Боґуміла Бердиховська, Яцек КуроньХолодне пограниччяВажко не зауважити, що в польсько-українських стосунках спостерігаємо від певного часу маразм, а останнім часом з обох сторін розмножуються конфлікти. Як надати новий імпульс поєднанню між нашими народами? Спочатку директор Личаківського цвинтаря у Львові розпорядився стримати роботу на Цвинтарі Орлят. Потім дійшло до спрофанування Цвинтаря. Ворожі полякам написи з’явились теж на будинку польської школи у Львові. Врешті активісти ультранаціоналістичної організації УНА-УНСО розбили напис на плиті п’яти невідомих солдат на Цвинтарі Орлят. У Львові активізувались крайні радикальні середовища, котрі, видається, вважають справою чести не допустити відбудову “польського військового цвинтаря”, як українці називають могили Орлят. Деякі марґінесові львівські політики вирішили використати справу цвинтаря, щоб ще раз засвітитись в ЗМІ та політиці. Цих людей не переконає жоден компромісний проєкт відбудови польського цвинтаря. Завжди будуть говорити, що чогось є забагато або замало. Не йдеться про те, що з обох боків польсько-українського кордону є люди і середовища, які не хочуть порозуміння. Проблема полягає в тому, чи ці середовища поважні, чи мають вони вплив на своїх співвітчизників, як трактує їх політична верхівка, наукові та культурні еліти. Словом, наскільки ми – поляки та українці – віддаємо сучасний стан, а може й майбутнє, взаємних стосунків до рук екстремістів. Президентів не вистарчить Часто говорять, – і правильно, – що польсько-українські стосунки на найвищому рівні ніколи не були такими добрими як тепер. Контакти президентів Александра Кваснєвського та Леоніда Кучми справді дуже добрі. Тільки цього року відбулось п’ять зустрічей у верхах. Діє Консультативний комітет Президентів Польщі та України (хоч може не так активно, як у часи, коли його курував покійний два роки тому Єжи Мілевський). Одним з найважливіших ефектів співпраці президентів була польсько-українська деклярація поєднання, котра створювала шанс на відкриття нової сторінки в стосунках між двома нашим державами. Треба віддати обом президентам належне: добре працюють у справі порозуміння. Але навіть найактивніші президенти не спроможні заповнити своєю активністю усього простору польсько-українських стосунків. Її повинні заповнювати політичні, господарські, самоврядні еліти, діячі культури і науки. Дуже багато залежить від політичних еліт, котрі повинні випереджати на крок свідомість обох народів. Важко вимагати від збіднілого українського суспільства, котре тільки знаходить своє місце у власній державі, щоб воно належно оцінило вагу українсько-польських стосунків. Так само непросто вимагати розуміння цих речей від нашого суспільства, котре з відомих причин вважає найважливішою справою інтеґрацію Польщі з ЕС та НАТО. Дві мірки аґресії Здається, що політики Польщі та України в останні кільканадцять місяців не найкраще склали іспит. Вони не виступили з жодною ініціятивою, яка творила б нові площини політичної співпраці. Навпаки, не продовжуються ті форми інституційної співпраці, які існували раніше. Найприкметнішою є відсутність співпраці парламентаріїв. Хоча в нашому Сеймі утворилась польсько-українська міжпарляментарна група, вона досі ще не має відповідника у Верховній Раді України. І це не вдається пояснити об’єктивними перешкодами. Від українських виборів вже минуло понад півроку, а серед українських парламентаріїв є такі, як наприклад, Геннадій Удовенко, які раніше багато раз деклярували розуміння ролі польсько-українських двосторонніх стосунків. З сумом слід зазначити, що в останні роки дуже мало зроблено, щоб переламати взаємні упередження та стереотипи. В результаті ми весь час натикаємося на міни, які підставила нелегка, а часом драматична історія. Для поляків найдрастичнішим прикладом історичних фобій є те, що діється довкола Цвинтаря Орлят. Профанація Цвинтаря, написи на польській школі, демагогічні, повні затятости, і навіть шовінізму, публічні висловлювання відомих у Львові осіб – все це довело до напруження у взаємних стосунках та гострої реакції польського МЗС. Не підлягає сумніву, що усі ці факти заслуговують на рішучий осуд. Але ним почнемо оголошувати загальні присуди, що українці є такими та сякими, нагадаймо собі, що і на нашому подвір’ї трапилось багато злого – і надто легко ми через це переступили. Домагаємося впорядкування Цвинтаря Орлят, але скільки з нас добивається одночасно впорядкування українських могил та цвинтарів у Польщі? Найперший приклад: цвинтар воїнів УНР в Щипьорно. Зруйнований і досі не відбудований. Нагадаймо собі, що армія отамана Петлюри була нашим дієвим союзником у польсько-більшовицькій війні. Здавалось би, що опіка над могилами колишніх союзників (Щипьорно не є єдиним знищеним цвинтарем воїнів Петлюри) повинна бути очевидною справою. Справді, ця річ не будить емоцій, але донедавна ніхто не опікувався могилами петлюрівців, незважаючи на заходи сеймової комісії національних меншин. Мали ми справу з бездіяльністю в очевидній справі. Куди їй до українських ресентиментів та емоцій, якими оточений Цвинтар Орлят? З української перспективи війна 1918-19 рр. для поляків була війною за перебіг кордонів держави, що відроджується, для українців – боротьбою за те, щоб взагалі створити власну державу. Якщо ми слушно обурюємося малюванням антипольських гасел на польській школі, то згадаймо і про те, що на місці події відразу з’явився львівський куратор, котрий висловив глибоке обурення з приводу інциденту. А самі написи було замальовано за кілька годин. Чи ми теж такі дієві на нашому подвір’ї? У Перемишлі багато разів доходило до безчещення тризуба – українського герба. Час від часу на мурах Перемишля, а також на тамтешній українській школі з’являються зображення тризуба на шибениці. На жаль, не чуємо голосів обурення з уст представників місцевої влади, а рисунки залишаються на мурах часом тижнями. Не йдеться нам – підкреслюємо з усією силою – про применшення останніх інцидентів у Львові, тільки про усвідомлення, що ми не можемо підходити з різними мірками до таких самих подій. Якщо хочемо вшанування пам’яті польських жертв на Волині чи Поділлі, то не можемо відбирати таке право в українців Польщі. Гідне поховання померлих, вбитих, замордованих є елементарним обов’язком живих, вписаним в основи европейської цивілізації. Не приносять чести своїй державі українці, котрі воюють з Орлятами 80 років після їхньої смерти, але і ми не маємо приводу на гордощі, коли останки воїнів Української Повстанської Армії – без огляду на те, що думаємо ми про УПА – полеглих біля Бірчі, далі лежать десь у зораному полі. Крики вулиці, голоси розуму Розв’язання проблем, коріння якої лежить в історії, непросте. Воно вимагає великої чуйности та терпеливости. Передусім, мусимо собі ці проблеми усвідомити і бути готовими до розмови про них. Однак видається, що маємо з цим певні клопоти. Під час організованої у Львові конференції “Роль і місце України та Польщі в европейській інтеґрації”, яка відбувалась наступного дня після профанації на Цвинтарі Орлят, ніхто, окрім одного учасника, не мав відваги чи може відчуття, щоб взагалі згадати про цей факт. Неважко “інтеґруватись” чи єднатись на рівні деклярацій чи загальних фраз. Важче робити це, коли доводиться мати справу з реальними проблемами і живими емоціями. Важливою спробою позитивної діяльности, незважаючи на трагічний досвід та гарячі емоції, є співпраця Світового союзу солдатів Армії Крайової та Об’єднання українців у Польщі (ОУП). Принесла вона вже чотири конференції польських та українських істориків, метою яких було з’ясування причин і перебігу конфлікту з часів Другої світової війни. Узгоджені резюме, прийняті на цих конференціях, є обов’язковими для польських та українських істориків. Це дуже важливо, бо без погоджень в основних фактах важко написати історію тих трагічних подій, яка була б прийнятна для обох сторін. Якби політики та місцеві діячі з Перемишля і Львова провели обрахунок сумління, чи зробили достатньо багато, щоб польсько-українське прикордоння стало тереном порозуміння і співпраці, рахунок не вийшов би надто оптимістичним. Обабіч кордону у справах, важливих для поляків в Україні та українців в Польщі, тон задають організації крайніх поглядів. Справою такої організації був донос у прокуратуру, що ОУП розпалює міжнаціональну ворожнечу, і в кінці вимога ліквідації (припинення державної реєстрації) ОУП. Справою крайніх організацій було теж пікетування дирекції Личаківського цвинтаря та львівської мерії з вимогою припинити роботи на Цвинтарі Орлят. В демократичних країнах завжди можуть з’явитись крайні угруповання. Проблема полягає в тому, що ми не вміємо давати собі з ними раду. В результаті наслідки їхньої діяльности непропорційно поважніші від дійсного значення цих організацій. Внаслідок позову перемиських організацій, які називають себе “патріотичними”, поліція допитувала понад 20 українських діячів з Перемишля. Мало відбутись два засідання, ним суд вирішив відкликати позов проти ОУП. Ця процедура тривали майже півроку. Важко дивуватись, що деякі українські діячі сприймали її (особливо допити) як спробу залякування українських осередків у Польщі. Що стосується львівських інцидентів, то, як слушно написав Богдан Осадчук, львівська мерія допустила кілька помилок, основною з яких була “капітуляція леґально обраних самоврядних органів перед мітингуючою вулицею”. Будьмо справедливими: “мітинґуюча вулиця” надто часто диктує умови також у Польщі. Так було кілька років тому в Бірчі, де зібрання мешканців не допустило до ексгумації вояків УПА, полеглих в бою за цю місцевість. У зв’язку з антипольськими інцидентами у Львові чи антиукраїнськими в Перемишлі дивує одне: коли доходить до конфлікту, не чути голосів поміркованости та мудрости, або відвагу мають забрати голос лише поодинокі особи. Так було, наприклад, з нагоди Фестивалю української культури в Перемишлі у 1995 р., коли в атмосфері різних протестів “патріотичних” організацій лише Станіслав Стемпєнь, шеф Південно-східного наукового інституту, відважився написати очевидну, здається, річ, що українці мають право організувати свято своєї культури в місті над Сяном. На жаль, назагал у стосунках на польсько-українському пограниччі голосам зорганізованої істерії не спроможемось протиставити союз людей порозуміння. Ми вже згадували, що політики повинні випереджати політичну свідомість суспільств. Одночасно суспільства мають переконувати до своєї візії, інакше громадяни можуть відмовитись довіряти політикам. Ми не певні, чи політичні еліти в Польщі та в Україні зробили все, щоб переконати суспільства про значення польсько-українського порозуміння. Ключ до незалежности У серпневих соціологічних дослідженнях понад 48% поляків задеклярували, що польсько-українське поєднання можливе. У можливості польсько-німецького поєднання були переконані понад 70% опитуваних. Очевидно, що нормалізація польсько-німецьких стосунків триває значно довше, ніж зусилля у польсько-українському поєднанні, що має вплив на громадську думку. Як, однак, пояснити, що ще рік тому понад половина поляків оптимістично оцінювала майбутнє польсько-українських стосунків? Можемо по-різному оцінювати причини цього факту, але безсумнівно, що у взаємних стосунках в останніх кільканадцять місяців спостерігається реґрес. Політики та політологи підкреслюють значення України для европейської безпеки. Збіґнєв Бжезінський у своїй книжці “Велика шахівниця” пише, що Україна є одною з осей евразійської політики. Багато польських політиків – серед них і автори цих рядків – багато разів підкреслювали, що без незалежної України немає незалежної Польщі, і навпаки. Але ці гасла залишаться на папері, якщо ми не переконаємо в цьому громадян. Ще багато праці перед нами. Тим паче, що серед політичних класів з обох боків кордону ще не найкраще з розумінням важливости українсько-польського порозуміння. Самокритично треба визнати, що багато польських політиків, замість висувати пропозиції співпраці, охоче прислуховуються до найчорніших пророцтв щодо тривкости української держави. Наші політики пояснюють також, що Варшава не може нічого зробити для Києва, бо в Україні не здійснено великих реформ. Це може стати алібі нашої бездіяльности, але провадить в нікуди. Невідомо, чи наші зусилля у справі польсько-українського поєднання та західної орієнтації України принесуть сподівані результати – але очевидним є те, що наша бездіяльність не створить жодних позитивних фактів у двосторонніх стосунках. Однак з українського боку не зроблено надто багато, про це свідчать хоча б слова Ігоря Коліушка, висловлені на згаданій львівській конференції, що українська активність ніколи, навіть за часів існування парламентської українсько-польської групи, не була надто великою, а останнім часом переживає поважну кризу. Польська фундація для Сходу Польський посол в Україні Єжи Бар підкреслив, що коли йдеться про польсько-українські стосунки, то ми перебуваємо у специфічному моменті. Багато років українську програму для Польщі розробляла паризька “Культура”. І цю програму назагал реалізовано. Спочатку Польща першою у світі визнала незалежність України, потім стосунки між Варшавою і Києвом стали називати “стратегічними”. Сьогодні маємо справу з програмною пустотою. Немає жодної загальної візії польсько-української співпраці. Таку програму можна розробляти тільки в ході широкого публічного дискурсу, а не в затінку кабінетів навіть найкомпетентніших урядовців. Найважливішим є “осуспільнення” польсько-української співпраці, тобто переконання найширших кіл громадськости з обох боків кордонів, що для такої співпраці немає альтернативи. Для цього необхідно використати ініціятиви, які вже, принаймні теоретично, існують, та запропонувати нові. Два роки тому утворено польсько-український та українсько-польський Форуми, які мали б бути підставою для створення широкого проукраїнського лобі у Варшаві та пропольського у Києві. На жаль, так не сталось. А можна було б створити ще щось на кшталт банку даних організацій, зацікавлених у взаємній співпраці, а також підтримувати журналістів та публіцистів, що займаються цією проблематикою в ЗМІ. Винятково важливим є залучення до польсько-української співпраці молодих людей. Минулого року в різних середовищах циркулювала ідея створення польсько-українського Дому молоді, на жаль вона, як і багато інших ідей, не реалізована. Можливо, уряд зміг би докласти свою цеглину і заснував би велику програму стипендій, такого “польського Фулбрайта для Сходу”, головно для України та Білорусі? Книжка і політика Так сталось в останніх роках, що кількість польсько-українських зустрічей у Львові та в Перемишлі є мізерною. Не має діалогу більшости з меншістю та немає діалогу міждержавного. Щоб змінити такий стан, необхідно заініціювати нові двосторонні зустрічі на пограниччі. Досвід свідчить, що принаймні на початках такі заходи не матимуть достатньої підтримки від діячів місцевого самоврядування, Навіть якщо ці люди розуміють сенс польсько-українського порозуміння, то вони потрапляють від вплив різних місцевих впливів та фобій і просто не мають відваги їм протидіяти. Політичне середовище може показати їм, що вони є самотніми. Але не можна втрачати ініціятив, які вже роками тут функціонують. Йдеться про Південно-східний науковий інститут в Перемишлі, яким керує Станіслав Стемпєнь. Цей осередок має вже значний доробок, назвемо лише дві видавничі серії: “Польща – Україна, 1000 років сусідства” та “Поляки в Україні. Збірка документів”. Додаймо ще конференції, стажування науковців та такі нешаблонні ідеї як видання українською мовою “Історії польської літератури” Чеслава Мілоша та польською – “Історії української літератури” Дмитра Чижевського. Але якось так складається, що інститут не може добитись якоїсь фінансової допомоги. Остання справа. Окрім того, що ми є сусідами, ми дуже мало знаємо один одного. І це незнання не зникне саме по собі. Не переборемо його без планових заходів, підтриманих живою готівкою. Якщо ми хочемо доброго сусідства з Україною і розуміємо його значення, то повинні зробити все, щоб мешканець Львова чи Києва міг дізнатись про Польщу якнайбільше. Важливо було б заснувати разом з українськими партнерами проєкт, який умовно назвемо "Польською бібліотекою“. До цієї україномовної серії увійшла б не лише наша художня література, але і праці з політології, соціології, філософії та історії. Це можливо, бо в недалекому минулому маємо приклади спільних польсько-українських видавничих проєктів. Завдяки співпраці Видавництв шкільних та педагогічних (WSiP) з українським партнером (львівською видавничою спілкою "Просвіта“ – І.М.) видано кілька літ тому в українському перекладі "Цинамонові крамниці“ Бруно Шульца. Нагадувати без гніву Щоб зусилля в польсько-українському зближенні були успішними, треба взяти до уваги три речі. По-перше, з обох боків кордону є люди і середовища, які не хочуть цієї співпраці. Мало того. Будь-яку співпрацю вони вважають зрадою національних інтересів. Якщо не зважати на активність цих середовищ, то завжди будемо натрапляти на більші чи менші інциденти. Пояснювати польсько-українські конфлікти тільки діяльністю “третьої сторони” зручно (бо виправдовує нашу бездіяльність), але це фальшує справжній стан речей. По-друге, однією з найделікатніших тем у двосторонніх стосунках є справа вшанування пам’яті жертв польсько-українських конфліктів. Тих від 80 років, з часів ІІ Світової та з повоєнного періоду. Поляки мають право і обов’язок щодо вбитих та помордованих упоминатись, щоб наші цвинтарі і могили на території України були допроваджені до гідного стану. Таке саме право мають українці щодо своїх цвинтарів та могил у Польщі. Принципове значення в цій справі, як написав публіцист “Жиця” Александр Кропівніцький, щоб ми допоминались за дорогі для нас місця без гніву. По-третє, внесок наших президентів у польсько-українське порозуміння. Вважаємо однак, що обидва президенти не оцінили напевне потребу поширення своєї політики та включення до неї широких кіл, що творять громадську думку. Не може бути тривалою будівля, яка не має міцних фундаментів. А порозуміння між державами чи народами не може спиратись тільки на дві особи – навіть видатних політиків. Про нормальність будемо говорити тоді, коли для розв’язання таких проблем, як Цвинтар Орлят у Львові не треба буде заанґажовувати авторитети глав держав. Переклав Ігор Мельник |
ч
|
|||