Вацлав ГавелВідповідальність інтелектуалаНе так давно до мене в Прагу навідався розумний старий чоловік, і я захоплено слухав його. Невдовзі я довідався, що він помер. Його ім’я – Карл Поппер. Він був досвідченим мандрівником, який спостерігав за перебігом найбільшої війни, яка будь-коли загрожувала людству – війни, розв’язаної трайбалістичним шаленством нацистівської ідеології, – з іншого боку планети, з Нової Зеландії. Перебуваючи тут [В.Гавел виголосив цю промову в університеті Вікторія, у новозеландському місті Веллінґтон.– Прим. перекл.], він мислив про стан світу, тут він написав свої найважливіші книги. Поза всяким сумнівом, саме гармонійне співіснування людей різних культур на островах Нової Зеландії було джерелом його натхнення, коли він ставив перед собою питання – чому так важко ідеї відкритого суспільства здолати хвилю трайбалізму, а також аналізував духовне коріння усіх ворогів відкритого суспільства і зразки їхнього мислення. Насмілюся сформулювати кілька зауваг з приводу думок сера Карла Поппера, що я розцінюю як данину шани мислителеві, який недавно помер. Одним із об’єктів глибинного критицизму Поппера – критицизму, покріпленого численними свідченнями, – був феномен, що він назвав голістичною соціальною інженерією. Він ужив цей термін для опису спроб змінити світ на краще, спроб ретельних і ґлобальних, здійснюваних на підставі апріорно взятих ідеологій, покликаних позірно зрозуміти усі закони історичного розвитку, та на засадах винятковости, обширно та голістично, описати ту реальність, яка може бути осягнена внаслідок втілення цих законів. Поппер чітко показав, що цей зразок людського мислення й поведінки веде лише до тоталітаризму. Я народився у країні, яка декілька десятиліть перебувала під владою комуністичного режиму, і на підставі власного досвіду можу підтвердити, що сер Карл Поппер мав рацію. А почалося усе від позірної теорії історичних законів, марксівської теорії, яка лягла в основу комуністичної утопії – візії раю на землі. Ця візія врешті-решт породила ҐУЛАҐ, нечувані страждання багатьох народів, безмежне насильство над людською істотою. Усе те, що будь-яким чином протистояло комуністичній візії світу, а отже ставило цю візію під сумнів або доводило її фальшивість, безжалісно знищувалося. Продовжувати не варто! Життя в усій його незбагненній різноманітності та непередбачуваності неможливо було втиснути в сувору марксівську клітку. Сторожа цієї клітки могла тільки давити і нищити все те, що не бажало у ній поміститися. Врешті вона мусила оголосити війну самому життю та його найглибшій сутності. Я міг би навести вам тисячі конкретних прикладів того, як задля абстрактної, теоретичної візії кращого світу тамувалися всі природні вияви життя. Але цей процес не зводився лише до того, що ми називаємо порушенням прав людини. Накинута візія призводила до морального, політичного й господарського руйнування усього суспільства. Замість такої соціальної інженерії Поппер постулював ступеневий підхід, пропонуючи поетапне поліпшення інституцій, механізмів і технік людського співіснування та їхнє вдосконалення шляхом постійного вивірення досвідом та безперервного кориґування співмірно до результатів. Поліпшення та зміни мали б запроваджуватися лише в тому випадку, коли вони довели свою придатність, практичність, доцільність і важливість, а не виходячи із зарозумілого принципу, що ми пізнали усе, що пов’язане із світом, отож знаємо все, що належить знати про те, як змінити його на краще. У моїй батьківщині однією із найзрозуміліших реакцій, яка випливає із трагічного досвіду комунізму, є подибувана іноді думка, що людина повинна (якщо це можливо) повністю утриматися від намагань змінити чи поліпшити світ, обдумувати далекосяжні концепції, стратегічні плани чи візії. Усе це розглядається як засіб із арсеналу голістичної суспільної інженерії. Ясна річ, таке переконання глибоко помилкове. Парадоксально, але найбільший зв’язок із фаталізмом Поппер вбачає власне у тих, котрі вірять, що вловили закони історії та служать їм. Цей фаталізм іноді набуває форми ідеї, згідно з якою суспільство є нічим іншим, як тільки машиною, запустивши яку належним чином, ми матимемо механізм, котрий надалі функціонуватиме самостійно, автоматично та вічно. Я належу до опонентів голістичної суспільної інженерії. Однак я категорично відкидаю думку (адже це було б, як у тому прислів’ї, коли ми з брудною водою виливаємо з купелі й дитину), що люди повинні цілковито відмовитися від пошуку шляхів поліпшення світу, в якому ми мусимо жити разом. Це належить робити, незважаючи на те, що ми, можливо, ніколи не осягнемо нічого більше, аніж часткове обмежене вдосконалення; незважаючи на те, що завше муситимемо чекати тієї миті, коли зміни досягнуть бажаних параметрів, яких ми власне хотіли осягнути; незважаючи на те, що ми завше мусимо бути готовими скориґувати те, що не витримало випробування життям і виявилося поганим. Нещодавно я висловив цю думку в присутності приятеля-філософа. Спочатку він дещо здивовано поглянув на мене, а пізніше почав переконувати в тому (а я, до речі, ніколи цього й не заперечував), що світ у самій своїй сутності є голістичним, є цілісністю; що все в ньому внутрішньо пов’язане; що все, вчинене нами в якомусь одному місці, викликає непередбачувані у всьому довкіллі, дарма, що це не завжди помітно; що навіть сучасна постмодерністична наука віднайшла докази цього. Виголошуючи свою заувагу, приятель змусив мене вдатися до уточнень, і я сказав, що, можливо, про те, що він каже, писав уже сам Поппер. Це правда, що суспільство, світ, всесвіт – надзвичайно таємничі феномени, і вони пов’язані мільярдами щонайглибинніших сполучень. Усвідомлення цього рівнозначне покірному акцептуванню такої своєрідної єдности. Але зарозуміла віра у те, що людство, людський дух чи розум, у силі охопити світ – це щось зовсім інше. Одна справа – усвідомлювати взаємопов’язаність усіх подій, натомість вірити, що ми усе зрозуміли – щось зовсім інше. Іншими словами, я вслід за Поппером вважаю, що жоден політик, учений, підприємець чи будь-хто інший не може впадати в пустопорожнє переконання, що світ можна охопити цілком, а отже, цілковито змінити його окремими діями. Шукаючи поліпшень, люди мусять робити це з максимальною обережністю і делікатністю, крок за кроком, завше найбільше уваги приділяючи тим наслідкам, які тягне за собою кожна зміна. Водночас я переконаний, і тут мої міркування, можливо, до певної міри розбігаються із позицією Поппера, що коли люди щось роблять, то вони повинні усвідомлювати факт існування ґлобальних взаємозалежностей, які можна пізнати, пам’ятаючи водночас, що понад цим знанням є ще нескінченно широке поле взаємозалежностей. Моє відносно коротке перебування в царині так званої великої політики поглибило моє переконання у потребі власне такого підходу. Більшість катастроф, які загрожують сучасному світові, а також багато проблем, які треба терміново розв’язувати, могли б бути вирішені значно результативніше, коли б ми могли побачити далі від кінчика нашого носа і спостерегти, хоча б до певної міри, ширші пов’язання, які перебувають поза межами сфери наших безпосередніх дій чи групових інтересів. Така свідомість, ясна річ, не повинна ніколи перерости у зарозуміле, утопічне переконання, що тільки ми знаємо правду про ці взаємозв’язки. Навпаки, вона повинна ґрунтуватись на глибокій і покірній повазі до них та до їхнього таємничого порядку. Зараз у мене на батьківщині точаться дебати навколо ролі інтелектуалів, того, наскільки вона важлива і небезпечна, якою є міра їхньої незалежности та наскільки вони повинні анґажуватися у політику. Іноді ці дебати завдають доволі багато клопоту, не в останню чергу із тієї причини, що слово “інтелектуал” різні люди розуміють доволі по-різному. Це безпосередньо стосується того, про що я тут говорив. Дозвольте, принаймні коротко, дефініювати поняття “інтелектуал”. Як на мене, інтелектуал – це особа, котра присвятила своє життя розв’язанню проблем цього світу в загальних категоріях та в широкому контексті явищ. Ясна річ, інтелектуали не єдині, хто це робить. Але вони роблять це, сказати б, фахово. Це означає, що їхнім головним заняттям є студії, читання, навчання, писання, публікації, публічні виступи. Часто, хоча, звичайно, не завжди, це робить їх вразливішими до загальних проблем. Часто, хоча, звичайно, не завжди, це призводить до того, що вони беруть на себе якнайширшу відповідальність за стан світу і його майбутнє. Якщо прийняти таку дефініцію поняття “інтелектуал”, то ми не здивуємося, що так багато інтелектуалів завдали світові безліч лиха. Цікавлячись світом як цілісністю та відчуваючи всезростаюче почуття відповідальности за нього, інтелектуали нерідко піддавалися спокусі взяти світ у цілому, пояснити його та запропонувати універсальні рецепти для вирішення його проблем. Нетерплячість розуму та розмаїті ментальні обмеження, зазвичай, були тими причинами, які підштовхували інтелектуалів до вимислювання голістичних ідеологій та спокушення голістичною суспільною інженерією. Чи ж не були інтелектуалами par excellence саме з цієї причини провісники нацистівської ідеології, засновники марксизму та перші комуністичні лідери! Чи ж багато диктаторів, а подекуди й терористів – від провідників Червоних Бриґад у Італії до Пол Пота – не починали як інтелектуали? Я вже не кажу про те, що багато інтелектуалів, котрі, щоправда, не створили диктатур, ані не керували ними, не зуміли їм протистояти, оскільки значно більше від інших не були здатні опиратися ілюзії, що буття є універсальним ключем до порятунку людства від нещасть. Для того, аби описати цей феномен, навіть склепали окреслення “зрада кліриків” або “зрада інтелектуалів”. Багато антиінтелектуальних кампаній у моїй батьківщині завше спиралися на підкреслення саме цієї риси інтелектуалів. Саме в цьому витоки переконання, що інтелектуали є небезпечним для людства біологічним різновидом. Ті, хто так мислить, чинять помилку, дуже подібну до помилки тих, хто, заперечуючи соціалістичне планове господарство, цілком відкидає концептуальне мислення. Нонсенсом є переконання, що всі інтелектуали впадають у спокусу утопізму чи голістичної інженерії. Багато з них і в минулому, і тепер роблять те, що, як на мене, вони повинні робити – бачать ширший контекст, бачать речі у ґлобальних категоріях, усвідомивши категорію ґлобальности покірно схиляють перед нею голови. Зростаюче почуття відповідальности перед сим світом не дозволило цьому ґатункові інтелектуалів ідентифікувати себе з якоюсь певною ідеологією, натомість вони ідентифікують себе з людяністю, з гідністю і з майбутнім. Ці інтелектуали прагнуть до вселюдської солідарности. Вони плекають толерантність, борються зі злом і насильством, захищають права людини і доводять їх непорушність. Одним словом, вони репрезентують те, що можна назвати “суспільним сумлінням”. Їм не байдуже, коли у якійсь малознаній країні на другому кінці планети винищують людей, коли голодують діти; вони не усуваються, коли заходить мова про ґлобальні загрози і перспективу майбутніх поколінь жити у стерпних умовах. Їх непокоїть доля заповідних лісів у віддалених закутках, проблема вичерпання людством невідновних ресурсів, ґлобальна диктатура реклами, споживацтва і сенсаційних історій на телебаченні, що прямим шляхом веде людство до повного отупіння. А що поробляють інтелектуали, пов’язані з політикою? Щодо цього також існує цілий ряд непорозумінь. Моя позиція дуже проста – коли ми маємо справу із інтелектуалами-утопістами, то зобов’язані протистояти їхнім сиренячим співам. Якщо ж вони починають займатися політикою, ми повинні вірити їм менше, аніж усім іншим. Інший тип інтелектуалів, тих, котрі пам’ятають про існування взаємозв’язків усього сущого, котрі підходять до світу з покорою, а водночас із підвищеним почуттям відповідальности, котрі відстоюють усяку добру справу, – до таких інтелектуалів треба прислухатися якнайуважніше, без огляду на те, чи працюють вони як незалежні критики, тим самим творячи таке потрібне для політиків і владоможців дзеркало, чи безпосередньо займаються політикою. Ці дві ролі дуже різняться між собою. Мій приятель Тімоті Ґертон Еш, з яким я дискутую на цю тему вже багато років, з певністю має рацію щодо цього питання. Але, хай би як там було, ми не маємо права перешкоджати таким інтелектуалам входити у політичне життя на тій підставі, що властиве їхнє місце – на університетських катедрах та в засобах масової інформації. Навпаки, я глибоко переконаний, що чим більша кількість людей такого ґатунку заанґажується у безпосередню політику, тим кращим буде наш світ. З уваги на свою природу політика насамперед притягує тих, хто, зосереджується на буденних проблемах, тісно пов’язаних із близькими виборами, а не тих, хто цікавиться перспективою світу через 100 років. Політика підштовхує до вирішення проблем груп інтересів, а не інтересів людства як спільноти, вона змушує говорити приємні для більшости речі, а не те, що буде викликати спротив, вона змушує навіть до правди ставитися дуже обережно. Але це не привід, аби відмовляти інтелектуалам брати участь у політичному житті. Навпаки, варто було б залучити до нього якомога більше цих людей. Врешті-решт, хто ж краще підготовлений до того, аби вирішувати долю цивілізації, настільки прошитої ґлобальними пов’язаннями, як не люди якнайбільшою мірою свідомі глибини таких пов’язань, люди, які приділяють таким пов’язанням найбільшу увагу і беруть якнайбільшу відповідальність за долю світу як цілісности. Переклад Андріса Вішняускаса |
ч
|
|||