначно з’явиться перспектива подальшої геополітичної дисперсії. З цього приводу багато росіян сприймає відновлення імперії, можливо, з дещо новим укладом і менш жорстокої, як найслушніший варіант. Оборонна стратегія, спрямована на збереження великоросійської імперії в колишніх межах, спонтанно формується вже тепер. Проявляється це в затримці виводу російських військ з Прибалтійських республік, утримання потужної морської бази у Калінінґрадській області (в колишній Східній Прусії), підтримування російського анклаву над Дністром між Україною та Молдовою, посилення військової присутности в Криму, зміцнення протекторату в Північній Осетії на Кавказі, прийняття спеціальних рішень щодо утримання змішаних збройних сил з Туркменією, Казахстаном і Таджикистаном на південному кордоні Центральної Азії, а також збереження контролю над Південними Курильськими островами на Далекому Сході (навіть ціною втрати шансів на великі японські кредити). Складається враження, що йдеться тут про ширший план збереження контролю над стратегічними територіями вздовж колишніх кордонів імперії. Такий план не обов`язково має бути накреслений формально; це швидше є наслідком глибоко закорінених імперіалістичних інстинктів. Однак, в кожному разі це утверджує базу ймовірних спроб реставрації імперії, тільки-но Росія віднайде внутрішню снагу і силу. Така політика загрожує, щоправда, виникненням серйозних конфліктів, які підтвердять, що імперія так чи інакше буде приречена на хаос і насильство. Підставовим тут є твердження, що всяка спроба реставрувати імперію – під промовистим емоційним гаслом, що "мусимо оберігати мільйони росіян поза межами Росії” – наштовхуватиметься на сильний опір з боку пробуджених місцевих націоналістів, спраглих незалежности. Зламати чи навіть послабити їхній опір буде нелегко. Політика відродження імперії змусила б Росію не тільки перетворитися в автократичну, як це було колись, державу, але привела б її мешканців до затяжних, наростаючих і потенційно невирішних конфліктів. Отже, Росія опинилась би у класичній пастці безсилля. Розпад Радянського Союзу не лише відкриває потенційний доступ американському впливові до евроазійської порожнечі, особливо через зусилля, спрямовані на допомогу в консолідації нових неросійських держав. Він також призводить до дуже серйозних геополітичних зрушень у південно–західній Евразії: Близький Схід і Перська затока стали реґіонами відвертого й одноосібного домінування США. Це є цілком нова ситуація. Впродовж чи не всієї новітньої історії цей реґіон був предметом інтенсивних змагань супердержав. З Османською Імперією змагалися Росія, пізніше Велика Британія. Після Першої Світової війни на цьому ґрунті конкурували Франція і Велика Британія, але постійно в тій чи іншій формі відчувалася тут присутність Росії. Під час Другої Світової війни Радянський Союз прагнув доступу до Перської затоки, і тільки завдяки американському натискові він був усунутий з Ірану в 1946 році. Військова і політична радянська присутність позначилась на Близькому Сході, коли арабські країни звернулися за допомогою до Москви проти Ізраїлю. Тільки ослаблення радянської могутности, особливо у часі воєн в Перській затоці в 1991 році, довели, що вперше у світовій історії одноосібно домінує тут лише одна держава. Однак, це домінування залишиться швидше поверховим, ба навіть, хилистким, головно з огляду на нестачу інтеґруючих спільних вартостей, політичної культури або реліґії між Америкою та її арабською клієнтурою. Підставою американського домінування є перш за все союз із локальними урядами, що нерідко спираються на пануючий скорумпований і надзвичайно багатий клас, над яким нависає загроза втрати контакту з власним суспільством. Окрім того, до реґіональної гегемонії змагається Іран, готовий перечекати домінування США. Іран має імперіальні традиції, а також керується реліґійними та націоналістичними мотивами, які дозволять протиставитися американській та російській присутності у цьому реґіоні. Іран, крім того, може розраховувати на реліґійні симпатії сусідніх держав. Беручи до уваги співдію реліґійних і національних чинників проти чужої геґемонії, можна визнати, що американське домінування на Близькому Сході збудоване, що називається, на піску. Промовистим прикладом обмеження американського контролю є факт, що навіть повна перемога у війні в Перській затоці 1991 року не дала остаточних політичних розв'язань: і далі триває режим Саддама Хусейна, продовжуються заворушення шиїтів, як і повстання курдів, яке – всупереч зусиллям з боку Америки – було успішно придушене. Здобуття політичної перемоги, що дорівнювала б перемозі мілітарній, потребувало б не тільки значно серйозніших зусиль, але й подолання відчутного опору, навіть з боку союзних арабських держав, проти продовження війни до повної політичної перемоги. Арабські держави хотіли уникнути цього, боячися внутрішніх заворушень перед фактом участи у війні, веденої Сполученими Штатами проти арабської держави. Ворожість арабів до США, без сумніву, поглибиться, якщо не дадуть наслідків американські зусилля, спрямовані на подолання арабсько-ізраїльського конфлікту. В часах, коли Середній Схід становив предмет змагань двох супердержав, підтримку Ізраїлю можна було б визнати вираженням американських інтересів, а також проявом моральних зобов`язань щодо гебрейського народу. Проте в умовах одноосібного американського домінування нездатність мирного вреґулювання конфлікту між арабами та Ізраїлем, спричинить радше мобілізацію реліґійного фундаменталізму і радикального націоналізму, орієнтованих на подолання американської геґемонії у цьому реґіоні. Як для Росії, так і для Америки геофізична порожнеча може виявитися джерелом поважних небезпек, щоправда, з різних оглядів. Політичне пробудження ісламу веде не лише до колізії з рудиментами російського імперіалізму на півночі, але також до поставлення під сумнів американського домінування на півдні. Росія не зможе уникнути участи у цих конфліктах через свої меншини, а також тому, що відчуває зобов`язання до опору перед проникненням впливів мусульманських держав у Середню Азію з півдня. Америка ж, ризикуючи зростанням ворожости до себе, все ж не зможе відступити з огляду на нафтові інтереси і на моральний обов`язок перед Ізраїлем. Географічні виміри можливого насильства займають весь простір Евразії, простягаючись від сходу на захід, від Адріатики і Балканів аж до самого кордону китайської провінції Сіньцзян, а на осі північ–південь займають простори навколо Перської затоки: частину Близького Сходу, Іран, Пакистан і Афганістан на півдні, цілу Середню Азію вздовж кордонів між Росією та Казахстаном аж до російсько–українського кордону. Цей простір утворює овал, який займає частину південно–східної Европи, Середній Схід, реґіон Перської затоки, а також південні території колишнього Радянського Союзу. Це охоплює території майже тридцяти держав, більшість із яких знаходяться на початковому етапі побудови державности і не мають визначеного політичного обличчя. Жодна з них не є гомогенною з етнічного огляду; в них проживає близько 400 мільйонів людей, а внутрішні конфлікти між найрізноманітнішими видами етнічних груп та народностей, – що відрізняються мовою, звичаями, а особливо реліґією, – ферментують не від сьогодні і, розпалені оживленням політичної свідомости суспільства, будуть періодично вибухати з нечуваною гостротою. Трагедія Лівану у 1980–х роках, Курдистану і колишньої Югославії на початку 1990–х попереджують про те, що може початися в евроазійській зоні посиленої небезпеки. Не випадковим також є і те, що зі всіх країн на світі, які є чи можуть у швидкому часі стати власниками зброї масового знищення, майже половина знаходиться у цій зоні. (Особливим реґіоном, де надзвичайно інтенсивно працюють над створенням зброї масового знищення, є Східна Азія). Експерти та дані розвідки свідчать, що окрім п`яти задекларованих ядерних держав принаймні чотири вже здатні застосовувати ядерну зброю та балістичні засоби її перенесення. Окрім того, вже близько п`ятнадцяти держав володіє балістичними ракетами. Більшість із них інтенсивно розвиває програми виготовлення біологічної чи хімічної зброї. До 2000 року ця кількість імовірно подвоїться. Поширення зброї масового знищення є вже фактом. За умови, коли ґлобальному пануванню Сполучених Штатів бракує відповідного авторитету, а авторитет Об`єднаних Націй не спирається на відповідну владу, дії будуть лише запізнілими. Прикладом є угоди, підписані 27 державами у квітні 1992 року, що сприяють обмеженню продажу техніки подвійного застосування і матеріалів для виробництва ядерної зброї. Деякі потенційні постачальники ядерної технології (наприклад, Китай) не підписали угоди і, попри те, що вона передбачає відповідний контроль над 60 видами технології подвійного призначення, що теоретично могло б обмежити поширення цієї зброї, реалізація угоди є повністю добровільна. Серйозні порушення угоди є доволі ймовірними. У межах зони посиленої небезпеки може вибухнути насильство між різними групами у найрізноманітніших комбінаціях. Опис потенційних зіткнень є надзвичайно довгим: конфлікти між групами в межах окремих держав реґіону; між Росією і частиною нових держав Середньої Азії, які б могли у багатьох випадках сподіватися на таємну допомогу одного або й кількох ісламських союзників з півдня; поміж окремими середньоазійськими республіками, підтримуваними різними союзниками в ісламському світі; навіть між Росією й Україною, особливо, якщо внутрішні економічні складнощі України активізували б розкольницькі настрої серед великої російської меншини; між деякими балканськими державами, наприклад Грецією та Туреччиною; чи також між Ізраїлем та однією з арабських держав; між Іраном та будь–якою державою Перської затоки або США; чи також подібний варіант за участю Іраку; і очевидно між Індією та Пакистаном. Не можна також виключити заанґажування Китаю в проблеми Середньої Азії, особливо, коли дійде до конфлікту на теренах побіля китайських кордонів або у випадку великого індійсько-пакистанського зіткнення. Це не є вичерпний опис, але він вказує на дві можливості: 1) небезпеку застосування зброї масового знищення, особливо якщо взяти до уваги етнічні та реліґійні пристрасті, спричинені якимось з можливих конфліктів; 2) зниження результату обмежень, спричинених якоюсь формою міжнародних санкцій, коли буде відомо, що сторони конфлікту володіють зброєю масового знищення і є достатньо фанатичні, щоб її застосувати. Відомість про таку небезпеку паралізуюче вплине, через демократичну і заможну західну громадськість, на міжнародну готовність зреалізувати санкції . Змінімалізування цієї загрози вимагало б порозуміння між членами існуючого на цей час "ядерного клубу” (всі його члени є також постійними членами Ради Безпеки Об`єднаних Націй) щодо спільної дії супроти нових власників зброї масового знищення. Малоймовірним є досягнення порозуміння щодо загрози вибуху великої війни в овальній евроазійській зоні. З іншого боку, серед п`яти членів Ради Безпеки у такій ситуації ймовірно дійде до різних поглядів, що спаралізує Раду. Єдиним дієвим засобом впливу може бути готовність Сполучених Штатів в односторонньому порядку застосувати мілітарну силу, можливо навіть із попереднім повідомленням до кожної держави, яка перша застосує зброю масового знищення супроти іншої держави. Є однак сумнів, чи конґрес Сполучених Штатів захоче нав'язати Америці зобов`язання з настільки далекосяжними наслідками. Не є також ймовірним, чи міжнародна спільнота підтримає спеціальний "поліційний” статус США . Джеймс Шлезінґер мав очевидну рацію, коли на початку 1992 року стверджував: "Майбутній світовий лад (...) буде базуватися на політиці сили, міжнародному суперництві та етнічних напругах”. Можна хіба додати: і на можливості застосування зброї масового знищення в якомусь із пунктів геополітичного напруження в евроазійській зоні найбільшої загрози.* * Коли книга була в друці, я мав нагоду прочитати неопублікований і дуже переконливо написаний есей Семюела П. Гантінґтона з Гарвардського університету під назвою "The clesh of Civilizations?” ("Зіткнення цивілізацій?”). Автор висуває тезу, що конфлікт уздовж головних тектонічних ліній того, що окреслює цивілізацію ісламу, конфуціянства і християнства, становитиме в майбутньому найбільшу загрозу для світової безпеки. Географічний простір зіткнення цивілізацій у понятті Гантінґтона відповідає окресленій вище зоні найбільшої небезпеки. Переклад Ольги Веремкович |
ч
|
|||