Олег ТурійЗовнішні та внутрішні кордони Галичини, 1772-1997I. Передісторія 1. Землі, про які повинна б іти мова в нашому рефераті, з найдавніших часів мали особливу історичну долю і, що ще більш важливо – певну тяглість свого особливого становища, – незважаючи на те, що їх назва, межі, політичний устрій, державна приналежність, етнічна та конфесійна структури постійно змінювалися. Причиною цьому напевно було й залишається особливе геополітичне положення Галичини: на перехресті торгових шляхів і військових виправ, на пограниччі культурних і реліґійних впливів. 2. Абстрагуючись від дискусійного питання про ґенезу слов’янського населення краю, з найдавнішої його історії варто згадати про плем’я білих хорватів, яке проживало у передгір’ях Карпат десь у VII – X ст. На межі IX – X ст. західні окраїни пізнішої Галичини потрапили під політичний вплив Велико-Моравської імперії. Як припускають деякі дослідники, саме в цей період послідовники слов’янських апостолів Кирила і Методія вперше почали ширити вчення Христове у цих землях. 3. Вихідним пунктом писемної історії Галичини, який значною мірою позначив усю її подальшу історичну долю, вважається повідомлення руських літописців про похід київського князя Володимира на “ляхів” у 981 р. та приєднання до Русі Перемишля, Червеня та інших міст. Так звані “червенські гроди”, які ще й досі є “каменем спотикання” в історіографії, стали об’єктом постійних суперечок між давньою Польщею і Руссю, кілька раз переходили з рук в руки, аж поки в часи Ярослава Мудрого остаточно закріпилися у складі Київської держави. 4. Наприкінці XI ст. правнуки Ярослава Мудрого Рюрик, Володар і Василько засновують свої удільні князівства у Звенигороді, Теребовлі й Перемишлі, започаткувавши місцеву династію Ростиславичів. Один із них – Володимирко Володаревич у середині XII ст. об’єднує ці три уділи в одне князівство з центром у Галичі. За його наступника, Ярослава Осьмомисла (1153-1187), Галицьке князівство поширило свою територію на пониззя Дністра аж до гирла Дунаю. Правда, внутрішня міць держави підривалася постійними конфліктами князя з боярством, чим після його смерті скористався угорський король Бела III, якому вдалося коротко навіть посадити свого сина Андрія на трон у Галичі. 5. У 1199 р., коли вигасла династія Ростиславичів, галицькі бояри запросили на престол волинського князя Романа Мстиславича, який об’єднав Галичину й Волинь в одне князівство і започаткував тут нову династію. Своєї найбільшої могутности Галицько-Волинська держава досягла в роки князювання Данила Романовича (1238-1264), під контролем якого певний час перебувала майже вся територія сучасної Правобережної України, включно з Києвом. У 1253 р. Данило Галицький одержав королівську корону від папи римського і був визнаний повноправним европейським монархом. За правління його сина Лева до Галичини було приєднано Люблінську землю й частину Закарпаття, а столицею князівства стало місто Львів, засноване, як вважають, на честь одруження князя Лева з угорською принцесою Констанцією. Завдяки старанням князя, хоч і вже після його смерті, було утворено навіть незалежну від Києва Галицьку православну митрополію (1303). 6. Проте цей момент, який, здавалось, був вершиною розквіту Галицько-Волинського князівства, виявився початком його стрімкого й фатального занепаду. Князівські міжусобиці, конфлікти з боярством, монгольська навала, постійні суперечки з сусідніми державами та вигасання у 1340 р. місцевої правлячої династії призвели до тривалої боротьби Польщі, Литви й Угорщини за галицьку спадщину та остаточної інкорпорації Галичини у 1387 р. Польським королівством. Натомість Волинь перейшла під владу Великого князівства Литовського. У складі Корони Польської Галичина перебувала до 1772 р. як окрема адміністративна одиниця, відома під назвою Руського воєводства або Червоної Русі. II. Koenigreich Galizien und Lodomerien 1. В результаті першого поділу Польсько-Литовської держави (1772) між Росією, Прусією та Австрією Галичина потрапила під владу Габсбурґів. Цісарева Марія-Терезія висунула претензії на ці землі, покликаючись на права угорських королів на спадщину Галицько-Волинського князівства. Однак ці посилання були непереконливими, бо новоприєднані території не були включені до частини монархії, а потрапили під управління центральних віденських властей. Волинь, про яку в спотвореній формі згадувалося в офіційній назві нового коронного краю, взагалі не входила до нього (за винятком своїх південно-західних окраїн), а натомість сюди належали етнічно польські частини Краківського (без самого міста) і Сандомирського воєводств з колишніми герцоґствами Освєнцімським і Заторським, на які Габсбурґи пред’явили претензії, як спадкоємці чеської корони. 18 вересня 1773 р. Польща підписала договір про поділ, чим зокрема визнала австрійську анексію земель між Віслою і Збручем. Таким чином Австрія отримала територію площею 81 900 км2 і населенням близько 2,65 млн. чол. Центром нового краю став Львів. 2. У березні 1773 р. до Галичини було приєднано невелику ділянку гірського масиву Спіш в районі міст Новий Сонч, Бохня і Величка, які було окуповано ще у 1769 р. і спершу підпорядковано угорській адміністрації. 3. У 1786 р. до складу коронного краю Галичини й Володимирії увійшла Буковина, яка була окупована австрійськими військами ще у 1774 р. та згідно з умовами Константинопольського договору з Туреччиною та Молдовою офіційно перейшла під владу Габсбурґів “на основі її колишньої приналежности до Покуття”. 4. Ще більше розширилась територія володінь Дунайської монархії після третього поділу Речі Посполитої (1795), коли Австрія приєднала північну частину Краківського, Сандомирського, Люблінського та Белзького воєводств, а також частини Мазовша, Підляшшя, Холмщини і Волині між річками Західний Буг, Піліція та Вісла, які у 1803 р. в адміністративному відношенні було включено до Королівства Галичини й Володимирії під назвою Нової або Західної Галичини. Однак у Відні не довго тішилися цими територіальними надбаннями. За умовами Шьонбрюннського мирного договору між наполеонівською Францією та Австрійською монархією остання змушена була відступити їх на користь новоутвореного Герцоґства Варшавського. За цим же договором частина Східної Галичини – т. зв. Тернопільський край (між річками Збручем і Стрипою) – відійшла до Росії, у складі якої перебувала до 1815 р., після цього згідно рішень Віденського конґресу знову повернулась до Австрії. Натомість землі Нової Галичини було включено до т. зв. Королівства Польського у складі Російської імперії. Вільне місто Краків з округою, яке від 1815 р. перебувало під спільним управлінням держав-переможиць, після придушення польського повстання 1846 р. було приєднане до австрійської Галичини. З того часу і аж до кінця існування Австро-Угорщини зовнішні кордони Галичини практично не змінювалися, за винятком Чернівецького округу, який згідно з Конституцією 4 березня 1849 р. було проголошено окремим коронним краєм під назвою “Герцоґство Буковина”, а в 1854 р. фактично відокремлено від Галичини, у 1860 р. знову адміністративно підпорядковане галицькому намісникові, але вже наступного року повернуто до статусу автономного коронного краю. III. Галицькі П’ємонти 1. Єдність адміністрації аж ніяк не означала однорідности краю. Історичне минуле, розмовна мова, обрядова приналежність населення Галичини були різними. Тому, крім видимих зовнішніх межових ліній, у Галичині існували чисельні внутрішні суспільні, культурні, реліґійні кордони. 2. Починаючи з середини XIX ст. основну роль починає відігравати політичне протистояння на національному ґрунті. Використовуючи конституційні умови Габсбурзької монархії поляки й українці прагнуть створити в Галичині основи для відродження (творення власної державности). 3. Відмінності основних концепцій обидвох національних рухів полягали в тому, що поляки прагнули надати польського характеру усій Галичині (краєва автономія). Натомість українці виношували ідею поділу Галичини і об’єднання усіх українських земель монархії в один коронний край. 4. Центральний австрійський уряд віддав фактичну владу в краї полякам, хоча перед лицем зростаючої сили українського національного руху змушений був іти йому на деякі поступки. Фактичне іґнорування польською верхівкою українських національних інтересів приводило до радикалізації політичних вимог і форм боротьби останніх. IV. Західна Україна чи Східна Малопольща 1. Від початку воєнних дій Галичина, головно її східна, заселена українцями, частина стала театром воєнних дій. На початку вересня 1914 р. російським військам вдалося прорвати австрійську оборону і впродовж місяця захопити територію аж до Сяну. Під час відступу австрійські війська, насамперед угорські гонведи, чинили жорстокі розправи над місцевим населенням, звинувачуючи його у русофільстві та зраді. Багато українців було запроторено у концентраційні табори, найбільш горезвісним з яких був Талєргоф у Штирії. 2. Незавидна доля спіткала тих українців, котрі потрапили під російську окупацію. Царський уряд трактував Східну Галичину як “давню російську землю”, що тепер “назавжди возз’єдналася з матір’ю-Росією”. Ґенерал-губернатор краю, граф Георгій Бобринський, головним завданням своєї адміністрації вважав якнайшвидше надання захопленим землям “російського характеру” і викорінення “мазепинства”. Закриття українських культурних і освітніх установ, запровадження у школах й адміністрації російської мови, насильне переведення греко-католицьких церков на православ’я, арешти й депортації свідомих українців (у тому числі й глави Уніатської Церкви – митрополита Шептицького) і зрештою, масове винищення населення під час відступу – ось основні наслідки цієї політики. У березні 1915 р. царська армія захопила Перемишль і після цього зайняла частину Західної Галичини аж до Горлиць й Тарнова. Але внаслідок контрнаступу німецьких і австрійських військ на початку травня росіян вдалося витіснити майже з усієї Галичини, за винятком району між Серетом і Збручем на південь від Тернополя. 3. З огляду на гострі міжнаціональні конфлікти перед війною галицькі поляки й українці не стільки боронили Австрію, як прагнули використати воєнну ситуацію для досягнення своїх національних інтересів, незважаючи на те, що і одні, й другі спершу однозначно заявили про свою підтримку й лояльність до Монархії. 4. Революція 1917 р. в Росії та постання на її руїнах незалежних Української та Польської держав не могло не вплинути на радикалізацію вимог їхніх одноплемінників у Галичині. 5. Переломною подією став мирний договір у Бересті Литовському 9 лютого 1918 р. центральних держав з представниками Української Центральної Ради. Згідно з таємним додатком до договору уряд Австрії погодився на поділ Галичини та об’єднання її східної частини з українськими землями Буковини й Закарпаття в один коронний край. Оприлюднення змісту цих домовленостей змінило орієнтацію основних політичних сил поляків на Антанту, а цісарський уряд змушений був дезавуювати свої обіцянки. 6. Поразка Центральних держав у війні змусила Австро-Угорщину 4 жовтня 1918 р. прийняти умови перемир’я на засадах відомих 14 пунктів Вільсона. Відомо, що у 13 пункті мова йшла про відновлення Польської держави, до якої входили б території, заселені “без сумніву польським населенням”. 16 жовтня з'явився маніфест цісаря Карла, яким проголошувалось перетворення Австрії в союз національних держав. Окремо говорилося про можливість з’єднання “польських областей Австрії” з Польською державою. Два дні пізніше у Львові було утворено Українську Національну Раду і проголошено утворення Української держави з українських етнографічних земель Австро-Угорщини: Східної Галичини з межею по Сяну і включенням Лемківщини, Північно-Західної Буковини з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та української смуги Північно-Східної Угорщини. З огляду на свій прогабсбурзький лоялізм західноукраїнські політики не наважилися заявити про свою єдність з Великою Україною, на відміну від польських провідників, які ще до появи цісарського маніфесту проголосили себе представниками єдиної незалежної Польської держави, а 28 жовтня в Кракові утворили Польську ліквідаційну комісію, яка 1 листопада від імені варшавського уряду повинна була перебрати владу в Галичині. 7. Проте 1 листопада 1918 р. жителі Львова прокинулись громадянами нової Української держави. Владу в місті захопила група українських військових, а невдовзі Українська Національна Рада проголосила утворення Західно-Української Народної Республіки на усіх українських етнографічних землях Австро-Угорщини. Такі дії викликали спротив польських патріотів, і вже 1 листопада почалися стихійні збройні сутички між українцями і поляками, які переросли у виснажливу війну. 22 листопада 1918 р. українські війська залишили Львів, а в липні 1919 р. – відступили за Збруч. 8. Під час українсько-польської війни в Галичині та радянсько-польського конфлікту 1920 р. з боку Антанти висувались пропозиції про демаркаційні межі між воюючими сторонами (лінія Бартелемі, лінія Керзона). Однак остаточно східні кордони Польщі було визначено Ризьким мирним договором з Радянською Росією у 1920 р. Антанта після кількох спроб виробити спеціальний статус для Східної Галичини у березні 1923 р. остаточно визнала її складовою частиною Польської держави. 9. Ще у 1920 р. польська влада ліквідувала старий адміністративний устрій Галичини, поділивши її території на чотири воєводства: Краківське, Львівське, Станиславівське і Тернопільське. Три останніх отримали назву Східної Малопольщі, не маючи при цьому жодних автономних прав. 10. Українцям в умовах шовіністичної політики польських властей у міжвоєнний період практично не залишалося можливостей для т. зв. органічної праці, пошуків компромісу. Неврахування національних прагнень українців (власного університету, шкільництва, участи в адміністрації тощо) приводили до посилення підпільно-терористичної діяльности. V. Між Сталіном і Гітлером 1. Підписання радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 р. (пакту Молотова-Ріббентропа) та таємного протоколу про розмежування сфер впливу привело до фактичної ліквідації Польської держави та окупації більшої частини населеної українцями Галичини (17 вересня 1939 р.) Червоною армією. Новий кордон, який проходив по річці Сян, було підтверджено радянсько-німецьким договором про дружбу і кордони від 28 вересня того ж року. У таємному протоколі до нього було передбачено можливості “добровільного переселення” українського і білоруського населення до СРСР, а німецького – на територію III Райху. 2. Окуповуючи Західну Україну радянський уряд спекулював на ідеї возз’єднання українського народу в одній державі та звільнення його від іноземного поневолення. У розмові з послом Німеччини у Москві Шуленбургом глава радянського зовнішньополітичного відомства Молотов визнав, що його уряд “до сих пір не проявляв жодної турботи про свої національні меншини в Польщі, і Радянський Союз повинен у той чи інший спосіб виправдати свою інтервенцію в очах світу”. 3. Радянський режим прагнув надати вигляду “добровільного волевияву населення Західної України на користь приєднання до СРСР. 22 жовтня 1939 р. було проведено вибори до Народних зборів, які зібралися вже через 4 дні та прийняли звернення до Верховної Ради СРСР про приєднання до Радянської України. Це прохання було задоволене 1 листопада 1939 р. 4. Якщо на початку окупації радянський режим прагнув здобути симпатії більшости місцевого населення, створюючи враження своєї “українськости” – запровадження української мови у школах і Львівському університеті, терпимість до Греко-Католицької Церкви – і “народности” – соціальні пільги, конфіскація поміщицьких земель та обіцянка їх поділу між селянами, – то після утвердження нової влади розпочато негайні перетворення, щоб уподібнити Східну Галичину до решти радянських територій – заборона українських політичних партій, культурних товариств і навіть кооперативів, переслідування Церкви і спроби православізації, запровадження колгоспів, початок масових репресій та депортацій. 5. Близько пів мільйона українців західного Надсяння, Лемківщини і Холмщини вже у 1939 р. опинилися на окупованій німцями території. Ці землі ввійшли до Ґенерального Губернаторства. Глава німецької адміністрації Ганс Франк відносно терпимо ставився до українців, прагнучи використати їх для протидії чисельно переважаючим полякам. Навесні 1940 р. у Кракові було навіть утворено Український Національний Комітет, який, хоч і не мав жодних прероґатив, все ж сприймався як повноважний український орган. 6. Війна гітлерівської Німеччини з СРСР, яка почалася 22 червня 1941 р., призвела до окупації Східної Галичини та включення її до складу Ґенерального Губернаторства, на відміну від решти українських земель, на яких було утворено т. зв. Райхскомісаріат Україна, або які перебували під військовою адміністрацією. 7. Незважаючи на великі сподівання українців, німецький режим не підтримав їхніх національних візій. Коли у Львові 30 червня 1941 р. було проголошено акт відновлення Української держави, окупаційна влада розігнала новоутворений уряд. Тому утворена у підпіллі весною 1943 р. Українська Повстанська Армія боролася і проти німців, і проти нової радянської окупації. Цей опір тривав аж до початку 50-х років. VI. “Союз нерушимый...” 1. Питання про новий радянсько-польський кордон було остаточно вирішене керівництвом СРСР, США і Великобританії на Ялтинській конференції (1945). За його основу була прийнята “лінія Керзона” з відхиленням на схід на 5-8 км, а в межиріччі Західного Бугу і Солокії – до 30 км. Остаточно цей кордон було підтверджено у польсько-радянському договорі 16 серпня 1945 р. Лінію його пролягання було трохи змінено у зв’язку з обміном ділянками державних територій площею 480 км2 між двома країнами у лютому 1951 р.. З цього часу кордон набрав сучасного вигляду. 2. Ще до остаточного вирішення питання про кордони уряд Радянської України уклав 9 вересня 1944 р. з прорадянським Комітетом Національного Визволення Польщі угоду в Любліні “Про евакуацію українського населення з території України”. За офіційними даними всього до СРСР було переселено 482 880 чол., а із Західної України виїхало до Польщі близько 790 тис. поляків та євреїв. Весною 1947 р. польський комуністичний уряд в рамках операції “Вісла” примусово переселив і розсіяв по новоприєднаних землях Східної Прусії близько 150 тис. українців. 3. В результаті адміністративних, соціоекономічних, культурних, реліґійних і демографічних змін, здійснених радянськими і польськими комуністичними властями після 1945 р., Галичина як окремий історико-культурний суб’єкт фактично припинила своє існування. VI. Найбільш українська Україна Ситуація змінилася у другій половині 80-х рр., коли завдяки політиці “перебудови” нового радянського керівника М. Горбачова саме в Галичині з’явились перші неформальні об’єднання і течії культурно-освітнього, а пізніше й національно-політичного характеру. Висвітлення “білих плям” історії, відродження традицій минулого стало складовою частиною боротьби за незалежність України. Натомість відкритим, після досягнення державного суверенітету, залишається питання про характер нової галицької ідентичности. |
ч
|
|||