Віслава Шимборська

Поет та світ

Нобелівська промова

Мабуть, у промові першу думку висловити завжди найважче. А отже, маю це вже позад себе. Та відчуваю, що й наступні судження будуть важкими, третє, шосте, десяте, аж до останнього, оскільки маю говорити про поезію. На цю тему я висловлювалася рідко, майже ніколи. І завжди мене переслідувало переконання, що роблю це не найкраще. Будь-яку недосконалість можна витримати, якщо вона подається малими дозами.

Сучасний поет скептичний і недовірливий навіть – а, можливо, передовсім – до самого себе. З неохотою засвідчує прилюдно, що є поетом – ніби трохи того соромиться. Але в нашу крикливу епоху набагато легше зізнатися в ефектно поданих власних вадах і набагато важче – у глибоко прихованих достоїнствах, у які самому не до кінця віриться... У різних анкетах чи розмовах з випадковими людьми, коли вже поетові необхідно визначити своє заняття, він або представляється узагальнюючим словом "літератор", або заміняє його назвою сумісної праці. Почувши, що мають справу з поетом, службовці чи попутники в автобусі сприймуть це з легкою недовірою та занепокоєнням. Припускаю, що й філософ спричиняє подібне збентеження. Він, однак, перебуває у ліпшому становищі, бо здебільшого має змогу прикрасити свою професію якимось науковим титулом. Професор філософії – це звучить уже набагато поважніше.

Немає, одначе, професорів поезії. Бо це вже було б ускладнення, яке вимагало б спеціального навчання, реґулярного складання іспитів, теоретичних досліджень, збагачених бібліографією та виносками, і, зрештою, урочистого отримання дипломів. А це, у свою чергу, означало б, що для того, аби залишатися поетом, не достатньо аркуша паперу, списаного хоч би й найпрекраснішими віршами, – необхідно мати, і то насамперед, якийсь папір з печаткою. Згадаймо, що саме на такій підставі засуджено на заслання гордість російської поезії, майбутнього нобелівського лавреата Йосифа Бродського. Його визнали "паразитом", бо не мав офіційного посвідчення, яке дозволяло б йому бути поетом...

Кілька років тому я мала честь і приємність пізнати його особисто. Помітила, що він єдиний з-поміж поетів, яких я знаю, любив говорити про себе "поет", вимовляв це слово без внутрішнього спротиву, з якоюсь навіть викличною свободою. Гадаю, що причиною цього була пам’ять про брутальні приниження, яких він зазнав замолоду.

У щасливіших державах, де людська гідність не зневажається так часто, поети, зрозуміло, прагнуть видати свої твори, бути читаними і знаходити розуміння, але не роблять нічого або дуже мало, аби повсякчас вирізнятися з-поміж інших. А ще так зовсім недавно, у перших десятиліттях нашого століття, поети любили шокувати вигадливим одягом та ексцентричною поведінкою. Однак, це завжди було видовище, розраховане на публіку. Наставав час, коли поет зачиняв за собою двері, скидав із себе усі ці пелерини, блискітки та інші поетичні аксесуари і ставав у тиші, очікуючи самого себе над іще не списаним аркушем паперу. Бо лише у цьому справжня суть.

Характерна річ. Постійно продукується безліч біографічних кінофільмів про великих учених і великих митців. Завдання найамбітніших режисерів – вірогідно показати творчий процес, який вислідно веде до важливих наукових відкриттів чи появи найвидатніших витворів мистецтва. Можна з певним успіхом показати працю деяких учених: лабораторія, різноманітні пристрої, приведені в рух механізми, здатні деякий час утримувати увагу глядачів. До того ж, дуже напруженими бувають моменти непевности, чи повторюваний тисячу разів з незначними відмінностями експеримент принесе, врешті, сподіваний результат. Видовищними здатні бути фільми про художників – можна відтворити всі етапи поставання картини від першого мазка до останнього доторку пензля. Фільми про композиторів сповнені музики – від перших тактів, які творець прочуває у собі, до викінченої форми твору, розписаного для інструментів. Зрештою, усе це наївно і нічого не говорить про той дивний стан духу, що популярно зветься натхненням, але, принаймні, є що подивитися і послухати.

Найскладніше з поетами. Їхня праця безнадійно нефотогенічна. Людина сидить за столом або лежить на дивані, вдивляється нерухомим поглядом у стіл або у стелю, напише час од часу сім строф, з яких одну через чверть години викреслить, і знову спливає година, упродовж якої нічого не діється... Який глядач витримав би перегляд чогось подібного?

Згадувала вже про натхнення. На питання, що це таке, якщо воно взагалі існує, сучасні поети дають ухильні відповіді. Не тому, що ніколи не відчували благодатної дії цього внутрішнього імпульсу. Причина інша. Нелегко пояснити комусь те, чого сам не розумієш.

Я також, коли мене іноді про це запитують, суттєві речі обходжу здалека. Але відповідаю ось як: натхнення не є виключним привілеєм поетів чи митців загалом. Є, була і завжди буде певна група людей, яких навідує натхнення. Це всі ті, котрі свідомо обирають для себе працю та виконують її творчо і захоплено. Бувають такі лікарі, бувають такі педагоги, бувають такі садівники і ще сотні професій. Їхня праця може бути постійною пригодою, якщо тільки вони здатні відгукуватися на щоразу нові виклики. Незважаючи на роботу і поразки, їхнє зацікавлення не пригасає. З кожної розв’язаної проблеми виникає рій нових запитань. Натхнення, таким, яким воно є, народжується з постійного "не знаю".

Таких людей не надто багато. Більшість працює, аби здобути засоби для існування, працює, бо змушена. То не вони за власним покликанням обирають собі заняття, то обставини життя вибирають замість них. Нелюба, нудна праця, яка цінується лише тому, що навіть у такому вигляді не для всіх доступна, – то одна з найважчих людських недоль. І не схоже на те. щоб наступні століття принесли тут якісь щасливі зміни.

Отже, можу сказати, що справді позбавляю поетів монополії на натхнення, але й так зараховую їх до нечисленної групи обранців долі.

Тут, однак, у слухачів можуть зародитися сумніви. Різноманітні кати, диктатори, фанатики, демагоги, які борються за владу за допомогою кількох голосно викрикуваних гасел, також люблять свою справу і так само виконують її з ревною вигадливістю. Саме так, але вони "знають". Знають, а того, що знають, вистачає їм назавжди. Ніщо поза тим не цікавить, оскільки могло б послабити силу їхніх арґументів. А всяке знання, якщо воно не породжує нових запитань, невдовзі вмирає, втрачає температуру, необхідну для життя. У крайніх випадках, про що добре відомо з історії давньої та сьогочасної, Може бути навіть смертельно небезпечним для суспільства.

Тому так високо ціную два малі слова: "не знаю". Малі, але окрилені. Такі, що розширюють нам життя на простори, які знаходяться всередині нас самих, і на простори, у яких перебуває наша злиденна Земля. Якби Ісаак Ньютон не сказав собі "не знаю", яблука у саду могли б падати градом на його очах, а він у кращому випадку піднімав би їх та їв би з апетитом. Якби моя родичка Марія Склодовська-Кюрі не сказала собі "не знаю", мабуть, залишилася б учителькою хімії з платнею для панночок із благородних сімей і на цій – з іншого боку шляхетній – роботі сплило б її життя. Але повторювала собі "не знаю", і саме ці два слова привели її, і то двічі, до Стокгольма, де людей з неспокійним і вічно спраглим духом вшановують Нобелівською нагородою.

Так само поет, якщо він є справжнім поетом, повинен постійно повторювати собі "не знаю". Кожним твором він намагається на це відповісти, але як тільки поставить крапку, знову його огортає вагання, він вже починає усвідомлювати, що ця відповідь тимчасова і абсолютно недостатня. Отже, намагається ще раз і ще раз, а потому ці чергові докази його незадоволення собою історики літератури зберуть до купи великою скріпкою і називатимуть "доробком"...

Іноді маряться мені нездійсненні ситуації. Наприклад, уявляю собі у своїй зухвалості, що маю нагоду порозмовляти з Еклезіастом, автором бентежного плачу над марнотою усіх людських починань. Уклонилася б йому низенько, бо це ж один із найвизначніших – принаймні для мене – поетів. Але потім схопила б його за руку. "Нічого нового під сонцем", – написав Ти, Еклезіасте. Але ж сам Ти народився новий під сонцем. І поема, автором якої Ти є, також нова під сонцем, бо перед Тобою не написав її ніхто. І новими під сонцем є всі твої читачі, адже ті, що жили перед Тобою, читати її не могли. Так само й кипарис, у затінку якого сидів Ти, не росте тут від початку світу. Дав йому початок інший кипарис, схожий на Твій, але не зовсім такий. І понад усе хотіла б Тебе запитати, Еклезіасте, що нового під сонцем збираєшся написати тепер. Чи щось, чим іще доповниш свої думки, чи, все ж таки, маєш спокусу деякі з них заперечити? У своїй попередній поемі постеріг також і радість – що з того, що проминальну? А може, саме про неї буде Твоя нова під сонцем поема? Чи вже маєш нотатки, якісь перші замальовки? Хіба ж не скажеш: "Усе написав, не маю чого додати". Цього не може сказати жоден поет у світі, а тим паче такий великий, як Ти.

Світ, якби ми хоч трохи про нього подумали, стривожені його безмежністю і власним супроти нього безсиллям, схвильовані його байдужістю до окремих страждань – людей, тварин, а може, і рослин, бо звідки певність, що рослини вільні від страждань; якби ми хоч трохи подумали про його простори, пронизані випромінюванням зір, зір, довкола яких почали вже відкривати якісь планети, вже мертві? ще мертві? – невідомо; якби подумали про той безмежний театр, до якого справді маємо вхідного квитка, але на смішно короткий час, обмежений двома основоположними датами; якби ми ще хоч трохи подумали про цей світ – цей чарівливий світ.

Але у визначенні "чарівливий" прихована певна логічна пастка. Адже чарує нас те, що відходить від певної відомої і загальновизнаної норми, від чогось очевидного, до чого ми звикли. А отже, такого очевидного світу немає взагалі. Наше зачудування самопороджене і не випливає із жодних порівнянь.

Справді, у повсякденному мовленні, яке не замислюється над кожним словом, усі ми використовуємо визначення "звичний світ", "звичне життя", "звичний хід подій"... Однак у мові поезії, де виважується кожне слово, ніщо не є звичним і нормальним. Жоден камінь і жодна хмара над ним. Жоден день і жодна наступна ніч після нього. А понад усе жодне існування у цьому світі.

Схоже на те, що поети завжди матимуть над чим працювати.

Переклад Олени Галети


ч
и
с
л
о

10

1997