Про отця Марка не чував я раніше, аж поки сусід мій, добродій Пан Батоговський, вертаючи з Качиного Долу, де у місцевому монастирі отець перебував, про нього мені не оповів.

Трапилося так, що сусід мій разом з іншими справунками придбав календар для читання на увесь рік, у якому то розмаїті побожні історії, покликані служити покріпленню душ наших, описані були. І почав він, купуючи при ятці, вголос читати опис тих реліквій, що їх побожне Христове воїнство з рук схизматиків визволило під час 4 Хрестової виправи року Господнього 1204. А поміж численними реліквіями знаходилися там дві голови св. Йоана Хрестителя, з великою пошаною хрестоносцями взяті.

– Не може цього бути, – каже одразу Пан Батоговський, до себе радше, бо постаті монаха, що зупинився поряд, не зауважив був. – Не може цього бути, – повторює. – Св. Письмо виразно каже, що Йоан Хреститель мав тільки одну голову.

Отець Марек (він бо стояв за ним власною персоною) із властивою йому проникливістю зрозумів сумнів, із яким борюкався Пан Батоговський, і, турбуючись про його християнську правовірність, котра через такий факт могла шкоди зазнати, почав чудо це тлумачити. “Насамперед, – рече, – для Господа нашого на небесах немає нічого неможливого, і коли б йому сподобилось, аби св. Йоан Хреститель ходив з двома головами, то так би і сталося. А позаяк слушно пан добродій зауважив, із Св. Письма випливає, що голову згаданий святий мав тільки одну, а в Константинополі ж знайдено дві (обидві освячені авторитетом Церкви), – пояснення цьому має бути інше. Покличмося, отож, на те, що є у них спільного, а саме, той факт, що обидві є реліквіями. Яко такі помножують вони побожність віруючих. А ясна бо річ, що такій меті краще служитимуть дві голови, аніж одна. Уяви собі, пане добродію, місто, як Константинополь велетенське, людне, із сотнями домів Божих. Де вже там оглянути їх усіх стомленим прочанам із далеких країв. А прецінь кожен прочанин сподівається узріти святі реліквії, задля яких пустився був у небезпечну дорогу. І як же відмовити йому в осягненні цієї побожної мети? Хіба би серця не мав той, хто знесиленого подорожнього від реліквії відіпхав”. (Тут Пан Батоговський трохи ніяково себе відчув, буцім це він побожним мандрівникам у меті мандрівки відмовляв, і вже жалкувати почав про свої сумніви у справдешності обох голів святого). О.Марек продовжував: “А довга дорога, численність храмів та безмір міста самі собою могли утруднити прочанам сповнення їхніх найсокровенніших мрій. Отож Церква, матір наша, підтримана Силами Небесними, пішла мріям цим назустріч і зробила так, що в чудесний спосіб з’явилися дві голови святого, обидві однаково справдешні, з благодаті яких міг відтоді користати вдвічі більший людський потік. І зауваж, добродію, що обидві голови численними чудами, при них здійсненими, уславились, а це явний доказ справжності обидвох. І водночас знак для нас, що ми не повинні до святих реліквій прикладати нездарну мірку нашого розуму, і де зрозуміти несила, там треба не міркувати, а вірити. Цієї віри доволі нам, як вистачило прокаженому, аби уздоровився, як про це нас учить Писання”.

Страшенно Пан Батоговський перейнявся і, здивований ученістю та красномовністю монаха, не міг визбутися подиву кілька хвилин. Тимчасом монах пішов собі, а сусід мій довідався, що оце розмовляв із ним отець Марек, котрий нещодавно прибув до містечка, але вже уславився даром красномовства, глибокими пізнаннями та побожністю. А велика його ученість ніяк не поменшувала його побожности, навпаки, ці чесноти навзаєм одна одну доповнювали. “То велика втіха для нас у ці сумні часи, – закінчив він. – Бо, хоча Річ Посполита наша загрожена ворожими силами, а столицю обсіли король і уряд, у національному характері яких ми слушно можемо сумніватися, – однак той факт, що у нашому повіті з’явився чоловік Божий в особі отця Марка, викликає у серці відраду. Явний бо це знак, що Провидіння нас не покинуло”.

II

Воно й справді, часи були похмурі для кожного, хто віру свою святу і Вітчизну кохав. Насамперед скарбниця не знати чому спорожніла, хоча, правду кажучи, як вчить нас історія держави нашої, вона ніколи не була надто повною. Підупало й військо, після чого сусіди почали вирішувати про справи краю, нав’язуючи столиці власну волю. А відтак багато достойників пішло їм назустріч, особливо тому, що із скарбниць сусідських отримували платню, якої від власної сподіватися не могли. Особливо Імператриця Півночі капшука не шкодувала для статистів наших, навзамін безоглядної політичної відданости суворо жадаючи. І стали ми, як той запряг, віжками якого руки чужого візника кермують.

Одну лиш утіху громадяни поштиві могли мати, що яко віками були ми опорою віри Христової у нашій частині землі, так і нині в обороні християнства ми на чоло висунулися. Бо, хоча, коли йдеться про справи матерії, то пасемо задніх, порівняно з рештою Европи, але в тому, що стосується справ духовних, приклад подаємо. Адже тільки ми єдині Матір Божу визнали за королеву Корони нашої. Була у цьому й певна політична мудрість – якщо темні хмари над вітчизною збираються, незле бо Матір Спасителеву нам на допомогу залучити, уже не тільки як об’єкт віри нашої, але й як безпосередню керівницю нашу. А особливо промовистим є для мене той факт, що акт оної коронації Річ Посполита ухвалила того ж року, коли певен англієць-схизматик винайшов машину, урухомлювану парою, аби йому вовну чесала, багатьом сукноробам зовсім не по-християнськи працю відбираючи.

Символ бо це двох доріг, якими рухається поступ на землі – до Бога і від Нього. Прецінь, сказано у Писанні: “Не служитимеш Богові і мамоні”. Отак огидні протестанти до опанування матерії кинулися, не відаючи, що поринають в бурхливі води осудні, де тільки “плач і скрегіт зубів”. Бо охочі до опанування матерії Духа занедбують. Ми ж бо ані до чого, як тільки до раю задушного, який нас чекає, не прагнемо, тільки про нього клопочемося, чуваючи, аби справи сього світу не надміру нас від тамтого віднаджували. А хоча й живеться нам гірше, однак маємо певність, що Лютер, Кальвін та отой конструктор парової машини за свою єресь приречені будуть на вогонь вічний, ми ж увійдемо туди, де хори ангельськії і лев поряд з агнцем сидить – так, як це намальовано на образі у плебанії в Качиному Долі.

***

За якийсь час відбувався ярмарок, той славнозвісний качодольський ярмарок, найбільший у цілому повіті. З’їхалася на нього сила шляхти з поблизьких хуторів, і, коли вже торги відбули, у корчмі неподалік від церкви дискурс політичний розпочали. Хочу добре описати ту мить, коли загал панів братів на конфедерацію здецидувався, однак вона вислизає мені з уваги. Із наближенням ночі усі ми щоразу запальніші розмови вели, попиваючи за звичаєм горілку, котра то, у належних кількостях ужита, крилатости думці додає.

Усі втрати, яких Річ Посполита за свою історію зазнала, помилки, нами вчинені, покликані тепер були нам на докір сумління. А кожного з нас, обивателів, патріотичного почуття не визбутих, охопив неспокій – скарбниця порожня, військо абияке, уряд зовсім не національний, чужим потугам слухняний, а у межах країни вороже військо стоїть. Чи се ще Річ Посполита наша? І нічого дивного в тому, що до келихів раз у раз сягаючи, прагнули ми думи злії відігнати, ті, однак, розвіюватись не бажали, навпаки, ще більше гризли нас. Доволі – підіймалося в душі кожного з нас, і не важливо вже, хто перший те, що було у душах усіх заховане, на поверхню виніс. Бо міг це бути той чи інший – важливо, що ми на оте “доволі” шаблюки добули і, потрясаючи ними, “доволі” волали. Далі пішло уже швидше – один за одним почали ми на середину хати виступати, хіть оборони віри, вітчизни і якнайшвидшої відплати за віковічні втрати голосячи. Нараз виступив добродій пан Пьотрович, що уряд войського землі нашої справував, і рече: “Позаяк, яко тут бачу, нову справу починаємо, з Богом треба почати. Тому пропоную панам добродіям до плебанії вирушити, конфедерацію перед олтарем заснувати, присягою на хресті та муках Спасителевих її зміцнивши. А дасть Бог, – змовк на мить від великого перечулення, – і небеса зглянуться на нас ласкаво та який знак їхньої прихильности отримаємо”.

Хату сповнив галас відсовуваних келихів, кухлів і столів, бо ж усі до виходу прямували. Нагло відчинилися двері, й у млі куряви, вітром до хати внесеної, постала фігура в монашому каптурі, непевно за крок від порога роззираючися. Був то отець Марек, як розсудили ми, Божим попуском післаний, що він і пізніше не заперечував, хоча в скромності своїй спочатку помишляв був, що оного вечора йно незвичний галас, із корчми долинаючи, до неї його привабив. Несподівана з’ява його нас вразила, а коли він каптура свого зняв, обличчя відслонивши, пан Пьотрович, котрий допіру зараз його впізнав, кинувся до нього, волаючи: “Знак, знак!” Одразу зрозуміли ми, що несподіване прибуття отця і є тим знаком, якого ми жадали, і зараз же кинулися до нього, прохаючи, аби починання наше благословив. Він відступив трохи розгублений, бо частина зустрічальників іще шабель (відтоді, як ми “доволі” кричали) не встигла сховати. Але й відступати не було куди, адже якийсь молодий шляхтич, не зовсім тверезим будучи, а либонь охолонути прагнучи, сорочку з грудей здер та, намагаючись через поріг переступити, упав на нього, та так і зостався лежати, вихід своїм голим торсом заступаючи. Отець прудко на найближчу бочку вискочив, а натовп щільно його оточив, шаблі піднісши.

– Чого жадаєте? – заволав він врешті з бочки.

– Благослови нас! – зі ста горлянок, як із однієї, вирвалося. Хто ще шаблі не витягнув, той її зараз добував, свій патріотичний запал бажаючи виявити, а хто в товкотнечі не мав її як добути, той підносив кухлі й кубки: “Благослови нас!!!”

Тоді, подивившись на нас усіх, підніс він руки, виповідаючи формулу благословення, якої в загальному крику радости я аж ніяк розчути не здужав би.

III

Наступного дня у храмі, звідкіля завчасу винесли дароносицю, шляхта lege artis конфедерацію присягнула, в обороні віри й вітчизни її укладаючи. З-поміж зібраних хтось підняв голос за тим, аби ще перед виборами Старшини, себто зверхньої влади конфедератської, проголосити маніфест, де б несвідомому загалові пояснено було цілі руху глибше, аніж самим тільки актом скликання. Новий рух потребував програми, а що кожен із присутніх почувався вправі бути оної співавтором та решті поради свої висловлював, почався певний гармидер. Адже промовці, відчуваючи повагу моменту, нікому не хотіли дати себе випередити, через віщо нерідко два чи три нараз промовляли, не рахуючи тих, котрі окриками zwischenruf’и кидали, не в змозі стриматися.

Нараз отець Марек зійшов на амвон, для нього передше застережений, позаяк звідтіля голос, понад натовпом лунаючи, природну перевагу здобував, завдяки чому це місце притягувало речників. Чесно кажучи, ніхто з нього не користав, бо вхід туди було замкнуто на ключ, що його отець переховував. Коли він з’явився, ми замовкли, а він прорік такі слова: “Не говорімо тут про мету, бо мета зрозуміла. Йдеться нам про оборону віри і вітчизни нашої, славної традиційними вартостями, як от свобода, рівність і толерантність щодо інакших від нас, аби лишень тією інакшістю очей наших не разили, по площах її не носили, що саме по собі жодним обмеженням толерантности не є, а тільки наслідком католицькости нашого народу. Ми, прецінь, навіть від іновірців нічого не хочемо, хіба тільки й того, аби віру католицьку пильно у школах вивчали. На свободі та рівності заснована суб’єктність наша, а вони разом конституюють національний етос, який нині опинився під загрозою і який ми боронимо. А оборона така згідна із суспільним научанням Церкви. Во ім’я Отця і Сина і Св. Духа. Амінь”.

Коли він скінчив, ми стояли певен час, вражені його логікою і красномовством. За хвилю голосні оплески нагородили працю розуму. І мені ця програма найкращою видалася. Прецінь сказано було, що треба боронити віру й вітчизну. Це ґарантія дотримання свободи, демократії, толерантности та суб’єктности, згідна з етосом Речі Посполитої. Кожен із тут присутніх міг би таку програму, що із серця лилася, виписати. Отож було вирішено ці слова видрукувати в летючці, яку посланці рознесуть країною яко політичну програму Старшини Конфедератів. Адже це найважливіше – знати, чого ми є свідченням, яким вартостям служимо, бо прецінь саме завдяки їм у правді жити зможемо посеред ворожого моря. Інші деталі, як от довготермінова стратегія, нагальна тактика, з ким союзи укладати, або як врешті зменшити диспропорцію поміж посполитим рушенням, озброєним шаблями, та арміями Імператриці Півночі, було відкладено до належного часу. І слушно – рух наш є виявом морального свідчення опору і служіння вартостям, вони бо неминущі, тож повищі деталі завчасні. А я так собі міркую, що коли нащадки документ оний читатимуть, то хоча б нічого від нас не залишилось, зостане однак свідоцтво, що ми животом своїм цінностям служили.

Зрештою, коли б хто питав про вищеописаної миті обставини, то можна відповісти, що прецінь є з нами чоловік Божий в особі отця Марка, а це, як я вже згадував, явний знак Божої над рухом конфедератським опіки. А коли хто має за плечима божу опіку та моральну слушність справи, то чи ж потребує вона яких інших ґарантій успіху? Навіть коли супротивником є Імператриця? Думками такими заохочені, полягали ми спати, попередньо вином вшанувавши оте збагачення політичної думки краю, яке сьогодні завдяки нам відбулося.

IV

Розбудили нас гарматні постріли. Зіп’явшись на мури, котрі одвіку окреслювали межі достойної столиці повіту, побачили ми на полі лінії чужинських солдатів, посилені спереду гарматами, а на фланґах – загонами кінноти, – то були вояки колабораційного уряду, разом для придушення руху прислані. Після перших пострілів настала тиша – либонь хотіли нас іще перед боєм вогневою перевагою вразити. Невдовзі однак з'ясувалася причина припинення гарматного вогню – до мурів, на які ми вибігли, наближалася неприятельська делеґація із зеленою галузкою на знак, що на переговори їдуть парламентарі. Але, перш ніж ми встигли своїх назустріч послати, о.Марек подбав, аби ми не словом, а ділом відповіли, таким же рішучим, як і побожність наша. Отож, почувши перші постріли, він наказав відчинити браму, і, з дароносицею та монахами утворивши процесію, назустріч неприятельським парламентарям попрямував. А коли один із них, за нашого посла його взявши, про геополітику почав із ним перемовлятися, оний “Veni Creator” голосно заспівав, даючи цим і піднесеною дароносицею цілу відповідь. Ворожі посли ганебно забрались, і ще довго тривав би цей приклад чеснот наших, коли б не постріл гарматний, по мурах спрямований. Коли картеча цеглами розбризкалася, о.Марек дароносицю на ворога спрямував і, “За віру” заволавши, сам швидко за браму пішов, аби, як міркую, Тіла Господнього на небезпеку ворожих куль не виставляти. Він зник нам з очей, ми ж бо, не знаючи, чи треба нам “за віру” наступати, чи радше втечею рятуватися, вчинили, як хто волів. Частина, вимахуючи шаблями, кінно на ворогів поскакала, частина, однак, не маючи виразного наказу, волала, що треба відступати, тому тільки купка до бою взялася, але швидко від рядів ворожих її відперто. Тоді усі ми на коней посідали і, бачачи, що нічого нам тут робити, задньою брамою з міста від’їхали, дуже люті на тих, котрі передше втекли, шансів нам не даючи браком підмоги.

V

Качиний Діл покинувши, ми відійшли ближче до кордону, станувши у столиці сусіднього повіту. Біль наш із приводу поразки поглиблювався тим фактом, що Божий чоловік кудись заподівся, через що і всю справу дехто за програну вважав. Тож надумано було стежі на його пошуки вислати, поза тим жодних дій не чинячи, аби без опіки Божої на зло яке не повернулися. На стежу і мене послано було, що стало нагодою до невеликої вікторії, яка пізніше причинила нам немало духовних гризот. Отож, їдучи потиху з двома гайдуками, коням попередньо огорнувши копита, у мороці почули ми передше, аніж побачили, двох офіцерів неприятельських, котрі заблукавши, але почуваючись певно, розпитували якогось селянина про дорогу. Рушаємо вчвал, ті, не знаючи відразу, хто ми, спочатку до нас попрямували, а коли зметикували, що й до чого, то було вже пізно – першого гайдук застрелив упритул, а під другим коня ми з пістолетів убили, і коли той, причавлений конем, до сідельної кобури тягнувся тягнувся, я згори навідліт шаблюкою махнув. Виявилося, що він живий, незважаючи на рану через усеньке обличчя. Тим то ми цього бранця на покійникового коня поклали, дуже вдоволені до табору повертаючись. Отець Марек тим часом сам віднайшовся і, Службу Божу відправивши, мовив після неї до товариства: “Не тривожтеся і не переймайтеся поразкою, бо ж вона не перечить нічим особливій Божій над вами опіці. Коли сподобилося Провидінню, аби ви в бою поразки зазнали, то значить, се була кара за гріхи ваші”. Тут він змовк, а я обізвався: “Отче, але прецінь вороги наші – то схизматики, лібертини і сердюки їм до послуг, отож вони більше грішать, ніж ми”. “Людино малої віри, – відповів він на це. – Пощо рівняти хочеш зерно із половою, а овес із пшеницею? Прецінь се ви, а не вони, католиками є. Отож, то ви більшу свідомість гріха маєте і більшою мірою грішите, якщо се трапляється, бо робите це з усією свідомістю зла, просвітлені будучи наперед світлом істинного вчення. Тож від нас, як від справжніх католиків, більше вимагатися повинно. А ще вам скажу, що коли б навіть та поразка не з причини нашого гріха сталася, то й тоді нам належало б нею втішатися. Адже сказано, що “хто вивищиться, буде понижений, а хто принизиться – вивищений буде”. Таким чином, чим більше ми на землі потерпаємо і принижень зазнаємо, тим більші оказії на нагороду за це у небі. Ба більше, поразки є свідченням нашого справжнього, духовного вивищення – бо, коли Бог випробовує поразками тривкість віри нашої, се знак, що ми Його нащось обходимо. Отож, се є вираженням повсякчасної Його про нас турботи – подумайте, скільки років поспіль. Чи хотіли б ви, аби наш найкатолицькіший народ Европи був так тривіально задоволений собою, як інші народи? Ні, він для прикладу іншим страждати мусить. Як Христос потерпав за нас на хресті, так ми іншим народам приклад незламности у стражданнях показати можемо. Отож, коли Провидіння посилає нам сю ласку, аби ми історичну роль Христа Народів відіграли, поразки повинні нас більше радувати, аніж засмучувати. А коли ж то Христос у збройній борні вигравав? Не роздивляймося за матеріальними досягненнями, позаяк відкинувши їх, моральну перемогу здобути зможемо. Не так дбаймо про царство наше земне, як про те, аби ми Царства Небесного не втратили”.

Усі ми почувалися дуже піднесено, найменше може я, бо, хоча мене ця промова також переконала, та однак дехто з нас на мене дивитися почав, як на маловірка.

– Що ж ми тепер чинити мусимо? – заволав Пан Батоговський, притьмом од клопоту великого та од колючих поглядів мене вирятувавши.

– Про голову руху подбати належить, – отець на це. А й справді, Старшина Конфедератська проводу породити не здужала. Багато було б, напевне, охочих, та ми, вродженим інстинктом рівности керуючись, усіх стримували, не бажаючи, щоб рівність наша та схильності демократичні збитків яких зазнали. Конечну потребу керівництва ми визнавали, але, не знаходячи гідних кандидатів, справу ad acta були відклали, вважаючи, що з часом сама якось укладеться. Однак тепер усі отця уважно слухали, а він бо тему проводу зачепив. “Підвели нас засоби земні, бо ми у щиросерді своєму на них єдиних сподівалися. Тут бо потрібен якийсь певний засіб, а отже, – такий, що надприродною санкцією диспонує. Пресвятая Марія Діва – Королева Корони нашої, так нехай же і другу посаду у Речі Посполитій обійме, чого грізна хвилина від нас вимагає. Панове добродії, вшануймо оплесками Діву Марію, представлену тут своїм образом, зверхником нашого руху та Генералісимусом Конфедератського Війська. Маємо, прецінь, право звання надавати, акт же номінації можемо у церкві помістити. І ще одна користь із такого призначення випливає. Вибір цей дозволить нам і демократію дотримати і шкідливі суперечки, які вона породжує, уникнути. Отож, якби кандидатур було більше, одразу б fractiones поміж нами творилися, веремію здіймаючи. Своєю чергою, накинути без голосування нікого собі не дамо. Таким робом, маємо отут кандидата, котрого усі ми згодні обрати і супротивних йому кандидатур не буде, адже кожен інший був би неповажним, свою персону поряд із образом святости ставлячи. Тому пропоную оплесками довершити вибір, яко доказ демократії нашої”. Що й учинили ми з превеликою радістю і помпезністю у церкві, акт номінації перед образом Богородиці складаючи.

Таке важливе для структури руху досягнення треба було відзначити, тож решту дня ми провели за вином. Могутньо виявився тоді геній отця Марка, сягаючи аж до дна демократії нашої. Бо мислю, що в цьому полягає meritum демократії у нашому розумінні – одне місце і тільки один на нього справжній кандидат. А ми всі за нього голосуємо – не під примусом, але абсолютно із власної волі, бо кохаємо його.

VI

Наступного дня ми згадали про бранця. Його припровадили до господи, де квартирувала Старшина Конфедерації, але перш ніж почато допит, підійшов до нас о. Марек із проханням, аби дозволили йому порозмовляти із бранцем наодинці. Прохання вволили, і коли вони повернулися по недовгім часі нашого чекання, отець з’ясував, що бранця належить звільнити. Бачачи велике всіх здивування, так промовив: “Господь заповідав любити неприятелів наших. Чим більше вони на нас чатують, тим більшої любови заслуговують, – нагоду бо дає Він нам випробувати християнську терплячість і чесноту прощення ворогам нашим. Чи ж не повторюємо ми, молячись, “і прости нам провини наші, як і ми прощаємо”. Отож і маємо зараз нагоду в чесноті християнській утвердитися. А на користь звільнення його промовляє той факт, що, яко мені звірився, велика переміна у його душі трапилася. Так от, коли його нещодавно шаблею в чоло втято, череп оний, замкнутий для істин віри, цілком до них відчинився. Відкрилася голова душі його, так як і та тілесна, шаблею тята. І днесь він уже знає, що зло чинив раніше і велику поправу обіцяє. Зважте, панове добродії, що коли його в неволі затримати, не зможе він покуту чинити і виправитись”.

Ми слухали, подивляючи Божого чоловіка найбільше за те, що підо впливом його бранець цілковито за один день змінився. Тож випустили ми сього офіцера, сказавши йому передше, що завдячує це духовній зміні, яка в ньому сталася, і що вчинки його давніші прощаємо і товстою рискою відділяємо, вірячи, що днесь він інший, аніж був учора.

Невдовзі по від’їзді бранця сторожа повідомила про прибуття до табору посла французького, котрий мав важливі звістки для всієї конфедерації. Наступного дня було скликане Коло, себто збори всіх панів-братів на Ринку з метою прийняття посольства. Довіра велика в нас, попередніми поразками нанівець зведена, знову зродилася. Се ж бо сама Франція, найперша дочка матері нашої, Церкви Римської, на наш рух дивиться. Це й не дивно, оскільки борючись, як було написано у згаданій відозві, боремось ми за цінності, які складають підвалини західного світу. Нічого в тому дивного, що оний Захід увагу до нас виявляє, а за інтересом певне і допомога надійде. А вже особливо від французів, з якими історія нас пов’язала, і котрих ми так любимо, без сумніву, не зоставлять нас на самоті. Посол зійшов на підвищення, поставлене для нього посеред Ринку, і, шанобливо нас привітавши, промовив: “Шляхетні панове-браття. Коли я вибирався до вас, багато моїх дорадників і знавців справ вашої частини Европи не були певні, чи рух ваш є стійким оборонцем культури Заходу, чи тільки відрухом темного фанатизму, який загрожує небезпекою всезагальному мирові. Зараз я бачу, і перекажу це моєму урядові, що правдивою є ваша декларація християнських намірів”. Тут він змовк, аби хапнути повітря, ми ж, удоволені, влаштували йому велику овацію. “Можу щиро визнати, – продовжував посол, – що зичимо вам усього найкращого. Яко люди однієї віри і однієї Европи, ми – ваші справжні союзники, а ви – наші. Однак, незважаючи на найщиріші бажання, вітчизна моя не в стані підтримати вас солдатами. Аби дійти сюди, військо французьке мало би пробитися крізь численні ворожі краї, супроти яких воно потрібне Франції. Не припливе також на тутешні води наша фльота, позаяк її нещодавно вислали до загрожених колоній заморських. Усе, що ми можемо зробити, – се надіслати політичну місію і спостерігачів, котрі по цілому Заходові будуть описувати вас і вихваляти, як то ви мужньо і шляхетно гинете в його обороні. І я клянуся своєю честю, що очі французького двору звернені до вас, яко до щита, яким Захід прикривається від ударів Азії”.

Коли він це говорив, серця присутніх виповнювалися гордістю. Бо це так істотно – прецінь уся Европа дивиться на наше картоплиння, як то ми шляхетно задля неї гинемо. І нехай нам зараз хто дорікне провінціалізмом, хуторянством – провінція, так, але також і limes Imperium Romanum перед вражими ордами розтягнута, на якій когорти її кривавляться. Се зримий знак, що ми тієї Европи, сього сучасного Риму нашого, частка, що ми до неї навіки належимо. А коли б хто ще сумнівався, – ось стоїть тут тієї Европи посланець, запевняє у її співчутті і святий наш запал вихваляє.

Коли ж бо затихли чергові для француза овації, він прорік, що ще дещо для нас надсилає його вітчизна, після чого видав чужинською мовою (бо, правду кажучи, для панів-братів чужинськими були всі однаково) якісь накази слугам. Ми уважно спостерігали, як над невеликим вогнищем, розпаленим на узбіччі, поволі підноситься шовкова куля, наповнена всередині розігрітим повітрям. А щоб вона від землі не відлетіла, люди французові ретельно її линвами до кілків прив’язали. Була се повітряна куля, силою розігрітого повітря у небеса вознесена, яку кмітливі французи нещодавно винайшли. А коли ми здивовано не неї споглядали, француз почав мілітарні користі пояснювати, передовсім ту, що вояк у коші, під кулею приміщеному, безпечно може на значну відстань околиці оглядати, подаючи в разі загрози умовні сиґнали прапорцем. Отак ми й стояли, зачудовані виглядом барвистої кулі і шелестом слів його, коли вирвав нас зі стану захвату пістолетний постріл, потім другий. Із сичанням із кулі почало вилітати повітря, аж осунулася вона поволі у полум’я, котре з льоту її охопило, і за мить лише кілька клаптів попелу в розігрітому повітрі про колишню кулю нагадували. Та й їх вітер розвіяв, разом із надіями на французьку допомогу. Дехто уже й за шаблі схопився був, але враз колотнеча стихла – на середину виступив о. Марек із пістолем у руках і хрестом на грудях, він се бо він стріляв. У повній тиші приступив він до француза і гучним голосом, аби й ми могли його почути, сказав: “Дякумо вам, пане, за щиру хіть прибути із допомогою рухові нашому. Ми, однак, як і самі ви се видіти зволили, єсьмо рухом християнським і до високих цілей змагаємо. Бо прецінь у борні нашій не йдеться лише про розв’язання тих чи інших політичних питань, – тією ж мірою, що політика, є він одкровенням свідчення. Тому не місце в ньому засобам, котрії з цими високими цілями не згідні. А таким, власне, була б твоя повітряна куля, якби ми з неї у борні скористали, що я зараз докладніше поясню. Додам лише, що народ наш ніколи до ницих засобів для досягнення слушної мети не вдавався, гордуючи політикою Макіавеллі, а притьмом і будь-якою політикою, яко нашим національним чеснотам суперечною. Бо ми люди праведні, богобоязні і прості, що в серці – те й на язиці. Доволі нам моральної слушности нашої рації та готовности із шаблею в руках стати на її захист. Якщо рація наша слушна, то пощо нам дипломатичні підходи, пропаґанда і такі інші засоби, од яких відгонить чимсь не вельми приємним. А яку користь здобули ми завдяки таким принципам, про сеє свідчить уся історія Речі Посполитої. Бо передовсім – заслуга перед небесами, що ми яко спільнота великим гріхом не заплямовані, а се пожиток із діянь мало не всіх політиків наших найбільший і несхибний. А чим же ж була б така повітряна куля, якби ми її вжили, як не власне отим негідним засобом, із ґатунку тих, що ми їх повинні уникати. Місце людини на землі визначив Творець, міняти Його волю – то вираз грішної пихи. Тієї ж пихи, яку пращури виявляли, бажаючи вежу Вавілонську, що до небес би сягала, збудувати. А ще скажу, що найкатолицькіші монархи, котрих без образи панам-добродіям можу навести за приклад, сахалися чинити незгідне із намірами Помислу Господнього, навіть не висловленими у Писанні. І так оний Філіп Еспанський, коли йому принесено було плани міжокеанського каналу, котрий міг поєднати на перешийку обидві Америки, шлях між ними значно скорочуючи, відповів: “Що Бог поєднав, людина хай не розлучає”. І наказав ті плани викинути. Отож доднесь його капітани всю Південну Америку обпливати мусять, більшої поваги до творіння Господня цим набуваючи. З чого виникає, що жодною мірою на вжиття повітряної кулі ми погодитися не можемо”.

Ця промова розвіяла всі наші сумніви, тож ми гаряче подякували французові за його щиру хіть допомоги, до умов і культури нашої зовсім не достосовану. А щоб не мав нас за невдячних якихось, прощальну учту на його честь влаштували, котра затягнулася на три дні. Коли француз трохи протверезів був, сів на коня і, прощаючися з нами, сказав, що хоча йому й не вдалося нам допомогти, однак час, проведений у нас, в жодному випадку не вважає втраченим, – багато бо чого навчився і довідався про Східну Европу та її мешканців, і знання ці, без сумніву, своїм землякам перекаже. Дуже він нас розчулив, і ми втішилися, що оце для гордого Заходу і ми джерелом науки можемо бути.

VII

По від’їзді посла розпочалися дискусії, що ж ми маємо чинити далі. Головно тому, що неприятельські стежі під містечко почали підходити, і долинали звістки про великі ворожі сили, що до нас наближаються, для остаточного придушення Конфедерації зібрані. Оскільки Старшина, роздерта суперечками, на жодне рішення здобутися не могла, вирішено було викликати отця Марка і відтоді цілковито покластися на його думку. Бо треба пам’ятати, що хоча й був він душею і символом нашого руху, але жодних формальних функцій не справував, зберігаючи роль морального авторитету, яка йому, на нашу думку, слушно належала. Чоловік Божий, коли прикликали ми його на пораду, ступив на оне підвищення, де нещодавно чужинець просторікував, і, обвівши зором стовпище панів-братів, у нього задивлених, промовив: “Поразки Конфедерації та погана в цілому ситуація руху не є лише з вини наших гріхів, панове-добродіїв. Бо, хоча вони поміж причинами нещасть ваших поважне займають місце, не є однак виключною причиною. Брак єдности та недоліки програми вашого руху є одним із джерел досьогочасних поразок”.

Я трохи здивувався був, позаяк наша програма під еґідою самого о. Марка поставала, однак одразу ж з'ясувалося, що йдеться про особливу справу, а саме, про місце нашого руху в світі. Бож се, як прорік о.Марек, з візії світу випливати повинно. А візія ця для кожного краянина-католика повинна бути ясною, аби згідно із нею міг він у світі орієнтуватися, як моряк за компасом у бурхливому морі. “А світ Божий, прошу панів-добродіїв, так поділено. Одвіку знаємо, що ми – форпост Европи, покликаний боронити її од схизматиків і мусульман. Однак наш світ істинної віри має ворогів двоякого виду, зовнішніх і внутрішніх. Ті перші – як вовки, що їх за милю розпізнати можна, враз за пістоля і піку хапаючись. Але страшнішими бувають оті внутрішні – яко миші в коморі, що їх не видно, а вони готові половину врожаю тобі погризти. І коли черва дерево точить, не пізнати цього по оному, – здається, стоїть здоровий стовбур, а копнеш його, то й порохно посипеться. Такими будуть і ті спільноти віруючих, що отих унутрішніх ворогів, червів, які їх підточують, вчасно не викриють і не вигублять до останнього. Такі зараз і цісарства Заходу, на які ми так покладаємося. Назовні усе в них чудово, однак, це краса гріха. У повені матеріальних благ забули вони про віру – на щастя, ця небезпека ще довго нам не загрожуватиме, бо не буде, хвалити Бога, задля чого про віру забувати. На стократ більший зудар душі свої вони виставили, – ото перші у тамтешніх салонах і при дворах лібертини та масони, потайки у ложах організовані, котрі працюють крадькома, але посилено, над погубою християнства. А допомагають їм у тому жиди, одвічні вороги хреста, сильні грошвою, яка над усім там панує. Тому даремними будуть зусилля ваші, аби відшукати там справжніх союзників руху. Є, однак, певна країна, яка вимогам з точки зору інтересів віри відповідає, коли йдеться про союз. Щоправда, є тут незначна обставина, бо саме з цим краєм ми перебуваємо у стані війни; сподіваюся, однак, що з Божою поміччю можна буде все залагодити”.

Тут гамір пройшов стовпищем – нікому в голомозій голові не вміщалося, що про імперію, нашого явного ворога, яко про союзника мовиться. Гай-гай, не знали панове добродії арканів логіки найвищої проби просто з колеґії оо. єзуїтів і національно-католицької філософії історії, за допомогою яких о.Марек умить ці примарні суперечності з'ясував. “Імперія та її володарка видаються нам сьогодні неприятелями нашими, і так воно й є з нашої сьогоднішньої приземленої точки зору, яка має усі риси земної обмежености. Погляньмо, однак, як ця справа виглядає у Помислі Божому, до втілення якого покликана земна політика. Покликана, позаяк це виникає із засад нашої латинської цивілізації, коріння якої виростає із католицтва. А який католик міг би помислами Божими легковажити? У помислах цих рух наш є тільки частиною фронту боротьби в обороні істинного християнства. Якщо менш грізного ворога християнство може використати супроти грізнішого, як-от можна використати Імперію супроти жидо-масонських каверз, то так і належить учинити, навіть якщо інтереси панів-добродіїв та Вітчизни від цього би потерпіли. Це правда, що ви – найвідданіші оборонці Христа, але власне тому Церква розраховує на те, що ви зрозумієте вищі потреби і задля всього християнства складете жертву, відмовившись од захисту інтересів власних, національних і державних. Але й з національної точки зору союз із Імперією – справа корисна. Прецінь ми переважаємо культурно її народи, тож культура ваша не опиниться під загрозою. Ба більше, там усе на силу спирається, і нема державотворчої ідеї, вищої від батога. А поряд, за межею, цвіте держава, заснована на ідеалах – ваша держава, на принципах Христових збудована. Які ж це чудові умови для політичного шлюбу – ви зможете ідеали понести у степи та сніги, де цього добра страшенно бракує. Ясна річ, дуже важливо, а хто ж союз укладатиме. Доднесь чинили се ворожі аґенти, від нашого імені виступаючи, – зараз, однак, є нагода укласти такий союз справжнім національним силам, себто нашому рухові. Треба се зробити, не дармуючи часу. А пам’ятати при тому належить, що спілка така корисна для цивілізації нашої, отож, хто вороже до союзу між Річчю Посполитою та Імперією налаштований, той також і супроти цивілізації оної, прецінь і віри католицької, в основу повищої покладеної, виступає”.

Він змовк, а ми зажурилися. З одного боку, отець нас ніби й переконав, а з іншого – було нам нелегко.

– Що ж тепер робити? – запитав хтось із нас.

– Нічого, – відповів о.Марек і замовк.

– Нічого? Як то нічого? Але щось же ж треба чинити? – висловив оний шляхтич здивування загалу.

“Нічого, позаяк невдовзі вчинки ваші непотрібними будуть. Щойно отримав я таємну звістку, що Імперія міркує собі подібно до нас, і усвідомлює свій державний інтерес. Уже невдовзі там дійдуть до слова сили, які розуміють, що рівний і щирий союз із Річчю Посполитою становить їхній основний інтерес. Звідси випливає, що продовження боротьби було б без сенсу уподвійні – по-перше, яко даремна трата сили, по-друге – воно послаблювало б становище осіб, до нас в Імперії прихильних. Прецінь давало б арґументи до рук супротивників наших, кому ми ворогами є. А отож чекаймо, і я вірю, що вже невдовзі сьогоднішні вороги наші справжню свою користь усвідомлять, і рух наш успіхом увінчається”.

Се рікши, залишив нас, сповнених нових надій. Сам же невдовзі виїхав, аби, як стверджував, про оную переміну умислів у Імперії чого більшого вивідати, про що обіцяв нам якнайшвидше сповістити. Ми бо у містечку залишились, нічого притьмом не чинячи, а тільки усвідомлення Імперією конечности союзу із нами з дня на день очікуючи.

VIII

Але так і не дочекалися. Невдовзі гарматні постріли розбудили нас, що було цілковитою несподіванкою, оскільки ми, розраховуючи на зміни в умислах неприятеля, стежі й патрулі занехаяли. Ми кинулися до зброї, однак одразу виявилося, що з трьох боків на містечко наступають сили, які нас переважають, підкріплені артилерією, і залишитися тут рівносильно неминучій поразці. Одна тільки дорога стояла отвором – та, що вела до кордону. Недовго зволікаючи, ми поскакали на коней, учвал їх до кордону поганяючи. Тут ми було зупинилися перед мостом через ріку, за якою починалися волості молдавського господаря. Не один замислився люто над причинами поразки руху, розпочатого з такими добрими знаменнями. Патрулі, яких ми занадто пізно вислали, донесли, що від місця, де ми при мості бівакували, усі дороги вглиб країни заставлені ворожими військами, котрі до відсічі нашого штурму готуються. Отця Марка не було поміж нами, аби доброю порадою допомогти, ніхто теж за програну справу відповідальности брати на себе не бажав, і не хотів керувати приреченою на поразку боротьбою. Тож наступного ранку, пригнічені злими думами, перейшли ми прикордонний міст, знайшовши притулок у землях господаря. І це був кінець Конфедерації.

ЕПІЛОГ

Я пишу цю повість у рідній стороні, яку мені судилося побачити значно раніше, аніж я сподівався. Отож, після поразки руху, уряд, не бажаючи, вочевидь, загострювати в цілому свого становища, оголосив амнестію і, як виявилося, ретельно дотримав її умови. Через якийсь час я перетнув кордон і, прямуючи до свого села, навідався до Качиного Долу. Мені дуже хотілося довідатися про долю душі Конфедерації і любо, втім без великих надій, розпитати про о.Марка. Яким же радісним було моє здивування, коли я довідався, що Божий чоловік живий, втішається добрим здоров’ям і навіть служить пріором у монастирі. Однак зустріч із ним, не кажучи вже про розмову, є справою надзвичайно складною, бо цілі дні проводить він у молитвах і практикуванні благочестя, під час якого, як голосять чутки, підноситься на небеса, і то навіть без допомоги драбини, яка оноді приснилася Якову. Розпитуючи далі, я почув, що деякі з практик за звичаєм пустельників він відправляє на самоті, а урочище, яке він собі вподобав, знаходиться на шляху до мого рідного села. Отож, коли я повертався додому, спеціально звернув до цього закутка, прагнучи хоча б “Слава Йсу” сказати отцеві, повагу й пам’ять виказуючи. І справді, вдячність і терпіння мої були винагороджені, – я ще раз побачив того, котрий здійснював духовний провід у національній боротьбі. Потиху, під ослоною дерев, під’їхав я до урочища конем, дивлячись на о.Марка, котрий посеред галявини жваво з кимось розмовляв. Постать співрозмовника, коли я до неї уважніше придивився, видалась мені знайомою. Втім, коли він повернувся обличчям у мій бік, я зрозумів (мені допоміг шрам на обличчі), що то був той сам офіцер, котрого ми на прохання о.Марка на волю випустили. Зараз він не мав на собі мундира, але шрам від тятої рани на обличчі залишився. За хвилю офіцер отцеві до рук якийсь пакет вклав, на що той вдячно покивав головою, після чого вони розлучилися, потиснувши одне одному руки, і жоден з них не помітив свідка розмови. Незвичність цієї сцени причинилася до того, що я поспішив у корчму, аби горілкою ум дещо роз’яснити. Найпевніше за все, отець Марек, вірний своєму покликанню, розкаяному грішникові уділяв моральних наук, бо як ні – то що б іншого се могло бути?

Варшава V-IX 1990

Переклад Андріса Вішняускаса