Данієль БовуаБоротьба за землюПеред европейцем, який досліджував би розпад Російської імперії 1991року, після обстеження і опису суспільних структур на Україні кінця XIX – початку XX століття, після детальнішої аналізи цих структур та взаємозв’язків між ними, взявши до уваги наполегливу і послідовну політику на русифікацію цього реґіону, одним з перших напрошується такий висновок: російська колонізація, яку українці тепер так наполегливо поборюють, започаткована Катериною II на лівому березі Дніпра практично відразу після скасування гетьманату в 1764 році – на правому березі почалася 100 років опісля. Очевидно: російським колонізаторам не вдалося витіснити поляків. Позаяк це все відбувалося порівняно не так вже й давно, варто задуматися над тим, наскільки глибокі сліди залишило воно в суспільній свідомості. Сила національних тенденцій, які вийшли на яв під час розпаду радянської імперії, заскочила політиків та дипломатів. Чи ж державні мужі, замість того, щоб послуговуватися зручними і так міцно усталеними схемами, що їх послужливо створювали за часів тоталітаризму прислужники "поневоленого розуму", не повинні би спромогтися на переосмислення ситуації у всій її багатогранності? Насамперед це мало б стосуватися переосмислення ситуації географічної та історичної у всіх їхніх аспектах та комбінаціях. Кожен народ у цей переломний час повинен чітко задуматися над своїм минулим. Відтак, отже, поляки повинні врешті визнати, що їхня присутність на Україні, з якої вони врешті й були вигнані, мала колоніальний характер. Можемо дискутувати і стверджувати, що доволі тривале панування поляків на Правобережжі – більше ніж чотири століття – мало скоріше феодальний характер, підтвердженням чого, зрештою, є русинське коріння багатьох визначних родів, сполонізованих у XVII столітті. Проте і спосіб поводження з місцевим населенням, і тип латифундійного господарювання, спрямованого насамперед на експорт, свідчать власне про колоніальний характер. Тематику цього дослідження визначив очевидний факт: усі економічні, суспільні та етнічні проблеми на Україні аж до Першої Світової війни були пов’язані з боротьбою за землю. Цілеспрямовані і наполегливі зусилля царизму проти польської землевласности, завершились доволі незначними результатами. Польські власники, які володіли в 1863 році 5/6 приватних маєтків на Правобережжі, у 1914 році й надалі володіли майже половиною землі. Цей подивугідний опір, джерело якого – мало не містичний культ землі, не був такий дійовий, як у Білорусі чи Литві, проте був значно сильніший від опору поміщиків у Росії. Скорочення російських дворянських землеволодінь, пов’язане насамперед з "природними" банкрутствами в наслідок змін спричинених скасуванням кріпацтва, виявилося значно серйознішим, навіть попри спроби його стримати, аніж втрати польських власників, навіть усупереч царським указам, спрямованим на їхнє розорення і на примусовий продаж маєтків. Поляки різними способами заспокоювали апетити російських сановників на польські посілості після придушення січневого повстання (144 конфіскації), послаблювали тягар спеціальної контрибуції і прагнення до "збільшення російського елементу" на Україні. Закон Безака від 10 грудня 1865 року забороняв полякам купувати нові землі і створював ситуацію, яка змушувала їх продавати землю росіянам. Проте ця ситуація спричиняла й інші наслідки: фіктивні й фактичні оренди та заставні акти, продаж землі іноземцям, довічні заповіти або, врешті, найтривіяльніші хабарі. Нав’язливій ідеї росіян щороку видирати у поляків якусь частку землі – ідеї, що нею були просякнуті рапорти царських ґубернаторів – протистояло усвідомлення поляками перебування в обложеній фортеці, оборонні можливості якої, зрештою, збільшувалися, завдяки постійно зростаючій кон’юнктурі. Згідно з законом Дрентельна 1884 року, який обмежував тривалість орендних контрактів до 12 років, а застави до 10 років, було створено Комісію Виявлення Зловживань, діяльність якої була настільки ж широкою, наскільки й непродуктивною, а через це, власне, і типовою для безладу російської бюрократії. Неможливість користуватися позиками Шляхетського Банку, заснованого 1885 року, заборона А. П. Іґнатьєва на довічне заповідання маєтків від 1890 року, відтак заборона викупу частини спадщини і, врешті, заборона успадкувань окрім як між подружжям чи в прямому спадкоємництві – усі ці перепони спричинилися врешті до перехилення частки власности на користь росіян: у 1898 році росіяни володіли 3 380 000 десятинами землі, поляки – 3 080 000 десятинами. Проте 3386 польських маєтків, які в 1890 році й надалі існували на Україні, становили, попри певні втрати, доволі серйозну суспільно-економічну силу... Надзвичайно сприятлива кон’юнктура, пов’язана з технічним поступом, з верхом винагороджувала політичні зусилля тим, хто спромігся на спротив натискові російської адміністрації. Мережа залізниць, як маґістральних, так і локальних, прокладена в Україні у 1870-1880 роках, відкрила незнані досі можливості – як комунікаційні, так і загальножиттєві... Вітте, директор Компанії Південно-Західної залізниці, навдивовижу вдало поєднав новий вид транспорту з продукуванням збіжжя, цукру та торгівлею деревом. Ці економічні напрямки, завдяки надконцентрації капіталу розвивалися швидко і впевнено. З української "житниці" користала хіба лиш категорія великих землевласників-експортерів, які отримували значно більші прибутки, ніж власники на Лівобережжі чи в Центральній Росії, полишаючи натомість великій масі українського селянства тільки необхідний для біологічного існування мінімум. Таку разючу економічну перевагу утримувала група з близько сорока надзвичайно потужних виробників збіжжя та муки, які зуміли справитися з падінням цін на европейському ринку в 1884 році, спричиненим надзвичайно інтенсивною американською експортною політикою, яка, зрештою, принесла чимало користи й російській державній скарбниці, уможливлюючи введення золотого рубля. Російсько-польський економічний альянс ще яскравіше проявився в ґуральництві, де прибутки були значно більші, ніж від продажу зерна на внутрішньому ринку. Після дозволу в 1880 році засновувати сільські ґуральні, та надзвичайно корисного для виробників закону про державну монополію на викуплення алкоголю, Всеросійський конґрес ґуральників, зібраний у Москві, можна було порівняти хіба що з земським собором – збором промисловців-аристократів, де поляки без вагань засідали поруч з росіянами... Польські землевласники, що мали виключно шляхетське походження, зміцнені капіталом і силою грошей на Україні (в той час, коли шляхта в Росії доволі відчутно переживала процес обезземелення), переживали – хоч як це парадоксально – небувалий розквіт. Пишнота, багатство та розкіш, що панували в більшості резиденцій, численна прислуга, европейські засади життя утверджували польських землевласників у почутті вищости, що було поширеним ще перед Січневим Повстанням. Убогіші провадили життя gentlemen farmers на марґінезах російського суспільства, пишаючись більш чи менш очевидними чеснотами, а найзаможніші намагалися забути про параліч суспільного та громадського життя, показно переймаючись участю в київському Сільськогосподарському Товаристві і подаючи чисто економічні інтереси під личиною "патріотизму", як це проглядало з проголошеної у 1905-1907 роках програми ультраконсервативної партії Krajowcow. Ця еліта за походженням, станом та духом, що налічувала заледве 20 000 осіб обох статей, губилася в українському "селянському морі". Російські дідичі, численні як і поляки, також були непомітними, позаяк найчастіше перебували в Петербурзі або в Москві. Як бачимо, жорстокість епохи панщини поволі зменшувалась, однак нові покоління панських селян і надалі залишалися в залежності від російських або польських дідичів. Передумовою конфліктів залишалася величезна диспропорція в земельній власності. Надзвичайно динамічний природній приріст населення спичинив те, що шанси на виживання селянських родин, які володіли невеликими клаптиками поля, ставали чимраз ілюзорнішими. Чисельність населення у трьох губерніях за 40 років подвоїлась і становила на 1897 рік 9 560 000, при цьому сільське населення становило 90%. 6 000 000 осіб були нащадками панських селян з приватних маєтків (решта проживали в державних володіннях, царських землях, або у церковних власностях). Ці 6 мільйонів українців володіли 4 010 000 десятинами, натомість коли 7 000 великих землевласників (і російських, і польських) володіли 6 500 000 десятин. Ці цифри є яскравим свідченням "земельного голоду". Міжсусідські взаємини творились під впливом устоїв польського "феодального" володіння, визначених сервітутом (територією панської землі відданою у часткове володіння селянам) та шахівницею наділів (вкрапленням селянських наділів у панські володіння). Після кількох років (1863-1866) загравання з селянством, метою якого було ослаблення поляків та здобуття популярности в українському селі, революційні настрої "Землі і Волі" спричинили зближення царату з землевласниками – польськими також – і знову, вже вкотре, відновився альянс між царською армією та землевласниками задля придушення будь-яких бунтів. Ці бунти, – як могутні жакерії, – вибухала то з приводу відбирання пасовищ, то з приводу обмірювань грунтів, яке завжди трактувалось, як спроба ошукання селянства. Село й надалі нуртувало, а стосунки між ним та маєтком і далі були напружені та загрозливі. Дідичі спромагались хіба що на патерналізм та деякі нечисленні акції милосердя. В такій ситуації годі було знайти якесь розсудливе та гуманітарне розв’язання, щоб зняти тривалу напругу. Тоді як розгублені царські урядовці скаржилися в Петербурзі на "патологічну кризу громадянського сумління" в селян і відновили тілесні покарання, поляки намарно намагалися відосібнитися від українського середовища і огородитися в своїх маєтках-фортецях. Українці часто трактувалися поляками як "наші людці", – покірна маса, гречна і дещо обмежена, – аж поки не виявлялося, що ці "людці" можуть перетворитися у стадо збурених коней, у небезпечних бунтівників, яких конче необхідно приборкувати. Навіть найбільш послідовні прихильники Толстого і соціалісти опускали руки перед цілковитою блокадою суспільної ситуації в Україні, конвульсії якої досягли апогею у 1905-1907 роках. Українці з Правобережжя, яких росіяни довший час позбавляли можливости еміґрації до Сибіру (а це було спрямоване також і супроти поляків) не відчули позитиву Столипінської реформи, яку почали тут впроваджувати щойно у 1911 році. Відтак почалась революційна ворохобиця, антагонізми вибухнули, роками кумульована ворожість знайшла вихід і маєтки спалахнули. Якщо порушену вище проблематику вдалося висвітлити завдяки незнаній досі документації, то долю здекласованої у 1863-1914 роках польської шляхти ми описуємо вперше. Певний час я сам, як і багато інших істориків, вважав, що ті майже 300 000 осіб, "недобитків історії", розчинилися в українській масі. Якщо у 1830-1840 роках перейшли вони до категорії селян-одноосібників, то все одно вони зберегли за собою земський статус орендарів. Завдяки нашій сконцентрованості на справах земельної власности, можемо стверджувати, що ця група зберегла загострене почуття приналежности до шляхетського стану, хоча адміністративно залишилася поза ним. З наших досліджень цієї terrae incognitae випливає, що орендарі були найбільш утискуваною суспільною групою з-посеред усіх груп населення України. В російських архівах, серед губернаторських рапортів є повідомлення про ці ганебні і незнані в польській історіографії акції чинені супроти польських землевласників. Замість того, щоб трактувати питання здекласованих так, як і питання колишніх панських селян, тобто дати їм землю (що, зрештою, було зроблено в державних володіннях), Безак волів, очевидно з політичного огляду, залишити цю колишню шляхту – остаточно прилучену до селянства або до міщанства 8 січня 1868 року – на ласку дідичів, у яких вони віддавна орендували землю, взамін за невелику платню. Однак в часи капіталістичного поступу земля набула очевидно іншої вартости, відтак давні звичаї і шляхетські дружні стосунки були приречені на складні випробування. Орендарі, зі своїми мінімальними оплатами, часто натуральними, стали перешкодою для нових, короткотермінових оренд. Третій розділ цієї праці висвітлює тривалу – більше, ніж пів столітню – акцію витіснення проваджену великими землевласниками, насамперед поляками, а також новоприбулими росіянами, які не зупинялись і перед знесенням цілих сіл чи хуторів у своїх володіннях задля відбирання землі. Причому щоразу це робилось за допомогою російської армії. Наступні етапи цієї історичної драми виказують міру участи у ній царської влади. Перші сиґнали про неї дійшли до Олександра II щойно у 1876 році з рапортами київського та волинського воєводи. Експульсія дещо призупинилася у вісімдесятих роках, проте указ від 9 червня 1886 року, що теоретично мав би визначити "права" тієї нещасної групи, насправді спричинив наступну хвилю виселень. Ми визначили, що коли в силу згаданого права одна четверта деґрадованої шляхти отримала землю, то три четвертих змушені були "рушати в путь", примножуючи собою масу скитальців у Російській Імперії. Будь-які скарги, писані до представників російської адміністрації залишалися без відповіді. Ще у 1903-1904 роках міністр Сипяґін планував масово депортувати на Сибір 43 000 тих нещасних тільки з-під одного Новограда Волинського. Отож не варто дивуватися, що зусилля Національної Демократії у 1905-1906 роках, що мали на меті відновити давню шляхетську солідарність, були приречені на невдачу. Ідея національної єдности, зроджена в інших частинах Польщі, не могла знайти відгуку на Україні, за винятком хіба що небагатьох зворушливих, бо безнадійих, зусиль кількох відданих національній справі дідичів. Дантеївські сцени вигнання давньої шляхти та розорення їхніх маєтків позначили кінець шляхетської солідарности і засвідчили становлення в середовищі великих польських землевласників "сучасної" і "раціональної" капіталістичної ментальности. Польські дідичі трактували українців з неповагою, через що й позбулися своїх давніх "панів-братів", проте вони потребували все ж якихось точок опертя. У цій праці ми показали групи, які спричинялись до зміцнення позицій польських магнатів. Найближче до дідичів стояла нобілітована шляхта, яку позбавили землі, або яка володіла малими маєтками і тому змушена була здобувати освіту, щоб отримати відповідну професійну кваліфікацію. Їх було 50 000-60 000 осіб; як правило це була міська інтеліґенція та технічна (чиновники), близько зв’язана з сільським господарством. До міської інтеліґенції належали лікарі, професори, правники, які часто були просякнуті позитивістським духом і які ентузіазтично та дещо наївно стверджували, що можна створити "нове, справедливіше суспільство". Дідичі часто згірдливо трактували таку інтеліґенцію шляхетського походження. Власне у цій суспільній групі, нечисельній, проте активній, почали нуртувати соціалістичні ідеї й багато польської інтеліґенції, пориваючи з національними традиціями, вступило до російської соціал-демократії. Іншу групу інтеліґенції шляхетського походження творили чиновники, тобто працівники цукроварень, ґуралень, технічні працівники фабрик сільськогосподарського реманенту, інтенданти або й скромні працівники приватних маєтків, які колись належали росіянам. Як правило жили вони доволі заможно, однак швидко сталося "перенаселення" інтеліґенції і, як наслідок – безробіття, особливо серед осіб з гіршою освітою. Не зарадили безробіттю і спеціально зорґанізовані надзірні посередницькі заклади праці. Ця частина інтеліґенції після 1906 року перейшла або до лівих профспілкових організацій, які все виразніше попадали в поле ґравітації російських лівих, або до надзірного синдикату, наближеного до Націонал-демократії. Не порозумівшись із найближчим і найчисельнішим оточенням – тобто з українцями та колишньою шляхтою, найзаможніші польські дідичі звернулись до когось "з-зовні", хто би прислуговувався їм з доброї волі, або з примусу. Найдавнішими помічниками дідичів були гебреї, кількість яких на правобережній Україні переходила за мільйон. З-посеред них лише невелика група, приблизно 10 000 осіб, знайшла собі місце в селах, в польському господарстві: це були фактори-посередники і насамперед орендарі, які, попри несприятливе законодавство, управляли більш ніж 800 000 десятин землі, тобто вочевидь третиною маєтків, що належали полякам (щоправда 10 000 інших гебреїв так само прислуговувались росіянам). Допомога гебреїв виявилася необхідною, а хосен від їхньої діяльности був доволі відчутним, що спричинило до зросту неприязні з боку шляхти, як зрештою і до гебрейського населення 330-ти (а за П. Іґнатьєвим – 310-ти) "міст та містечок", які були у власності поляків. Та неприязнь до гебреїв, що проявлялася на сторінках "Кraju", єдиного польського видання на Україні, не йде, все ж в порівняння з правово – після 1882 року – заоохоченим російським антисемітизмом чи з українськими антигебрейськими настроями, які проявлялися в численних погромах.. Для тяжкої праці на цукрових фабриках і на плантаціях буряків спроваджено багато робітників з російських губерній. Через відсутність будь-якого законодавства про працю, робітників у найрізноманітніший спосіб обдурювали і визискували. Ці кілька тисяч сезонних робітників зазнавали брутального визиску, через що ще більше загострювався антагонізм між місцевим селянством та дідичами. Останньою групою, присутність якої на Україні дозволяла польським дідичам уникати безпосереднього контакту з українцями і з якою можна було укладати вигідні орендні угоди та забезпечувавати переробку лісу, були 20 000 німецьких та чеських колоністів, приведених, насамперед на Волинь, польськими дідичами. Однак в інших суспільних групах їхня присутність збуджувала заздрість: насамперед в українців, які найдошкульніше відчували "голод землі"; у розореної шляхти, давні чиншові землі якої віддавано тепер німцям; в польської технічної інтеліґенції, бо тепер кращі посади займали переважно чужинці; і, врешті, в росіян, які трактували німецьких колоністів як троянського коня, підсунутого Бісмарком. Таким був український melting pot на Правобережжі напередодні Першої Світової війни. Такий котел повинен був врешті-решт вибухнути. Дехто вважає, що історія цих земель вже закінчилася. Проте, як на мене, ніколи історія тут не нуртувала так жваво, як тепер. Після сімдесятилітньої радянської стерилізації потрібно відтворити цілу мережу зв’язків та антагонізмів в Україні, ввести у сучасну політичну рефлексію результати безсторонніх історичних досліджень, які протиставились би поширеним, – і багато кому вигідним, – суспільним мітам і стереотипам. Після стількох років колоніалізму, націоналізму, фанатизму, фальсифікацій, чи ж не пора виробити "глобальну етику", якщо йти за Ґансом Кунґом, чи активний і конструктивний скептицизм, якщо йти за Вольтером? "Земельний голод" XIX століття у ХХ столітті виродився у фатальний для Східної Европи колективний спосіб господарювання. Більшовицька омана – "земля належить народові" справи не вирішила, однак перебування всієї землі у власності невеличкої групки людей, як на Мартініці чи в бананових республіках – є також волаючою несправедливістю. Політики, які виступають за реприватизацію землі у Східній Европі чи повернення її колишнім власникам – проявляють ознаки амнезії. Перш ніж плекати мрії про відновлення колишніх суспільних структур, варто застановитися над уроками минулого. Після стількох критичних зауважень, у автора закралися сумніви. Чи не є судження та висновки цієї праці надто гнівними? Чи можна сумістити в одній площині історію та моральність? Чи описані тут несправедливості не є насправді продиктовані "економічною логікою", і чи не є вони наслідком "поступу", який збурив у XVIII столітті стільки різних соціальних груп, і спричинив до того, що у всіх західних спільнотах селянство непомірно зменшилось? Тут історик змушений розвести руками. Відповідь належить майбутності. Надія на майбутність, видається, наповнить змістом співіснування народів у майбутньому. Польський та український народи не мають іншого вибору, як визнати кордони, проведені Сталіном, як найменш етнічно несправедливі. Сімдесятиліття комунізму мало колосальний вплив як на ментальність, так і на природу. У той період зникло багато чинників, які творили колись культурну багатоманітність України, а з іншого боку – були джерелом постійних антагонізмів. Поляки на Україну вже не повернуться. Треба однак пам’ятати, що сучасна геополітична перестановка є все ще відкритою справою, яка не може бути доконаною без уважного простеження слідів історії. Нажаль у масовій свідомості минуле застигло, часто яко царина мітів, які деформують реальність. Цілковита вирозумілість і недвозначне порозуміння щодо трактування польсько-російсько-української історії становить умову sine qua non добросусідських взаємин у майбутньому. Така історична чіткість зумовлює ставлення народів Західної Европи до народів зі східної частини континенту. Переклад Олеся Пограничного |
ч
|
|||