Ігор ШевченкоПольща в історії УкраїниI Конфлікти поміж Польщею і Руссю, які відбувалися на території, що нині становить східну частину Польщі та західну частину України, сягають у минуле мало не до тих часів, відколи збереглися писемні пам’ятки цього реґіону. Під 981 роком “Повість минулих літ” повідомляє про відвоювання у поляків Володимиром Великим простору, званого Червенськими городами. 1018 року Болєслав Хоробрий, майбутній польський король, включився у боротьбу за Володимирову спадщину; на певний час він захопив Київ, однак урешті-решт його військо було звідтіля вигнане. У період феодальної роздроблености на Русі та в Польщі Галицьке і Волинське князівства, які перебували у близьких стосунках із Мазовецьким князівством, були втягнуті у внутрішньопольську боротьбу. Під час цих сутичок перший галицько-волинський князь, Роман Мстиславич, загинув 1205 року у битві під Завіхостом. Ці давні події були радше окремими епізодами. Польська експансія на Русь почалася, по суті, лише у 1340 році; пізніше вона тривала безперервно до середини XVII століття, поляки почали відкочуватися назад лише у вісімдесятих роках того ж таки століття. Значна частина української території, включно із більшістю земель на захід від Дніпра, залишалася у складі давньої Речі Посполитої до часу другого поділу Польщі у 1793 році, а деякі землі, як-от Волинь, аж до третього поділу у 1795 році. Експансіоністичну політику на цих теренах провадила не сама лише Польща. Аналогом польського натиску на схід, який розпочався у середині XIV століття, а на території Білої Руси навіть іще перед тим, був натиск на південний схід, до якого вдавалося Велике Князівство Литовське, що виникло у середині XIII століття. Князівство це було державою етнічно неоднорідною, населення його складалося як із литовців, так і русичів. Скажімо, осідок першого могутнього литовського володаря Миндовґа (Міндауґаса) – Новгородок (білоруська форма: Навагрудак) – знаходиться у Білорусі. Коли б Польща та Литва залишились окремими державами, ми зараз напевне досліджували б історію воєн між ними за владу над Руссю. Однак сталося інакше, і укладена у вісімдесятих роках XIV століття польсько-литовська унія запобігла конфліктові, який власне зароджувався. Ми найкраще зрозуміємо, що трапилося з українськими землями, коли виокремимо у наших міркуваннях три нитки і розглянемо спочатку історію тих територій (поміж ними найважливішою була Галицька Русь), які стали об’єктом суто польської експансії, та були у XV столітті цілковито приєднані до Польської Корони; пізніше, таких територій, як Волинь і частина Поділля, за які Польща й Литва продовжували суперечку упродовж XIV-XV століть; і, врешті, територій, які приблизно співпадають із землями Східної України, правим і лівим берегом Дніпра, які у початковій фазі польсько-литовської унії належали Великому Князівству Литовському. Коли обидві держави з'єдналися тісніше після укладення у 1569 році Люблінської унії, поляки здобули територіальну користь, оскільки Підляшшя та Волинь, а також Київська і Брацлавська землі увійшли до складу Корони. В результаті майже вся Україна опинилася під владою Польщі. Коли у 1323 році помер останній представник галицької династії, львівський трон посів мазовецький князь Болєслав Тройденович, кревний родич галицьких королів. Він прийняв ім’я Юрія та перейшов на православ’я, аби задовольнити місцевих вельмож, котрі й надалі ставилися до нього неприязно. Завдяки йому, окрім вірменів та євреїв, також і католики – поляки й німці – заохочувалися до оселення у містах і були оточені княжою опікою. 1340 року Болєслава отруїли, і польський король Казимир скористався з цієї нагоди, аби леґально успадкувати галицький престол. Однак він не зумів реалізувати своїх намірів, і певний час владу обіймав місцевий боярин Дмитро Детько. 1349 року Казимир захопив Львів і Берестя. Він відкрив ці міста для польських і німецьких купців, а також надав польським землевласникам із прикордоння землі та привілеї на терені Галицького князівства. Так розпочалася польська експансія на схід. Тим часом литовці, здобувши Полоцьк, Полісся та Берестейщину, продовжували за Ґедиміна й Ольґерда (Альґірдаса) експансію на інші руські землі: Сіверську (бл. 1355), Київську (бл. 1360), Волинь і Поділля (1362) – за рахунок татарських володінь. Кілька разів вони зазнавали поразки, але 1394 року Київ та східне Поділля знову опинилися у литовських руках. Експансія литовців на південь тривала до 1399 року, коли вона була остаточно зупинена поразкою великого литовського князя Вітовта (Витаутаса) у битві з татарами над Ворсклою (лівою притокою Дніпра). У 1385 році між володарем Литви, сином Ольґерда Яґайлом (Йоґайля), та Польщею у Креві була укладена унія. Яґайло зобов’язався прийняти католицьку віру (є певні підстави припускати, що перед тим він був православним, чи принаймні обіцяв перейти у православ’я) і одружитися із королевою Польщі Ядвіґою. Литва повинна була поєднатися з Польщею (це було окреслено латинським терміном applicare). 1386 року Ягайло прийняв католицтво і переселився до Кракова. Привілеї, надані після унії литовським боярам, поширювалися тільки на тих з-поміж них, хто перейшов у католицтво, що спричинило дискримінацію православних на всій території Великого Князівства. Внаслідок цього були обмежені у правах також православні руські бояри. Процес “приєднання” Литви до Польщі (це була одна з можливих інтерпретацій Кревської унії) наштовхнувся на спротив Вітовта. 1401 року було досягнуто порозуміння, за яким Вітовт мав стати великим князем литовським і васалом польського короля Яґайла. Цей договір визнавав за Великим Князівством адміністративну незалежність; для Руси це означало продовження практики і прав, які були обов'язковими раніше. Вітовт, однак, централізував адміністрацію Руси, усуваючи місцевих володарів із їхніх князівств. Стосунки між Польщею та Литвою були видозмінені після Ґрюнвальдської битви (1410 рік), в якій литовські та руські сили відіграли істотну роль, допомагаючи полякам подолати орден хрестоносців. У Городлі (на Західній Україні, територія сучасної Польщі) в 1413 році була укладена угода, за якою Польща та Литва визнавалися рівноправними партнерами: великий князь литовський та король Польщі повинні були зберегти свою владу назавше, жоден з них не міг посісти престолу без згоди іншого. Була відкрита дорога до поширення польських впливів на руські землі, які входили до складу Литви. Близько п’ятдесяти родин литовських боярів були прийняті у польські шляхетські родини, але, позаяк вони були католиками, православні члени вищих верств Великого Князівства Литовського опинилися у невигідному становищі. Вітовт прагнув здобути повну незалежність та королівський титул. Він помер у 1430 році під час переговорів про надання йому корони як володареві Литви. План створення литовсько-руського королівства підхопив і продовжував здійснювати його двоюрідний брат і наступник Свидриґайло (Швідріґайля). Власне під час кількарічного бурхливого урядування Свидриґайла розмежування між католиками і православними у Князівстві поглибилося, а на руських землях Великого Князівства Литовського почали проявлятися тенденції до створення окремої політичної одиниці. Свидриґайла підтримували православні, а католики поборювали. В роки його правління поляки напали на західну Волинь і західне Поділля. Суперник Свидриґайла Сиґізмунд Кейстутович віддав Поділля Польщі (1432). Коли Сиґізмунд переміг Свидриґайла у самій Литві, останній спробував відокремити від Великого Князівства Литовську Русь разом з Україною, але безуспішно. Сиґізмунд, аби зміцнити своє становище, мусив зробити поступки на користь прихильників Свидриґайла. У 1434 році православні бояри Великого Князівства Литовського отримали ті ж привілеї та права власности, якими втішалася католицька литовська шляхта; тільки найвищі посади були зарезервовані для католиків. Коли Казимир Яґеллон, яко великий князь литовський, став у 1447 році польським королем, він продовжив політику, спрямовану на збереження єдности вищих верств литовського суспільства. Того ж року він надав литовським боярам привілей, згідно з яким урядові посади у Великому Князівстві займатимуть лише литовці, тобто мешканці Князівства, а Литва матиме кордони, які вона утримувала за часів Вітовта. Згідно із умовами цього привілею східна частина Поділля не могла бути визнана леґально приєднаною до Польщі. Починаючи від 1447 року королем Польщі та великим князем литовським була зазвичай одна й та ж особа, хоча нащадки Яґайла, котрі вважали Велике Князівство родинною дідизною, опиралися надміру тісній унії з Польщею. Вони, скажімо, виступали проти спільних виборів єдиного володаря для обох держав. Однак з часом інтереси Польщі та Литви почали збігатися. Треба було протистояти небезпеці, яка загрожувала з боку Кримського Ханства (воно, внаслідок розпаду Золотої Орди, стало васалом Оттоманської Імперії) та татарським нападам на польські володіння (власне Поділля) й землі Великого Князівства (частину Поділля та інші руські землі). Москва становила загрозу лише для Великого Князівства, яке від початку XVI століття зазнало значних територіальних втрат (у 1514 році воно втратило мало не на сто років Смоленськ, а у 1563 році – Полоцьк, але тільки на п’ятнадцять років). Тим не менше, коли Князівство зверталося за допомогою, Польща надавала її, виказуючи принаймні у цьому єдиному випадку далекоглядність. Західна культура проникала у Литву через Польщу, що призводило до полонізації вищих литовських верств. У шістдесятих роках XVI століття Литва прийняла польську форму правління. Незважаючи на те, що дискримінація православних була практично усунута у 1563 році, православні єпископи і надалі не мали місця у королівській раді. Полонізація проторувала шлях Люблінській унії 1569 року. Укладення її не було легкою справою, оскільки цьому опиралися литовські маґнати, слушно побоюючись втрати незалежности; однак такий договір підтримувала дрібна шляхта, і це вирішило справу. Унія постановила, що відтепер існуватиме одна республіка, спільний сейм, спільна монетарна система і спільний король; однак адміністрація та військо мали залишитися окремими. Землі Підляська, Волинська, Брацлавська та Київська, а отже, більша частина України, стали частиною Польського Королівства, тобто Корони; однак місцеві еліти отримали ґарантії, що руська мова залишиться офіційною мовою, а права православної Церкви будуть шануватися. Люблінська унія становить поворотний пункт у формуванні української національної свідомости, оскільки ця злука прискорила культурну полонізацію православних українців і проклала дорогу для наступу католицької Церкви, найвищим досягненням якої стала укладена у 1596 році Берестейська унія. Люблінська унія також полегшила процес нагромадження багатою польською шляхтою великих ділянок землі на теренах, включених до складу Корони, і прискорила полонізацію української шляхти. Це, в свою чергу, спричинило конфлікт з козацтвом, яке через двадцять років після укладення унії почало становити для Речі Посполитої серйозну проблему. Польська експансія на схід тривала до першої половини XVII століття. У 1603-1618 роках Польща скористалася з труднощів, яких тоді зазнавала Московська держава (період т.зв. Смути). Дворічна окупація Москви польськими військами закінчилася не надто почесно, але Польща пережила свою зоряну мить у 1610 році, коли цар Василій Шуйський потрапив під Клушином у полон до гетьмана Жолкевського. Згідно з умовами укладеного у 1618 році в Деуліно перемир’я Польща здобула Смоленськ, відібраний у Москви в 1611 році, а також Чернігово-Сіверську землю, завойовану Литвою у XIV столітті. Східний кордон Речі Посполитої вже ніколи не виглядав так велично, як власне цього року. Після 1654 року польські володіння на сході починають танути. Богдан Хмельницький переходить у Переяславі під протекцію царя Олексія. У 1654 році Москва здобуває Смоленськ, того ж року царське військо плюндрує Вільнюс. Ані польська шабля, ані дипломатія не зуміли повернути втраченого. Укладена 1658 року в Гадячі угода з козаками була спробою створити альтернативу для вищих українських верств, які не погоджувалися з наслідками прийняття васальної залежности від Москви. Ця угода торувала шлях для створення Речі Посполитої трьох народів, де третім елементом мало стати “Руське Князівство”. Воно мало охоплювати землі Київську, Брацлавську та Чернігівську, а реліґійна унія на цих теренах мала бути ліквідована. Православні представники цих трьох земель мали отримати місця у Сенаті Речі Посполитої; в Україні мали бути створені одна чи дві вищі школи, а лічба реєстрових, тобто визнаних державою, козаків мала сягнути шістдесяти тисяч. Однак ця угода залишилася тільки на папері. Хоча Москва й зазнавала тимчасових поразок, але їм на зміну приходили політичні та військові успіхи. Підписане у 1667 році в Андрусові перемир’я потвердило втрату Польщею на користь Москви не тільки т.зв. Лівобережної України (новий кордон пролягав уздовж Дніпра), але й Києва (тимчасова поступка, “на два роки”, перетворилася на постійну у 1686 році). На території України цей новий кордон поміж Москвою, а пізніше Росією, та Річчю Посполитою залишався непорушним аж до другого поділу Польщі у 1793 році. Це означало, що більша частина Правобережної України (за винятком самого Києва, територій навколо нього на правому березі Дніпра та земель запорозьких козаків) залишалася тереном постійно зростаючих польських культурних впливів і функціонувала у межах польського суспільного устрою, яким були визначені привілеї шляхти та система панщини. Наслідком була подальша полонізація місцевих еліт. У 1772 році, після першого поділу, Польща змушена була поступитися Австрії тією частиною Галицького князівства, яку вона здобула 1349 року, а 1434 року приєднала до Корони. Розглядаючи предмет під оглядом суверенности, можна сказати, що майже чотирисотлітньому пануванню Польщі над цими теренами настав кінець, але польська присутність (як культурна, так і суспільна) була тут і надалі такою сильною, що польська меншина (особливо після адміністративної реформи 1868 року) зберегла своє домінуюче становище у “Галичині і Володимирії”, як офіційно називалися ці області Австрії аж до кінця Першої Світової війни. Цей, вплив на землі Західної України, який тривав понад шість з половиною століть, варто порівняти із 225 роками безпосереднього польського панування на території Правобережної України і мало не столітнім пануванням над Києвом і розташованими на лівобережжі Дніпра землями. Про ці хронологічні відмінності треба пам’ятати, коли ми починаємо аналізувати культурні відмінності на власне українських землях. Але навіть у тій частині України, яка опинилася після 1921 року поза межами Польщі, але входила до її складу у різні періоди поміж 1569 та 1793 роками (території на правому березі Дніпра, включно з Києвом) польська присутність була доволі значною, особливо перед листопадовим і січневим повстаннями. Вона продовжувалася завдяки польському поміщицтву, польській технічній інтеліґенції та польському культурному й торгівельному життю, яке процвітало в Києві та інших українських містах. Перед січневим повстанням великі польські маєтки становили п’ять шостих маєтків цього типу на Правобережній Україні; навіть у 1914 році поляки утримували мало не 50% великої земельної власности, незважаючи на всі спроби царського режиму послабити цю польську станову групу, особливо після 1863 року. Ставлення польських поміщиків України до російських загарбників, котрі на їхню думку урядували частиною історичної Польщі, було неоднозначне. До того ж певна група поміщиків і сполонізованих інтелектуалів виявляли зацікавлення і симпатію до свого “селянського люду” та його звичаїв (т.зв. “хлопомани”). Тим не менше, існувала об’єктивна спільність інтересів польських землевласників і російських чиновників, зокрема, коли йшлося про заспокоєння суспільних заворушень у середовищі переважно українського за складом селянства. Отож, сучасні учені ведуть мову про спілку між царськими військами і польськими поміщиками чи про потенційний польсько-російський кондомініум на території Правобережної України навіть після 1831 року. Польща втратила більшу частину своїх українських володінь після другого поділу у 1793 році. У певному сенсі Україна стала одним із спадкоємців польсько-литовської Речі Посполитої. Коли у період між 1807 та 1812 роками Польща знову з’явилася як автономне державне утворення під назвою Варшавське Князівство, а у 1815-1831 роках як Королівство Польське, утворене на Віденському Конґресі, до її складу майже не входили українські землі. Частину з них – Волинь і колишню Галичину – Польща повернула собі у період між двома світовими війнами, але знову втратила їх майже повністю у 1939-1945 роках. Післявоєнна Польща стала етнічно однорідною державою, і в цьому сенсі вона виявляє певну подібність до Польщі П’ястів; до 1989 року вона також виявляла ряд спільних рис із Конґресовим Королівством. З польської точки зору період поміж 1618 та 1945 роками – це сумний період постійного відкочування на захід східного кордону давньої Речі Посполитої, а пізніше Польщі. Польське минуле Смоленська, Полоцька, Орші, Вітебська, Києва, Житомира і Кам’янця-Подільського майже цілком відійшло в непам’ять. Львів, місто, в якому поляки і польськомовні євреї перед 1939 роком становили більшість населення, зараз є україномовним. Сьогодні російські прибульці, котрих до 1944 року майже зовсім не було у цьому місті, становлять меншину, яка числом багаторазово перевищує кількість місцевих поляків. II Який вплив мало польське правління на культуру України? По-перше, для багатьох членів місцевої еліти воно означало заміну православних і церковнослов’янських культурних вартостей на нові – латинські. Вищі українські верстви не могли вже й надалі звертатися виключно до православної традиції та до православних учень. Те, що авторитет давніх вартостей постійно малів, заохочувало еліту до культурної асиміляції. Мовна та культурна асиміляція супроводжувалася переходом у римо-католицтво. На початку XVII століття українці повністю усвідомлювали цей стан справ. У 1605 чи 1606 році один український письменник у трактаті “Пересторога” (“Пересторога зіло потребная на потомниє часи православним хрістіаном святоє католіческоє Восточноє церкве сином...”) зауважив: “Читаючи хроніки польські, знайдеш про це досить, як поляки українські землі пообсідали, поприятелювавшися з ними [тобто українцями] й царські доньки свої за українців давши, через них свої обичаї оздобні й науку вкорінили так, що українці, увійшовши у зносини з ними, позавидували їх обичаям, їх мові й наукам і, не маючи своїх наук, у науки римські свої діти давати почали, котрі з науками й до віри їх [латинської] призвичаїлися і так поволі науками своїми [поляки] все панство українське до римської віри привели, що потомки князів українських з віри православної на римську вихрестилися, і назвища й імена собі позміняли, немовби не знали, що вони потомки побожних прабатьків своїх. А після того православ’я грецьке озимніло та в погорду прийшло й занедбання, бо ж особи знатних панів, погордивши своїм православ’ям, до урядів духовних приходити перестали, але кого-будь на них поставляли, по волі тільки самої посполитої людини”. У 1610 році Мелетій Смотрицький опублікував "лямент" Православної Церкви на Русі (“Тренос, тобто Плач єдиної святої вселенської апостольської східної Церкви, з поясненням догматів віри спочатку з грецької мови на слов’янську, а тепер із слов’янської на польську перекладений Теофілом Ортологом...”). У цьому “Треносі” Мати-Церква звертається до своїх дітей і, використовуючи складні метафори, порівнює їх із дорогими каменями, які прикрашають її шати. Шати ці втрачено: “Де інші дорогі й рівно безцінні тої ж корони каміння – славні доми руських князів – неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські...?” Автор згадує ще десять княжих родів, а далі пише: “Де попри них інші неоціненні мої клейноди – родовиті, мовлю, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу російського – Ходкевичі, ... Сапіги ..., Паци, Халецькі..., Потії й інші?” Повний список містить ще 31 прізвище, в тому числі таких, які з’являються в історії польської шляхти. Асиміляція значною мірою обмежувалася вищими верствами руського суспільства, однак і ті, котрі перебували на нижчих щаблях суспільної драбини, але мали близькі стосунки із польською культурою, так само мали від неї велику користь. Польська культура кінця XVI століття перейняла усе краще, що було в європейському Ренесансі. Реформаційні течії також були доволі потужними і вчинили значний позитивний вплив не лише у Польщі, але й у Литві та на українських землях. Польські латиномовні поети, як-от Матвій Казимир Сарбєвський, та суспільні мислителі, скажімо, Анджей Фрич Моджевський та Ян Ласький, втішалися у Европі міжнародним визнанням. Деякі польськомовні поети, як-от обидва Кохановські (Ян і Петро), здобули освіту в італійських університетах і творили на рівні найкращих европейських зразків. Для українців Польща стала вікном на Захід. У XV-XVI століттях університетські реєстри Кракова, Падуї, Болоньї та Праги містять багато прізвищ студентів, котрі згідно з краєм походження названі русинами. Професори та доктори філософії “руського” походження з’являються як у Польщі, так і в Італії. За приклад може служити Петро “Рутенус” із Кросна (працював у Кракові), Ґеорґіус Рутенус (Юрій з Дрогобича), котрий був професором астрономії та астрології у Болоньї у 1458-1482 рр., та Григорій Кирницький, православний зі Львова, котрий у 1641 році здобув докторат Падуанського університету. Серед інших особистостей, котрі були дійовими особами польської політичної сцени, згадаймо, для прикладу, народженого у Перемишлі Станіслава Оріховського, видатного публіциста XVI століття, сина польського шляхтича, онука православного попа; він був прихильником унії двох Церков, але не папського імперіалізму, який, за його словами, прагнув обмежити Православну Церкву до “закутка Лаціуму”. Оріховський відверто признавався до свого руського коріння, коли писав: “Ruthenorum me esse et libenter profiteor” та “Roxolania patria est mihi”; у 1531 році він записався до Ляйпцізького університету під іменем “Orzechoffski Russus”. Ясна річ, представники української еліти, котрі діяли всередині системи, але залишалися визнавцями православної віри та руської мови, так само підлягали сильному впливові польської культури. Коли ми читаємо українські вірші, продекламовані студентами Колеґії Петра Могили у Києві 1632 року на честь патрона, чи вірші, присвячені у 1633 році Могилі друкарями Печерської Лаври, то можемо рецитувати їх увголос, вживаючи польські фонетичні форми без жодних змін словника. Стиль цих віршів бароковий та західний; форма деяких з них – сапфічна строфа; слова, окрім тих, які потрібні для рими, або легко можуть бути замінені польськими формами, або ж запозичені з польської мови. У мистецтві та архітектурі українське бароко є локальною видозміною польського бароко. Це легко зрозуміти в обставинах історії контрреформації та реліґійного наступу, який розпочали на східних теренах Речі Посполитої у сімдесятих роках XVI століття єзуїти. Цей наступ полонізації спричинив гостру реакцію частини української громадськості. У суспільній та політичній сфері це проявилося у формі козацьких воєн. У сфері культури – у формі реліґійних полемік та діяльности на користь православної освіти. Деякі полемісти, скажімо, Іван Вишенський (помер близько 1621 року), вживали відносно мало сполонізовану мову (хоча й не цілком вільну від полонізмів) і дотримувалися церковнослов’янської традиції. Реліґійні братства у своїх школах особливу увагу приділяли навчанню грецької мови й підтримували тісні стосунки із патріархом Константинопольським. Варто, однак, зауважити, що це був лише один бік медалі цього культурного процесу. Більшість із числа тих, хто протистояв натискові полонізації та окатоличення, вдавалися до тієї зброї, якої надавала їм власне ця експансія. Цитований вище фраґмент “Перестороги” розпочинається словами: “Читаючи хроніки польські, знайдеш про це досить...”. "Лямент" Смотрицького має чисто грецьку назву “Тренос” і картає тих, котрі перейшли до польського табору, але написаний він бездоганною літературною польською мовою. Ніде використання зразків польської культури не було таким очевидним, як у Києво-Могилянській Колеґії (після 1701 року відомої як Київська Академія), центрі української православної науки. Вплив Академії, яка пропаґувала польський варіант західної культури, тривав в Україні, ба більше, в самій Росії, аж до середини XVIII століття, коли Київ був підросійським уже близько вісімдесяти років, а гетьман Іван Мазепа, людина західної, тобто польської, культури, як і його переможець під Полтавою цар Петро I, уже давно були покійними. Ще у 1740 році київська школа називалася “польсько-слов’яно-латинською”, а всі її найвидатніші випускники та професори – в майбутньому слуги Москви та Російської імперії – або писали польські вірші, або мали великі польські книгозбірні. Симеон Полоцький (Поляцкі) перетлумачив гімн до Богородиці “Акатістос Гімнос” – візантійську поезію у церковнослов’янських шатах – на польську мову у 1648 році, тому ж році, коли вибухнуло повстання Хмельницького. Пізніше він ганив свого брата-уніата за реліґійне відступництво також по-польськи. Стефан Яворський, майбутній митрополит рязанський і locum tenens московського патріарха, мав у своїй бібліотеці польські книги, цитував у ориґіналі твори Овідія періоду вигнання та писав елеґантні вірші польською мовою. Польські вірші Лазаря Барановича були поганими не тому, що він зле знав польську мову, він просто був кепським поетом. У своїх творах Баранович закликав поляків та українців, аби вони перестали воювати між собою і поєднали свої зусилля у спільній боротьбі із турками. Зазвичай, ім’я Теофана Прокоповича асоціюється у нас із похвалами, які він розточував у Москві Петрові I. Однак варто пам’ятати, що цей колишній уніат, випускник Collegium Athanasianum у Римі і професор Києво-Могилянської Академії, писав проповіді польською мовою. Він опублікував вірші на честь перемоги Петра під Полтавою церковнослов’янською мовою, латиною і по-польськи, але безсумнівно, що польська версія була первинною. Когось, не обізнаного із проблемою польсько-українських зв’язків, може подивувати, що цей твір, де очорнюється Мазепа, Петрові I у Києві читали польською мовою. Усі викладачі Києво-Могилянської Колеґії близько 1700 року на лекціях поетики наслідували поезії Кохановського і “польського Горація” (Сарбєвського). І Дмитро Савич Туптало (Димитрій Ростовський), автор славетних “Четьїв Міней” (“Житій святих”), перший том яких був опублікований у Києві 1689 року, і Пилип Орлик, наступник Мазепи і перший український політичний еміґрант, не лише мали колекції польських та латинських книг, але й писали свої щоденники польською та латинською мовами. Схоже виглядала ситуація на Західній Україні у першій половині XIX століття. Коли Маркіян Шашкевич, чільна постать “Руської трійці” та один з перших у Галичині україномовних поетів укладав любовні вірші та листи до своєї майбутньої дружини, він робив це по-польськи. III Так виглядав вплив польського правління на культурні еліти України аж до кінця XVIII століття. А який вплив мала східна експансія на саму Польщу? Деякі польські учені вболівають над експансією, вважаючи, що вона поглинула енерґію, потрібну для побудови новочасної централізованої держави, – цей процес так і не закінчився у Польщі до поділів. Помилковий напрямок розвитку неминуче призвів до розпаду Польської держави наприкінці XVIII століття і загальмував процес формування новітньої польської нації. Ба більше, Польща, поширюючи свої володіння на сході, не була в стані ані розв’язати української проблеми, ані запобігти вибухові козацьких воєн. Не підлягає сумнівові, що вони прискорили падіння Польщі, водночас, до речі, не принісши жодної користи Україні. Тарас Шевченко мав рацію, коли писав: “Правда ваша: Польща впала / Та й вас роздавила”! У суспільних та політичних катеґоріях експансія Польщі на схід причинилася до витворення верстви польських і сполонізованих маґнатів (їх звали “krоlewiatami”), котрі володіли велетенськими латифундіями, ба навіть утримували приватні армії. Єремія (Ярема) Вишневецький, замолоду православний, родич Петра Могили, але великий недруг Хмельницького, був власником величезних маєтків зі столицею у Лубнях, населення яких налічувало 288 тисяч осіб. Інші “українні” маґнати, котрі відіграли помітну роль у польській історії, – Збаразькі, Чарторийські, Заславські й Потоцькі. Могутність цієї верстви була настільки значною, що одному з її членів вдалося здобути польський трон: Міхал (Михайло) Корибут, син Єремії Вишневецького, став королем Польщі у 1669 році. Славетним наступником Міхала був Ян III Собєський; його родина, щоправда, не належала до маґнатських, але була тісно пов’язана із цією верствою і також осіла в Україні – майбутній герой Відня народився у старовинному руському замку Олеськ, володів розлогими маєтностями в Україні, на південний схід від Львова. Позаяк маґнати чинили опір встановленню централізованої виконавчої влади, вони не лишень підточували демократичну практику всередині польської шляхетської верстви, але й протидіяли реформам, завдяки яким Польща могла б перетворитися на одну із модерних держав XVIII століття. Натомість інші польські шляхтичі, котрі володіли маєтностями в Україні, відчували загрозу зі боку парвеню – вихідців із середовища козацької шляхти, які домагалися рівних прав і рівного суспільного статусу. Ця шляхта значно утруднювала розв’язання “української проблеми”, яка виявилася такою вагомою для Речі Посполитої. Під цим оглядом обидві групи (нерідко уродженці чи мешканці України) зробили свій внесок у занепад Польщі. У царині культури український краєвид, населення, історія та мова залишили вагомий слід у польській мові та літературі. До 30-х років ХХ століття нащадки поміщиків, котрі століттями мешкали в українському середовищі, вживали окремий варіант польської мови, званий “polszczyzna kresowa”. Їхні почуття до України напевне схожі до почуттів, які живила анґло-ірландська аристократія щодо Ірландії та ірландців. У польському красному письменстві Україна та українці присутні, починаючи від XVI століття. У часі ця присутність була особливо помітна упродовж двох періодів: за доби пізнього ренесансу та бароко і в добу романтизму. У просторі – майже всі барокові письменники працювали на західній, а романтичні – на правобережній Україні (що є віддзеркаленням календаря польської експансії на схід). Перший період, коли українські мотиви з’являються у старопольській літературі, цікавить нас тут особливо. У ті часи працювали п’ять важливих поетів: Себастьян Кльонович, Шимон Шимонович, брати Зиморовичі (Шимон і Бартоломей) та “перший польський бароковий поет” Миколай Семп Шажинський. Усі вони були поляками, а отже католиками, або прихильниками аріанства. Вони самі чи їхні родичі примандрували із Польщі на захід України, або на прикордонні території. Чотири з-поміж цієї п’ятірки були нешляхетського походження: або зі Львова (Бартоломей Зиморович навіть став бурґомістром цього міста), або –у випадку Кльоновича – із поблизького Любліна. Однак етнічна та реліґійна “інакшість” майже не знаходить відображення у їхній творчості. Поети, за винятком Семпа Шажинського, малюють свої tableaux, широко вдаючись до couleur locale. Вони відчувають, що описують рідний край та співвітчизників: рідні землі (звані "руськими" або "росєйськими"); “руський люд” або Russigenas; Leontopolim sacram, їхню руську столицю, чи навіть руїни Києва та його славні чудами Печери, оспівані Кльоновичем у кількох з-поміж 1800 латинських віршів його “Роксоланії”. Їхні ідилії нерідко були вільним перекладом творів Теокріта із запозиченнями з еклог Верґілія, але ожили завдяки вівчарям та косарям з українськими іменами (Мілко замінив тут Теокрітового Мілона). Вівчарі, граючи на бандурах, забарвлюють свою польську мову українськими словами, як-от соловій замість slowik, цитованими, як вирази із “нашої мови”. Твір Шимона Зиморовича “Роксолянки, себто руські панни” з 1629 року є збірником пісень кохання, де місцевий колорит, місцеві весільні звичаї та українізми у лексиці облямовують ерудовану і по-класичному чарівну студію, написану у давній столиці Польщі, Кракові, молодиком-львів’янином. Реліґійні дискусії тих часів не відображені у творах згаданих п’яти авторів, ми там також не знайдемо і тіні почуття вищости, а тим більше неприязні щодо місцевого населення (як виняток, один раз такий акцент з’являється у Кльоновича стосовно гебреїв). Зовсім навпаки, одна чи дві ідилії Шимоновича засвідчують незвичайну вразливість автора у питанні соціального становища місцевого населення. У своїх “Женцях” він співчутливо змальовує страждання молодих дівчат із українськими іменами, змушених тяжко працювати на полі під наглядом безжалісного та жорстокого назирача. Лише один з наших поетів, Бартоломей Зиморович, дожив до 1648 року, ставши свідком облоги Львова козаками гетьмана Хмельницького та їхніх татарських союзників. Перших і других він описав у ідиліях “Козаччина” та “Руський бешкет”. Щоправда, Зиморович почував відразу до козаків, оскільки повстання Хмельницького було смертельною загрозою для поетового світу, до того ж завдало шкоди його підміським маєткам. Але вирішальними для тону обох ідилій були не реліґійні, тим паче не національні, а радше політичні погляди Зиморовича: співрозмовники у них мають українські імена (навіть притому, що їхня суспільна позиція доволі висока); вони розповідають про злочини, вчинені козаками супроти мешканців Львова та околиць, хоча жертви покликалися на реліґійну та мовну спільність із своїми переслідувачами. Таким-от чином ми довідуємося, що то козаки, жорстокіші за невірних татарів, поглумилися у львівській катедрі св. Юра. На противагу до вищезгаданих п’яти видатних поетів, шостий, котрий у XVII столітті займався Україною, Ян Домбровський, практично незнаний. Єдина докладна інформація про нього – польське ім’я та польські слова, вплетені у його латинські гекзаметри, а також факт, що ми з усією певністю можемо приписати йому принаймні один принагідний твір. Позаяк ця постать має істотне значення для наших міркувань, розглянемо його поезію більш докладно. Невдовзі після 1618 року Домбровський опублікував твір латинською мовою, обсягом близько дев’ятсот віршів, головно гекзаметрів під назвою – “Camoenae Borysthenides” (“Дніпрові Музи”). Ця поема покликана була послужити новопризначеному католицькому єпископові Києва вступом до історії цього старовинного міста (priscae urbis), визначеного столицею єпископату, та історії країни, якою Київ володів у минулому. Домбровський захоплювався мешканцями давньої Руси, котрі наганяли страх на “одягнених у пурпур тиранів”, тобто кесарів Візантії. Він також дивувався сучасникам-козакам, котрих вихваляв за їхні подвиги у боротьбі з татарами, а особливо турками у гирлі Дніпра, і заохочував старожитніх Муз, аби ті славили блискучі осягнення козачі. Домбровський, звичайно ж, знав про існування реліґійних суперечностей, які в ті часи поділяли Русь, і підтримував католицьку Церкву та уніатів; скажімо, він вихваляв Януша Острозького за те, що той “відкинув грецький обряд”. Однак поет називав київський собор св. Софії “шанованою святинею” і радив новопризначеному єпископові, аби той запровадив мир у своїй кошарі. У поемі виступає Старий, як уособлення ріки Дніпра, котрий повідомляє єпископа, що кияни дотримуються старовинних візантійських звичаїв. Тон твору “Camoenae Borysthenides” дуже далекий від висловленої Петром Скарґою зневаги до невчених русинів; поет відчував становище країни та її мешканців – із цим явищем ми вже зустрічалися у творчості обох Шимонів, Шимоновича і Зиморовича. Невідомо, чи Домбровський мешкав коли в Україні, ані якою мірою висловлені ним погляди були типовими. Незважаючи на це, його творчість, поряд із вищезгаданими творами Шимоновича і Зиморовича, дозволяє дійти висновку, що на початку XVII століття деякі представники польської еліти почали вважати Україну рідним краєм, а також, як ми це зараз покажемо, трактувати історію України як власну. У “Camoenae Borysthenides” Домбровського гідний уваги спосіб представлення історії країни, куди вирушав новоіменований єпископ Київський. У цьому творі автор оповідає історію земель, головним осередком яких було це місто, звідки здійснювалося управління. Отож минуле, про яке писав Домбровський, було місцевим минулим. Старий (поет називає його Borysthenius Heros), уособлюючи Дніпро, коротко описує історію давньої Руси, починаючи від леґендарних володарів Києва Кия, Аскольда і Діра, початок Дніпрового оповідання значною мірою повторює “Повість минулих літ”. Однак насправді Домбровський спирається на твори польських істориків, на що вказує інформація у приписках, якими він спорядив свою поему. Там процитовані Длуґош, Кромер і Матей з Мєхова, але головним “провідником” є Матей Стрийковський. На підставі цих джерел та власної уяви Домбровський уклав послідовність подій, створивши конструкцію, котра випередила (ба навіть “покращила”) ряд ідей, які витворили історичну концепцію Михайла Грушевського. У початковий період київські “монархи” управляли “сарматами”, підпорядкувавши собі північне плем’я, зване латиною Moschi (тобто московити), а також нападали на Візантійську Імперію. Домбровський порівнює княгиню Ольгу із Орлеанською Дівою. Володіння київських монархів сягали ріки Віслок на заході та холодних вод Волги на сході. Пізніше кияни були переможені татарами, котрі поширили свою владу на всю країну; подальша експансія татарів у західному напрямі була стримана поляками. Власне цими часами треба датувати початки козаччини. До Києва повернулися руські князі. Найдостойніший із них, Даніель (Данило) з Галича, отримав корону і титул “Короля всієї Руси” з рук папського леґата. Відразу після цього (для нас занадто швидко й несподівано) говориться про Острозьких, “істинних нащадків Данила” (Danielis vera propago), та про князів Заславських, які повинні були б разом із Острозькими та князями московськими походити від “Ігоря” Рюриковича, князя середини Х століття. (Мова йде власне про Острозьких і Заславських, котрі жили у XVI – на початку XVII століть, відступництво яких від православної віри гірко оплакував Мелетій Смотрицький у вищезгаданому “Треносі”, опублікованому за вісім років до поеми Домбровського). Після цього відхилення, метою якого було підтримати історичні амбіції сучасних йому місцевих маґнатів, наш поет повертається до Данила з Галича і його сина Лева. Їхній рід панував у Києві близько сорока років, до часу здобуття міста литовцями. У поемі цей здобуток приписаний Ґедимінові, але Домбровський згадує також про інших литовських володарів – Ольґерда, Вітовта, Свидриґайла, а також Симеона, останнього князя Київського і Слуцького. Врешті владу над київським князівством перейняв польський король Казимир Яґеллон, котрий, як дізнаємося із приписки Домбровського, перетворив його у воєводство. Історичну частину поеми завершує похвала прихильникам короля: Замойським (які названі також синами землі руської) і великому коронному гетьманові Станіславу Жолкевському. Історія Домбровського стосується певного реґіону, а не історії певної династії, впливи якої після переїзду із Києва поширювалися з однієї території на іншу. Цей другий різновид історичної конструкції уже раніше, задовго перед Домбровським, опрацьовали московські “книжники”. Натомість у концепції Домбровського не знайшлося місця для Володимира на Клязьмі, для Суздаля та Москви, іншими словами, для “переміщення” ідеальної Руси з одного центру до іншого. Moschi були сусідами (vicini) Руси, але були вони жорстокі чужинці із лютими обличчями. Домбровський писав свою поему близько 1618 року, коли тривала війна між Польщею та Москвою і був укладений Деулінський мир, – ці події визначали момент найвищої переваги, яку здобула Річ Посполита двох народів над Москвою. Автор занотував десять епізодів цієї війни, в якій брали участь його герої, поміж ними і Костянтин Острозький Старший. Переконаність, що існує тяглість поміж Києвом Володимира Великого, хрестителя Руси, та Києвом початку XVII століття, була також поширена у середовищі тогочасних людей пера, приналежних до стрижневого напряму православ’я. Існування такої місцевої історичної свідомости, яку поділяли як освічені українці, так і поляки, які писали про Україну, могло б сприяти мирному розв’язанню “української проблеми” в межах устрою Речі Посполитої. Однак під цим оглядом справи повернули на гірше (не без участи поляків), і півстоліття опісля концепція Домбровського та його українських колеґ, концепція тяглости локальної історії була витіснена у Києві згаданою концепцією, попередньо опрацьованою у Москві. Її перейняли місцеві письменники, котрі перейшли на службу до нових володарів Києва. Яскравим прикладом може служити твір, що мав назву “Синопсис”. Він з’явився у 70-х роках, коли Київ уже перебував під фактичним правлінням Москви. Автор твору скористався ідеєю тяглости від Володимира Великого до московських царів, аби довести, що Україна повинна скоритися Москві. Він включив до своєї праці вигадану в Москві генеалогію, згідно із якою Володими Великий був нащадком римського імператора Авґуста. “Синопсис”, перша історія східної Европи, написана рукою місцевого автора, відкриває новий період української історіографії. За доби романтизму у польській літературі виникла ціла “українська школа”, видатними представниками якої були Антоній Мальчевський (автор поеми “Марія”), Северин Ґощинський, Юзеф Боґдан Залєський та Міхал Чайковський (Садик-Паша). Усі вони народилися в Україні. Три із них були змушені еміґрувати після повстання 1831 року, забравши із собою тугу за українськими піснями, козаками, але насамперед за українським краєвидом. Усьому цьому вони давали вираження у своїй літературній творчості. Також і Юліуш Словацький у “Бєньовському” порівнював польську мову із піснею українського степу та співчував тим, котрі не відчули присутности Бога на блакитних полях України. Трохи раніше (1804) класицист Станіслав Трембецький, починаючи опис парку у Софіївці, маєтку польської аристократки Софії Потоцької з Тульчина коло Винниці, назвав Україну у біблійному стилі “краєм, що спливає молоком і медом”. За два століття до цього Бартоломей Зиморович ужив цього ж звороту, кажучи про руські землі. Поляки XIX століття, ба навіть читачі XX століття, виховані на “Трилогії” Генрика Сєнкевича, вбачали в Україні частину польського літературного краєвиду. Тут напрошується аналогія з анґлійськими письменниками, як от Редьярд Кіплінґ і Едвард М.Фостер та Індією під пануванням Великобританії. IV Деякі українські історики вважають, що польське панування мало для України невелике значення. Важко погодитися із таким твердженням, особливо коли йдеться про формування національно-культурної свідомости еліт. По-перше, польське панування дало українським елітам XVI-XVII століть шанс участи у головних течіях західної цивілізації, що в іншому випадку навряд чи було б для них доступне. Україна та Білорусь – єдині православні слов’янські землі, які підпали під широкосяжний вплив Ренесану у традиційному сенсі цього слова, а також його жнив – бароко і контрреформації. Вони також єдині православні землі, де відбувся інтенсивний контакт із протестантами, хоча відкритим залишається питання, наскільки це все заторкнуло не тільки вищі верстви, але й селян та рядових козаків. Упродовж від одного до чотирьох століть, залежно від реґіону, українці брали участь у житті децентралізованої держави, де шанувалася свобода особи і привілеї, щоправда, обмежені вищими суспільними верствами. На початках Гетьманщини козацькі еліти орієнтувалися власне на цю польську модель. Ясна річ, основою сучасної української літературної мови є діалект території на схід від Дніпра, але літературна мова XVI-XVII століть була значною мірою полонізована, і навіть частина лексики та зворотів сучасної української мови виказує польські впливи. Нарешті, згадаймо, що Берестейська унія призвела до реліґійного розламу всередині українського народу. Цей поділ поглибився внаслідок першого поділу Польщі, але започаткувало його посилення польської експансії в Україні після Люблінської унії. Переклад Андріса Вішняускаса |
ч
|
|||