Історія не є учителькою життя – ось у чому полягає безрадісна і скептична мудрість нашого віку. Чи може пам’ять чогось навчити, від чогось уберегти, дати свідчення правди? Що то буде за правда і яка з неї користь? Чи зуміємо ми осягнути, на що була і залишається здатною людина?

Задужбина – це побожний дар, який складається за упокій душі фундатора, во славу Божу, на пожиток і пересторогу людям. Це знак сатисфакції та покути, прохання про пам’ять і молитву, матеріалізована мрія про вічність. Задужбина може бути храмом, олтарем, колодязем, мостом, притулком для подорожніх, школою чи монастирем. Вона увічнює ім’я фундатора, виростаючи із сподівання на вдячність наступних поколінь. У тлінному вимірі вона є безкорисливим дарунком, у остаточному вимірі – воланням душі про допомогу на шляху до спасіння. Задужбина – це вияв покори щодо Бога і людей, а водночас вияв опору часові. Слово задужбина нерозривно пов’язане із пам’яттю про середньовічних християнських володарів слов’янського Балканського півострова. Зі стін церков і монастирів дивляться на нас серйозні очі фундаторів. Їхні постаті, застиглі у ієратичних жестах, увічнені у барвистому світі старовинних фресок. Але не тільки вони, турбуючись про спасіння душі, залишили свій слід на землях балканських слов’ян: “Спорудження призначеної для загального вжитку будівлі було святим обов’язком кожного доброго мусульманина, який володів належними засобами і можливостями, а також міг забезпечити відповідні доходи на її утримання”,– пише Радован Самарджич у ґрунтовній біографії Мехмеда паші Соколовича. Однак на “задушних” пам’ятках побожних мусульман ми не знайдемо їхніх портретів. На деяких із них зосталися імена фундаторів, прізвища інших збереглися у вдячній пам’яті нащадків чи кривавих леґендах. Найкращі пам’ятки християнської та мусульманської культур на просторах Балкан є проханнями про пам’ять добра, залишеного у спадок нащадкам тутешніми і зайдами, переможцями і переможеними, жертвами кривавих боїв за свого Бога, своїх володарів, свою здобич і маєтки. Балкани – це простір, спадково обтяжений КОРДОНОМ: поміж святинями, реліґіями, державами, племенами, народами, реґіонами, людьми. В історичній пам’яті Балкан домінує постать ЧУЖОГО, НЕПРИЯТЕЛЯ, котрий безугавно чатує на згубу МОЄЇ віри, МОГО простору, МОЄЇ спільноти. Оборона та напад, недовіра та відчуття загрози, деструктивна ксенофобія – ось ті моделі, які історія прищепила мешканцям Балканського півострова. І лише подекуди їм вдавалося визволитися від цієї спадщини. Тому балканські задужбини так часто падають жертвою злої пам’яти нащадків, які ставляться до них, як до символів ненависних чужинців, пам’яток принижень і злочинів, а не як до символів співекзистенції, можливости оновленої спільноти. Зла пам’ять тут жива, хоча вона й приглушена, її легко воскресити й перетворити на знаряддя ненависти. Одним із найсильніших її зразків, який концентрує в собі дуже давній, але щоразу поновлюваний міт, є міт рідної автохтонної культури, яка падає жертвою чергових нападів варварів. Образи блискучого минулого, “золотого віку”, – неодмінна складова балканських автостереотипів. Згаданий “золотий вік” є моделлю історичного звершення. Він, ясна річ, належить минулому, але містить у собі проформу майбутнього. Треба тільки перемогти варварів, усвідомивши і підхопивши месіаністичний виклик історії. Оживити пам’ять і звільнити її від усього, чим отруїли її чужинці. Повернути первісну чистоту, відродитися всупереч зазіханням ворожого оточення, відродити спільноту, безсумнівну, як закони природи. А таку власне важко знайти в історії. Адже на Балканах члени одного й того ж племені, народу чи нації бували в різний час мешканцями королівств не лише різних, але й смертельно ворожих одне одному. Вони славили Бога у церкві, катедрі, мечеті, у слов’янському глаголичному, православному, грецькому, уніатському, латинському, лютеранському обрядах; вони шукали Його у таємничих обрядах богумілів і містиці ісихастів. Вони боролися навзаєм у арміях усіх тих великодержав, для яких Балкани були брамою на Схід чи Захід, для яких порти Адріатики, Чорного та Середземного моря покликані були прокласти шлях до наступних завоювань. Лихом півострова стала в історичному минулому роль стратегічної території, чого нещасні мешканці терену не могли й не зуміли змінити. Століттями він був межею і передпіллям, об’єктною сценою, а не суб’єктом власної історії. Балкани були простором із непевною, хиткою ідентичністю, де людей більше поділяло, аніж об’єднувало, простором атомізованих, різномовних спільнот, землеробських і пастуших громад, пов’язаних місцем, родинними, родовими, племінними узами. Міста, ці розкидані по усьому півострові етнічні мозаїки, становили для членів локальних спільнот культурно чужий простір. Цього фундаментального образу не міняє, а радше підсилює, традиція шляхетської станової спільноти у центральній Хорватії та існування міських республік на Адріатичному узбережжі. Їхні мешканці ідентифікували себе лише зі своїм полісом, а пам’ять про це дотривала у них досьогодні. У містечку Паґ, славному мереживами, сирами та сіллю, що її випарювали із морської води, ще десять років тому можна було почути оповідки про затяті війни його мешканців із “підступними та хтивими сусідами” – мешканцями поблизького Задару. Сутички, в яких зазвичай брали участь по кількадесят осіб, набували у цих оповідках форм, гідних героїчних саґ. І, хоча вони існували кількасот років тому, у них вбачали живе минуле, ледь не вчорашній день. Вони були доказом невиправної захланности сучасних жителів Задару. Це лише анекдот, нотатка із подорожі, але також і exemplum – мініатюрний автопортрет культури. Це лише дрібна частка розгалуженої мови локальних гетеро- і автостереотипів, у яких щодня презентують себе мешканці території, донедавна званої Югославією. Перш ніж вона вкотре стала полем бою усіх супроти всіх, персонажі, які уособлювали певні міста й реґіони, населяли світ безконечних анекдотів. Однак у їхньому невідпорному комізмі проглядалися й грізні, ба навіть, трагічні, можливості. Герої цих оповідок завше були звідкілясь, і це дорешти окреслювало їх. Звідкіля – про це свідчило ім’я та кілька характерних мовних рис. Кращість і гіршість, розум і глупота, відвага і боягузтво, щедрість і захланність, миролюбні чи людиновбивчі схильності були очевидними атрибутами цього імені, місця та мови. Національний стереотип був сумою локальних цнот і хиб. Це також слід живої пам’яті про клопоти із національним існуванням. Конфесія, визначаючи межу між християнським Сходом та Заходом, світом ісламу та християнства, поміж церквами традиційними і реформованими, нерідко ототожнювалася із етносом. Однак реліґійні межі не збігалися із етнічними, мовними та державними. Віровизнання, замість поєднувати, роз’єднувало людей, які говорили однією й тією ж мовою, були вкорінені у ту ж локальну традицію, людей, котрі резервували терени спільної пам’яти лише для своїх, відмінних ідеологічних світів. Конфесія також не могла, особливо у новітні часи, виступати, як самодостатній критерій культурної, зокрема політичної ідентичности.

Сучасні народи Балканського півострова упродовж кількох, навіть кільканадцяти, століть не мали власних державних осередків, навколо яких вони могли б будувати своє національне почуття, як це чинили їхні щасливіші сусіди. Коли й для них настала пора, а трапилося це на межі XVII й XIX століть, усю свою духовну енерґію вони зосередили на виокремленні себе як понадлокальних спільнот, цілком відмінних від сусідів: болгарських, хорватських, сербських; католицьких, мусульманських, православних; східних, західних, середземноморських; міщанських, селянських, шляхетських. Згадані критерії неможливо було узгодити між собою. Такі спроби ударемнювала історія, яка по-своєму і вкрай хаотично загосподарила простір Балкан. Отож фундаментом спільноти став мітологізований простір: Слов’янщина, Велика Сербія, Велика Хорватія. Їхні межі визначалися ідеологіями XIX століття, які покликалися на історичне право або органічну єдність мови, землі та крови. У такий спосіб вони боронилися і від натиску сучасників, і від синкретизму традиції, який руйнував усі ідеологічні об’єднавчі проєкти. Вони підхоплювали месіаністичне послання історії, провіщаючи воскресіння “золотого віку” у старовинних формах, у постаті, незайманій чужинцями і пам’яттю про століття неволі. Колективний автопортрет, неповний і багатозначний, вигравав завдяки цьому на глибині та гостроті, стаючи соліднішою підставою самоідентифікації. Мітологізований часопростір історії, спроєктований на сучасні реалії, ушляхетнював щойно народжені нації. Він формував нове відчуття вкорінености, зміцнене історичними раціями, арґументом давности й природности новостворюваних спільнот. Однак цей процес містив також загрозу самомістифікації, полегшеної ідентичности, заснованої на неґативних факторах. Роль безборонної жертви історії звільняла від обов’язку критичної саморефлексії. Багатовікова неволя боронила перед відповідальністю за власну історію. Борня за волю та відстоювання власної ідентичности призупиняли чинність моральної оцінки засобів. У дуалістично поділеному світі пошуки ідентичности небезпечно легко набували форм терору стереотипів. Чим неприязнішими, інакшими і непроникнішими були обличчя ЧУЖИХ, тим міцнішою була НАША ціннісна відмінність. Немов perpetuum mobile діяв механізм “неґативного ототожнення”, оживляючи дедалі розлогіші простори злої пам’яти: ВОНИ завжди нам загрожували, ВОНИ прагнули нас знищити, ВОНИ нами користуються, ВОНИ тільки й чекають. ВОНИ – це міг бути кожен, зокрема сусід. Поміж НАМИ і НИМИ не було місця ваганням, ніхто не мав права залишатися осторонь. Патріотична література XIX століття створила власну реальність навколо постатей СВОЇХ, ЧУЖИХ і РЕНЕҐАТІВ. Багатовимірна історична драма перетворилася у повість про напад, захист і зраду.

Цю метаморфозу полегшила народна традиція епічної поезії, яка так захоплювала романтичну Европу і яка для модерної поезії епохи національного відродження балканських слов’ян стала “щиро народною” віщункою у справах мови та способу сприйняття світу. Полегшила, позаяк її улюбленим героєм був незламний і непереможний ВОЙОВНИК, особа із бурхливим темпераментом і невичерпною жагою убивати ворогів. Вороги оті були іновірцями та зайдами. Вони творили справжній паноптикум напівлюдських персонажів, керованих тваринними інстинктами або безкорисливою потребою жорстокости. Вони користувалися найменшою нагодою, аби вчинити насильство, ганьбу чи убивство, жертвами яких падали неповинні земляки і одновірці ВОЙОВНИКА. Їхні страждання і смерть накладали на нього обов’язок святої помсти самому винуватцеві та його одноплемінникам. Цей обов’язок був чинний у деяких районах колишньої Югославії ще у другій половині нашого століття. Найвидатніші поеми першої половини XIX століття: у сербській літературі – “Гірський вінець” Петра Петровича Нєґоша, у хорватській – “Смерть Смаіл-аґи Ченґича” Івана Мажуранича, виповнили романтичним поетичним змістом народний світ боротьби, помсти і зради. Нєґош виправдовував святощами національних і християнських рацій різанину “потурчених” (християн, котрі перейшли на іслам), вчинену у ніч Божого Різдва теократичним володарем Чорногорії за згодою та благословенням православного душпастиря. Мажуранич розповідав про святу помсту чорногорських войовників титульному героєві, жорстокому туркові, представленому як демонічне втілення зла, в той час, як історичні джерела розповідають, що він був наверненим у іслам слов’янином, відносно толерантним і вправним адміністратором підлеглого йому терену.

Народні та романтичні леґенди опанували колективну свідомість, визначили форми змісту історичної пам’яти та у визначеному ними вигляді лягли в основу нового почуття ідентичности. Вони дієво підпорядкували історичну дійсність власним потребам і цілям. Вони приоздобили її, відібрали у неї багатомірність, замурували її у скам’янілому укладі вартостей. Відтоді націоналістичні ідеології та розмаїті концепції слов’янського федералізму виступали насамперед на тлі злої пам’яти. Пам’яти про те, чого НАМ завдали, а не того, на що ми були здатні.

У найвіддаленіших закутках колишньої турецької імперії все ще можна відшукати задужбину Мехмеда паші Соколовича. Більшість із них могутній фундатор наказав спорудити у рідній Боснії. Місцева традиція приписує йому, окрім найпоказніших, також і скромні та зовсім непоказні споруди. Мехмеда пашу, православного християнина із боснійського села Соколовичі, якого підлітком вивезли до Стамбула. Він став яничаром, мусульманином, опорою трону трьох султанів, однією із наймогутніших осіб імперії, яка перебувала тоді на вершині своєї могутности. У вже згаданій монографії Радована Самарджича можна знайти докладну розповідь про те, як Мехмед паша посадив на польському троні Стефана Баторія, семигородського володаря і турецького васала. Завдяки цьому він міг покласти Річ Посполиту до ніг свого монарха, яко нову підвладну йому територію. Позаяк васал став королем, то його нове королівство стало васальною територією падишаха. З цим важко погодитися читачам, вихованим на історичній пам’яті про блискучі перемоги чоловіка останньої королеви з династії Яґеллонів. Однак Самарджич приймає розумування свого героя. Для біографа у ХХ столітті це ще один доказ величі знаменитого земляка. Але ж доля Мехмед паші цілковито вкладається у похмурі контури образу РЕНЕҐАТА. Він досягнув вершин, отож став промовистим зразком для інших. Він обрав чужих і зміцнював їхню могутність із безоглядністю вродженого войовника. Він пригноблював СВОЇХ чи схиляв їх до зради. Однак його непотизм залишився у пам’яті, як вірність своєму племені, військові таланти – як спадщина пращурів, слов’янських воїнів, таємнича ж прихильність до архибагатого Дубровника, званого не без приводу містом шпигунів, які поза тим займалися купецтвом і мореплавством, – як вияв сантименту до колишніх одновірців, котрі розмовляли його рідною мовою. Така амбівалентна оцінка, напевне не дорешти усвідомлена, здається випливає із ще однієї трагічної дилеми малих народів, і то не лише балканських: із найчастіше нерозв’язної альтернативи поміж величчю і вірністю. Зі злої пам’яти про приречених на поразку або тих, хто досягнув успіху ціною зради та відступництва.

Ця проблема підвішених поміж світами все життя переслідувала Андрича і означила його героїв плямою безвинної драми. Вона визволила у ньому розуміюче співчуття до найвідразливіших персонажів, до їхніх похмурих, непередбачуваних ексцесів. Іво Андрич, єдиний лавреат Нобелівської премії зі слов’янських Балкан, розумів ненависть і боявся її понад усе. Він знав, що вона посестра злої пам’яти, і може саме тому зумів уберегти від неї світ своїх новел та повістей. Міст на Дрині, задужбина Мехмеда паші Соколовича, головний герой найвідомішої повісти Андрича, хоча й знаходився на межі світів, однак поєднував собою два краї провалля. Він получав часи і людей, навіть усупереч їхнім переконанням і волі. Він був проханням про добру, чи принаймні милосердну, пам’ять. Він був не лише воланням великого візира із невеликого села Соколовичі, але й голосом усіх тих, для кого віками становив може й незначну, мертву, небажану, але прецінь спільну частку їхньої екзистенції. Цей міст уже не існує у давньому вигляді. Він упав жертвою війни, із якої вісімдесят років тому виринула Югославія. Її також уже немає. Можливо, вона не мала рації існування, як і кожна ідеологічна утопія, яку спіткало нещастя протиставитися живій суспільній матерії. Але чи мусила вона померти саме у такий спосіб? Загрузнувши у катастрофі, колись зверхньо окресленій поняттям “балканізації”, єдиним змістом якого є іґнорування і байдужість творців цього поняття? У цій війні пам’ять стріляє у пам’ять, у ній розстрілюють задужбину, але гинуть живі люди, котрі борються за реальні квадратні кілометри. Кордон між Країною та Хорватією креслять упирі австрійських ґенералів, котрі мало не чотириста років тому вигадали ідею Великих Касарень. Поселення селян-солдатів, православних утікачів із сусідньої Туреччини, у краєвиді яких панує симетрія паралельних і прямокутних вуличок, не мали бурґомістрів чи солтисів, а лише “капітанів”. Аж до часу падіння архикатолицької монархії ці люди стерегли її кордони; вони були “форпостом християнської Европи”. У Югославії вони були частиною Хорватії; у незалежній Хорватії їм запраглося стати частиною Сербії; у сучасній Сербії у них вбачають частину Великої Сербії. А в реальних селах і містечках Великих Касарень віджило відчуження між учорашніми сусідами й приятелями, сербами і хорватами, від яких треба “очистити” сусідське подвір’я чи сусідню вуличку. Хорвати і серби, мешканці сучасної Европи, навзаєм убивають одні одних під орудою воскреслих упирів, австрійських ґенералів і власних патріотів-романтиків, одягнених у орієнтальні “долами” чи віденські сурдути, із фесками на головах, що повинно було підкреслювати слов’янськість їхніх власників. Сьогодні сербські та хорватські солдати одягаються у брунатно-зелене масковбрання та щільні вовняні шапки-панчохи із вирізом для обличчя, прикрашають себе ґранатами та баґнетами, переодягаючись у коміксних суперменів – також на знак патріотизму й незламної волі боронити кордони вітчизни. Тільки як провести їх у реальному світі: через середину подвір’я, кухні чи подружнього ложа?

Зла пам’ять існує не лише на теренах Балкан, Кавказу чи віддалених культур Азії та Африки. Вона дрімає у нас усіх, вона ладна пробудитися частіше, аніж ми схильні думати. Вона як ніж, по який легко сягне кожен, хто не надто обтяжений сумнівами і жадає влади. Зла пам’ять є ідеограмою історії, з якої і надалі можна укладати картини убивчої сили. Ними граються митці, ідеологи, політики. Але це дуже небезпечна гра. Надто легко, як це показує “Сербська драма”, безкомпромісно прониклива книга Небойши Попова, чиняться маніпуляції, внаслідок яких поняття патріотизму, ідентичности, вірности й закорінености перетворюються у знаряддя злочину. Повість Вука Драшковича, провідника сербської антикомуністичної опозиції, “Ніж” закінчується одою до ножа. Це одне з багатьох свідчень злої пам’яти, які стали дієвою зброєю ненависти. Можливо, хоча це видається малоймовірним, це діється всупереч намірам і волі авторів. “Ніж” – книга про сучасного яничара, серба, невідомого походження і долі, безвинного ренеґата, вихованого мусульманами у ненависті до власних родичів. Тільки він, коли ще був новонародженим немовлям, уцілів під час різанини, яку в день Божого Різдва сьомого січня тисяча дев’ятсот сорок другого року вчинили своїм православним сусідам мусульмани-усташі, ренеґати двічі, свідомі та винні у своїй подвійній зраді. Кілька століть тому їхній предок-серб перейшов у іслам. Тепер його нащадки приєдналися до хорватських католиків-фашистів. Вони стали спільниками злочинів супроти сербів, чинячи найжорстокіші убивства. Через двадцять років їхній вихованець шукає самого себе, власне коріння і власну ідентичність, довідуючись правду про своє походження і долю своїх справжніх батьків. Він безпорадний перед лицем цього відкриття. Він лише зумів ствердити, що те, що він дотепер любив, повинен був усе своє життя ненавидіти. А те, що повинен був ненавидіти – мав би любити. Він не може визволитися від цієї альтернативи. Між любов’ю і помстою нема місця пробаченню.

Повість Драшковича не фальшує історичних фактів. Вона радше відкриває те, що донедавна замовчувалося, намагається прояснити те, що було досі виключно об’єктом ідеологічних нападок. Вона спростовує брехню і промовчування комуністичної пропаґанди. Вона насвітлює “білі плями” в історичній пам’яті післявоєнного покоління. А все ж, вона дихає ненавистю. Вона відживлює злу пам’ять, бо покликається тільки на те, що вчинили НАМ. Вона промовчує, на що були здатні ми. ВОНИ народжуються із ненавистю до НАС, позаяк лише вона допомагає їм забути про власне запроданство, вчинене кілька століть тому. Тільки вона звільняє їх від правічного і сучасного почуття вини. Вона дає забуття, бо спокій і безкарність забезпечила їм післявоєнна, комуністична, антисербська держава. Боснія Драшковича цілком інакша, аніж Боснія Андрича чи безсторонніх істориків. Тут ренеґатство цілком позбавлене всілякої величі. Тут ідентичність неоднозначно позбавлена плями трагічного вибору. ВОНИ керуються лише ницими мотивами: убивають задля грошей або, йдучи назустріч підшептам збоченської психіки. І хоча слушна помста виявляється врешті-решт яловою, але видається, що їй немає справжньої альтернативи. Клаустрофобський простір злої пам’яті стає щоразу тіснішим, притлумлюючи моральні сумніви та унеможливлюючи людяні реакції.

Ненависть, ніж або втеча. Чи це єдині задужбини, які залишаться від людей нашого століття? Позаяк, Боснія – повсюди.

Переклад Андріса Вішняускаса