Тадеуш Хаб’єраСтатус України6 вересня 1996 року у Штутґарті, півстоліття після знаменитої "промови надії" американського державного секретаря Джеймса Бернса, Ворен Крістофер представив перспективи бачення Сполучених Штатів та Европи у 2000 році. Цей виступ був старанно підготований з акцентом на стабільний та серйозний інтерес США до старого континенту. При цьому варто зауважити, що у п’ятдесяту річницю заснування НАТО планується прийняття до цього пакту його нових членів. У синтетичній промові Крістофера особливу увагу спостережливих політичних оглядачів-міжнародників привернули фраґменти, присвячені Україні. Державний секретар США сказав, що "метою Нової Антлантичної Співдружности, яка має фундаментальне значення, є інтеґрація України в Европу. Україна прийняла ринкову економіку та відмовилася від атомної зброї. Вона шукає сильних взаємозв’язків із Росією та Середньою Европою, а також тісного партнерства з народами та інституціями Заходу. Ми хочемо допомогти Україні укріпити її незалежність через вирішення серйозних економічних проблем, отримання доступу до важливих ринків та розширену співпрацю з НАТО". Ця декларація намірів мала перш за все показати, яке місце у майбутньому Европи займає Україна – тепер, п’ять років після проголошення незалежности. І з’ясувалося, що вона займає ключову позицію у системі европейської безпеки, яка зараз постає. Треба визнати, що це великий успіх українців. ВАЖКИЙ ПОЧАТОК Ми вже дещо знаємо, як важко будувати демократичну державу після багаторічного комуністичного спустошення. Однак слід узяти до уваги, що цей процес може бути ще важчим у державі, яка не має традиції власної державности, яка значно довший час і глибше зазнавала впливу комуністичної системи, ба навіть більше, в державі, де значна кількість громадян або взагалі не хоче, або не вірить у можливість її виживання. Водночас поряд з тим поруч з таким нестійким державним утворенням є потужний сусід, який охоче або поглинув би його знову, або принаймні однозначно собі підпорядкував. Тим паче, що ця нова держава і так економічно залежна через імпорт нафти та газу і тісні торговельні зв’язки. Культурно населення обидвох країн дуже близьке одне до одного: православ’я, спільні звичаї, подібність мов, змішані подружжя. Окрім того, близько 22% громадян – росіяни. Тому немає чого дивуватися, що 5 років тому, і навіть зараз, багато хто сумнівається, чи в цій ситуації Україна зможе зберегти та зміцнити свою незалежність. Після формального визнання незалежности України, найбільшою проблемою для західних держав була проблема ліквідації атомної зброї. Україна мала третій за розміром атомний потенціал у світі, хоча насправді контроль над цим потенціалом здійснювала Росія. Президент Кравчук надіявся, що багатий західній світ з ентузіазмом сприйме народження нової держави в цьому реґіоні, запропонує ряд проєктів допомоги та пообіцяє Україні тісну співпрацю. На думку Стефена Ларрабі з РАНД Корпорейшн, надії Кравчука та його команди не здійснилися з огляду на три причини. По-перше, це зволікання України в питанні передачі атомної зброї Росії та спроби України використати факт володіння цією зброєю для різного роду торгів, що створило певне напруження із Заходом. У відповідь було однозначно задекларовано, що передумовою будь-якої допомоги є денуклеаризація України. А тому стосунки із західними державами були радше холодними, аж до часу повного вреґулювання цього питання. По-друге, після розпаду СРСР як Европа, так і Сполучені Штати вели "російськоцентричну" політику, присвячуючи не занадто багато уваги іншим членам Спільноти Незалежних Держав. Проблема денуклеаризації України унеможливила серйозний розгляд стратегічної ролі цієї держави, небезпек, що загрожують її існуванню і виникають перш за все із браку економічних реформ на ґрунті зруйнованої господарської інфраструктури. По-третє, як зауважив Ларрабі, українське фіаско у справі проведення серйозних реформ послабило ефективність західної фінансової допомоги. Тоді українська економіка переживала період щораз глибшого реґресу, який призвів до різноманітних внутрішніх конфліктів. Майже до кінця 1993 року Захід брав до уваги можливість дезінтеґрації України, чи навіть втрати фізичного контролю над атомним арсеналом, що могло призвести до непередбачуваних наслідків. Початки незалежности України були дуже болючими, не тільки з огляду на внутрішні складнощі та безсилля, але також і на досить холодну, чи майже неприязну позицію оточення, причому як на Сході, так і на Заході. Політичний клімат довкола України докорінно змінився тільки у 1994 році. 14 січня того року в Москві президенти США, Російської Федерації та України підписали порозуміння про вивезення атомної зброї, яке містило запевнення, що Україна не може бути об’єктом атомної атаки. В лютому Верховна Рада ратифікувала договір про редукцію стратегічних озброєнь (START 1), а в листопаді – про нерозповсюдження атомної зброї (NPT). Так само в лютому, перша в СНД, вона долучилася до програми НАТО "Партнерство задля миру". А в червні дійшло до підписання договору про партнерство та співпрацю із Европейською Співдружністю. В липні 1994 р. новим президентом був обраний Леонід Кучма, який у своїй інавґураційній промові оголосив поворот до більшого праґматизму у внутрішній та зовнішній політиці. Через кілька місяців після виборів він подав програму економічних реформ, що ще позитивніше налаштувало Захід та активізувало значну допомогу. Однак слід визнати, що нова ситуація певним чином заспокоїла Захід і це призвело до меншої зацікавлености тим, що відбувається в Україні. Разом з тим можемо додати, що саме в цей переломний момент відбулося виразне загострення політики Росії щодо Заходу, що погано відбилося на українських інтересах. Рішучий опір Росії щодо планів розширити НАТО електризував громадську думку та політиків чи не в усьому світі, і тому справи українські відходили на задній план. ОСОБЛИВИЙ СТАТУС З перших днів незалежности українська політика була зайнята переважно проблемами безпеки, що, зрештою, обмежило як бажання, так і можливість влади зайнятися рішучими економічними реформами. Внутрішня загроза супроводжувалася зовнішньою. Фатальна економіка радянського типу, яка, до того ж була позбавлена попередніх кооперативних зв’язків та ресурсів, призводила до щораз більшого зубожіння та незадоволення. Значна частина громадян та політиків хотіла повернення до СРСР, чи принаймні сепарації якоїсь частини держави та приєднання її до Росії. Росія ж пробувала використати кожну можливу нагоду, щоб у тій чи іншій формі підпорядкувати собі "близького" сусіда. На те все накладалася ще й загальна дезорієнтація Заходу після падіння берлінської стіни, а якийсь час і відсутність реального проєкту побудови нової системи европейської безпеки. Витворився стан невизначености та порожнечі, який призводив до того, що на міжнародному рівні висувалися не до кінця продумані ініціативи. Запропонований Кравчуком план створення реґіонального союзу безпеки держав від Балтійського до Чорного моря, без Росії, був так само невдалим, як і валенсівський проєкт НАТОbis. Обидва проєкти були породжені нетерплячістю та поганою оцінкою міжнародної ситуації. Країни, які мали б брати в них участь, були заслабкі і перш за все слушно остерігалися будь-яких союзів, що справляли враження субститутів у їхніх інтеґраційних прагненнях щодо НАТО чи Европейської Співдружности. Україна самовизначилася як держава "позаблокова". Ця формула не означає те ж саме, що й "невтральна", бо невтральність має передумовою існування політичних та оборонних блоків, які конкурують один з одним, натомість "позаблоковість" підкреслює небажання бачити будь-які лінії поділу. Окрім того, цей термін відображає суть української закордонної політики, яка полягає в балансуванні між бажаною інтеґрацією з европейськими структурами і все ще великою залежністю від Росії. Тобто йдеться про те, щоб, з одного боку, не забігати вперед, а з іншого – не нашкодити самому собі. Автори західної стратегії, зрештою, неодноразово підкреслювали, що при побудові нової системи безпеки слід уникати нових поділів у Европі. Певний час Київ мав ряд застережень щодо розширення НАТО на схід. Ще в листопаді 1995 року, під час візиту в США президент Кучма висловив свої застереження та сумніви щодо доцільности цієї операції. Поза всяким сумнівом, для нього тоді ближчою було перетворення Союзу з "системи колективної оборони" у "систему колективної безпеки" з участю Росії та України. Але в міру розвитку участи України у програмі "Партнерство задля миру", її позиція була змінена. Зараз уже не виголошуються застереження щодо розширення НАТО, підкреслюється суверенне право кожної країни вибирати собі союзників і разом з тим однозначно додається, що жодна інша держава не має права вето щодо такого її вибору. Водночас наголошується, що процес розширення повинен проходити еволюційно, тобто настільки явно та обдумано, щоб це не змогло призвести до раптових і непередбачених наслідків. Особливо йдеться про те, щоб у результаті поспішного розширення НАТО Україна не опинилася під надмірним тиском Росії, а потім, проти своєї волі, в її сфері впливу. З огляду на це Україні дуже залежиться на розвитку контактів НАТО з Росією, аж до підписання особливого договору, що реґулював би засади їх розвинутої співпраці. Зі свого боку, Київ також хоче зближення з НАТО, через "особливе партнерство". 14 вересня 1995 року міністр закордонних справ Удовенко представив на зустрічі "16+1" у Брюсселі амбітний проєкт. У ньому йдеться між іншим, про реґулярні, взаємні консультації Україна-НАТО та про консультації ad hoc – при нагальній потребі; про співпрацю у справі нерозповсюдження атомної зброї, контролю над озброєннями, у військовій промисловості, в охороні середовища, в науково-технічній царині; про відкриття українських дипломатичних та військових місій; про створення Інформаційного Центру НАТО у Києві; про розміщення певних сталих натівських представництв у рамках Ради Північноатлантичної Співпраці (NACC) та "Партнерства задля миру" (PfP) у Києві та організації відповідних сесій NACC/PfP в Україні; і, нарешті, про реґулярні взаємні візити високих українських та натівських представників. Ці пропозиції не дочекалися поки що повної та конкретної відповіді з Брюсселю. З іншого боку, голова Північноатлантичної Спільноти Карстен Фоґт під час свого недавнього візиту до Києва підтвердив, що Україна має право на "особливий статус" щодо НАТО, але при цьому не окреслив, про що конкретно йдеться. Виглядає на те, що це питання на разі має залишитися відкритим, оскільки ще немає згоди, чи повинна Україна мати певний формалізований "особливий статус", чи просто слід розширити програму "Партнерство задля миру" (PfP Plus), де Україна опинилася б разом з державами, які не увійдуть до НАТО в "першому стрибку". Окрім того, залишається делікатне питання постульованої Україною та Білоруссю безатомної зони у Середній та Східній Европі. Відомо, що Київ добровільно відмовився від атомної зброї та передав свої арсенали Росії. Це тягне за собою вимогу не розміщувати у країнах, які будуть прийняті до НАТО, атомної зброї. Зрештою, НАТО неодноразово підкреслювало, а генеральний секретар Соляно, перебуваючи у Києві, підтвердив, що такого кроку не планується. Ба навіть більше, Північноатлантичний Пакт останнім часом веде рішучу і результативну політику редукції цього виду зброї у Европі. Слід також зауважити, що нерозміщення цієї зброї на території нових держав-членів, та створення задекларованої безатомної зони –це дві різні речі. Безатомна зона означає необхідність підписання багатосторонньої угоди, яка виключала б, незалежно від обставин, використання атомної зброї на певній території. Такі країни, як Польща, які очевидно будуть у першій групі прийнятих до НАТО, безсумнівно не зацікавлені у розміщенні чи використанні атомної зброї на своїй території. Але було б некоректно, якби вони ставили такого типу умову перед своїми майбутніми союзниками ще перед початком переговорів щодо свого вступу. Треба взяти до уваги засаду рівности прав та обов’язків усіх членів союзу. Натомість, якщо у загальній стратегії НАТО, що будує нову систему европейської безпеки включно з Росією, постулат небхідности створення такої безатомної зони знайде розуміння і не буде ні в чому порушувати солідарности членів Пакту, то безперечно, ні Польща, ні інші країни не будуть цьому протистояти. ЛОГІКА ЕВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕҐРАЦІЇ На Парламентській Сесії Західноевропейської Співдружности у Парижі (червень,1996) президент Л. Кучма задекларував волю своєї країни інтеґруватися у загальноевропейські структури. Раніше, у червні 1994 р., Україна підписала порозуміння про партнерство та співпрацю з Европейською Співдружністю. Це було перше такого типу порозуміння з країною СНД, яке, між іншим, передбачало переговори щодо створення сфери вільної торгівлі, якщо до того часу Україна досягне відповідного рівня ринкової економіки. Але текст порозуміння, на відміну від порозумінь з іншими країнами Середньої Европи, нічого не говорив про можливе майбутнє членство України в Европейській Співдружності. Окрім того, ратифікація цього документу парламентами держав-членів ЕС небезпечно довго затримується. Дотепер тільки п’ять країн ратифікували це порозуміння, що сприймається у Києві як прояв недружелюбности та небажання розвивати взаємовигідні зв’язки. Співдружність зайнята щонайперше собою, а уже потім – новими кандидатами, які очікують вступу, натомість справ українських майже не зауважує – хіба що крім справи доконечности закриття атомної електростанції у Чорнобилі. Шлях до европейських інституцій тяжкий і вимагає від кандидата великої рішучости. Потрібно не тільки проводити радикальні та ризиковані економічні та політичні реформи, але й показати їх позитивні результати. Часом цей процес тягнеться роками і приносить різноманітні розчарування. Тому потрібна віра, терпіння та рішучість, щоб крок за кроком наближатися до бажаної мети. Основою інтеґраційної европейської логіки на даному історичному етапі є відповідність до певних критеріїв, які свідчать про придатність та готовність до повної інтеґрації. І хоча Україна вже має нову конституцію, вже ввела власну валюту, вона все одно залишається за межею безпосередніх інтересів Европейської Співдружности. Цей неґативний стан справ може змінитися на позитивний тільки після успішної міжнародної конференції і відповідного визначення для України місця у новій системі міжнародної безпеки. У цій ситуації важко дивуватися тому, що західні держави прохолодно сприймають українське бажання отримати статус "асоційованого члена" Західноевропейської Співдружности (ЗЕС), оскільки цей статус має передумовою попереднє засоціювання із ЕС. Подібно стоять справи і з можливістю прийняття України до реґіональної співпраці в рамках CEFTA, яка є ніби чистилищем перед салоном співдружности. У CEFTA є три критерії щодо членства: договір про дружбу з ЕС, двосторонні угоди про вільну торгівлю та членство у Світовій Організації Торгівлі. Сьогодні жодної з цих умов Україна не виконала, тому на останній загальній сесії цієї організації у вересні Київ міг виступити тільки в ролі спостерігача. Натомість порушення засад щодо членства могло б загрожувати поганими наслідками. По-перше, CEFTA могла б утратити свій характер зразкової підготовчої школи до участи у Европейській Співдружності. По-друге, тоді кожен міг би мати претенсії на членство в цій структурі реґіональної співпраці. Тому сама Україна має бути зацікавлена в тому, щоб цієї логіки не іґнорувати, а радше, по змозі можливості проходити наступні етапи економічного розвитку. Зовсім інакше це виглядає в таких організаціях, як Рада Европи, чи Середньоевропейська Ініціатива (СЕІ), – тому, зрештою, Україна вже є їх членом. Рада Европи приймає до свого складу кожну державу, що відповідає мінімуму демократичних засад та дотримується прав людини. В окремих випадках приймає даючи аванс, перелічуючи певні умови, які слід ще виконати; СЕІ є досить вільним союзом країн, яких єднає тільки реалізація спільних реґіональних проєктів: енергетичних, транспортних, у сфері комунікації, екології, науки тощо ЗАБАВИ У ДОГОВОРИ Кожен український успіх і кожна поразка негайно використовується великим сусідом, який так і не згодився з більшою незалежністю Києва. Подібне сталося і в червні 1995 р. Тоді протягом одного дня вдалося розпалити гостру конституційну кризу і підписати конституційний договір між президентом та Верховною Радою, – щоб наступного дня у Сочі, на зустрічі з Єльциним Кучма міг відчути себе сильнішим і виграти певний компроміс у справі розподілу Чорноморського Флоту. І разом з тим цей компроміс аж ніяк не означає, що справа остаточно вирішена, оскільки росіяни не хочуть бути тільки гостями у Севастополі. Пізніше питання договору стали предметом торгу в російській виборчій кампанії як до Думи, так і президентській. І нарешті, Єльцин не приїхав до Києва у квітні 1996 р. і не підписав договору. Натомість уже перед другим туром парламентських виборів у Росії українському парламентові вдалося прийняти нову конституцію і таким чином зміцнити свою позицію у подальших переговорах. Згідно з конституцією, Україна є незалежною, демократичною і громадянською правовою державою. Всі її громадяни мають тільки одне – українське – громадянство. Державною мовою є українська. Обов’язковою є президентсько-парламентська система. Ґарантоване право власности, в тім і на землю. Визначено особливий статус автономії Криму. Таким чином, конституція реґулює багато істотних проблем, які і далі є об’єктом розбіжностей у розмовах про договір з Москвою. Росія не хоче однозначно та остаточно визнати кордони України. Вона домагається, щоб росіяни, що проживають в Україні, могли мати також і російське громадянство (є домовленість, що це питання не порушуватиметься в договорі). І, нарешті, порт у Севастополі Росія хоче мати тільки для себе і базуватися в ньому на пільгових засадах. Після перемоги Єльцина гра триває. Росіяни ввели додаткові імпортні митні збори на українську продукцію. Цей удар загрожує повним крахом слабкої української економіки і є дошкульнішим, ніж обмежене постачання російського газу чи нафти. Воно наступило в момент впровадження нової української валюти – гривні, під час серйозних напружень у вугільній промисловості та інших галузях промисловости. (...) Що з цього буде – невдовзі побачимо, однак одне здається певним: Україна не тільки потребує особливої уваги західних держав, але перш за все їх ефективної допомоги у подоланні економічної залежності. Ставкою у цій грі є економічна стабільність реґіону і – навіть більше – ефективна побудова нової системи безпеки. СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО Наступного дня після чудового результату референдуму про незалежність України (85% голосів "за" з участю 90%) Польща поспішила визнати цей факт (2 грудня 1991 р.). У травні 1992 року підписано договір про дружбу і співпрацю, в якому підтверджено принцип недоторканости кордонів. Наші стосунки окреслює формула "стратегічне партнерство", яка виникає з глибокої переконаности, що збереження України як незалежної держави не тільки відповідає інтересам Польщі, але й робить неможливим повернення до імперської російської політики. Однак від переконань до дій шлях непростий. Одне слово, польські можливості у реалізації закордонної та економічної політики в цьому напрямку досить обмежені, хоча не можна сказати, що було брак різного роду ініціатив та зусиль. Польща підтримала Україну в її бажанні увійти до Ради Европи та Середньоевропейської Ініціативи. На численних зустрічах з представниками західньоевропейських держав ми нагадуємо про ключове значення України для стабілізації в Европі. Ще наприкінці 1992 року було створено Консультаційний Кабінет при президентах Польщі та України, завданням якого було підтримувати постійний діалог та стимулювати розвиток взаємних політичних, військових, господарських та культурних стосунків. Цей комітет переживав періоди більш чи менш ефективні. Після недавнього візиту президента Кучми до Варшави було прийняте рішення інтенсифікувати працю цього комітету. Водночас важко приховати, що успіх цієї співпраці залежить головно від двох чинників, які тільки незначною мірою залежать від нас. По-перше, це від поступу економічних реформ у нашого сусіда, а по-друге, від політичних рішень, які приймаються за кордоном і стосуються побудови нової системи европейської безпеки. Наприклад, подальше зростання наших торгових обмінів дуже залежить від удосконалення системи взаємних розрахунків, значна частина яких відбувається за посередництвом чужих посередників. Цього не можна буде виправити без відповідної співпраці між нашими банками, чи просто через надання певних ліцензій на здійснення оперативної діяльности польських банків в Україні та українських у Польщі. Однак, явного поступу в цій ділянці не видно. Найбільш показовим успіхом до цього часу було створення спільного батальйону, що має брати участь у миротворчих операціях. Він має бути повністю боєздатним до кінця цього року. Цей батальйон може не тільки спричинитися до подальшого розвитку двосторонньої військової співпраці, але також і до певного зближення України та НАТО, коли Польща стане членом Пакту. З того часу, як Україна проголосила свій намір інтеґруватися у европейські структури, перед нашими країнами відкрився новий і дуже важливий вимір "стратегічного партнерства". Попередньо це партнерство мало радше чисто двосторонній характер, а тому досить обмежені можливості. Зараз ми стоїмо на порозі якісної зміни. Маємо спільний напрямок дій. Польща може ділитися своїм досвідом співпраці з Европейською Співдружністю, Західноевропейською Співдружністю, чи НАТО. Вона може переконувати про доцільність певної інтеґраційної процедури, яка вимагає багатьох зусиль та терпіння. Ця процедура виходить із засади, що кожен наступний крок на цьому шляху є можливим тільки після того, як ти довів свою здатність. Винагороду отримують тільки ті, хто може похвалитися результатами своєї праці. З іншого боку, можна розвинути наші контакти беручи до уваги насамперед зобов’язання Европейської Співдружности в її II та III пунктах, тобто зобов’язання вести спільну закордонну політику та організовувати спільну безпеку, а також у таких проблемах, як організована злочинність, контрабанда наркотиків, нелеґальна міґрація тощо. Однак слід пам’ятати, що без позитивного усвідомлення нової ситуації у західних державах, важко буде очікувати надзвичайних досягнень. Переклад Тараса Матіїва |
ч
|
|||