Ян ПрокопЧи варто бути відособленим?Дехто каже, що вчені, письменники та митці є громадянами універсальної республіки духу, а відтак не мусять перейматися реальною вітчизною. Послідовно тримаючись такої позиції, ми побачимо, що, приміром, романтична традиція, яка обстоює потребу служіння нації, – це локальне польське дивацтво, з якого потрібно чимшвидше виборсатися і стерти його навіть із пам’яті. Отже, з одного боку, універсалії, найвищі сфери людського духу, а з іншого – кумкаючі "польські жаби"? Загальне, – зрештою, як безумовно позитивна цінність, – виступає проти особливого, яке трактується неґативно. Це, певною мірою, є травестацією пари: своє – чуже. Своє, отже, буде відсталим і дещо варварським, тісним і парафіяльним, таким, що обмежує розвиток особистости; чуже ж видаватиметься країною абсолютної свободи, визволенням задля майбутнього. Хтось би здивувався, що творці духу втікають від ложа набридливої бабці вітчизни, щоб полинути у простори універсальности, які не потребують аж такого служіння... Зрештою, це питання про відповідальність та обов’язок особистости. Зв’язок із нацією не є расовим чи біологічним, він не змушує до видової солідарности, натомість він є свідомо прийнятим обов’язком віддачі найближчим, або вужчій людській спільноті. Задовольнив він закорінену в людській природі потребу вітчизни, чи вкорінености (не можемо ж ми жити всюди й ніде), потребу власної екологічної ніші. А відтак закорінив нас у певній культурі, навчив мови батьківської, наділив осібним – нашим власним – минулим. Закорінив в ідеї угоди між поколіннями, і це ґарантує тяглість людської спільноти і те, що спільнота не розпадеться після нашої кончини, а існуватиме і розвиватиметься для наступних поколінь. Стосується це, зрештою, не тільки нації, але так само й інших типів спільнот, вужчих чи ширших, які перетинаються, переходять артикуляції національні... Ми відповідаємо за збереження і розвиток отриманої спадщини, яку можемо піднести або занедбати, злегковажити й відкинути. Це щось на кшталт талантів із євангельської притчі. Тому що народ є не тільки власником і споживачем нагромаджених багатств, але, до певної міри, і їхнім повірником... Момент своєрідної трансценденції – подолання кордонів у дусі співпраці – повинен обов’язково бути, щоб любов до батьківщини не зациклилась і не перетворилась у тваринну оборону території від сусідів, на яких дивляться як на ворогів. Коли звернемося до християнства, то побачимо, що батьківщина це щось таке, що ввірене нам разом з обов’язком помноження – також і для людської спільноти. Любов до ближнього чинна не тільки поміж конкретними людьми, але й поміж народами. Це видається тривіальною банальністю, але коли ми хочемо усталити ієрархію пріоритетів, коли хочемо твердо триматися в конкретних справах фундаментальних засад природного права без огляду на вужчі інтереси ближчої спільноти, відразу ж з’являються складності, вирішити які є спокусливо в дусі моралі Кало. У світі рації сторін є настільки заплутаними, що найпростіше визнати власну – right or wrong, my country: це, власне, і є "рація стану", себто державні інтереси, якими керуються політики. Фрідріх II, король Пруссії, дозволяв собі цинічну відвертість: "Не пробую боронити політику, яку усталений звичай управоможнив аж до нині. Висловлюю тільки приводи, які, на мій погляд, змушують кожного владоможця чинити згідно з практикою, що узаконює обман і насильство..." Очевидно, що попри виголошення декларацій в дусі примирення, благо власного народу видається нам чимось конкретнішим і очевиднішим; благо загальне, понаднаціональне, істина, кривди, страждання інших – що це за туманна абстракція! Метою польських месіаністів мала бути християнізація міжнародних стосунків, щоб сформульована Фрідріхом II політична позиція була відкинута і засуджена. Що ж можемо сказати з цього приводу – сто п’ятдесят років опісля –ми, свідки війни в Боснії? Ця плутаниця кордонів та мурів, у яких заплутуються і об які постійно так болюче раняться народи, спонукає декого до заперечення самої засади поділу людства на нації, арґументуючи це так: якщо такий поділ є джерелом стількох бід, то чи не варто відмовитися від ототожнення себе з якоюсь певною спільнотою, виховуючи людей в дусі громадян землі, без почуття національної окремішности, яка робить смертельними ворогами сусідів з того берега... До тих шляхетних арґументів додається згаданий на початку арґумент взивання до всезагальности, маємо ж, прецінь, жити задля універсальних вартостей, а не задля парафіяльного партикуляризму напівдиких племен, засліплених своїми варварськими звичаями... Універсалізм ототожнюємо в такому випадку з цивілізацією, а партикуляризм із варварством. Ми надто спрощуємо ситуацію, коли забуваємо, що до всезагальности ми, крок за кроком, підходимо через менші спільноти, починаючи від сім’ї, почерез локальні спільноти до нації, а відтак до Сім’ї вселюдської. Всезагальність – це єдність багатьох окремішностей, які походять із менших світів, а не натовп самітників або мурашник, зібрання подібних і взаємозамінних у тій ідентичності особистостей. Католицька Церква універсальна власне в цьому розумінні, вона проповідує Євангелію всім, хоча не заперечує індивідуальної відмінности, пропонує надпартикулярні підходи – святих Церкви Вселенської, а не тільки святих національних, – однак доволі часто її звинувачують у протидержавних чи протинаціональних інспіраціях та у ватиканському імперіалізмі... Цю вселенську, всезагальну Церкву державна влада чи ідеологи націоналізму прагнуть, причому небезуспішно, використовувати яко знаряддя супроти окремішности, чи яко державну реліґію, на кшталт античних державних культів. Чи ж мали б ми відкинути вужчий патріотизм на догоду вищій ідеї – універсалізмові? Чи можна ставити питання: або – або? Чи ця дилема є хибною і надуманою? Ті точки, від вужчого партикуляризму до щораз ширшої універсальности, попри те, що вони не позбавлені певного напруження, не є все ж таки вибором поміж добром та злом, можна і потрібно їх узгодити, адже ж відомо, що особистість потребує конкретного ґрунту, заки виросте до члена загальнолюдської Сім’ї... Відомо – з теорії – що неможливо реалізувати універсальні засади, ущемлюючи особистість, порушуючи її право на власну національну спільноту. Важче визнати на практиці, що наші інтереси не стоять найвище в ієрархії цінностей. Іншими словами, що в міжнаціональних стосунках маємо прагнути радше до примирення, навіть ціною пожертви, ніж до нав’язування, всупереч справедливості, власної думки. Християнська етика вчить нас визнавати вину. На жаль, у випадку конфлікту, попри вербальні декларації, доволі рідко ми визнаємо свою вину чи вибачаємо своїм ворогам. Відоме формулювання у зверненні польських єпископів до німецьких –"вибачаємо і просимо вибачення" щось не дуже сприйняли публіцисти і політики, які апелюють до християнства. Натомість частіше чуємо нині заклики до ескалації претенсій та до реституції. Після комуністичного панування, зорієнтованого на інтереси радянської імперії, а не на загальне благо поляків, голоси ці не є чимось дивним, хоча тут потрібно абстрагуватися від нашої кривди і... комплексів. Іншою проблемою буде жваво обговорюване нині питання переходу від простої польськости до освіченої европейськости. Попри все, однак, це не є кроком від партикуляризму до універсалізму – Европа це не Всесвіт – а просто інший вид партикулярної спільноти. Йдеться переважно про Европу, принциповим актом якої є не запровадження християнства, а відвернення від християнських засад; про поствольтеріянську Европу лібералізму XIX століття, зрощену на просвітницькому культі Розуму; про Европу, яка пишається звільненням особистости від цілого ряду дотогочасних зобов’язань (пермісивне суспільство, базоване на цій пермісивності – свободолюбній поблажливості – чи праві на аборти, на евтаназію тощо), яка тріумфує на полі технології, немов учень чорнокнижника, якому слухняний геній підносить все нові і нові здобутки матеріалістичного поступу. Залишаємо, отже, польськість, сповнену різних вад, претенсій до світу, провінційности, сарматської мегаломанії тощо, однак зроджену реліґійною вірою, хоча напевно просякнуту бароковою театральністю та мільйоном інших слабостей, – зроджену, отже, традиціями Европи передпросвітницької, ще християнської. Таку ото польськість маємо втратити задля модерного ідеалу. Замість давнього протиставлення добра і зла, маємо вибір поміж модерністю та рустикальністю, перше з позитивним підтекстом, друге – з неґативним. Маємо вибрати модерність, дуже тонко обезбожену, побудовану – яко на найвищій цінності – на матеріальному добробуті. Подібну европеїзацію рустикальної, клерикалізованої, сарматської Польщі вже свого часу пропонували комуністи епохи малої стабілізації, епохи передберезневого Ґомулки. Коли не вдалася спроба "перекування душ" на радянський кшталт, було зроблено спробу зламати опір суспільства інакше, підкопуючись під реліґійні основи національної свідомости, окреслені кардиналом Вишинським з нагоди тисячоліття Хрещення, та впроваджуючи паростки західноевропейського споживацтва. В цьому напрямку йшла пропаґандивна кампанія, публіцистика Кшиштофа Тепліша, чи Анджея Васілевського, та й, зрештою, середовища "Політики". Боротьба прореформаторського крила партії (закостенілі догматики нерозумно трималися за класичну модель ленінського тоталітаризму) з ретроґрадами мала би скінчитися прийняттям Польщі до кола освічених европейців, перед тим, щоправда, потрібно було позбутися анахронічних ідеограм романтичного мучеництва та героїзму. Відтак душею поляка заопікувався вольтеріянський, раціоналістичний ангел разом з фанатичним аґентом Ватікану, а як з’ясувалося згодом, цей аґент був ще й прямим нащадком національного фашизму. Той проєкт прищеплення просвітницької европейськости – при збереженні монополії номенклатурного ПНРрівського істеблішменту – зазнав пертурбацій внаслідок внутріпартійних суперечок у березні 1968 року. Однак пізніше до нього повернувся махровий комуніст Ґєрек, щоб перервати тяглість національної спадщини, побудованої на традиційній символіці: традиційний польський універсум повинна була замінити масова культура без ґрунту і без коріння, яка за допомогою масмедіа пропаґувала попсу і за допомогою телебачення Мацєя Щепаньського нав’язувала моделі успіху, а не жертовности, вдалої кар’єри, а не героїки. Наївні тішилися перемогою лібералів у Політбюро: бо, мовляв, вже не вимагають наслідувати Павку Корчаґіна і толерують культ Бітлів. Однак ці поступки означали те, що замість старих скомпрометованих чинників виступили нові формації і нова зброя. Молодь повинна була тепер ототожнювати себе з зірками рокових груп, щоб післясталінський вакуум не призвів до появи вже забутих тіней, щоб вона не забивала собі голову Лукасіньским, Травґуттом чи о.Кольбе. Той проєкт радикальної перебудови польської етнічної маси, яка мала б затужавіти в новій формі, несподівано знайшов собі продовжувачів після 1989 року, а може, радше, залучив наново – після визнаних за короткочасні внутрішні непорозуміння подій березня 1968 та грудня 1981 років – колишніх товаришів? Пам’ятаймо ж, що – може, за інспірацією Боя та Слонімського? – пророком духовної модернізації і виразником дезинфекції польської халупи був – уже в часи передберезневої малої стабілізації – Кшиштоф Т. Тепліш у "Мітологічному сеансі" (1961). На питання про самоідентифікацію поляків він відповідав так само, як і переважна більшість нинішніх адептів европеїзації. Сьогодні ж бачимо, що основні аспекти і світоглядні ґрадації, присутні в текстах Тепліша, особливо не змінилися: формація просвітницька, раціоналістична й антихристиянська, очевидно атеїстична і споживацька, – збудуємо, всупереч Богові, кращий світ, – стикається з християнством, яке трактується як апологет колишнього, назавжди втраченого світу – світу, "де розум спить" і де, тим самим, "правлять злії сили", очевидно, ірраціональні демони фашизму, націоналізму та антисемітизму. Тепліш пише: "Живучість змісту та ідеограм, пов’язаних з польською патріотичною одержимістю, в нашій традиції є наслідком невдоволености. У націй з тривалою традицією державности, для яких поняття втрати незалежности, окупації чи поділів є практично невідомим, національні почуття набувають, у міру розвитку цивілізації й універсального сприйняття світу, щораз менш зобов’язальних форм і врешті-решт стають декоративністю (...) Нетривалий двадцятилітній міжвоєнний період, перерваний, до того ж, двома періодами посилення патріотичної фразеології – війною 1920 року і зростом фашистівських тенденцій у тридцятих роках – не міг привести до якихось помітніших переоцінок у цьому напрямку. Національному марнослів’ю опиралися, властиво, тільки два середовища – верства політично свідомого і перейнятого проблематикою соціальної революції пролетаріату та верхня верства інтелектуальної еліти. Їхні несміливі голоси, що закликали по-новому, раціоналістично сформулювати польський патріотизм, витягти його із сфери фразеології, наповнити його цивілізаційним сенсом, наштовхувалися, як правило – і суспільно, і цивілізаційно – на опір більшости, яка й надалі живилася традиційним світоглядом (...) Якщо визволення від мітів, їхня секуляризація, є ознакою суспільної зрілости, то задля істини варто не оминати питання, наскільки зрілим було суспільство, найглибшою засадою якого впродовж тривалого часу був міт героїки." Знову, відтак, задаємо собі питання про нову форму польськости. Одні прагнуть вдихнути в пасивну "етнічну масу" дух просвітницької, вольтеріянської, ліберально-лівацької Европи, хоча й уже вільної від специфічно східних рис ленінського комунізму, які виявились абсолютно непридатними для успішного "перекроювання душ", отже, ленінський експеримент однозначно потрібно закінчити! Інші повертаються до традиційних поглядів, воскрешаючи передвоєнний і воєнний – лондонський і АКівський – пантеон. Можна побоюватися, що давній польський універсум не вдасться відтворити після ПНРівської гіпотермії, – насильно репродукований і стимульований різними національно-реліґійними церемоніями, він щораз частіше сприймається як марнослів’я маніпуляторів, може й далі бути осміяним та спрофанованим. А відтак, унаслідок цього, потрапимо в духовну порожнечу, де мешкають різні потвори та упирі, оскільки – як застерігав Новаліс – "Wo keine GЪtter sind walten Gespenste..." Однак чи не варто пошукати інших шляхів, незважаючи на те, що такий помисел розсмішить "реальполітиків"? Тим іншим шляхом могло б бути перенесення національної ідеї з біологічної площини національного егоїзму у площину моральних зобов’язань, а отже, й боргу не тільки супроти одноплемінців, але й супроти інших – чужинців, а навіть і ворогів. Це могло б вивільнити в національному почутті sui generis харизму місії. І хоч окреслити ту місію доволі складно, але вона полягає, мабуть, і в пропаґанді цивілізації примирення – християнських зразків культури – на сході. Попри пам’ять про кривди і почасти слушні претенсії до західних чи східних сусідів, суттєвішим було б усвідомлення виклику, перед яким ми власне опинилися. Суть його, з одного боку, в тому, що ми маємо відбудувати країну, знищену комуністами дощенту, до моральних та економічних фундаментів (причому не можна оминути особисту, індивідуальну відповідальність конкретних осіб за ту розруху!); а з іншого боку, в піднесенні місії Польщі на сході. Так ірландські монахи християнізували сплюндровану варськими нашестями Европу. Якщо ми визнаємо гасло gesta Dei per polonos, то треба вважати, щоб не впали в пиху наші земляки, схильні як до мегаломанії, так і до надмірного самоїдства. Натомість закликаю до перебудови порядку цінностей у сприйнятті нації. Намагаємося зберігати ідентичність, коли віримо, що можемо дати світові те, чого не може запропонувати ніхто інший. Отже, ми виставили на наших національних прилавках рідкісний товар, без цього раритету людство було б убогішим, для цього власне і варто напружуватися і залишитися поляком. Інші народи теж посідають цінні рідкості, загартовані працею і стражданням, тож ми тут не виняток, без перебільшення: вільні серед вільних, рівні серед рівних. Кожен народ має якусь функцію, якусь місію. Звучить це патетично, але не є аж настільки патетично: кожна спільнота існує з якоюсь метою трансцендентною, зовнішньою, а не тільки підтримує свою екзистенцію чи розростається, борючися за існування з суперниками, як кукіль. Як кожна людина підтримує своє фізичне існування і розвивається задля служіння чомусь трансцендентному, значно більшому від себе... ближнім і Богові. Якщо ж будемо – зрештою багато хто так робить, – базувати національне виховання на збудженні егоїстичного (ця нещасна "рація стану") інстинкту самозбереження групи, настроєної проти чужих, а не на мотиваціях вищого плану, себто будемо поляками-проти – "німецької навали" чи "московської орди", – а не для виконання вищих завдань, подекуди, підкреслюю, безкорисливих, – то спричинимо деґрадацію національного почуття. Воно перетвориться у тваринну ксенофобію, а з іншого боку, – якщо існуватиме тільки форма колективного егоїзму – наслідком буде, при настанні кращих матеріальних умов, національне відступництво на кшталт ibi patria ubi bene. Згадуючи ірландських монахів, я не закликав повернутися до раннього середньовіччя. Шкідливою ілюзією є ідеалізація "століть віри". Християнство було тоді добрим зерном, притлумленим поганською уявою, магією, дикістю примітивних германських, слов’янських та інших завойовників. Просвітництво, про яке я говорив чимало недоброго, значною мірою, однак, спричинилося до очищення християнства. А все ж Европа першою прийняла християнство і місію проповідування Євангелії поміж народами; попри викривлення та слабкості, тут було зроблено важливу спробу перенести засади віри в суспільне життя. У тій Европі, попри викривлення та недосконалості, зросла наша батьківщина. Тепер вона стоїть перед проблемою, як відповісти на виклик секуляризації, що йде із Заходу, хоча і не з його найглибших, християнських джерел. Отож, чи можна повернутися до християнського коріння Европи, не повертаючись до вже неактуальних форм, у яких часто відображається деформована людською практикою віра Церкви? А як тоді погодитися із nova et vetera? Після надій та ілюзій соборного aggiornamento, після надій та ілюзій дуже крихкого та поверхового, як виявилося, ralliement’у інтелектуалів та мас під гаслом "Церква, лівиця, діалог"?... Ця спілка розпадається на наших очах, однак що ж її замінить? Хрістофер Доусон у "The Crisis of Western Eduсation", книзі, виданій тридцять років тому, але дуже важливій для Польщі з огляду на міркування про "технологічний порядок", що загрожує людині, каже: ми визволили сили, якими не зможемо опанувати, тоді як християнство, яке століттями було основою нашої етики, атакують не тільки тоталітарні ідеології, але і цивілізація споживання, породжена лібералізмом XIX століття. Отож, Доусон проголошує необхідність повернутися до християнських засад у вихованні. Виховання не може бути невтральне, воно повинне пропонувати молоді опору та орієнтири у часи падіння авторитетів. Процес раптової секуляризації, відхід від реліґійних зразків поведінки призводить до того, що ми не знаходимо відповідей на актуальні питання, які ставить перед нами дедалі швидший технологічний поступ. Звертаючись до християнства як до шляху виходу із прірви, Доусон говорить, що слід повернути справжнє значення поняттю Божого Народу: ми не є ні французами, ні анґлійцями, які випадково стали християнами, ми є, радше, християнським Божим Народом, волею випадку будучи анґлійцями чи французами. Може, це варто було б дещо скориґувати: як приналежні до Народу Божого, ми, з волі Божої, є також і анґлійцями чи поляками, оскільки існуємо як конкретні люди, окреслені фізично (блондини, заїки чи горбані) та духовно певною культурою (французькою, суахілі чи польською).Тільки в цій конкретній формі, а не інакше, ми можемо реалізувати свою приналежність до Народу Божого, який складається з безлічі інших народів, що почують проповідь Благої Вісті... Переклад Олеся Пограничного |
ч
|
|||