(З книги "Міт Австрії у польській літературі”)

З погляду польської літератури повоєнного часу українці сповідують сепаратизм, який ставить під загрозу єдність, а разом з нею саме існування монархії, й ускладнює гармонійне співжиття різних націй. Вкотре бачимо, що рутенців у Галичині вважають прихильниками Москви і, як наслідок, ненадійними підлеглими цісаря у Відні: Серед рутенців, серед греко-католицького люду багато москвофілів. Вони мають Росію за батьківщину. (Aust, 47) Заграванню з російським царем, під чиїм пануванням перебуває переважна частина українського народу, австрійський уряд протиставляє політику, що для цілости монархії настільки ж згубна, як і москвофільський сепаратизм рутенців. Щоправда, це стає зрозуміло аж згодом: ... тоді була потойбіч, за Збручем, царська Росія, і діяла вона, наче магнет, на наших русинів. Тож і створила Австрія їй на противагу наш локальний, антиросійський український націоналізм. (Miesz, 130) Лише зрідка дошукуються справжніх причин українського невдоволення і підстав для націоналізму, породжених як соціальними та політичними, так і національними та культурними чинниками: Нащо цей народ, який становить переважну більшість населення Східної Галичини, підданий такому нелюдському господарському, політичному та культурному гнобленню? ... Пощо він упосліджений у питаннях народної та середньої освіти? Чому йому відмовляють у праві заснування університету у Львові? ... А була то свідома політика польських землевласників, котрі правили краєм. (Pozo, 163) Автор запропонованої цитати вбачає причини українського націоналізму не тільки в політиці Відня чи Петербурґа, а винуватить також польську більшість Галичини, зміцнену автономією 1867 року. Становлення української національної свідомости серед галицьких рутенців виявляється також у спробі дати назву власній етнічній групі та мові, якою вона послуговується. Так, гімназист Роман Ожеховскі тривалий час називає розмовну мову "рутенською”, вважаючи її діалектом польської, визнаючи себе "поляком греко-католицького обряду”; підо впливом національно свідомих побратимів стає "українцем”, спілкуючись, безперечно, українською мовою і змінюючи врешті правопис власного прізвища на "Орехівський” (Lit, 43). Від цих, на перший погляд, невинних азів український національний рух торує шлях до тероризму, до вбивства намісника Галичини ґрафа Потоцького українським студентом Січинським, вбивства, яке радикальні націоналісти визнають справедливою карою за страждання українського люду: Та куля, що влучила в намісника Галичини, ґрафа Потоцького, вилита з болю нашого народу! Слава і хвала Січинському! (Lit, 45) Цей замах свідчить про шлях відстоювання власних інтересів, що діаметрально протилежний галичанській готовості до компромісів і ставить під сумнів гармонійне співжиття в космосі монархії. Він веде до кривавого змагу за Львів між поляками та українцями в листопаді 1918 року (Czter, 207), досить було монархії розпастися, що – заднім числом – взайве підтверджує можливості цієї держави стосовно поміркованости і тим самим її космічний вимір. Західно-Українська Народна Республіка, постання якої легко було провістити наприкінці Першої Світової війни (Lit, 315) і яка стала здійсненням українських сепаратистичних намірів, можлива лише там, де сама монархія недалека від розпаду; так ми бачимо взаємозалежність сепаратизму та загибелі космосу. І навпаки: до австро-галичанського спадку урівноваження різних інтересів звертаються саме тоді, коли прагнуть порозуміння та мирного співіснування двох ворожих національних угруповань Без автономії, без самоврядування, без порозуміння поляків з українцями не буде спокою в Галичині (Horyn, 238) – це тверде переконання одного з поборників, у якому ще живуть реалії австрійської Галичини і який уважає їх добрими і практичними. Подібні переконання, кажуть, мав також греко-католицький митрополит Львова, провідник рутенського руху в Австро-Угорщині ґраф Шептицький, який зі свого смертного одра звертається до земляків цілком у дусі австрійського співжиття: Лише з Польщею! Пам’ятайте і переказуйте: Тільки з Польщею! (Gawed, 22)

Переклад Тимофія Гавриліва