Оксана НахлікФілософсько-поетичний дискурс Віслави ШимборськоїУже назви десяти основних збірок одного з найвидатніших сучасних поетів Польщі, лавреата Нобелівської премії в царині літератури (1996 р.) Віслави Шимборської – "Тому що живемо” (1952), "Волання до Єті” [1] (1957), "Сіль” (1962), "Сто розрад” (1967), "Усякий випадок” (1972), "Велика лічба” (1977), "Люди на мості” (1986), "Кінець і початок” (1993), "Вид із зернятком піску” (1996) – свідчать про філософічний характер більшости її віршів. Утім, як влучно зауважує Малґожата Барановська, філософія у творах Шимборської не є "чимось окремим”. Ця ж дослідниця справедливо ясує поезію своєї неординарної сучасниці як "інтеґральну”: "одночасно філософічну, буденну, антропологічну і ліричну” [2]. Визначення М.Барановської перегукується з характеристикою Томаша Вуйціка, на думку якого, лірика Шимборської є "спробою всебічного опису становища людини” у різних перспективах – екзистенціальній (пошук сенсу життя, проблеми часу, змін і смерти), історіософічній (особистість у зв`язку з розвитком роду людського, історії, цивілізації), пізнавальній (розуміння суті природи, можливість і межі пізнання світу), онтологічній (структура буття, співвідношення суб`єкта й об`єкта, залежність випадку й необхідности), морально-етичній (риси людської вдачі, міжособистісні стосунки, в тому числі любовні) [3]. "Не май мені, мово, за зле, що позичаю патетичних слів, // а потім докладаю зусиль, щоб вони видавалися легкими”, – ділиться В.Шимборська у вірші "Під однією зіркою” [4] засадничим секретом свого поетичного стилю. Це одкровення допомагає зрозуміти характер більшости її віршів – на перший погляд, вони прості, звичайні, а при уважнішому прочитанні виявляють свою багатогранну художньо-умовну ігрову суть, філософічну глибину. Високохудожня, самобутня манера письма Шимборської, її уміння, за визначенням Єжи Квятковського, "зобразити світ крізь призму метафізичного здивування – того, що лежить в основі філософічного роздуму над існуванням” [5], значною мірою визначена особливістю світосприймання поетеси – у звичайному, буденному вбачати чудесне: Диво, тільки розглянутися: довколишній світ. ("Ярмарок див”) Шимборська не оминає проблеми неоднозначности внутрішнього світу людини, роздвоєння особистости, задумується, зокрема, над органічністю і неорганічністю ролей, які їй випадають у житті, над невтішним становищем "я” відчуженого: Моя тінь, як блазень за королевою. Коли королева з крісла встане, блазень настовбурчиться на стіні і стукне в стелю дурною головою. [...] Королева вихилиться з вікна, а блазень з вікна скочить додолу. Так поділили кожну діяльність, Але то не є пів на пів. Той простак узяв на себе жести, патос і всю його безсоромність, все те, на що не маю сил, – корону, жезл, плащ королівський [6]. Поезія Шимборської – це насамперед інтелектуальна лірика проблем і запитань, котрі як були, так і залишаються без відповіді, продовжуючи магнетизувати поетів і непоетів своєю нерозкритістю, спонукаючи знов і знов повертатися до них. У Шимборської, яка переконана, що "немає запитань важливіших від запитань наївних” [7], знаходимо віршові тексти, що майже повністю складаються із запитань, – "Запитання до себе”, "Переговори з мертвими”, "Нерозуміння”, "Може, то все...”. Для прикладу: У чому суть усміху і подання руки? Чи ніколи, вітаючись, ти не буваєш далека так, як буває далекою людина від людини, коли судить недоброзичливо, з першого погляду? [8] [...] Чи поміж людьми усе так просто? Творчість Шимборської – це й лірика сумнівів і припущень, якщо не сказати непевностей. Її класичний зразок – "Елеґійний рахунок”. Квінтесенція глибоких і маєстатичних медитацій цього вірша втілює у собі ідею відносности наших знань і уявлень. Формально це виражено у сповнених сумнівів судженнях щодо істинности останніх: Скільки тих, що я знала (якщо насправді їх знала) мужчин, жінок (якщо цей поділ залишається чинним) переступило той поріг (якщо це поріг) перебігло через той міст (якщо назвати це мостом) – Скільки по житті коротшому чи довшому (якщо це – для них все ще якась різниця) доброму, бо почалося, злому, бо закінчилося (якщо б не воліли сказати навпаки) опинилося на другому березі (якщо опинилося а другий берег існує) – Не дано мені знати їхньої дальшої долі (якщо це навіть одна спільна доля і якщо доля)... Як уже можна було помітити навіть із наведених цитат, віршові запитання і сумніви Шимборської знаходяться на рівні філософсько-поетичних відкриттів і знахідок. Шимборська велична у своєму переконанні, що для людини як істоти філософічної пошук істини важливіший, ніж сама істина; тим-то, за логікою поетеси, абсолютне знання людині й не потрібне. У вірші "Утопія” Шимборська моделює експериментальні обставини, втілені в образі острова, на якому все стає зрозумілим, очевидним, де можна осягнути сенс життя і де панують несхитні переконання, торжествує правда. Однак, незважаючи на ці принади, острів пустельний. На його берегах, як дізнаємося з вірша, видно людські сліди, що ведуть лише в один бік – до моря, тобто у вир невідомости, незвіданости. В.Шимборська повсякчас виявляє своє глибоке зацікавлення душевним світом людей, небайдужість до їх земної долі. "Послухай, // Як мені швидко б`ється твоє серце”, – пропонує вона у вірші "Усякий випадок” свій ориґінальний варіант опрацювання традиційного образу серця: інтимізоване, драматизоване, але й ігрове, уявне душевне злиття героїні з іншою людиною. А віршову мініатюру "Одяг”, у якій ідеться про візит до лікаря, поетеса починає рядками, у яких використовує одразу три особові форми дієслова: "Знімаєш, знімаємо, знімаєте // плащі, жакети, піджаки, блузки...” – таким чином, за допомогою гри слів, констатує тотожність усіх людей (і себе в тому числі), котрим призначено нести один спільний, повний нелегких випробувань, тягар земного буття. "Як жити – запитав мене хтось у листі, // коли я мала намір поспитати // його про це саме”, – зізнається Шимборська у вірші "Кінець століття”. Неперевершена у своїх екзистенціалістичних візіях і висновках, поетеса констатує болісність людського існування: "Хто хотів тішитися світом, // стає перед завданням // не до виконання” ("Кінець століття”). Людська туга, в розумінні Шимборської, зумовлена такими основними відчуттями: а) тимчасовости, нетривкости земного існування – життя триває стільки, скільки існують "декілька знаків”, зроблених "кігтиком на піску” ("Велика лічба”); б) залежности від сліпої стихії, зокрема, випадку ("Усякий випадок”, "Любов з першого погляду”); в) неспівмірности "болючого” матеріального тіла і "чужої”, "невловимої” душі ("Тортури”); г) неможливости повного використання наявних духових надбань протягом земного буття людини ("Бесіда з дитиною”); д) незнищенности польових субстанцій зла, страху, брехні, безумства ("Коротке життя наших предків”, "Кінець століття”). Основний предмет екзистенційних медитацій Шимборської – просто життя, земне (хоча й з виходом в його інші виміри), інтимне, локальне, індивідуальне. Головний герой лірики Шимборської – узагальнена людина як існування в окремішності, тобто один із, за словами самої поетеси, "великої лічби” землян. Шимборська неповторно концентрує ціле в одиничному, загальне в окремому, об`єктивне в суб`єктивному. Для авторки вірша "В ріці Геракліта” людина в плині часу – це тільки одна з постатей буття, "риба поодинока”, проте й "риба особлива”, оскільки мислить, кохає, виявляє зацікавлення. Чимало пишучи про людину як "бідолаху” (52), Шимборська все ж не хоче миритися з тим, що людське існування – нещасливе, вона прагне, щоб людина жила без бід і розчарувань, аби Бог нарешті повірив у неї як "добру та сильну” ("Кінець століття”). Розвиваючи гераклітівський мотив "все тече, все змінюється”, поетеса наголошує на неповторності кожної миті в людських почуваннях (шедевр "Нічого двічі”, один з рідкісних випадків у її поезії римованого вірша), обстоює самоцінність особистости, її високу духовність, совісність, опротестовує поняття т. зв. середньостатистичної людини, невиразної, залежної від згубних пристрастей сучасної цивілізації ("Проспект”). "Серце ластівки, змилуйся над нами!” – таким звертанням до пташки небесної, а отже, Божої, авторка вірша "Увіковічнення” (14), вимолює щастя для людей закоханих. Адже ж бо, як змушена визнати поетеса, у земній любові чоловіка й жінки більше смутку, ніж радости. Люди болісно переживають, коли не знаходять свого кохання або ж воно без взаємности ("Любов щаслива”). Якщо ж раптом, завдяки грі випадку ("Любов з першого погляду”) на чоловіка й жінку рівночасно "світло впаде нізвідкіль” ("Любов щаслива”), то перед вибраною парою все одно постають нелегкі випробування, передовсім у сфері спілкування ("Буффо”, "На Вавілонській вежі”). "І якби нам було мало // дійсних невдач і страждань – // доб`ємося словами”, – з гіркотою констатує типове непорозуміння між закоханими авторка вірша "Буффо”. Усвідомивши драматичну, якщо не трагічну, суть людської екзистенції, того, за дотепним визначенням Яна Майди, пекельного театру, де людина "є і глядачем, і актором, але не режисером” [9], Шимборська знаходить вихід передусім у власній творчості. Вона вірить у тривалість поезії, в якій займає позицію розумного, часто дещо відстороненого, але не байдужого спостерігача свого і нашого життя, його розкутого, невпокореного невблаганній долі, інтерпретатора: Радість писання. Змога утвердження. Помста руки смертної (37). "Радість писання” у випадку Шимборської породжує, як тонко зауважив Мар`ян Сталя, "радість читання” [10] – отримуємо мудрий урок життєвого стоїцизму, свободи й ориґінальности мислення, величезну естетичну насолоду від філіґранної гри емоціо-слів. Репрезентативним для рефлексійної лірики Шимборської – і за філософськими шуканнями, і за образно–стильовими та версифікаційними особливостями (зокрема, майже постійне культивування верлібру) – може бути "Кіт у порожньому помешканні” [11] з останньої переднобелівської збірки "Кінець і початок”. Цей ліричний вірш зачарував багатьох поціновувачів. Уже згадуваний М.Сталя навіть присвятив йому окрему статтю "Кіт і порожнє помешкання”. Живописне втілення неповторного образу кота, створеного Шимборською, – малюнок великоокої тварини з пухнастим хвостом як символу домашнього затишку – бачимо на обкладинці книги Я.Майди "Поетичний світ Віслави Шимборської”. Вірш "Кіт у порожньому помешканні” всуціль умовний, ігровий. Ситуація в ньому водночас і легко впізнавана, і експериментальна. Ключове слово "Кота в порожньому помешканні” – "померти” (воно ж – перше слово вірша: "Померти – так з котом не можна”), зимним подихом потойбіччя віє від ледь уловлюваних та водночас істотних змін у "порожньому помешканні”, зумовлених тим, що хтось із нього раптом щез. Головна функціональна прикмета несподівано зниклого господаря – його моторошна відсутність у звичному для нього хатньому інтер`єрі. Усе, що реально пов`язане з господарем, – світло лампи, кроки на сходах, годування кота тощо – лише в минулому. Понадто, він уже не конкретна людина, а абстрактний "хтось”. У порожньому помешканні акумулюються дві полярні сили: смерти і життя. Сила, пов`язана з людиною, що перейшла у вічність, для живих асоціюється з почуттям тривоги, неспокою, навіть страху. Вона, як їм здається, спустошливо, руйнівно впливає на атмосферу, ще донедавна зігріту людською присутністю. Втілення іншої сили – кіт. Хоча й засмучений, він сповнений життєвих сил, жвавий, цікавий, лагідний і заразом збитошний, чутливий: переживає, ображається, та головне – любить, чекає і вірить. Образи господаря і кота, опис помешкання – то витвори поетичної уяви Шимборської, покликані увиразнити справжніх дійових осіб цього вірша – універсальні людські почуття минущости життя і втрати близьких. Саме вони, тонко вловлені поетесою і передані через названі образи й опис, знаходять щемливий відгук у наших душах. Шимборська, "королева філософічної поезії”, як назвала її М.Барановська [12], магією свого таланту з прозаїчного інтер`єру витворює естетизований поетичний простір, де зрівноважуються тривога і спокій, амбітність і ніжність, безнадія і віра, врешті-решт – життя і смерть. Поетеса не тішить нас ілюзією про людську несмертельність. Проте в неї констатація болю і втрат іде поряд із змалюванням духового багатства людини, її душевної діткливости, витончености, мінливости, можливости тонко відчувати довколишній світ – саме у цих якостях поетеса вбачає вартість нашого земного існування. Вірш про спорожніле помешкання, смерть господаря, закінчується рядками про терпіння. Автор кидає виклик холодній, страшливій невідомості іронічним естетизмом, поетикою психологічних нюансів, здатними перетривати фізичну минущість людини. Завершальну строфу "Кота в порожньому помешканні” хочеться перечитувати не один раз, насолоджуючись буквально кожним словом, – настільки вона продумана, проста і водночас витончена (втім, як і весь вірш): Хай-но він (господар – О.Н.) тільки повернеться, хай-но покажеться. Вже ж бо він дізнається, що так з котом не можна. Ітиму ж у його бік, начебто зовсім знехотя, помаленьку, на дуже ображених лапах. І жодних підстрибувань–писків на початок. Чого варті лише такі художні знахідки, як психологізований епітет "ображені лапи”, а чи уточнення "на початок” – мовляв, демонстрація образи заповідається лише "на початок”, а відтак – ледь тамовані "підстрибування–писки”, шалений вибух радости і любови... Усім життєвим знегодам Шимборська–поетеса протиставляє силу людського духу. Свого читача (зокрема вірша "Коротке життя наших предків”) вона наштовхує на думку, що для здобуття душевної рівноваги важливо опанувати і прийняти сущі на землі визначальні закономірності. Тоді стають зрозумілими більшість подій і почуттів. У щойно згаданому вірші поетичні роздуми про добро і зло допомагають усвідомити їх діалектичну незнищенність і амбівалентність, походження звичних для нас переживань: "коли зло тріумфує, добро таїться; // коли добро з`являється, зло чекає в сховку. // Одного й другого не перемогти // ані відсунути на безповоротну віддаль. // Тому якщо радість, то з домішкою тривоги, // якщо розпач, то ніколи без тихої надії” (117). "Найвища форма матерії – // людина, землі мешканець. // Найвища форма існування – // свідома людська діяльність...” [13] – задекларувала у своїй дебютній збірці 1952 року В.Шимборська притаманні їй тоді матеріалістичні погляди. З часом філософічні сентенції поетеси стали менш прямолінійними, зате глибшими, наповненішими, сягнули складних лабіринтів людської душі, незвіданих обширів потойбіччя. 1 Єті – снігова людина. 2 Baranowska M. "Jak lekko bylo nic o tym nie wiedziec...” – Wroclaw, 1996. – S. 26. 3 Wojcik T. Pisarze polscy XX wieku: Sylwetki. – Warszawa, 1995. – S.138. 4 Szymborska W. Pod jedna gwiazdka // Szymborska W. Widok z ziarnkiem piasku. – Poznan, 1996. – S.76. Надалі покликаюся на це видання в тексті, зазначаючи в дужках сторінку. Тут і далі подаю власний переклад цитат з віршів В.Шимборської. 5 Kwiatkowski J. Wislawa Szymborska // Radosc czytania Szymborskiej. – Krakow, 1996. – S.85. 6 Szymborska W. Cien // Szymborska W. Sol. – Warszawa, 1962. – S.12. 7 Шимборська В. Кінець століття // Наше слово (Варшава) – 1996. – 10 листоп. Переклад Т. Карабовича. 8 Szymborska W. Pytania zadawane sobie // Szymborska W. Pytania zadawane sobie. – Krakow, 1954. – S.16. 9 Majda Jan. Swiat poetycki Wislawy Szymborskiej. – Krakow, 1996. – S.23. 10 Stala M. Radosc czytania Szymborskiej // Radosc czytania Szymborskiej. – Krakow, 1996. – S.88. 11 Stala M. Kot i puste mieszkanie // Ibidem. – S.357–361. 12 Baranowska M. "Jak lekko...” – S.98. 13 Szymborska W. Z elementarza // Szymborska W. Dlatego zyjemy. – Krakow, 1952. – S.28. |
ч
|
|||