Лєшек Колаковський

Коли ми говоримо про “колективну відповідальність”, на думку спадають якнайгірші асоціації: окупанти, котрі у помсту за якийсь замах убивають випадкових осіб; викрадення та вбивство закладників; терористичні акти, під час яких гине маса людей, котрі не стосуються справи; ненависть до цілих народів, націй чи рас із приводу кривд (іноді примарних, іноді реальних), яких ми зазнали від представників цих спільнот. Про такі речі дискутувати не варто, вони надто очевидні. Також не раз говорилося про те, що християнське вчення про первородний гріх є зразком колективної відповідальности, оскільки ми караємося за вчинки незнаної нам пари перших людей, сліди яких губляться у далекому і неокресленому минулому. Однак тут варто вказати на певну різницю. Якщо, як це проголошували певні напрями християнського богослов'я, ми успадкували від Адама і Єви не лише зіпсованість нашої природи, але й їхню фактичну моральну вину, якщо ми й справді є дійсними учасниками гріха, якого не чинили, і за цей гріх Бог карає нас усіма жахіттями життя, то й справді, – це різновид колективної відповідальності, суперечної із звичайним почуттям справедливости. Тому християнські гуманісти не сприймали такого уявлення про Бога, твердячи, що в такому випадку Бог був би безжалісним деспотом, а не люблячим батьком. Однак, якщо вчення про первородний гріх не містить такого принципу, а лише проголошує, що людська природа через цей гріх була спотворена, і ця потворність дісталася у спадок нащадкам, то ситуація починає нагадувати випадок спадкової хвороби, котра, ясна річ, є нещастям, але яку ми не описуємо у категоріях вини і кари. Сучасне вчення римо-католицької Церкви також проголошує, що ми успадкували не саму вину, а зіпсованість, яка часто схиляє нас до гріха, але ми не мусимо їй коритися; таким чином, ми відповідаємо не за гріхи предків, а за наші власні гріхи. Моральне зло – витвір наших рук, те, що людині судилося за страждання, яких одні люди завдають іншим; що ж до страждань, яких зазнають люди від самої природи, без участи інших людей, то треба думати, що вони не є покараннями у властивому сенсі слова, але наслідком зіпсованости самої природи, причиною якого був первородний гріх. Але чи існує такий сенс, з огляду на який можна було б захищати ідею колективної відповідальности, тобто відповідальности за те, чого ми особисто не чинили, але що нас обтяжує? Думаю, що такий сенс існує і що він не суперечить почуттю справедливости. Кожен з нас належить до різних людських спільнот, які зберігають свою тотожність, хоча їхній склад змінюється; природно, що ми ідентифікуємо себе із цими спільнотами – нацією, Церквою, певною політичною чи громадською організацією, якоюсь інституцією, скажімо, школою, лікарнею, університетом, містом; внаслідок такої ідентифікації ми відчуваємо, що доля цієї спільноти є нашою долею, не лише тому, що нас особисто зачіпають її невдачі чи збагачують її успіхи, але й тому, що ця спільнота є в наших очах певним моральним організмом, певною цінністю, тому, що узи, якими ми пов’язуємо себе із цією спільнотою, засновані не тільки на кошторисі втрат і здобутків, але й на вірі у спільне призначення, на безкорисливій солідарності, яку ми визнаємо, навіть коли грішимо супроти неї. Отож, напевне нормально, коли ми відчуваємо, що є й наша доля в тому, що ця спільнота чинила й чинить – доброго чи злого – не лише задля нашої хвилевої користи, але й задля інтересів спільноти в цілому, інтересів не лише матеріальних, але й моральних. Щоправда, дуже легко поширювати на власну персону заслуги чи успіхи нашої спільноти, але дуже важко – її поразки чи ганебні вчинки. Вболівальники спортивного клубу певного міста чи країни радіють з його перемог і відчувають себе співучасниками здобутків і водночас вони страшенно жалкують, коли клуб програє, однак їм і на думку не спадає розділити з ним відповідальність за цю поразку, оскільки вони особисто не брали участи у грі. Таким чином, нам притаманна схильність не дотримуватися симетрії у таких справах: ми радо почуваємося учасниками добрих справ, у поганих воліємо звинувачувати інших. Але поразка чи виграш на полі бою мають мало спільного із моральною відповідальністю. Значно важче там, де обмірковується справа саме такої відповідальности. Найважче, напевне, буває тоді, коли йдеться про національну співвідповідальність. Кожен европейський народ має у своєму минулому ганебні сторінки, про які він волів би забути (точніше, кожен окрім мого). Чи можна вимагати, аби люди, котрі не брали жодної особистої участи у цих недобрих справах, відчували провину і сором? Чи можемо ми домагатися, аби народжені після війни чи незадовго перед нею німці, яким сьогодні уже під 60, відчували відповідальність за гітлерівські злочини? Аби сучасні американці відчували провину за невольництво й винищення червоношкірих, анґлійці – за визискування дітей у вікторіанську добу, а поляки – за реліґійні переслідування у XVII сторіччі чи жахливу політику щодо національних меншин у міжвоєнний період? Відповідь, напевне, повинна звучати так: ні, вимагати від інших цього не можна, але від самого себе – можна і треба, бо це становить основу нашого духовного здоров’я (на ділі чиниться, ясна річ, навпаки: ми вимагаємо від інших того, що вибачаємо собі, виходячи з принципу відкидання колективної відповідальности). Ми особисто не відповідаємо за вчинки наших предків але коли ми віримо в те, що нація становить духовну і моральну цілість, що вона зберігає свою тотожність у часі, хоча одні покоління вимирають, а їм на зміну приходять наступні, то напевне правильно вірити, що поряд із індивідуальною є й колективна відповідальність нації як безперервної спільноти. Її можна порівняти із успадкуванням маєтку, коли, переймаючи майно родичів, ми переймаємо також і їхні борги, однак аналогія тут лише часткова: спадкоємець мусить висловити згоду на успадкування, але може й відмовитися від спадщини, і ніхто його за це не осудить, проте, коли вже згоду висловлено, то закон зобов’язує сплатити борги. Цими двома обставинами колективна відповідальність відрізняється від успадкування майна: закон не зобов’язує нас відповідати за гріхи предків, але й не в наших силах відмовитися від цієї спадщини, коли ми визнаємо своє членство у національній спільноті. Оскільки ми не зобов’язані законом, ніхто нічого від нас не може вимагати, але, повторюю, –духовне здоров’я нації залежить від того, чи здатні ми самі відчувати відповідальність, а коли треба, то й вину та сором. У іншому випадку ми не будемо здорові, ми носитимемо в собі темряву брехні і не будемо здатні до опору, коли виникнуть якісь нові, але аналогічні у певних елементах ситуації, в яких треба буде захищати національну гідність. Аналогічним є випадок реліґійних спільнот. Свідченням духовного здоров’я Церкви є здатність визнати (як це, на щастя, притаманно сучасній римо-католицькій Церкві), що вона жалкує і соромиться за різні несправедливості, переслідування і злочини, вчинені колись від її імені, а не обмежитися фразою: “Це були не ми, а якісь інші люди”. Церква є безперервним сталим організмом, вона існує багато століть, вона значно більшою мірою, аніж нація, внутрішньо скоординована, і давні провини Церкви є її провинами, а не просто діяннями анонімних сил чи гріхами осіб, які давно померли. Але чи не можна сказати собі: я не належу до жодної нації чи Церкви, ані до жодної спільноти, яка нібито зберігає моральну тяглість, і мене не обходять ані успіхи, ані невдачі, добре чи зле минуле, я маю свій бізнес і нічого більше? Що ж, так сказати можна, але не можна в це до кінця вірити. Якщо ми відверто зрікаємося участи у будь-яких спільнотах, якщо не відчуваємо ніякої солідарности ні з ким на світі, ми можемо собі жити й далі, але таке життя буде марне і нещасливе, і не можна буде тоді чекати солідарности й допомоги від інших у випадку невдачі чи поразки, що може трапитися з усіма. Байдужість до інших помститься байдужістю у відповідь, і навіть нікому буде поскаржитися. Це нормально, що ми народжуємося в обставинах, цілком незалежних від нашої волі, і що пізніше, коли ми вже діємо на власний розсуд, ситуація значною мірою, хоча й не цілком, не залежить від нас, але ми мусимо на це зважати.

Переклад Андріса Вішняускаса

Про велику зраду

Майже завше ми народжуємося членами певної етнічної спільноти, ця приналежність є даністю, ми не обираємо свого народу, як не обираємо батьків. Але пізніше наші зв’язки із людьми – приятельські, фахові, політичні, статеві чи товариські – найчастіше є наслідком свідомого вибору. Могло б видаватися, що ця локалізація, яка не залежить від нашої волі, саме з цієї причини не важлива і не накладає на нас жодних обов’язків – ми ж бо не зголошувалися до своєї нації і не просили батьків, аби нас на світ народили, натомість справді зобов’язують нас ті зв’язки, які ми обрали свідомо. Насправді ж більшість наших почуттів цілком інакша: саме відданість власній країні та родині, найближчим людям сприймається як священний обов’язок, а зрада їх уважається річчю, гідною кари, тим часом як різні міжлюдські стосунки, які ми самі налагодили, скажімо, в межах політичної організації, ми можемо з власної волі розірвати, не обов’язково наражаючись на осуд. Поміж цими двома формами відданости міститься посередня: відданість реліґійній спільноті, або ж Церкві. Вона має серединний характер, оскільки, хоча реліґійна приналежність не дається нам від народження (“Люди не народжуються християнами, вони ними стають”,– говорив святий Ієронім), але здебільшого вона визначається середовищем, у якому ми народжуємося, а в тих спільнотах, де зазвичай дітей хрестять невдовзі після народження, як-от в римо-католицькій Церкві, реліґійна приналежність виводиться від батьків. Отож зміна віровизнання, чи вихід із власної реліґійної спільноти викликає болісні відчуття і осуд цієї спільноти, а в ісламі відступництво автоматично карається смертю. Немає нічого дивного у тому, що зрада спільноти, до якої ми належимо не внаслідок вибору, а з причини народження, засуджується особливо суворо. Нація, як і людська особа, є витвором природи, вона не виникла з чиєїсь волі чи за планом і не мусить виправдовувати свого існування: є, то й є, і оскільки вона існує, то існує на законних підставах. Оскільки ми належимо до певної нації без вибору, ми носимо цю приналежність у собі, а позбуваючись її та відмовляючи їй у законних правах, ніби убиваємо саму націю. Інакше виглядає справа зі спільнотами, до яких ми належимо на підставі акту волі, як-от політичних партій чи Церков (з урахуванням висловленого вище застереження). Ці спільноти мусять виправдовувати своє існування, адже вони існують задля певної мети, чомусь служать. Їхнє існування леґітимізується завданням, яке вони виконують. Церква є носієм істини, вона обдаровує благами, необхідними для вічного спасіння. Партія також є носієм певних істин та осередком енергії, за допомогою якої ми осягаємо дострокове спасіння, скажімо, будуючи досконалий світ і знищуючи ворогів досконалого світу, або, принаймні, залагоджуємо якісь справи, істотні для добробуту людства. Припустимо, що я, будучи членом якоїсь секти, рано чи пізно усвідомлюю, що ця секта є витвором шарлатана чи ошуканця, котрий видає себе за бога з метою видобування із своїх послідовників грошей і сексуальних послуг; я кидаю цю секту, іншими словами, зраджую її. Так само я можу покинути, або ж зрадити, партію, щодо якої переконався – її діяльність спрямована не на визволення, а на поневолення людей. У більшості випадків слово “зрада”, природно, звучить із уст членів тієї секти чи партії, але його не вживають інші люди, оскільки воно не має невтрального відтінку, а містить у собі елемент осуду, тоді як більшість із нас не засуджує людей, котрі вийшли із якої-небудь секти, створеної де-небудь в Америці божевільним ошуканцем, чи з фашистської або комуністичної партії. Зазвичай, ми вживаємо слово “зрада” у такому розумінні, аби не можна було твердити, що зрада часом буває доброю, через те що зраджена спільнота ні на що краще не заслуговує. В такому випадку визначальним у тому, чи є якась дія зрадою, чи ні, буде моя власна думка про те, що було кимсь іншим зраджене: німець, який під час війни працював на союзників, тобто ворогів гітлерівської держави, у такому випадку не є зрадником, а навпаки – діяльним оборонцем благої справи. Іншими словами, видається, що ми вважаємо певні вчинки зрадою, залежно від того, що на нашу думку є моральним обов’язком чи принаймні моральним благом. Натомість ми зауважуємо, що справа тоне у двозначностях. Ми не хочемо твердити, що зрада буває благом, але в такому разі вкладаємо у поняття зради різні політичні та моральні аспекти, які зовсім не обов’язково мусять бути очевидними. Певна річ, цілеспрямовано наражати на смерть іншу особу, котра може розраховувати на нашу відданість, є особливо відразливим випадком зради, тим-то Юда і Брут сидять на самому споді Дантового пекла. Але Гітлер, напевне, також міг розраховувати на відданість своїх ґенералів, однак ми не відправлятимемо до пекла тих із них, котрі його покинули і прагнули убити. Можна сказати, що одна річ – держава, інша – нація, і що задля блага нації нам вільно зректися (чи зрадити) державу, яка стала знаряддям зла, хоча б вона й втішалася підтримкою більшости нації і була суверенною, як от Німеччина Гітлера чи Радянський Союз Сталіна, а не поневолена, як Центральна Европа після Другої Світової війни. У нашому двадцятому столітті доволі не просто повторювати приказку: “Справедлива чи ні, але це моя країна”, у дев’ятнадцятому столітті значно легше було згодитися з тим, що не можна зраджувати короля (навіть дуже грішного) чи вітчизну, якщо це справді вітчизна, а не невільниця. У двадцятому столітті вирішальною стала не прив’язаність до традиції, не національна вірність, а ідеологія: коли ідеологія слушна, зрада не є зрадою. Не можна беззастережно згодитися з тим, що зрада дозволена, якщо держава є неправоможною, бо за якими ж тоді критеріями визначати правоможність держави? Під оглядом міжнародного права правоможною є кожна держава, визнана міжнародною спільнотою, тобто ООН, а поміж такими державами трапляються найогидніші тиранії, держави-людиновбивці, зрадити які видається заслугою. Але оскільки ідеології різняться, не може бути згоди щодо оцінки зради. Радянські аґенти, котрі діяли проти демократичних країн, аби посприяти комуністичній тиранії, чинили так найчастіше з ідеологічних мотивів, принаймні на початковому етапі (в останні десятиліття вони робили це переважно задля грошей чи під тиском шантажу). Чи можна стверджувати, що такі люди, як радянська мережа у Кембриджі, достойні виправдання, оскільки діяли з ідеологічних мотивів? А якщо ні, то чи тільки тому, що їхня ідеологія була помилковою чи злочинною? Тут суть проблеми. Ідеологічні мотиви часто є нічим іншим, як емоціями, а коли б емоціями можна було виправдувати, то виправданим було б усе, і саме поняття зради, як чогось злого, втратило б сенс. Однак ми відчуваємо: не можна спинитися на вказуванні двозначности і незрозумілости того, що поняття зради, як злого за природою вчинку нам потрібне, та що його можна описати, не звертаючись обов’язково до певної політичної ідеології чи філософії. Ми все ж таки потребуємо простої і не надто вишуканої різниці між добром і злом. Скажімо, люди, які задля користи, чи то задля розваги видають довірені їм таємниці, чинять найочевиднішу зраду.

Переклад Андріса Вішняускаса