Проблема, яку обговорюємо у цьому тексті, є гострою та болючою для двох народів-сусідів, вона містить у собі серйозний вибуховий потенціал і ще довго впливатиме на форми співіснування, міждержавні стосунки та ментальність обидвох народів. 21 травня 1997 року під час зустрічі Президентів України та Польщі було підписано взаємну декларацію історичного примирення “До злагоди й єднання”, яка знаменує собою поважний прорив у XXI століття, але цей документ є лише одним з перших кроків на довгому шляху зарубцювання ран, яких завдали польському та українському народові десятиліття, детерміновані протистоянням аґресивних націоналізмів та антидемократичних режимів. Ці суб’єкти історичного процесу задля досягнення окреслених певними ідеологемами політичних моделей нехтували і стражданнями, і смертю, і правильно усвідомленим благом своїх співвітчизників. Пізніше, упродовж майже половини століття, тоталітарні комуністичні режими, керуючись принципом “divide et impera”, підсичували полум’я конфлікту, доволі успішно нав’язуючи суспільствам народів-сусідів ксенофобські пропаґандивні міти. Можливо, хтось впадає в самообман, гадаючи, що комуністи Східної і Центральної Европи керувалися інтернаціоналізмом. Цього не було практично ніколи. Марксистівська фразеологія незугарно маскувала відвертий шовінізм, якого і українці, і поляки добряче зазнали на собі по обидва боки кордону між Радянським Союзом та Польщею.

Карта шовінізму і досі готова в будья-кий момент перекрити усі попередні зусилля налагодження добросусідських стосунків. Особливо гостро це усвідомлюється під час виборчих кампаній, коли безвідповідальні політики як з правого, так і з лівого таборів максимально “відексплуатовують” брудний накип ксенофобії, який залишили на масовій свідомості конфлікти минулого. Показовими є, скажімо, обставини візиту Президента Квасьнєвського в Україну. Ґазета “Високий Замок” повідомила таку пікантну обставину: “Від участи в офіційній делеґації відмовився посол доктор М.Чех. Він мотивував це включенням до складу делегації як експерта з українських питань сенатора з Вроцлава Марії Берне, яка 17 квітня у сенаті виступила з різкою заявою, в якій вважає несправедливим і неприпустимим засудження поляками “Вісли” і увіковічнення її жертв. Вона виступила проти визнання за колишніми в’язнями концтабору в Явожні їхніх прав, називаючи їх вбивцями. За “радянською традицією” вона поділила український народ на “правильну частину” та на “націоналістів”, чим підтримала українських комуністів у їхньому намаганні зірвати процес національного примирення”. З іншого боку, неприємним “сюрпризом” для української громадськости стало цьогорічне святкування річниці проголошення української державности 1941 р. у Львові, коли українська націоналістична екстрема влаштувала демонстративну наругу над прапорами сусідніх держав.

Матеріали, що стосуються безпосереднього перебігу конфлікту, а також їх вивчення, були табуйовані у комуністичну добу. Ба більше, їх активно фальсифікували, нав’язуючи громадській думці Польщі та Радянського Союзу, а коли вдавалося (скажімо, через праці лівих інтелектуалів), то й Заходу, пропаґандивні міти під виглядом історії у стилі блискуче описаних Дж.Орвеллом у романі “1984” механізмів спотворення історії. У Польщі марґінес свободи був дещо ширшим, тож науковці, незважаючи на тиск цензури, могли не надто обтяжувати своє фахове сумління неправдою. Але, коли у 1973 р. військові історики А.Щенсняк і В.Шота написали цілком згідну із марксистівською методологією та настановами комуністичної партії книгу “Дорога в нікуди. Діяльність Організації Українських Націоналістів та її ліквідація у Польщі” (видавництво Міністерства Оборони Польщі, наклад 3500 примірників), трапився справжній скандал: книгу із книгарень вилучили, а більшу частину накладу знищили. Польський публіцист П.Лєвіцький пояснює: “Головним “гріхом” цієї книги є те, що в ній можна знайти багато фактів, які пояснювали причини, перебіг і наслідки польсько-українського протистояння, а також приблизні підрахунки жертв як поляків, так і українців. Одна із безпосередніх причин не лише вилучення цієї публікації, але й [...] заборони включення її до спеціальних колекцій, позначених у бібліотеках “res”, – те, що ідея цієї книги (що самі автори підкреслюють виділеними у вступі словами) полягає в освідомленні поляків, що “українські націоналісти – це ще не весь український народ!” Але власне задля того, аби поляки й надалі ототожнювали українських націоналістів з усім українським народом, “народом гайдамаків-бандерівців-бандитів” без жодних етичних принципів і культури, цензура повністю конфіскувала сім текстів, підготованих для “українського” числа “Знаку”, присвячених українській культурі, реліґійному життю та історії греко-католицької Церкви, а також поясненню польсько-українських конфліктів. Адже серед знятих публікацій знаходилися матеріали, які руйнували дбайливо плеканий роками стереотип українця”.

Катастрофічним було становище із публікаціями в радянській Україні. Основним джерелом знань загалу про українсько-польські стосунки були брутальні пропаґандивні памфлети В.Беляєва, Ю.Мельничука, Т.Мигаля та ін. Аби звести до мінімуму інформаційний аспект згаданих книг, їхні радянські публікатори практично повністю вилучали науковий апарат, майже не цитували ориґінальних текстів або маніпулювали ними, не публікуючи їх повністю, тобто позбавляючи контексту. Західному дослідникові ніколи не зрозуміти безглуздя ситуації, коли після подолання всіх бюрократичних перепон історик опинявся у таємному архіві, але користуватися каталогами чи будь-якими іншими довідковими засобами він не мав права. Не зумівши точно назвати адресу потрібного документу, бідолаха йшов ні з чим. Та навіть той, кому підказав потрібну інформацію старший колеґа, мусив давати на перегляд службовцеві архіву усі свої записи (їх могли цілком або частково конфіскувати), а коли науковий текст публікувався або ж відбувалося його публічне обговорення, то категорично заборонялося давати докладні посилання – аби інші не довідалися про джерело інформації. Усе це робить неможливою верифікацію багатьох фактів, зводить нанівець цінність навіть тих публікацій, тон яких витриманий у академічному стилі.

Студії предмета, які провадилися поза межами України та Польщі, передовсім у еміґрантських середовищах, здебільшого покликані виправдати ту сторону, звідки вони походили, дати арґументи на користь здійснюваної нею політичної лінії, чи “покріпити серця” – вкрай ідеологізовані й малопридатні для того, щоб служити побудові мосту між народами-сусідами. Одна з характерних особливостей таких текстів – надмірна емоційність, коли йдеться про “своїх” і майже цілковите іґнорування матеріалу про страждання “ворожої” сторони. Нечисленні демократичні середовища, з яких у першу чергу треба згадати об’єднаних навколо паризького польськомовного журналу “Культура” інтелектуалів світового масштабу (Єжи Ґедройця, Чеслава Мілоша, Єжи Стемповського, Юліуша Мєрошевського, Юзефа Лободовського), а з числа українських учених у країнах поселення – І.ЛисякаРудницького, Б.Осадчука, П.Потічного, Р.Шпорлюка, В.Мокрого, намагалися по іншому глянути на згаданий конфлікт, випрацювати моделі його розв’язання з урахуванням реалій кінця ХХ століття.

Але справді широкомасштабне вивчення проблеми розпочалося вже після здобуття незалежности Україною та Польщею, коли вперше було опубліковано чимало документів щодо даної проблеми, почалися реґулярні, політично незаанґажовані контакти між істориками з обох середовищ. Тут не можна не згадати внеску, який зробили у розробку цієї проблематики М.ПапєжинськаТурек, А.Хойновський, Р.Тожецький, Є.Місило, Т.Ольшанський, І.Білас, М.Швагуляк, Ю.Сливка, Я.Грицак, М.Литвин, О.Зайцев. Попереду немало труднощів. Дуже слабкою, особливо в українських авторів, є історіософська база, надто сильні упередження в масовій свідомості доводиться долати ученим, занадто велика спокуса піти шляхом найменшого опору, “пристосовуючись” до смаків читацького загалу, вихованого на гримучій суміші націоналістичних і комуністичних мітів. Яскравим прикладом послідовної ксенофобії можуть служити публікації польського українофоба Едварда Прусса та об’єднань колишніх львів’ян чи їхніх українських антиподів із ґазети “За вільну Україну” та організацій на кшталт УНАУНСО. А від певних елементів недовіри і неприязні не вільні усі праві сили Польщі та України.

Єдині ліки на такий стан справ, як видається, – правда й поглиблене взаємопізнання. Я цілковито погоджуюся із доктором Чеславом Райцею, який на дискусії Фонду Кунцевичів у 1990 році сказав: “Сучасний стан взаємного незнання є серйозною перешкодою нашому поєднанню. Після Другої Світової війни ми розійшлися посварені, а взаємні упередження та кривди переважили добрі традиції співжиття. Нас розділила пролита у братовбивчих сутичках кров і бурти колючого дроту на новопосталих кордонах. Понад 40 років поляків в Україні, а українців у Польщі в офіційних наукових та популярних публікаціях представляли більшою чи меншою мірою фальшиво. Ми могли собі безсоромно пописувати напівправду, від якої кров у жилах холола, чим зміцнювали давні антагонізми і не давали зарубцюватися ранам. Зараз ці злі часи закінчуються, але, хоча ми й повертаємося до норми, нам ще далеко до повного знання одні про одних. [...] З думкою про взаємопізнання та приязне добросусідство ми обов’язково повинні ретельно переглянути наше минуле, не обмежуючись при цьому лише періодом Другої Світової війни. Повертаючись у минуле, ми не повинні вибілювати себе і шукати вини на другому боці. Адже таким чином ми не наблизимося до істини і не станемо взаємно більш вірогідними. ... Ми не безвинні. ... Факт, що "це чинили комуністи", аж ніяк не може нас виправдати, тим паче, що їхні злочини досьогодні не були нами висвітлені й засуджені”. Проблема вини і покути взагалі вперше постає на повен зріст в українській історіографії. Характеризуючи цю обставину, др Я.Грицак у своєму “Нарисі історії України” (1997) пояснює “оборонну” (коли йдеться про полонофобію, антисемітизм і т.п. явища) позицію українських істориків у минулому аґресією з боку чужинських державних апаратів, ніґілістичних щодо українства офіційних ідеологій та академічних естаблішментів. “Як стороні, завідомо слабшій, – пише він, – їм [українським історикам демократичних переконань.– А.П.] було дуже тяжко перейти від традиційних виправдань до хоча б часткового визнання національної вини”. Після здобуття Україною та Польщею повноцінної незалежности контекст проблеми змінився. Я.Грицак продовжує: “Хоча напади не припинилися, але українська національна історіографія формально має зовсім інший статус, аніж перед цим. Це дає надію на те, що історики облишать свою оборонну позицію і перейдуть до зрівноваженішого розгляду фактів. Поки що вони не наважуються переступити цю межу, але рано чи пізно це обов’язково повинно статися. Бо спроможність критичного перегляду національної спадщини та визнання національних гріхів є ознакою моральної сили і послужить відновленню довіри до української історіографії в академічному світі”. Особисто для мене великою інтелектуальною пригодою стало спілкування з польським істориком, публіцистом та громадським діячем Тадеушем Анджеєм Ольшанським. Ця людина однією з перших у Польщі причинилася до перегляду усталених стереотипних схем у поглядах на багато різних, передовсім найдраматичніших, аспектів українсько-польських стосунків. Я хотів би процитувати слова, якими закінчується книга-бестселер Т.А.Ольшанського “Історія України ХХ ст.”, слова, під кожною літерою яких я ладен підписатися і які, сподіваюся, закарбуються в серці усіх, хто прагне українсько-польської співпраці: “Після Другої Світової війни виросли вже нові покоління поляків і українців, не обтяжені особистою відповідальністю за трагедію сорокових років. Однак, вони несуть тягар відповідальности за майбутнє своїх народів, а отже, й за їхнє минуле, з якого це майбутнє виростає і виростати мусить. Цим поколінням легше, аніж безпосереднім учасникам драм минулого, мозольно працювати для примирення, працювати – по-різному і в різних площинах – для розбудови польсько-українських стосунків. І вони працюють над цим, хоча, може, надто спроквола. Якщо вже зайшла мова про примирення, то, на думку автора, завше треба починати від себе, незважаючи на те, яким важливим є слово скрухи з тієї іншої сторони, як сильно болить його відсутність, або точніше – його надмірна рідкісність. Треба, однак, починати від себе, від визнання власних, хоча б і малих провин, від вигнання із власного серця ненависти та погорди. Між іншим, саме тому народилася ця книга і тому її автор, поляк, який народився після останньої війни, дозволяє собі закінчити її особистою декларацією вибачення усіх кривд, завданих його народові, та проханням вибачити усі кривди, яких завдав його народ”.

Українсько-польський конфлікт має багатовікову історію, яка сягає своїми початками X століття. У ХIV столітті Польська держава, скориставшись послабленням знекровленої монголо-татарським пануванням Руси, розпочала експансію на етнічно українські землі, зуміла опанувати їх і контролювала значну частину території сучасної України аж до поділів Польщі наприкінці XVIII століття. Доля України, християнського краю, завойованого під гаслом поширення християнства, схожа на долю завойованого французами Провансу. Але українці зуміли уникнути долі провансальського народу Лянґедоку, вони зберегли свою неповторну ідентичність завдяки низці феноменів, серед яких не можна не згадати про шляхетську демократію Речі Посполитої, героїчний лицарський орден Сходу – запорозьких козаків, дивовижну народну культуру, корені якої сягають у глиб віків, подвижництво національних християнських Церков – православної (від 988) та католицької греко-візантійського обряду (від 1596). Майже тисячолітній досвід офіційних стосунків поляків та українців є, на превеликий жаль, в основному конфліктним. Я згоден із оцінкою професора Альбертського університету І.Лисяка-Рудницького, наведеною в есеї “Польсько-українські стосунки: тягар історії”: “...Затяжні польсько-українські конфлікти ... мали катастрофічні наслідки для обох народів. Польсько-український конфлікт був насправді головною причиною втрати національної самостійности і Україною, і Польщею в двох різних епохах – у XVII і в XX ст.”. Роздумуючи над відповідальністю сторін конфлікту, І.Лисяк-Рудницький обтяжує більшою відповідальністю польську сторону, позаяк “Польща від пізнього середньовіччя загалом була сильніша і більш розвинена, ніж Україна”, що переконливо пояснюється різним геополітичним розташуванням. Далі професор каже: “Перекидаючи на поляків головний тягар відповідальности за катастрофічний розвиток польсько-українських взаємовідносин, я зовсім не маю наміру вибілювати українців. Бо вони також припустились багатьох промахів і помилкових суджень і прогайнували не одну нагоду до порозуміння”.

Усе це повною мірою стосується модерного періоду історії. Зерна конфлікту, який із такою силою спалахнув у ХХ столітті, були посіяні у другій половині XIX століття польськими неоромантиками, насамперед творцем польської історичної географії Вінценти Полєм. У 18401852 рр. він створив “лицарську рапсодію” “Моґорт”, де вперше в сучасному значенні було вжите політичне поняття “Креси”, тобто приналежні Польщі за “правом історії” землі України, Білоруси, Литви (слово “креси” дослівно означає “землі на межі”, “прикордоння”, “порубіжжя”, “україна”). Історик та літературознавець Яцек Кольбушевський у праці “Креси” зазначає: “”Моґорт”, а також "Пісня про нашу землю" на довгі роки стали найпопулярнішими творами Поля. Немає жодного перебільшення у твердженні, що приблизно до 1922 року ці праці справляли великий і дуже широкий вплив на уявлення про просторові форми майбутньої відродженої Речі Посполитої”. Основні концептуалії В.Поля були пізніше розвинуті та подані у блискучій літературній формі лавреатом Нобелівської премії Генриком Сєнкевичем у ксенофобському романі “Вогнем і мечем” (книга ця донині залишається супербестселером у Польщі, її вивчають у школах як обов’язкове читання). Роман Г.Сєнкевича є твором видатного майстра, він багатоплановий і барвистий, за формальною побудовою схожий на епопею про д’Артаньяна і його друзів-мушкетерів. Але політична тенденційність, моделі розв’язання конфліктів “вогнем і залізом”, ґлорифікація свавільного і жорстокого Єремії Вишневецького, що зробив історичну кар’єру за зразком турецького яничара, зрадивши свій народ і віру задля необмеженої влади, задля королівського престолу для свого сина Міхала Корибута Вишневецького, стали провісником лиха. Інший польський нобілітант, Чеслав Мілош, у своїй “Історії польської літератури” констатує: “Ідеалом Сєнкевича є побожний, здоровий католицький солдат, не переобтяжений надміру рефлексіями, але наділений видатними здібностями у фехтуванні, пиятиці та коханні. Болєслав Прус, котрий написав кусючу критику Сєнкевича [...] зауважив, що війна, яка є головним заняттям героїв, потрактована як казка. Голови і руки відтинаються, ростуть гори трупів, але кров – не кров, а радше бурячковий сік...” Далі Ч.Мілош відзначає великий вплив Сєнкевичевого твору на формування консервативного менталітету поляків, а також той факт, що під час Другої Світової війни підпільники дуже часто вживали як псевдоніми імена героїв письменника. За іменами, траплялося, йшла сенкевичівська модель розв’язання українсько-польського конфлікту: “Розтоптати спочатку Запорожжя, океан крови з нього виточити, зламати його, знівечити, роздушити, перемогти, і лише потім дати переможеним усе...” Щодо українця цей роман утвердив, як це показують польські дослідники, стереотип нижчої істоти, поведінка якої асоціюється із поняттями “жорстокість, кривда, ненависть, мстивість, зрадництво”, а отже, виправданою є будь-яка репресивна діяльність щодо такого недолюдка. Інерція ж репресій була настільки динамічною, що прагнення “дати переможеним усе” або принаймні частину “всього” так і залишилася нездійсненною обітницею.

Аналізуючи ґрунт і ментальнісне тло екстремного польського націоналізму, найвидатніший з-поміж сучасних українських знавців проблематики міжнаціональних стосунків др. Я.Дашкевич переконливо показав, що ми у даному випадку маємо справу із екстраполяцією на модерний період політичної доктрини, яка виникла ще у XVIXVII століттях, а у XVIIIХХ століттях підо впливом катастрофічних зовнішніх чинників штучно перетривала у масовій свідомості політичного класу. Основні її складові: 1) територіальний експансіонізм, спрямований на схід, метою якого було встановити “вогнем і мечем” панування Польщі “від моря до моря”; 2) специфічна польська модель латинського католицизму, яка іґнорувала існування на схід від польської етнографічної території інших форм християнства, в т.ч. пов’язаного із Папським престолом католицтва греко-візантійського обряду; 3) специфічний різновид расизму – сарматизм, – згідно з яким польська еліта виводиться не із слов’янського середовища, а походить від іранської (сарматської) аристократії. Історична безпідставність сарматизму була очевидною, тому він трансформувався у концепцію вибраного шляхетського народу, народу панів, покликаного керувати пасивними масами.

Ідея войовничого колоніального культуртреґерства та католицького прозелітизму наприкінці XIX століття набула політичної форми в ідеології польських націонал-демократів, яких очолював Р.Дмовський; форми “політичної” асиміляції, передовсім засобами громадянського суспільства, сповідували польські соціалісти, пізніше сконсолідовані навколо засновника модерної польської держави маршала Ю.Пілсудського. Програма ендеків однозначно і безкомпромісно проголошувала стратегію тотальної війни з усіма виявами українства. Варто зазначити, що польські праві не визнавали існування українського народу, вважаючи поняття “українець” окресленням приналежности до політичної партії, створеної австрійцями для поборювання польського визвольного руху. На цій підставі після відновлення Польської держави у міжвоєнний період було офіційно заборонено вживати слово “українець” та похідні від нього, навзамін приписано було вживати слово “русин”. У “Міркуваннях новочасного поляка” (1905) духовний батько модерного польського націоналізму Р.Дмовський писав: “Задля нашого національного майбутнього у стосунках із русинами необхідна одна із двох речей: 1) або, щоб усі вони, чи принаймні частина з них, стали, наскільки можливо, поляками; 2) або, щоб вони стали самосутнім, міцним руським народом, здатним боронити свою самостійність не лише від нас, але й від москалів (...). Якщо русинам судилося стати поляками, то треба їх полонізувати, якщо ж їм судилося стати самосутнім, здатним до життя й боротьби руським народом, треба їх примусити здобувати важкими зусиллями те, що вони можуть здобути, примусити їх гартуватися у вогні боротьби, який потрібніший не нам, а їм, позаяк за природою своєю вони пасивніші та лінивіші від нас (...) Там, де ми можемо примножити свої сили і свою цивілізаційну працю, поглинаючи інші елементи, жоден закон не забороняє нам це робити, ба навіть, ми це робити зобов’язані”. Парадоксальним чином подібна аґресія інспірувала зміцнення української самосвідомости. Польський історик др А.Фрішке розповів на сторінках часопису “Wiez” про розмову з В.Янівим, одним із провідних діячів ОУН у 30х рр. Український політик із націоналістичного табору відзначив, що особливо великий вплив на формування його патріотичних почуттів справив учитель польської мови. Він навчав дітей любови до вітчизни, цитуючи високі слова А.Міцкевича, а вони замість слова “Польща” повсюди подумки ставили слово “Україна”.

Польські соціалісти Людвік Інлєндер, Іґнацій Дашинський, Іґнацій Мосціцький, Юзеф Пілсудський, Лєон Василевський та інші діячі ППС відстоювали право націй на самовизначення, але, згідно із класичним соціалістичним світоглядом, найреальнішу політичну модель майбутнього вбачали у вільній федерації народів колишньої Речі Посполитої. Зразок такої федерації опрацював у книзі “Зауваги про соціалізм” священик-капуцин Ізидор Каєтан Вислоух. Він писав, що “соціалізм відкидає загарбницький патріотизм, який прагне до побільшення власної вітчизни коштом інших”, і пропонував відновити на етнічно польських землях Польську державу, яка перебувала б у федеративному союзі із Литвою та Руссю (Україною), а вони разом входили до федерації “народів Европи”, котра б “дала їм змогу об’єднаними зусиллями легко розбити імперіалізм загарбників. На тернистому шляху до незалежности поляки, литовці, русини, чехи, хорвати, словенці, фіни, латиші, грузини, вірмени, татари та ін. завдяки федерації осягнуть право на незалежний розвиток свого власного національного буття”. Варто нагадати, що політичні проєкти не завше відповідають практичній політиці. Безумовно справедливі гасла самовизначення націй та їхнього вільного розвитку тоді ж проголошувалися такими політичними монстрами, як В.Ульянов-Ленін та Й.Сталін. Але ні в незалежній Польщі, де Ю.Пілсудський та його колеґи по партії справували владу, ні в радянській Росії, де офіційною ідеологією був пролетарський інтернаціоналізм, однією із засад якого було право націй на самовизначення, ці політичні програми так ніколи й не були втілені. Навпаки, у діях цих режимів присутні яскраво виражені репресивні щодо нетитулярних націй елементи (задля справедливости зазначу, що масштаби репресій були дуже різними, але факт репресій незаперечний). Українські еліти Заходу і Сходу України були в цілому значно слабшими і малочисельнішими від польських чи російських, вони не мали такої державної традиції, як поляки, а у соціальному просторі могли спиратися лише на українське селянство. На останньому чинникові особливо наголошує американський знавець проблематики українського націоналізму Дж.Армстронґ: “Яка б велика культурна відрубність й історична пам’ять не сприяла творенню українського національного руху, важко уявити, як він міг постати, якби не відповідав прагненням великого прошарку соціальної структури України. Тут національність значною мірою збігалася з економічними класами. Українці, за винятком невеликої групи інтеліґенції, майже всі були селянами; поміщики і чиновники – поляками або росіянами; тоді як торгова буржуазія – переважно єврейською. В таких умовах будь-який національний рух напевно ставав також класовим, провідники якого мали наголошувати на аграрній реформі і визволенні селян від експлуататорів”. Уряд Російської Імперії всіляко гальмував інституційне структурування українців. Мета всіх каральних заходів (репресії проти кирило-методіївців, особливо проти Т.Шевченка, закриття журналу “Основа”, Валуєвський циркуляр 1863 та Емський указ 1876 року, якими була повністю заборонена видавнича діяльність українською мовою – цілковитим нонсенсом видається дозвіл друкувати “Капітал” К.Маркса по-російськи та одночасна заборона публікації українською мовою Біблії), отож, мета полягала у тому, щоб не допустити виникнення верстви україномовних фахівців вільних професій, які могли б у майбутньому перетворитися в український політичний клас. Професор Гарвардського університету Р.Шпорлюк влучно зауважив: “Для розуміння розвитку українського руху і взагалі долі українського населення у період, про який тут іде мова, треба брати до уваги, що український народ з точки зору польського національного руху вважався частиною польської “політичної” нації, а одночасно з точки зору Російської держави і з точки зору російського суспільства українці були росіянами. Таким чином, українців не визнавала окремою нацією ні найбільш розвинена нація Центральної та Східної Европи того часу – нація без держави [тобто поляки. – А.П.], ні найсильніша держава – імперія без нації [тобто Росія.– А.П.]”. Нечисленні міські інтелектуали, серед яких були такі видатні особистості, як В.Антонович, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, згуртувавшись у народно-демократичному та соціалістичному таборах, прийняли арґументацію, засновану на принципі демократичної соціальної держави, межі якої визначалися б етнографічними чинниками. Упродовж багатьох століть Україна не мала повноцінної власної державности, тож основним визначальним чинником було запропоновано взяти народ як етнографічно-культурну цілість.

Починаючи від публікації у 1895 році твору молодого соціаліста Ю.Бачинського “Ukraina irredenta”, українські еліти мислили майбутнє свого народу як єдиної нації на всьому етнографічному просторі “від Сяну до Дону”. В українців теж існував певний стереотип поляка. У процесі формування національної ідентичности дуже важливо було диференціювати себе від народів-сусідів. Щодо поляків така диференціація відбувалася на конфесійному, культурному та соціальному ґрунті. Межа була дуже чіткою, значно виразнішою, аніж опозиція з росіянами, тож і напруженість стосунків подекуди була значно більшою. Домінуючими в менталітеті народних мас стали архетипічні образи козаків та гайдамаків, оборонців православної віри, які вели у XVXVIII ст. запеклу боротьбу із польською шляхтою. Улюбленими героями загалу вже майже 200 років залишаються Тарас Бульба із однойменної повісти М.Гоголя та Ґонта із поеми “Гайдамаки” Т.Шевченка – обидва персонажі вбивають власних дітей, які стали поляками, у першому випадку внаслідок свідомого вибору, а у другому – лише через те, що матір’ю їхньою була полька. Легко зауважити, що представлений літераторами-романтиками конфлікт – передовсім соціальний та конфесійний, а найгострішим своїм жалом він націлений не в етнічних поляків, а в тих, хто змінює свою ідентичність – опортуністів, ренеґатів, віровідступників. Особливо виразно це простежується у М.Гоголя, котрий ставить свого героя у стан війни із усім оточенням, ураженим опортуністичними настроями, і гине у нерівному протистоянні. У цій загибелі – свідчення фаталізму М.Гоголя, а також неприйняття ним репрезентованої Тарасом Бульбою системи цінностей. Великий українець найкращі роки свого життя провів у Римі та Петербурзі, тож важко підозрювати його у католикофобії чи гострому неприйнятті імперської ідеї.

Коли повісті М.Гоголя були приступні найширшому загалові, то твори Т.Шевченка аж до часів російської революції 1905 року поширювалися переважно як “самвидав” (рукописні копії) чи “тамвидав” (книги, надруковані за кордоном і переправлені в Росію нелеґально). Лише в Галичині можна було вільно вивчати та пропаґувати твори Т.Шевченка, чим скористалися для підсичення українсько-польського антагонізму окремі галицькі політичні та громадські діячі. Вони збіднювали діапазон генія, зводячи його візіонерсько-мітотворчу поезію до потреб політичного моменту. Між тим не можна не погодитися із висновком видатного українсько-американського поета та прозаїка В.Барки: “... Немає в поемі “Гайдамаки” жодної “теорії” насильства, розчисленої надовго і притягнутої на підтримання його через почуття ненависти і презирства. Навпаки, сам Шевченко скорбить над подіями, серцем боліє за кров [...], він – за братерство всіх людей, як дітей одного батька”. “Кривавий” романтичний антураж (значною мірою вигаданий, як от історія з Ґонтою, у якого не було ніяких синів) був потрібен власне для антитези – ідеалістичного заклику до братерства усіх націй у федеральній державі із самоврядними локальними громадами.

Антипольські настрої мимоволі інспірувалися істориками народницької школи М.Костомаровим, В.Антоновичем, П.Кулішем, М.Грушевським, діячами т.зв. “органічного” руху другої половини XIX ст. Парадоксальним чином ця вимушена, “дефенсивна” полонофобія була на руку царському урядові, який всіляко роздмухував антипольські та антикатолицькі настрої, усвідомлюючи небезпеку польського національно-визвольного руху, особливо після повстань 18301831 та 1863 рр. Польським елітам Сходу України був притаманний палкий реґіональний патріотизм. Він виявлявся не лише у поетичному оспівуванні української батьківщини С.Гощинським, Ю.Словацьким та Я.Івашкевичем, але й у чинних політичних програмах визволення її зпід гніту російського імперіалізму. Політичні концепції Садикпаші та Францішка Духінського закладали підвалини української національної самосвідомости, а історія українського національного руху немислима без імен народжених в Україні поляків Володимира Антоновича, Тадея Рильського, Бориса Познанського, В’ячеслава (Вацлава) Липинського. Навколо останнього сформувалася патріотично налаштована група “українців римокатоликів”, до складу якої входили Йосип Юркевич, Францішка Вольська, Людвік Сєдлєцький та ін. (друкований орган – київський двотижневик “Przeglad Krajowy”, який виходив у 1909 р.). Водночас, саме в Російській імперії була сформульована концепція Р.Дмовського. Цей політик та ідеолог польського націоналізму перебував підо впливом російських імперських моделей і все життя залишався фанатичним русофілом. Його позиція в українському питанні значною мірою підрядна до офіційної російської позиції у ставленні до українців: “Не було, немає і бути не може”.

Натомість, серйозний ідеологічний та політичний конфлікт навколо питань українсько-польського співіснування розгорнувся між польськими та українськими політичними елітами на території АвстроУгорської монархії, де вони мали змогу провадити найширшу політичну діяльність, ґарантовану ліберальною конституцією цієї держави. Формально усі мешканці Галичини й Волині були підданими Франца Йосифа I, але, починаючи від 1867 р., поляки зуміли опанувати адміністрацію місцевої автономії, у судах, школах та установах було запроваджено як офіційну польську мову, а на чолі намісництва і віденського міністерства у справах Галичини стали польські політики. У Західній Україні, як і в підросійських українських землях, національний конфлікт мав глибокий соціальний вимір, позаяк правлячі економічною та політичною сферою соціальні групи були переважно польськими чи полонізованими. Їхні економічні та політичні інтереси були зосереджені навколо створення у Східній Галичині “польського П’ємонту” – осередку політичного життя, звідки почалося б об’єднання поділеної на три частини Польської держави. Але в українському середовищі відбувалися аналогічні процеси – галицькі українці намагалися, користуючись матеріальною підтримкою українців зі Сходу, створити плацдарм для формування української політичної нації, “український П’ємонт”. Структура суспільства зумовила домінування у політичному житті українців Галичини партій народницького та популістично-соціалістичного спрямування – Національно-Демократичної (1899), Радикальної (1890) та Соціал-Демократичної (1899). Непримиренність та непоступливість у вирішенні соціальних питань детермінувала аналогічні явища у сфері міжнаціональних стосунків. Ворожість сягнула крайніх форм, Першу Світову війну обидві громади зустріли у всеозброєнні політичних партій, парамілітарних організацій та національних військових формувань на австрійській службі.

***

Вищесказане є лише побіжною аналізою передумов того конфлікту між поляками та українцями, який запалахкотів на повну силу у першій половині ХХ століття, але обмежимося найважливішими моментами. Перша фаза (19181923) характеризується надзвичайною гостротою протистояння, позаяк включає в себе майже одночасне проголошення Української та Польської держав у постгабзбурзькому просторі, українсько-польську війну, окупацію Західної України польською армією і тотальне придушення українського збройного опору. З обох боків маємо відповідальні та організовані аж до державно-правового рівня структури. Опонентом уряду Польщі упродовж цих років був уряд ЗУНР, спочатку крайовий, а пізніше еміґраційний. Натомість наддніпрянські українці знайшли спільну мову із урядом Польщі, влаштували разом із поляками широкомасштабну військову виправу на Київ, але, так і не досягнувши своїх політичних цілей, зійшли з історичного кону. Вирішальним для висліду конфлікту став вплив сторонніх чинників – країн-переможиць у Першій Світовій війні. Але польська офіційна шовіністична пропаґанда проіґнорувала цей фактор, що важко вдарило по долях сотень тисяч поляків, які стали розмінною монетою у великій політичній грі за Бориславський нафтовий реґіон та земельні угіддя Галичини й Волині. Поразка українців-галичан у польсько-українській війні мала катастрофічні наслідки для майбутнього українсько-польських стосунків у цьому реґіоні. Американський учений Френк Сисин дуже влучно зауважує: “Поляки довели українській інтеліґенції, вихованій на австро-угорській леґалістичній традиції, що, на погляд поляків, народи перемагають не справедливістю й законом, а силою. ... Це переконало українців, що єдиним засобом заспокоїти національні прагнення є шлях сили, навіть терор”.

Друга фаза (19231939) відзначається нерівним протистоянням організованих структур Польської держави та українського суспільства Галичини і Волині. Окупувавши Вільнюс, Польща на все міжвоєнне двадцятиліття зіпсувала собі стосунки із незалежною Литвою; встановивши поліційний режим на західно-білоруських та західноукраїнських землях, вона прирекла себе на утримання велетенських підрозділів поліції, жандармерії, війська (зокрема КОП – Корпусу охорони прикордоння), покликаних вирішувати силою внутрішні проблеми, що вкрай неґативно відбилося на внутрішньополітичному житті, яке тяжіло до форм авторитарної диктатури. Територіальні суперечки майже із усіма сусідами, неефективна зовнішня політика, вищезгадані чинники – усе це разом вимагало утримання за державний кошт непропорційно великих силових структур, а отже, млиновим колесом лягало на державний бюджет, стримувало ефективні економічні та соціальні реформи, катастрофічно відбивалося на рівні життя пересічного поляка. Факт існування у 19181939 рр. II Речі Посполитої покладає особливу відповідальність на польських політиків, які не зуміли знайти моделі вирішення “української проблеми”, тим самим призвівши свою батьківщину до національної катастрофи. Цілковито на їхньому сумлінні масове нехтування ґарантованих міжнародним законодавством прав меншин, брутальна полонізація та насильницьке навернення у римо-католицтво, що особливо загострило українсько-польські стосунки на православних Волині та Холмщині, стосування повного репертуару репресивної держави: переслідування інакодумців, ув’язнення за політичні, реліґійні, національні переконання, тортури і позасудові страти, застосування принципу колективної відповідальности щодо окремих меншин.

Як конфліктогенний чинник варто також схарактеризувати народжений у 20і роки український націоналізм, оскільки саме він, поряд із польським шовінізмом, переплітаючись із конкретними соціальними факторами та історичними обставинами, творив рушійну силу кровопролить і людських страждань. Характеризуючи процес виникнення ідеології українського націоналізму в Західній Україні, Дж. Армстронґ відзначає, що тут він “розвинувся як подвійна наслідувально-захисна реакція на іноземні націоналістичні прояви”. Українські націоналісти стали дзеркальною опозицією польських націоналістів. Репрезентативною фігурою цієї ідеології став еміґрант знад берегів Дніпра Дмитро Донцов. Він проповідував крайній індивідуалізм та волюнтаристичний аморалізм, у його творах не бракує кривавих візій і екстермінаційних інтенцій. Дж.Армстронґ відзначає, що із вчення Донцова виводиться інтеґральний націоналізм із притаманним для нього уславленням “дії, війни і насильства, як вищого прояву біологічної життєздатности нації”. Стиль Донцова відзначається ненауковістю, публіцистичною запальністю, крайнім суб’єктивізмом, а його замилування італійським фашизмом уже в 30х роках піддали гострій критиці демократичні та католицькі кола. Передумовою організаційного оформлення українських націоналістів стало створення влітку 1920 року Української Військової Організації. Підо впливом ідеології Д.Донцова значна частина членів УВО переосмислила і уточнила свої переконання. На початку 1929 р. у Відні вони провели I Конгрес українських націоналістів, де було проголошено створення Організації Українських Націоналістів і завершено організаційне оформлення націоналістичної течії. ОУН орієнтувалася на популярні в Центральній Європі організаційні моделі хорватських усташів, румунської Залізної Ґвардії, польських ОНРівців, ірляндських феніїв. У практичній політиці ОУН стосувала тактику “перманентної революції”: постійні виступи проти окупантів, які повинні завершитися вибухом революційних настроїв. Не виключалося застосування терору. Жертвами його ставали поляки, українські “відступники”, іноземці. Застосування терору було до певної міри інспіроване польською поліцією, яка мала докладні відомості про діяльність ОУН і провокувала загострення українсько-польських стосунків, аби мати привід до решти розгромити цей рух, водночас дискредитувавши його в очах більшости українців. Жорстокість українських терористів викликала гострий осуд леґальних політичних сил і греко-католицької Церкви, митрополит Шептицький у своєму пастирському листі назвав нападників “підлими убивцями”, “злочинцями” та “ворогами народу”.

Становище польської меншини в УСРР було ще драматичнішим, аж поки вона у другій половині 30х років не була цілковито піддана геноцидові, але визначальним чинником тут послужила політична лінія сталінської комуністичної партії, а не національні інтереси України. Міждержавні стосунки між Польщею та СРСР у міжвоєнний період були вкрай напружені, вони цілком здетерміновувалися геополітичними та ідеологічними інтересами комуністичної Радянської Росії та европейських великодержав. Політику цілеспрямованого геноциду щодо польського населення України комуністичний режим проводив і в наступні десятиліття. Хоча демократичні реформи, здійснювані в незалежній Україні, надали полякам-співвітчизникам змогу розвивати власну культуру, широко практикувати віру, однак несправедливість щодо них у цілому не виправлена, позаяк про їхню трагедію наша громадська думка знає не надто багато, а їхні потреби не менш актуальні, ніж потреби польських громадян українського походження.

Третя фаза конфлікту простежується у 19391947 роках, коли межові території двох народів були втягнуті у вир подій Другої Світової війни, а період 19431947 рр. деякі історики образно називають другою українсько-польською війною. Характерною особливістю цієї фази є відсутність леґальних національних центрів влади, здатних повною мірою контролювати терен конфлікту (це рівною мірою стосується років правління у Польщі проросійського комуністичного уряду, оскільки він лише частково представляв польські національні інтереси). Дуже вагомою є роль сторонніх чинників, якот Німеччини та Радянського Союзу. Саме ці дві сили задля досягнення власних інтересів цинічно підсичували українсько-польське протистояння, інспірували загострення конфлікту, аби було легше опанувати окуповані ними території.

Період Другої Світової війни не вніс нічого нового у політичну практику польських шовіністичних угруповань, передовсім у зонах суміжного проживання українців та поляків. Цілком виправдано екстраполювати характеристику, яку дав сучасний польський історик др А.Фрішке позиції польських політиків II Речі Посполитої на добу 19391945 рр.: “На польському боці... домінували антиукраїнські погляди. Існувало усвідомлення того, що українці прагнуть відірвати від держави кілька воєводств, а отже, загрожують існуванню Речі Посполитої. Однак щодо українців, як на мене, дуже вагомим був психологічний чинник. Поляки побоювалися німців та росіян, але й шанували їх. Стосовно українців такої поваги бракувало. Їх не вважали повноправним народом і потроху зневажали. На війну з українцями дивилися не як на війну із повноправним суперником, а як на придушення бунтівників. Глибоко вкоренилася запропонована націонал-демократами теза, що українці не є окремим народом, а лише етнографічною масою, що нею тільки внаслідок німецької та більшовицької підтримки керує “українська партія”. Цю партію треба поборювати, а маси поступово втягати під польський культурний вплив. Диво дивне, чому із такою впертістю українцям відмовляли в праві називати себе саме таким словом, примушуючи до використання відкинутої ними назви “русини”. [...] Офіційна державна політика мала репресивний характер, як щодо еліт, так і щодо простого люду. Було обмежено їхні культурні права, ліквідовано українські школи, на зміну яким прийшли двомовні чи польські, українських селян кривдили при розподілі усуспільненої землі, на східних межах розбудовувалися осередки ополячування у формі військової колонізації. Основою державної політики щодо українців, таким чином, стало обмеження і стримування їхнього національного розвитку”. Польське політичне керівництво, яке значною мірою перебувало підо впливом ідей націонал-демократів, у питанні стосунків з українцями дотримувалося принципу status quo ante bellum. Однак, ці прагнення наштовхувалися на протидію західних країн, передусім Великобританії, зацікавленої у діяльній участі Радянського Союзу в боротьбі проти гітлерівської Німеччини; пізніше територіальні домагання Й.Сталіна підтримав Ф.Рузвелт, який прагнув досягти домовлености про участь СРСР у війні з Японією.

Польща після початку воєнних дій між Німеччиною та СРСР у червні 1941 року опинилася в одному союзницькому таборі з країною, яка взяла участь у її розчленуванні два роки перед тим. Наполягання уряду ґенерала В.Сікорського дратували Й.Сталіна, тому контакти СРСР з польським еміґрантським урядом були остаточно розірвані після того, як той підтримав міжнародне розслідування Катинського злочину – розстрілу полонених польських офіцерів. Відтоді радянське керівництво починає працювати над створенням підконтрольних Москві польських збройних сил, за допомогою яких пізніше, у 1944 році, приводить до влади в окупованій Радянською Армією Польщі колаборантський комуністичний режим. Еміґраційний уряд не міг протистояти цьому процесові, західні союзники змушували його дотримуватися лояльности щодо СРСР. Ялтинська конференція визначила кордоном між Польщею та СРСР лінію Керзона із незначними змінами. Радянський Союз не мав наміру випускати Польщу та інші окуповані під час Другої Світової війни країни із зони свого впливу. Керівник Польської Робітничої партії Владислав Ґомулка однозначно заявив, що “одного разу взятої влади ми не віддамо ніколи”. У Польщі, як і в інших країнах комуністичного блоку, з успіхом була застосована “тактика салямі”. Дійсна влада у країні належала радянським колаборантам Б.Бєрутові, В.Ґомулці, Я.Берману, Р.Замбровському, Г.Мінцові та керівникам силових структур – міністрові громадської безпеки С.Радкевичу та маршалові М.Роля-Жимерському. Саме вони інспірували кривавий терор проти прихильників Польської Селянської партії, опозиційної комуністам, і брутально сфальсифікували підсумки виборів 1947 р. У 1948 р. у Польщі встановилася монопартійна диктатура Польської Об’єднаної Робітничої партії. Польські комуністи почали непримиренну боротьбу з “класовими ворогами”, Церквою і навіть національною пам’яттю, прирівнявши варшавських повстанців та вояків АК до гітлерівців. Але, щоб “підсолодити” польській громадськості брутальну гіркоту “радянізації”, вони вдалися до маніпулювання атавістичними упередженнями і стереотипами, жертвами яких стали передовсім польські громадяни українського і гебрейського походження. Дуже швидко польські комуністи осягнули мету довоєнної екстреми – перетворили Польщу у практично мононаціональну і моноконфесійну державу.

В українському політикумі періоду Другої Світової війни, катастрофічно ослабленому сталінськими та гітлерівськими репресіями, виникло утопічне, абсолютно неймовірне переконання, що внаслідок взаємного поборювання два тоталітарні чудовиська ослабнуть настільки, що на просторах України виникне ситуація, аналогічна становищу після Першої Світової війни, і треба готуватися, аби знову не змарнувати шансу. В очікуванні Третьої Світової війни було зігноровано той факт, що українську позицію треба буде якось узгоджувати зі складним геополітичним контекстом, адже в міжнародній політиці зважають на інтереси великодержав, а не на моральні чи етичні чинники. Відповідальність за здійснювану українським некомуністичним рухом опору у Галичині та на Волині національну політику значною мірою падає на керівництво нелеґальної ОУНУПА, у 1943 році трансформоване в Українську Головну Визвольну Раду, куди були залучені різні політичні угруповання, а не лише бандерівське крило націоналістичного руху. Влітку 1943 р. антипольська діяльність УПА сягає піку. Хоча немає документальних свідчень про планомірний характер операції, спрямованої на “етнічне очищення” Волині та Галичини, але характер подій дозволяє судити, що на місцеве польське населення чинився цілеспрямований тиск, щоб примусити його перебратися на етнічно польську територію. Через цілу низку обставин ця акція набула вкрай брутального вигляду. Насамперед треба згадати безкомпромісність сторін у вирішенні проблем державної приналежности спірних територій. Жорстокість конфлікту детермінована його конфесійним забарвленням та особливостями “селянської війни”, коли на чисто військові аспекти накладаються архетипи ненависти, готовність і брата вбити “за земельку”, а то й просто сусідські порахунки, тамовані за часів твердої влади.

Після приходу Радянської Армії та повторної радянської окупації УПА продовжує партизанську війну, розпачливу і безнадійну, коли зважити на розмах і жорстокість сталінського терору, спрямованого проти населення Західної України. Опір радянізації триває до кінця 40х років і остаточно вигасає на початку 50х. Після відновлення кордону між СРСР та Польщею по лінії Керзона УПА також веде партизанську боротьбу в “Закерзонні” – польських прикордонних теренах, населених українською меншиною. Українське підпілля намагається боронити земляків від нападів війська, служб безпеки, польських антикомуністичних формувань, банд кримінальних елементів без окресленої політичної приналежности. У 1947 р. комуністичний уряд Польщі завдає УПА смертельного удару: все українське населення брутально депортують на здобуті від Німеччини території, розселяючи його так, аби безповоротно порвати усі громадські, сусідські, ба навіть, родинні стосунки. У такий спосіб поляки досягають “остаточного розв’язання” проблеми української меншини.

У роки радянсько-німецького військового протистояння Радянський Союз знайшов у поляках Західної України мимовільного союзника. АК та польські громади тісно співпрацювали з радянськими партизанами, постачаючи людей, харчі, інформацію, в обмін отримуючи зброю і підтримку при здійсненні нападів на українські села та загони УПА. Польське антикомуністичне підпілля було змушене лояльно ставитись до “союзника наших союзників”, а у більшості випадків у нього просто не було виходу, оскільки польські поселення опинилися у щільному вогненному колі, вирватися з якого можна було тільки у вигнання. Вигнанці пізніше жорстоко мстилися, вдаючись до принципу колективної відповідальности, на українському населенні Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини. Червоні партизанські загони, керовані офіцерами спецслужб і таємної поліції СРСР, часто провокували міжнаціональні конфлікти, пізніше цю сумну традицію широко практикували спецпідрозділи Міністерства внутрішніх справ СРСР. Метою цих заходів була дискредитація націоналістичного руху та позбавлення його підтримки місцевого населення. Масовим було проникнення аґентів радянської політичної поліції у підпільні українські організації та вербування таємних співробітників із числа місцевого населення.

Інший провокативний чинник – нацистська Німеччина. Український націоналістичний рух цікавив нацистів лише як виконавець їхніх планів. Усі спроби самостійної діяльности негайно обривалися. Німецький окупаційний режим продемонстрував зразки виняткової жорстокости в обходженні з цивільним населенням та військовими бранцями. Саме він створив сприятливе для нечуваних жорстокостей психологічне тло.

Характеризуючи обставини загального характеру, ми, поза контекстом історичних подій, не можемо також забути і про психологічні механізми формування та функціонування стереотипів. Нерідко українців сприймають у дусі своєрідного расизму – всі на один копил, записуючи на конто національного сумління злочини, вчинені суспільним марґінесом, який існує, прецінь, у всіх народів, за всіх обставин. Між тим, побутову злочинність, патологічні кримінальні нахили, задоволені в умовах тотального світового конфлікту, належить відрізняти від свідомої політичної волі. Через вищий рівень освічености, наявність широкого кола кадрів адміністраторів та військовиків поляки були значно краще організовані, а отже, діяли цілеспрямовано, у рамках певних механізмів. Українці при всіх конфліктах втрачали насамперед нечисленну еліту, що одразу відгукувалося розростанням сектора хаосу. Розгрібаючи гори фальшувань, напівправд і маніпуляцій, ми завше мусимо пам’ятати про цей контекст.

Після взаємопереселення людности та депортації польських громадян українського походження в рамках операції “Вісла” польсько-український конфлікт переходить з “гарячої” фази у стан “холодної війни”. Хащі минулого ми починаємо прорубувати лише сьогодні. Знадобиться ще багато років праці над джерелами, зусиль широкого кола істориків з обох боків, аби на засадах демократії, толерантности, пошани до прав людини випрацювати прийнятну для обох народів концепцію історичного минулого. Будемо сподіватися, що книга конфліктів між українцями і поляками невдовзі закриється назавжди.