Болеслав ЛесьмянСТЕПСтеп довкола – обпитий затишшя напоєм,
Неначе з місяця – вихор лопотить позлітний,
Аж здається за диким неземним спокоєм:
Степ мій спить, а я в нього – лиш сон перелітний.
А хай проснеться див той! Одразу вже й лячно –
Що пурхну з його ока я – раптова злуда.
Та степів сон все ходить у пошуках чуда:
Мандрую, мовби в небо зібравсь необачно!
І суне тінь за світлом, як світло за тінню –
Землею, що крізь морок блакитить зеленість.
А там – до виднокола припнута в молінні –
Чаїться вшир погнана ніччю нескінченність...
*** О степе! Барельєфу плито золотава!
Коли місяць мертвотний квітне сріблом літа,
Смутків буря, плащами шквалів півукрита,
Летом тобі до лона тулиться, ласкава.
Чорний обрис козацький малює уява,
Тупотіння тривожне, відлуння копита.
Дивно зліплена хмара, в сапфіри зарита,
Мумією тоскноти, світаючи, плава.
А степ їй – найп’янкіші долива бальзами,
Приворожений з того смерті образами,–
Аж наче в небо плине – з віч її потуги,
Струменіє в безодні, в сузір’їв дрімоті,
Коли Дикого Поля біси щирозлоті
В танці жаху за сині мчаться виднокруги...
*** Шкреблі скачуть, хижі почвариська шкреблі,
Через оболоні, через гаті-греблі!
Роячися в зграї – не перебирають,
Не живши ніколи, тільки помирають, –
Скімлячи, конають, за сотнями сотні,
Їхня смерть – гонитви їх круговоротні.
Їхня смерть – погоня вслід неясним тіням –
Лиш біжать, бо марять, марять животінням.
Все то – сниво. Сняться гаті, переліски,
Сняться власні очі, сняться власні писки,
Сниться, ніби можуть гризти ядовито.
В снах обидві долі наші в них відбито.
А кусанням – ситі, бо воно – невпинне,
Кого в снах кусають, той насправді гине,
Хіба вкусять Бога – то йому нічого –
Тільки дуб усохне, що шумів для нього...
Переклад Юрка Бедрика |
ч
|
|||