Норман Дейвіс

Блукаючі кордони Европи

Незважаючи на свою старість, Европа залишається надзвичайно різнобарвною. Стійка історична різноманітність зазвичай стає перешкодою до об’єднання. Зараз Европа нараховує 46 незалежних держав, більшість з яких є демократичними республіками. Але серед них є й конституційні монархії, і держави, що діють на основі самоврядування і принаймні одна формальна автократія. Деякі терени Европи мають великі статки: валовий дохід громадянина Швайцарської Конфедерації чи Великого Князівства Люксембурґ становить в середньому близько 40 000 доларів США на особу. Інші райони – вкрай відсталі: донедавна у Центральному Масиві Франції та на Балканах залишався звичай орати волами. Власне кажучи, Европа й досі пише свою історію різними мовами. Що стосується релігійної ситуації, то тут завжди різні форми християнства співіснували з іншими релігійними меншинами. Завдяки останній міґрації багато великих европейських міст, як от Париж чи Лондон, перетворилися на таку ж расову суміш, як і Нью-Йорк чи Лос-Анджелес.

Історичні експерименти не стали основою єдиної моделі. Якщо південна частина Европи і більшість її західних земель відповідають рамкам класичної цивілізації, то Північна Европа – ні. Північний Захід (Піренеї) упродовж декількох століть перебував під пануванням маврів та ісламу, водночас Південний Схід (від Адріатики до Чорного моря) пів тисячоліття жив у сфері впливу Османської імперії. У новітні часи багато західних народів (від Портуґалії до Німеччини) формувались як світові імперії. На противагу їм, чимало східних націй перебували у складі Російської чи Австрійської імперій. У ХХ столітті Західна Европа породила фашизм, а Східна Европа стала свідком піднесення та падіння комунізму. Величезна европейська сув’язь, що простягається від Балтики до Середземномор‘я, від Східної Німеччини до Західної Росії щойно почала з’являтись на світ як плід подвійного тоталітарного тиску.

Багато сучасних европейців озираються назад, до часів Римської Імперії, що постають як золотою добою, коли Европа була процвітаючою, цивілізованою і об’єднаною. Імперія Каролінґів (заснована у 800 р.н.е.), а відтак Священна Римська Імперія (962-1806 р.н.е.) властиво були спробами відновити цю єдність, яка здавалася втраченою. Однак, така ностальгія – оманлива. Римська Імперія ніколи не об‘єднувала народи Европи. Доволі швидко вона переросла свою первісну основу в Італії і звідти спершу потяглася в бік Північної Африки, а потім довкола Середземного та Чорного моря. Вона ніколи не сягала далі Дунаю, чи усієї території Британських островів. Її центр ваги знаходився далеко на Сході, – настільки далеко, що у 330 р.н.е. імператор Констянтин вирішив перенести столицю своєї держави з Риму на Боспор. Її найлюднішою провінцією був Єгипет. Її державна релігія, формально прийнята у 398 р.н.е., походила з Юдеї. Після краху її західних провінцій у V ст. решта імперії й далі продовжувала існувати на Сході упродовж тисячі років. Люди з заходу називали цю імперію Візантією, самі ж візантійці називали себе ромеями/римлянами.

Натомість, Християнська Церква зробила більше ніж римляни для об’єднання Европи. Врешті-решт цивілізація, яка сягає своїми корінням середини I століття, оголосила себе Християнським світом. На жаль, жодна з Вселенських Християнських Церков ніколи вселенською так і не стала. Спершу протистояли Грецька і Латинська Церква, п’ять рівних патріархів змагалися за свої повноваження. Коли чотири з п‘яти підпали під владу ісламських правителів, латинський патріарх у Римі наче залишився єдиним незалежним. Лише тоді Римський Папа зміг проголосити свою вселенську верховну владу. Але православні християни вперто чинили опір юрисдикції, не сприймали теологію і обряд Риму. Починаючи з 1054 року це давнє суперництво увінчалося розколом. Але згодом і католицький, і православний світи теж розкололися на римо-католиків і протестантів, православних та уніатів, – конфесії, які існують і сьогодні. Водночас християнство ніколи не було єдиною релігією в Европі. Адже годі описати історію европейської Духовности, забувши про існування в ній впродовж довгого часу впливових євреїв та мусульман.

Досить спірним є те, чи можна вважати османську експансію спробою об’єднати Европу. Західні історики рідко так вважають. Адже мешканці Османської імперії були мусульманами, та й об’єднали вони занедбану східну половину континенту. Однак території, які вони підкорили (від Кавказу до Австрії), були величезними. Европейські християнські принци серйозно побоювались розгрому у XVI та XVII століттях, коли султанське військо двічі брало в облогу Відень. До того як стати "маною Европи“ Османська імперія була найсерйознішою силою, на яку було слід зважати. Якщо б король Ян Собєський не переміг разом із своїми крилатими гусарами, то наслідки поразки християнства було б тяжко перебільшити. Одного разу Едвард Ґіббон висловив відоме припущення про те, що могло б статися, коли б мусульмани не були зупинені Чарльзом Мартелом на Луарі сотні років до того. Чимось подібним була і дунайська перемога християнства 1683 року. "Можливо, – писав Ґіббон, – оксфордські катедри для посвячених були б тоді прикладом святости та істинної перемоги Мугаммада“.

Завоювання Наполеона не із сфери "якби...“. За два десятиліття, які розділили його перший похід на Голландію у 1794 році і втечу з Москви у 1812 році, французький імператор тріюмфально маршував від одного краю Европи до іншого. Однак, попри ілюзії Заходу, Наполеон був далекий від підкорення всієї Европи. Він не зміг сягнути Британських островів; хоча один з його колишніх маршалів став королем Швеції, він упустив Скандинавію; він ніколи не перетнув ні кордонів спадкових земель Габсбурґів, ані безкраїх володінь Османської імперії на Балканах; він провів лише шість катастрофічних місяців на західних околицях Росії. Навіть за таких умов у найкращі свої часи його континентальна система простягалась від Атлантичного берега Еспанії до верхів’я Волги. Ба більше, його армії, волочачись слідами Просвітництва, відсуваючи християнство на марґінес, поширювали вульгарні версії спекулятивної ідеології, яка в цей час була популярною в Европі, очолюваній Францією. Коли цар Александр I зустрів Наполеона в Тільзіті, то коли мова зайшла про Европу, він одразу ж запитав, а чим є Европа. І сам собі відповів: “L’Europe, c‘est nous” (Европа – це ми).

Спроби Гітлера об’єднати Европу подібні до спроб Наполеона, але вони зазнали краху навіть швидше. Він окупував більшість території Скандинавії; перейшовся по більшій частині Балкан; загарбуючи Україну, він прагнув до нафти Кавказу, але його танки були зупинені під Сталінґрадом. “Европа є раціональним поняттям, – одного разу сказав Гітлер, – а не географічним”. Один із внутрішніх нацистських журналів називався "Nation Europa.“ Це плюгаве баченням було початком його кінця. Воно надихало найфатальніші помилки нацистів. Воно проклало шлях самовдоволеному рішенню 1940 року, що полягало у тому, аби відкласти атаку на Британію, яка згодом стала базою для формування американського вторгнення в Европу. Для Гітлера Британія могла бути союзником за умови відсутности фундаментальних причин для опозиції. Раціональні конструкції та зневажлива оцінка слов’ян як Untermenschen також призвели до відкинення усіх компромісів із мешканцями Радянського Союзу. Гітлер зробив ставку на бліцкриґ і був близький до перемоги. Якби він зробив те, що зробили генерали Кайзера, і підтримав палке бажання до незалежности 40 мільйонів українців, то важко собі уявити, як би Радянський Союз зміг вижити у цій ситуації. Натомість, він спровокував героїчне протистояння. Радянська армія завдала 75% загальних втрат нацистської Німеччини.

Самі радянські лідери переймались власними грандіозними схемами. Більшовики поєднали ідеї Леніна та марксистський аналіз европейської історії. Після перемоги у Російській громадянській війні, вони спробували їх втілити. У 1920 р. вони спорядили у напрямку Берліна близько мільйона вояків. Кампанія, яка тепер відома під назвою польсько-радянської війни, була справжньою спробою насильницького об’єднання Европи під прапором комунізму. Ленін не приховував своїх сподівань. Він зазнав поразки лише завдяки полякам, бо Польща лежала на шляху із Москви до Берліна і не мала намірів йому допомагати. У Варшавській битві в серпні 1920 поляки зламали дух Червоної Армії Сталіна, який у той час служив комісаром на Польському фронті. Троцький звинуватив його у поразці, чого йому ніколи не вибачили. Безсумнівно, що через двадцять п‘ять років він міг би скористатися своєю перемогою над нацистами для того, щоб повернути старі ленінські часи і виступити проти Союзників.

Не наслідуючи до своїх попередників, Европейський рух, що розпочався після Другої Світової війни виходив із демократичних принципів та засад миру. Ним керувало почуття сорому за всі Европейські війни як за безприкладне кровопролиття. Засновницький конгрес Европейського руху у Гаазі, що відбувся у травні 1948 р., був піднесено риторичним. Вінстон Черчилл говорив про те, що "для чоловіка чи жінки кожної країни бути европейцем означає приналежати до рідної землі“.

Однак упродовж більше 40 років Европейський рух працював під тиском трьох сил. По-перше, за винятком певних ініціятив Ради Европи, його не допустили на схід континенту – там панував радянський блок. По-друге, він мав відігравати другорядну роль у політичних переговорах Західної Европи з англо-американським альянсом. По-третє, через домінуючу роль НАТО у питаннях оборони і політики, він мусив відмовитись від “трьох стовпів”, запропонованих Планом Шумана, і обмежитися сферою економіки. США підтримували заснування Европейської Спільноти Вугілля і Сталі (1952 р.) та Спільного Ринку (ЕС, 1958 р.), економічних організацій, вбачаючи у них належне розгортання Плану Маршалла. Але питання про силовий блок-суперник не стояло. Відтак европейські лідери були вимушені рухатися вперед поступово чи, як би це схарактеризували їх критики, крадькома. За визначенням Жана Моне, їх базовою стратегією була подвійна функціональність, що полягала у розвитку централізованих европейських інституцій, які з часом переберуть на себе функції національних урядів. Цей процес описували як гігантську машину для виготовлення салямі. Їх впевненість базувалась на вірі в те, що баланс врешті-решт буде зрушено і уряди здадуть на милість Божу недогризки своєї суверенности, коли належний шмат ковбаски впаде у европейський кошик.

З історичної точки зору теперішні проблеми Европейського Союзу породжені непередбачуваним. На Сході радянський блок розпався ще до того, як було виконано план Моне на Заході. Один бік трибун здуло ще до того, як цирк набрав остаточної форми. Виконавцям залишилося створювати нове коло і нові номери з новими виконавцями. А різні люди мають різні пріоритети. Тисне первинна франко-німецька проблема з монетарним союзом – остання фаза старого економічного пляну. Водночас, все ще є надії розширити Союз на Схід і розпочати головні структурні реформи, яких вимагає це розширення. Не існує Володаря кола, ані належної влади і справжньої демократичної відповідальности. Ті рішення, які потрібно прийняти якнайшвидше, не будуть прийняті. Якщо ранні спроби досягнення Европейської єдности зазнали поразки через непогамованість політичної волі, то теперішні плани буксують через очевидний брак політичної цілеспрямованости.

Переклала Дзвінка Новаківська


ч
и
с
л
о

14

1998