‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

Розглядаючи моделі польсько-українського співіснування ми повинні спочатку визначитися з тим, що власне мається на увазі і про який рівень стосунків ідеться, бо якщо розуміти під ними міждержавні стосунки, то ми матимемо одну картину (чи її відсутність), натомість якщо говорити про міжетнічні стосунки, – тоді картина буде іншою. Необхідною умовою існування міждержавних стосунків є наявність хоча б однієї, а ще краще двох держав. В силу політичних обставин дуже часто держав, як таких, і не було, або ж вони були обмеженими у своєму суверенітеті парадержавами, а тому важко говорити про їхню повну самостійність. Це не могло не накладати на загальну картину польсько-українських стосунків свого особливого, не завжди корисного для обох народів відбитку. Разом з тим не міг не впливати на польсько-українські стосунки і сам устрій цих держав. Вони часто будувалися не за етнічною ознакою (Річ Посполита Двох Народів чи СРСР/УРСР), а радше на династичних, станових чи ідеологічних (імперських чи комуністичних) засадах. І тільки згодом ці засади у суспільній свідомості (не без участи істориків та різного роду ідеологів) неначе відходили у тінь і державне утворення штучно ідентифіковувалось тільки з одним із народів. Скажімо Річ Посполиту Двох Народів штучно ідентифіковували тільки із польським народом, забуваючи про литовський не кажучи про інші, які теж брали участь в утворенні та функціонуванні цього політичного конструкту. Ще складнішими є справи із СРСР, однак суспільна свідомість ще не готова незаанґажовано розглянути дане питання, настільки воно ще є політично актуальним.

Історично складалося так, що періоди міждержавних стосунків перебивалися або періодами міжетнічного позадержавного співіснування/спілкування, або ж періодами поневолення одним іншого, коли один із народів втрачав свою державність.

Періодами міждержавних стосунків був період раннього розвитку обох держав – X ст. – 1387 р. між Київською Руссю Рюриковичів та Польщею П’ястів. Співіснування тут будувалося головно на династичних засадах і часто етнічна приналежність певних місцевостей (особливо на порубіжжі) була або невизначено-перехідною, або змішаною. І тут дуже важливу роль відігравала васально-ленна система структуризації суспільства та політичного простору. Хоча з часом почав відігравати свою роль і релігійний чинник, особливо після розколу Вселенської Церкви на Східну та Західну.

Були і періоди повної втрати державности обох чи одного з народів, та взаємної анексії – і тут анексовуваною стороною були головно українці, хоча були і зворотні випадки. Однак такі періоди не обов’язково були смугою конфліктів і розвивалися вони не завжди за парадигмою неприйняття.

Таким, відносно спокійним періодом, був період від часу Польсько-Литовської Унії до початку Контрреформації, коли ще не було ні надмірного реліґійного утиску, ні масової експансії на питомі українські землі власне польської шляхти, якій вже було тісно у не такій великій Польщі. У цей період головною парадигмою співіснування різних етносів у Речі Посполитій була парадигма відносної автономности життя різних частин країни зв’язаних тільки династичним підданством.

Натомість після вигаснення династії Яґеллонів, яка все ж дотримувалася відносної реліґійної терпимости, – і то не тільки щодо Східної Церкви, але і щодо дуже поширеного тоді протестантства, – прийшла епоха Контрреформації, яка принесла з собою нетерпимість реліґійну, а також і прикриту нею економічну експансію. Витворилася нова ідеологема – католицько-православне протистояння, яка і стала новою моделлю польсько-українських стосунків. Ця модель мала багато інваріантів: і боротьбу зі східною схизмою, і збереження істинної православної віри, і право шляхетське, і право козацьке. При цьому ущемленою відчула себе не тільки селянська чи міська верства, але і питома українська шляхта, яка все ще опиралася культурно-реліґійній асиміляції. Стосунки Козацької української держави часів Хмельницького та Речі Посполитої у короткий період 1648-1667рр теж будувалися на васально-ленній основі, як її розумілося тоді у цій державі. З тією тільки відмінністю, що королівському “даному від Бога” праву Речі Посполитої не було що протиставити у самому українському суспільстві (в сенсі існуючого тоді права). Йому єдино протиставилося станові права козацької старшини та української шляхти, які, на їх думку, були порушені як королем, так і Римською Церквою. Модель цих міждержавних чи пара-міждержавних стосунків вибудовувалась на монархічній та становій (хоча і специфічній) парадигмі, якої так і не відважився порушити Богдан Хмельницький – він не зміг ні узурпувати священного права монарха, ні “відрубати йому голову”, як Кромвель, та емансипувати українське суспільство до станової республіки, якою тоді могла гіпотетично стати Україна. Натомість він все шукав союзу з леґітимним, “від Бога”, монархом. Тобто, по суті, не був реформатором, а дійсно тільки “бунтівником” у межах однієї парадигми. Тому він і шукав “виправдання” свому бунту у формі нового підданства “своєму, праведному, православному” суверену і покровительства московського царя у формі “договору” (як він це розумів на кшталт договору з королем Речі Посполитої, коли і король і піддані навзаєм один одному присягають), однак наштовхнувся на типову східну деспотію, коли цар ні перед ким ні в чому не присягає.

Довший час православно-католицьке протистояння залишалося актуальним на більшій території України. Така парадигма стосунків врешті-решт призвела не тільки до війн Хмельницького але й спричинила поділи Речі Посполитої.

І тільки після часткового усвідомлення безперспективности цього протистояння, як форми співіснування, почався пошук нової парадигми, нової моделі порятунку Речі Посполитої та польсько-українсько-білорусько-литовської єдности. Почала вибудовуватися модель Речі Посполитої не Двох а Трьох народів – з її Руською, українською компонентою. Себто федерація Корони та Великого Князівства мала б трансформуватися у федерацію Трьох. Періодично це питання то піднімалося, то забувалося, або ж відкидалося, однак ніколи воно так і не стало державним підходом до справи порятунку держави. І, врешті, цей період анемічних шукань порятунку та нових моделей стосунків закінчився у 1795 році з остаточним розбором Речі Посполитої. При цьому, очевидно виграла Римо-католицька Церква з її Контрреформацією, однак програв державний інтерес Речі Посполитої.

Спробою розбудувати ці стосунки інакше і зняти католицько-православне протистояння було ініціювання Церковної Унії (в тому і з боку князя Острозького), яку можна вважати і моделлю вдалою і не вдалою у різні періоди її трьохсотлітньої історії. Тут було багато і доброї, і лихої волі.

Отже, після розбору Речі Посполитої польсько-українські стосунки трансформувалися у стосунки двох нетитульних етносів у двох великих світових імперіях – російській та австрійській. Однак, на питомо українських землях вони таки набули форми стосунків між двома станами – шляхетсько-польського та селянсько-українського – зрештою вони і стали тією новою парадигмою. На той час вже більшість української шляхти була культурно полонізована, а тому навіть корінні українські роди сприймалися як польські.

Польська та українська нижчі верстви (власне етнічна товща) не мали такого широкого фронту економічного, культурного, політичного контакту, який часто сприймався і організовувався сторонами як конфлікт. А тому моделлю польсько-українського співіснування на той період стало козацько/селянсько – магнатське/панське протистояння.

У XIX столітті ця модель була широко розтиражована тогочасною українською літературою та народницькою ідеологією. Причому це протистояння важко назвати етнічним протистоянням, оскільки, як вже казалося більшість шляхти, попри те, що вона була культурно полонізована і окатоличена (тоді це були синоніми), не відчувала себе чужою у землі своїх предків і навіть була патріотично “проукраїнськи” (щоправда в територіальному сенсі) настроєною. Звідси і беруть корінь поразки польських повстань в Україні, коли культурно-реліґійний розрив між шляхтою та селянством трансформувався у розрив етнічний, який шляхетська верства просто не помітила, в чому і проявила свою недалекоглядність. Особливо це далося взнаки у XIX столітті з його пієтетом до простолюду. Однак цей конфлікт, окрім того, що він був соціальним, все ж із певними застереженнями можна було б назвати польсько-українським, хоча він був дуже тісно вписаний в канву власне українського тогочасного суспільства, яке в певних його елементах можна було б назвати бі- чи тетра-культурним (з його україномовною, польськомовною, а тоді вже й російськомовною компонентами). Таким чином, так звана “польська” шляхта в Україні не відчула того, що було приховане у етнічності нових часів, тому і не змогла зрозуміти того несприйняття, яке йшло від селянства, закоріненого у ту свою прадавню етнічність – землю та мову. Попри свою освіченість вона менше була готова до сприйняття того, що німецькі романтики, а за ними і харківські професори, відкрили як “дух народу, дух мови, дух землі”. І таким чином вона головно не сприйняла українського національного пробудження, що одразу виштовхнуло її за межі українськости.

Надходив великий час національних ідей та модерних, побудованих на стереотипах масової свідомости міжнаціональних стосунків. Наприкінці XIX та на початку XX ст. почала працювати мітологема чи конструкт етносу як надцінної єдности, яка чи не єдина (бо вже давно була забута мітологема монарха, суверена, а в деяких народів навіть і спільного Бога) втілює і реалізовує сподівання кожної окремої одиниці. Поза ним вона вже не може реалізуватися. Почав абсолютизуватися колективізм, який за головний згуртовуючий принцип обрав саме мовно-культурний фактор. Відповідно трансформуються і польсько-українські стосунки – вони стають спочатку пара-міжетнічними, а потім власне міжетнічними, тобто закоріненими у стереотипах масової свідомости. На цій парадигмі вони вибудовуються від середини XIX ст. аж до сьогодні.

Але і тут ситуація сильно змінюється – Україна і Польща то здобувають, то втрачають свою державність, однак фактор масової свідомости і масової маніпуляції нею стає все інтенсивнішим. Різного роду ідеологеми все інтенсивніше та мобільніше починають впливати на масову свідомість обох народів. Спочатку вибудовується мітологема “народу”, потім “національної держави”, і тільки щойно “політичної нації”. Виходячи з цих ідеологем вибудовувалися і моделі польсько-українського співіснування.

Однак вернімося до первинних мітологем початку століття. Головною політичною мітологемою була мітологема “народу”. В Україні розробляється та пропагується ідея “безкласового” (що тоді в інтелектуальних колах було безсумнівним позитивом) українського, головно селянського народу, який визискується “чужоземцями”. Витворюється міт “козацької нації”, яка всередині себе цілком безконфліктна і опонує Польщі та Росії, як суспільствам з цілком іншою суспільною структурою. Ця мітологема стає масовою і знаходить визнання в українській культурно-політичній верхівці. Ба, навіть більше – вона на певних етапах навіть стає домінуючою і таки дійсно політично ефективною. І польсько-українські стосунки вибудовуються по парадигмі модних тоді соціально-емансипуючих вчень як паралельне національне і соціальне визволення народу-трударя від свого соціального та національного визискувача.

Однак паралельно, а часто тими ж самими особами творилася і цілком інша модель – причому за участю таких визначних творців попередньої парадигми, як Шевченко – модель на базі не надто акцептованого в Польщі слов’янофільства. Вона мала б будуватися виходячи із майбутньої слов’янської федерації вільних народів. В ній мало б бути місце і Україні і Польщі, а відповідно і їхні стосунки мали б розвиватися у її рамках. Ця модель була надбанням дуже малого кола інтелектуалів Кирило-Методіївського Братства, і вона не мала майже ніякого політичного майбутнього. Однак вона була цікава тим, що це була спеціально вибудувана політична модель спрямована у майбутнє, яка після планів трансформації Речі Посполитої Двох Народів у Річ Посполиту Трьох Народів була другою спробою вибудувати саме політичну модель міждержавних стосунків усього реґіону, а в тім і між Польщею та Україною.

Модерними і власне міждержавними стосунками стали стосунки між Польщею та УНР і ЗУНР 1917-1920-х рр. На жаль у випадку ЗУНР вони майже одразу трансформувалися у військові дії. Натомість, у випадку УНР маємо навіть приклади доволі успішної міждержавної взаємодії, з якої, щоправда, Україна скористала дуже мало. А Польща – чимало. Неґативним для українців аспектом цієї співпраці, окрім іншого, була і фактична згода уряду УНР на анексію ЗУНР. Однак, можемо констатувати, що тоді вперше українсько-польські стосунки уклалися в модель модерних міждержавних стосунків з усіма своїми атрибутами відносно рівноправних суб’єктів міжнародного права.

Перед УНР, як державою поліетнічною постало питання вреґулювання стосунків із національними меншинами, в тім і з польською, та з чужоземними державами – в тім і з Польщею. Натомість ЗУНР одразу була поставлена у ситуацію фактичної війни з Польщею. В цей період ми можемо говорити про дві різні моделі польсько-українських міждержавних стосунків східно- та західно-українську, якщо на Заході України спрацювала народницька, етнічна модель польсько-українських стосунків, яка так і не змогла розвинутися до державницької, то на Сході – радше міждержавна. Причини цього різні – і чисто ідеологічні, і зовнішньополітичні.

Щодо національних меншин в УНР був одразу застосований принцип національно-культурної автономії. Значніших польсько-українських конфліктів в УНР на етнічному ґрунті в цей період не було. В зовнішньополітичній сфері, попри всю складність політичної ситуації, попри польсько-українську війну в Галичині, вдалося навіть не тільки пропрацювати модель, але й дійсно реалізувати союз УНР та Польщі.

З поразкою УНР та конституюванням ефемерної УРСР у рамках СРСР, а також із відходом частини питомо української території до цієї ж Польщі, на Заході та на Сході України знову почали вибудовуватися різні моделі українсько-польських стосунків.

На Заході, після поразки національно-визвольних змагань почала формуватися націоналістична ідеологія. Причому як в українському, так і у польському середовищі. Зрештою, загальноевропейські фашизуючі тенденції цьому дуже сприяли. Молодий український націоналізм вибрав скрайньо екстремну модель тотальної боротьби не тільки з польською державою, але, де факто, і з польським народом. Принаймні так це було задекларовано на рівні ідеологем. Щоправда, існуючі в Західній Україні центристські українські партії пробували все ж працювати в рамках польського конституційного права та міжнародних зобов’язань польського уряду щодо галицької автономії, яка ним була досить брутально проіґнорована. Щось подібне було і по польському боці. Частина суспільства таки зовсім не сприймала українських домагань автономії чи окремішности. Натомість більш далекоглядна і тверезо мисляча польська політична думка, особливо з числа пілсудчиків, все ж пробувала витворити більш помірковану модель – так звану федералістську модель “Речі Посполитої Ягеллонів”. Однак українці, білоруси та литвини, здається, навіть і не здогадувалися про цю, запропоновану їм модель стосунків. Насправді вона теж не була зреалізована. Перемогла, на жаль, в обох середовищах модель екстремна чи близька до неї. Тим більше, що реалії передвоєнного часу провокували саме її.

Водночас на Радянській Україні витворилася і втілилася також конфліктна модель. Однак не на етнічній, а на класовій основі – тут стосунки вибудовувалися по парадигмі комуністично-капіталістичного, пролетарсько-буржуазного протиборства. Хоча годі заперечувати те, що і етнічний момент “білополяків” також був присутній. Звичайно це була частина загального конструкту стосунків СРСР-Польща, а не чисто Україна-Польща. Це була модель стосунків майже безкласової соціалістичної держави, з “маріонетковою” державою “польських панів”, “білополяків”, в якій страждають не українці чи поляки, а пролетарі міста та села. В СРСР/УРСР на першому етапі не надто підкреслювався саме національний аспект протистояння, а радше класовий, бо ж йшлося дійсно про “світову революцію”. А як і кожна місійна ідея вона все ж вимагала певної толерантности щодо прозелітів. І тільки потім місійність все більше почала асоціюватися з великим російським народом чи великим радянським народом, що в часи Сталіна цілком свідомо плуталося.

Натомість з польського боку підкреслювався саме національний аспект, національна окремішність поляків та росіян чи українців.

Однак безпосередньо перед Другою світовою війною національний аспект посилився не тільки у Польщі, але і в СРСР/УРСР – звичайно із метою спекулятивною. Національне гноблення українців та білорусів у Польщі стало формальним приводом до вступу СРСР у Другу світову війну та війну з Польщею 1939 року. Радянська ідеологічна машина заговорила про визволення не стільки трударів, скільки про визволення з польської неволі західних білорусів та українців. Таким чином безпосередньо перед війною радянсько-польські стосунки все ж перейшли до пара-націоналістичних, хоча і комуністичних парадиґм.

З 1939 по 1944 і поляки, і українці повністю перебували під чужими окупаційними владами і тільки почасти були суб’єктами (головно поляки) реальної політики. Поразка Польщі сприйнялася польським суспільством як траґедія. Частина польського суспільства оскаржила українців як зрадників (хоча важко визначити зрадників чого). Українець в такій ситуації просто стає синонімом зрадника (помічника чи то більшовиків, чи то гітлерівців) а потім (після виникнення українського опору і гітлерівцям і більшовикам) – просто як бандита. Спонтанно між обома народами, а не тільки політичними класами, наростає відчуження. Частина українців таки дійсно має надію на відновлення Української держави під німецьким протекторатом – що є великою ілюзією. Розчарування призводить до виникнення українського опору у формі УПА. Однак польський уряд у Лондоні та АК спрямовують свої зусилля на відновлення Польщі у кордонах 1939 року і розгортають свій опір на українських територіях. Це призводить до підпільної партизанської війни АК та УПА на окупованій німцями території. Водночас вони ведуть бойові дії і з німцями та більшовиками. У конфлікт втягується цивільне населення, починаються етнічні чистки. Моделлю стосунків цього періоду, поза нечисленними винятками є якнайжорстокіше етнічне протистояння. Особливо воно посилюється безперспективністю домагань кожної із сторін, які насправді нічого в геополітичному сенсі вирішити не можуть. Політичне керівництво практично не шукає жодного порозуміння. Мало того – орієнтується на різні полюси світового протистояння, поляки на союзників на Заході та на СРСР, тоді як націоналістично орієнтовані українці спочатку на Німеччину, а потім по суті ні на кого, окрім самих себе, а українці підрадянські (якщо їх можна ідентифіковувати з власне українцями а не радянцями) після німецьких безчинств все ж на СРСР. В смузі польсько-українського порубіжжя розгорається жорстокий міжетнічний конфлікт, який призводить до багатьох жертв і працює як така модель польсько-українського співіснування, що саме це співіснування і виключає. Звичайно тут не обійшлося і без сторонніх німецьких чи радянських інспірацій, але вони не визначали самого духу цього конфлікту. Націоналістичні настрої опановують порубіжжям.

Не змінює ситуації і припинення війни. Націоналістичне упередження щодо українців не суперечить офіційно інтернаціоналістичній ідеології повоєнної Польщі. Врешті, це та український опір призводять до повоєнних етнічних чисток та сумнозвісного виселення та розсіяння українців (в більшості законопослушних громадян Польщі) зі своїх етнічних територій на понімецькі території, і навіть перепущення частини з них вже у 1949 році через підрозділ німецького концтабору Аушвіц/Явожно.

Водночас відбувається остаточне виселення майже всієї польської людности з України. Частково вона просто тікає від більшовицького режиму, а частково насильно депортується вглиб СРСР, до Сибіру та Середньої Азії де денаціоналізується і русифікується. Зрештою так само як і людність українська. Отже знищується сама смуга реального контакту. Кордони СРСР остаточно замикаються на 50 років.

Однак з виникненням соціалістичної польської держави та системи сателітів СРСР, українсько-польські стосунки в рамках стосунків радянсько-польських, під суворим контролем Москви моделюються як стосунки між двома “братніми” соціалістичними державами (СРСР/УРСР та ПНР).

Натомість у діаспорі, після кривавої боротьби 40-х років робляться перші спроби діалогу – зокрема завдяки польському паризькому виданню “Культура” та українській “Сучасності”. Доконаний факт відсутности реальної смуги конфлікту і наявність спільного супротивника – комунізму та СРСР поступово змушує шукати порозуміння хоча б у питаннях тактичних. Дещо змінюється еміґраційна суспільна думка, змінюються ідеологічні моди. Особливо цікавою є концепція еміґраційного польського політичного мислителя Юліуша Мірошевського, який неначе адаптував “федералізм” чи “ягеллонство” пілсудчиків до конструкції стосунків Польщі та визволеного від Росії обширу, названого ним ULB (Україна, Литва, Білорусь), причому без ревізії існуючих повоєнних кордонів Польщі. Реалістичні політики розуміють, що на націоналістичних засадах здобути реальне політичне майбутнє неможливо. З'являється в обох країнах реальне дисидентство, яке зовсім по-іншому бачить проблему міжетнічних стосунків, більш плюралістично, демократично. Це стає однією з визначальних засад дисидентських кіл як у Польщі так і в Україні. Остаточно і у Польщі, і в Україні відкидаються реваншистські плани щодо втрачених обома сторонами територій. Відкидається ідея перегляду кордонів. Зрештою це є ідеєю не лише польською чи українською, а власне загальноевропейською. Разом з тим Польща, втративши “креси” і набувши “зємє одзискани”, по суті змінила свій геополітичний статус – переставши бути східно-европейською країною і ставши країною центральноевропейською.

Співпраця активізується з початком процесів розпаду системи радянських сателітів і самого СРСР. Реально, починаючи з 80-х років, починають контактувати дисидентські групи. Польське дисидентство в силу своїх можливостей пробує допомагати чи звертатися до українського.

З проголошенням української незалежности процес примирення увінчався визнанням незалежної України Республікою Польща – і що важливо, вона була першою державою, що взагалі визнала українську незалежність. Відтоді стосунки остаточно стають на міждержавну основу і мали б формалізуватися у формі політичних доктрин типу РП – Україна. Для того обидві держави мали б щонайперше визначитися із своїм власним статусом та орієнтацією в політичному полі сучасного світу. РП одразу і однозначно визначилася у своєму Центральноевропейському статусі і чітко зорієнтувалася на вступ у всі европейські структури та НАТО. Україна і не могла з політичних міркувань, і не була суспільно та політично готова до такого визначення. Ще довго обговорювався євразійський варіант розвитку (за російським зразком та по інерції), і тільки останнім часом більш-менш конкретно заговорили про однозначну інтеґрацію України в Европу (правда настільки, наскільки це найближчим часом можливо). З часом Україна з політичної новинки стала однією з найголовніших ланок середньоевропейської політики. Разом з тим ще ніхто не знає, який статус у цій загальноевропейській структурі вона могла б мати. На найближчий час це щось на кшталт особливого партнерства, однак це щось дуже ефемерне. Радше декларація, ніж реалія. Можливо на першому етапі їй варто було б хоча б синхронізовувати свій рух до Европейського Співтовариства з іншими державами Середньої Европи, а в тім і з РП. Від рівня цієї синхронізації і залежить форма нових українсько-польських стосунків на всіх рівнях. У випадку остаточного вступу РП у НАТО а з часом і у ЕС – ці стосунки повинні будуть вписуватися у стосунки НАТО/Україна та ЕС/Україна, а не чисто РП/Україна. На даний момент, попри все, і Україна і Польща виглядають більш суверенними у цих питаннях, натомість потім РП буде змушена частину свого суверенітету все ж делегувати цим структурам і тоді узгоджувати свою політику та моделі співпраці з Україною з ними. З іншого боку у дуже віддаленій перспективі, в разі вступу і України в ці структури, вони теж повинні будуть розбудовувати ці взаємні контакти в рамках НАТО та ЕС. І тут, на перспективу, міг би непогано виглядати тандем РП та України.

На даний момент виглядає на те, що на найвищому політичному рівні співпраця Польщі та України є якнайкращою. Очевидно при цьому обидві сторони переслідують різні цілі. Для України вони є однією з альтернатив щодо російських впливів, причому не декларативною, як у випадку, скажімо, Великої Британії, а цілком реальної, підтвердженої і тісним економічним, і людським контактом. Вони вже давно стали не тільки благими побажаннями, але і реалією обох держав, особливо у прикордонній смузі. Мало того, порівнюючи з контактами з іншими Середньоевропейськими державами, ми можемо бачити, що тут вже дійсно відбувся якісний прорив. Дійсно кількість може перейти в якість.

Однак це реалії, натомість досить сутужно виявилося з вербалізацією концепції чи моделі польсько-українського співіснування на найближчий час. Обидві сторони діють майже ситуативно, бо надто швидко змінюються політичні реалії в реґіоні.

Щоправда було кілька спроб якось конкретизувати форми та рамки співпраці обох держав у рамках співпраці у всьому Середньоевропейському реґіоні. Вони набували поперемінно то форми Вишеґрадської трійки/четвірки, то Балто-Чорноморської дуги, то Центрально-европейської ініціативи, то концепції Триморя. У всіх цих моделях Польща була головною ланкою, чи свого роду лідером Середньої Европи. З часом вона почала не тільки претендувати на цю роль, але і бути реальним лідером-координатором всього реґіону. Головні фінансові канали, канали інформації та впливів, механізми міжнародної активности, спрямованої на схід, а в тім і на Україну, були улоковані головно в Польщі. Це фактично перетворило її, принаймні політично, у своєрідного “лідера” реґіону. Однак, разом з тим, Середньоевропейський реґіон, як самостійна геополітична одиниця, не зреалізувався і почав активно ділитися на зони впливу Заходу та Росії. Тому роль лідера в ньому є досить сумнівною. Виходячи з цього РП, діючи праґматично, і рухаючись до НАТО та ЕС, згодилася на роль “диспетчера” Заходу в Центрально-Східній Европі. Така диспетчерська роль Польщі стає все очевиднішою.

З іншого боку часом РП починає неначе відігравати роль промотора певних українських інтересів в західних структурах. Але в цьому, як зазначалося, є загроза перебрати міру, що може зустріти нерозуміння з українського боку. А штовхнути Польщу на це може і велика спокуса говорити в імені такого великого та у перспективі сильного тандему. Дуже важливо, щоб кожен партнер відігравав свою суверенну роль – і тоді така модель могла б бути досить ефективною.

На даному етапі ми повинні максимально підготуватися до вступу РП у НАТО а потім і у ЕС. Україні мало б дуже залежати на тому, щоб до того, як це станеться, поставити НАТО та ЕС перед фактом якнайширшого реального контакту між двома державами, реальної економічної зв’язки, що змусить їх надати Україні якогось особливого статусу у майбутньому. Як на мене, дуже важливо обговорити можливість особливого режиму кордону між обома країнами, і взагалі якомога повніше наповнити загальну форму особливого партнерства. Політико-економічна співпраця РП та України при одночасній синхронізації їх руху на Захід могли б бути моделлю розбудови українсько-польських стосунків зараз. Сам факт наявности спільних військових формувань, широкої економічної співпраці змусить шукати форм особливого статусу не лише у стосунках РП та України, але в подальшому і НАТО та ЕС з Україною. Хоч звичайно покищо немає матеріальних умов на швидкий вступ України у всі ці структури. Разом з тим і РП може знайти у такій ролі “представника українських інтересів” своє неординарне місце у новій Европі.

“Диспетчерська” роль РП в реґіоні та конкретні політичні завдання вступу РП у НАТО та ЕС, змушують її остаточно вреґулювати та розвивати стосунки із Сходом (Україною, Литвою, Білоруссю, Росією). Це призводить до значного зросту активности РП у її східній політиці.

Ще одним арґументом для активізації східної політики Польщі є арґумент економічний. Для РП східні ринки та джерела сировини як тепер, так і у майбутньому є надзвичайно привабливими.

Така зацікавленість РП у Сході (попри популярне захоплення Заходом) призвела до очевидної диспропорції стосунків у тандемі РП-Україна. Польща шукає і пропонує моделі співіснування, діє офенсивно. Тоді як Україна – радше дифенсивно.

До творення моделей співпраці у реґіоні, звичайно ж, сильно доклалися США, ФРН і Росія. І тут ми не можемо не згадати речників інтересів США, що дуже активно розробляють дану тему – колишніх держсекретарів Кіссінжера та Бжезінського. Їхня активність на цьому полі породила своєрідний фактор Кіссінжера-Бжезінського, який активно впливає на формування моделей польсько-українського співіснування, як елемента загальносвітової геополітики і всередині обох держав і у світі.

А тепер про небезпечні моделі, в які можуть укластися стосунки РП та України. Очевидними і небезпечними можуть бути дві:

– перетворення України у фактичного сателіта Росії (при можливій формальній незалежності), яка вже повертається до свого імперського минулого. Тоді модель укладеться в нову парадиґму протистояння Сходу та Заходу;

– у випадку перетворення України в буферну зону між Росією та НАТО стосунки України та РП укладуться в парадиґму невизначено мобільних, локальних та ситуативних угод. Така модель небезпечна своєю нестабільністю, скороченням всередині держави економічної, інвестиційної активности а отже зростом невдоволення, яке рано чи пізно розрядиться разом зі зміною такого статусу в той чи інший бік.

Попри всі декларації про особливі форми партнерства, останнім часом виглядає на те, що спрацьовувати починає остання модель.

‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку