Семюел Ф. ГантінґтонЗіткнення цивілізацій та межа світу“Модерність” – це ще не все Захисники тези “кока-колонізації” ставлять знак рівности між культурою та споживанням матеріяльних благ. Однак суть, зерно кожної культури полягає у мові, релігії, вартостях, звичаях та традиціях. Той факт, що росіяни п’ють кока-колу, зовсім не означає, що вони починають думати по-американськи, так само як американці, що ласують суші, не набувають при цьому японського менталітету. Впродовж усієї людської історії різні модні нововведення та речі переходили з країни у країну, але це не спричинювало істотних змін культурних основ країни, в яку вони приходили. Зрештою, і над Заходом періодично проносились хвилі захоплення тими чи іншими елементами китайської, індійської чи іншої культури, так і не залишивши по собі значних слідів. Твердження, що поширення американської поп-культури та товарів масового споживання у всьому світі символізує тріюмфальну перемогу західної цивілізації, применшує силу та значення інших культур та вульґаризує західну культуру, звівши її до ситної їди, “варених” джинсів та шипучих напоїв. Серце західної культури – Маґна Карта, а не Маґна Мак. Арґументація, що базується на тезі модернізації, інтелектуально набагато серйозніша від тези про “кока-колонізацію”, однак і вона хибна. Гігантський стрибок науки та техніки, що стався у XIX столітті, дозволив людині контролювати та змінювати середовище, в якому вона живе, у небачених до того масштабах. Модернізація передбачає індустріалізацію, урбанізацію, підвищення рівня грамотности, освіти, добробуту та соціяльної активности, а також більш складний диверсифікований розподіл праці. Це – революційний процес, який можна порівняти з тим, що розпочався п’ять тисяч років тому у долинах Тигру та Євфрату, Нілу та Інду, коли людство переходило від первісного стану до цивілізації. Відносини, вартості, знання та культура людей модерного суспільства інші, ніж у традиційному суспільстві. Дійсно, західна цивілізація першою пройшла процес модернізації і першою досягла форм модерної культури. Але прихильники “модернізаційної” арґументації стверджують, що на міру того, як інші суспільства запозичують західні моделі освіти, організації праці, матеріяльного забезпечення та класової структури, західна культура стає універсальною, світовою. Значні відмінності між модерною та традиційними культурами годі заперечувати. Світ, в якому деякі країни є модерними, а в інших зберігся традиційний уклад, очевидно не буде таким однорідним, як світ, в якому усі суспільства більш-менш “модернізовані”. Однак з цього зовсім не випливає, що країни модерної культури відрізняються між собою менше, ніж країни з традиційним укладом. Кілька сторіч тому всі суспільства були традиційними. Однак чи не був тоді світ таким самим однорідним, як і можливий майбутній світ загальної модернізації? Очевидно, що був. “Китай часів династії Мін [...] звичайно більше нагадував Францію часів Валуа, ніж Китай Мао Цзедуна Францію П’ятої Республіки (1)”. Модерні суспільства мають багато спільного, однак вони зовсім не поспішають злитися в якесь наперед запрограмоване одне ціле. Той, хто наполягає на тому, що таке злиття неминуче, виходить з допущення, що модерне суспільство може мати тільки одну форму – західну; що модерна цивілізація і західна цивілізація є синонімами. Однак таке ототожнення є неправильним. Практично всі дослідники, що займаються проблемами розвитку цивілізацій, згідні з тим, що західна цивілізація зародилася у VIII-IX століттях, і тільки потім набула своїх головних рис та характеристик. Натомість процес модернізації почався лишень у XVIII столітті. Іншими словами, Захід був західним задовго до того, як він став модерним. Що робить Захід Заходом? Класичний спадок. Як цивілізація третього покоління, Захід багато-що успадкував від своїх попередників, особливо від класичної цивілізації. Класичний спадок у західній цивілізації особливо значний та різноманітний: грецька філософія та раціоналізм, римське право, латинська мова та християнство. Ісламська та православна цивілізації теж користались ним, однак значно менше, ніж Захід. Західне християнство. Західне християнство – спочатку католицизм, а потім протестантизм – дуже важлива особливість західної цивілізації. Майже все перше тисячоліття свого існування формування, яке сьогодні називається “Заходом”, називалося західним християнським світом. Західні християнські народи добре відчували свою єдність – і, відповідно, відмінність від турків, маврів, візантійців та інших народів. Коли західна людина у XVI столітті рушила завойовувати світ, вона робила це во ім’я Господнє, а не тільки заради збагачення. Реформація та Контрреформація, яка супроводжувалася поділом західного християнського світу на протестантів та католиків, а також політичні та інтелектуальні наслідки цього розколу є особливою рисою західної історії, що розвивалася незалежно від історії православних та латиноамериканських країн. Европейські мови. Мова є другим по важливості після релігії фактором, що відрізняє народи різних культур. Захід відрізняється від більшости інших цивілізацій мовним різноманіттям. Японська мова, мова гінді, мандаринський діялект китайської мови, російська та арабська мови вважаються головними мовами інших цивілізацій. Натомість Захід у ролі однієї мови успадкував латину, однак з часом сформувалася ціла низка націй і, відповідно, появилося багато національних мов, які згрубша поділяються на романські та германські. До XVI століття ці мови загалом набули сучасної форми. Латина як спільна мова західної цивілізації поступилася місцем французькій мові, а та у ХХ столітті була витіснена англійською мовою. Поділ духовної та світської влади. Впродовж усієї західної історії Церква, а відтак низка Церков існували незалежно від держави. Бог і Цезар, Церква та держава, духовна і світська влада – на цих протиставленнях постав дуалізм західної культури. Тільки у гіндуїстській культурі існує таке ж чітке протиставлення релігії та політики. В ісламі Бог є кесарем; у Китаї та Японії кесар є Богом; у православ’ї Богу відведена роль молодшого партнера кесаря. Відокремлення Церкви від держави є типовим для західної цивілізації і не зустрічається більше ніде, такий розподіл вніс величезний вклад у розвиток ідеї свободи на Заході. Панування закону. Розуміння провідної ролі права у цивілізованому існуванні ми успадкували від римлян. Середньовічні мислителі розробили ідею природного права, у відповідності з яким монархи повинні були здійснювати свою владу. Традиція звичаєвого (некодифікованого) права склалася в Англії. В епоху Абсолютизму у XVI i XVII століттях принцип панування закону більше порушувався, ніж панував, однак принцип підкорення людської влади чомусь щодо нього зовнішньому зберігався: Non sub homine sed sub Deo et lege. Традиція верховенства закону заклала основу конституційного ладу та захисту прав людини, у тому числі і права власности, від свавілля влади. В інших цивілізаціях закон не відігравав такої важливої ролі, і набагато менше визначав погляди та поведінку людей. Соціяльний плюралізм та громадянське суспільство. Історично західне суспільство завжди відрізнялося значною роллю плюралізму. Одною з головних рис західної цивілізації, як зауважив Карл Дойч “є виникнення та існування різних автономних груп, члени яких не були пов’язані між собою кровно чи шлюбом” (2). У VI-VII століттях такими об’єднаннями були монастирі, чернечі ордени та гільдії, однак тоді майже всюди у Европі почали народжуватися найрізноманітніші товариства та асоціяції. На протязі цілого тисячоліття на Заході існувало громадянське суспільство, наявність якого і відрізняло західну цивілізацію від інших. Груповий плюралізм доповнив плюралізм класовий. У більшості европейських країн була доволі чисельна та незалежна аристократія, численне селянство, а також невеликий, але могутній клас торгівців та купців. Саме сила феодальної аристократії не давала можливости утвердити абсолютизм у більшості европейських країн. Такий плюралізм контрастує з нерозвинутістю громадянського суспільства, слабкістю аристократії та силою централізованої бюрократичної влади, які спостерігалися у той самий час у Росії, Китаї, Османській імперії та інших незахідних суспільствах. Представницькі органи. Завдяки плюралізму в Европі дуже рано виникли органи, що представляли різні верстви людности, це були різного роду парляменти та інші інституції, що виражали інтереси аристократії, духовенства, купців та інших груп населення. Ці органи стали тими формами представництва, які в процесі модернізації перетворилися в інститути сучасної демократії. Часом у епоху абсолютизму монархічна влада їх розпускала або ж сильно обмежувала їхні повноваження. Однак навіть у цих випадках вони могли, як це було у Франції, відродитися потім у формі розширеної політичної участи. Ні в одній іншій цивілізації представницькі органи не мають тисячолітньої історії. Спроби самоуправління робилися і на місцевому рівні. Боротьба за місцеву автономію розпочалась у IX столітті у містах Італії, поступово вона охоплювала европейську північ: органи самоврядування переймали владу у єпископів та шляхти, і нарешті у XIII столітті виникла конфедерація “сильних і незалежних держав” – Ганзейський Союз (3). Таким чином представництво на державному рівні доповнилося певною автономією на місцевому рівні, чого не було, звичайно, в інших реґіонах світу. Індивідуалізм. Багато попередньо перелічених особливостей західної цивілізації зіграли свою роль у розвитку індивідуалізму та зародження традиції особистих прав та свобод, які теж є її характерними рисами. Індивідуалізм існував уже у XIV та XV століттях, а до XVII століття право на особистий вибір, яке Дойч назвав “революцією Ромео і Джульєтти”, було в Европі загальновизнаним. Була висунута вимога рівних прав для всіх: “найостанніший злидар у Англії така ж людина, як і найбільший маґнат” – вона була висунута, хоча й не прийнята всіма. Індивідуалізм залишається характерною особливістю Заходу і у ХХ столітті. За результатами досліджень, що порівнювали відповідні групи населення у 50 країнах, із 20 країн з найбільшим рівнем індивідуалізму 19 виявилися країнами Заходу. Культурологічний аналіз теж виявив превалювання індивідуалізму на Заході та панування колективізму в інших культурах, з чого витікає, що “вартості, які найбільш важливі для Заходу, для решти світу не такі істотні” (4). Від інших цивілізацій сьогоднішній Захід відрізняє й відстоювання ідеї свободи особи. Европа, згідно з Артуром Шлезінґером (молодшим), “є провісником – єдиним провісником ідеї свободи особи, політичної демократії, панування закону, прав людини та культурної свободи...Це европейські ідеї, а не азійські, африканські чи близькосхідні – всі інші цивілізації можуть їх тільки запозичувати...” (5). Цей перелік зовсім не вичерпує усіх особливостей західної цивілізації. Крім того, ми зовсім не стверджуємо, що ці риси притаманні кожному західному суспільству: в Европі, наприклад, багато деспотичних правителів порушували принцип верховенства закону та розганяли представницькі органи. З іншого боку, не можна сказати, що ні одна з цих характеристик не характерна ні для однієї з інших цивілізацій: Коран та шаріат є основним законом у ісламських суспільствах; в Японії та Індії існували класові структури, аналогічні до класових структур західних країн (можливо саме тому із всіх крупних незахідних країн саме в них на протязі довшого часу утримують владу демократичні уряди). Іншими словами, окремо ні один з цих факторів не можна вважати характерним тільки для Заходу, але саме їх поєднання обумовлює своєрідність західної цивілізації. Ці поняття, форми діяльности та інститути були для Заходу більш характерними, ніж для інших цивілізацій. Вони є основою західної цивілізації, так би мовити роблять Захід “західним”, що й дозволило йому зіграти провідну роль у модернізації самого себе та решти світу. Вони надають західній цивілізації її своєрідности, і саме в цій унікальності, а зовсім не в універсальності полягає її головна вартість. Модерність Заходу є чимось зовсім іншим, і постає з відмінних якостей. Чи можуть інші цивілізації піти за Заходом? Взаємодія та взаємообмін між цивілізаціями відбувалися завжди, а за наявности сучасного транспорту та зв’язку ці процеси набирають дедалі більших масштабів. Але більшість великих світових цивілізацій існували щонайменше тисячоліття, а інколи і декілька тисячоліть. Зрозуміло, що вони багато що запозичували в інших цивілізацій, підвищуючи таким чином свої шанси на виживання. Прийняття Китаєм буддизму, який прийшов з Індії, зовсім не призвело до “гіндізації” Китаю, замість того відбулася “китаїзація” буддизму: китайці пристосували буддизм до своїх цілей та потреб. Так само, як і активні спроби Заходу насадити у Китаї християнство, попри те що досі зустрічають послідовний опір, якщо коли-небудь і увінчаються успіхом, то нова релігія радше буде переварена та змінена у відповідності з основами древньої китайської культури. Подібно у минулому араби-мусульмани отримали, оцінили і використали “елліністичний спадок чисто утилітарно. Вони були зацікавлені у тому, щоб перейняти певні зовнішні форми чи технічні досягнення, і не звертали уваги на ті елементи грецької філософії, які суперечили “істині”, що проголошувалася засадничими нормами та приписами Корану” (6). Японія пішла тим самим шляхом. У VII столітті вона імпортувала китайську культуру і здійснила “перетворення з власної ініціятиви, без жодного економічного чи військового тиску”, в результаті чого виникла висока японська цивілізація. У наступні сторіччя періоди відносної ізоляції від впливів континенту, під час яких проходив процес відбору та асиміляції корисних запозичень, перебивався періодами посилення контактів з континентом та відновлення культурного обміну (7). І сьогодні Японія, так само як і інші незахідні країни, сприймає окремі елементи західної культури та використовує їх для розвитку національної культури. Як стверджує Бродель, було б наївно гадати, що “тріюмфальна перемога однієї цивілізації” може покласти кінець різноманітності культур, які багато сторіч представляли собою великі цивілізації світу (8) Відкидання західної культури Країни Східної Азії пройшли подібний шлях повернення до своїх одвічних вартостей та усвідомлення того, що їхня культура є сильнішою та престижнішою, ніж західна. Упродовж кількох століть, разом з іншими незахідними народами, вони заздрили економічному процвітанню, технологічній досконалості, військовій силі та політичній консолідації західних суспільств. Правителі та вчені намагалися знайти ключ до успіху у західних традиціях та звичаях, а коли їм здавалося, що секрет розкритий, вони пробували застосувати це у своїх суспільних умовах. Але тепер ситуація докорінно змінилася. Східноазійські країни пояснюють досягнуті ними шалені темпи економічного поступу не імпортом західної культури, а плеканням своєї. Вони стверджують, що досягли успіху не тому, що копіюють Захід, а тому, що зберегли свою своєрідність. Коли незахідні держави відчували свою слабкість у їхніх стосунках із Заходом, їхні лідери часто закликали переймати західні вартості, як-от: самовизначення, лібералізм, демократію, свободу, як засоби, що протидіють пануванню Заходу над ними. Натомість тепер, коли ці держави подолали свою слабкість і все більше набирають сили, їх правителі відкинули ті самі вартості, до яких вони зверталися, тепер називаючи їх “імперіялізмом, що криється в шатах прав людини”. На міру того, як могутність Заходу падає, його вартості та культура видаються все менш привабливими і Захід опиняється перед необхідністю пристосовуватися до ситуації, коли він вже не може нав’язувати незахідним суспільствам свої вартості. Таким чином значна частина світу стає по суті більшою мірою модерною, ніж західною. Зокрема, ця тенденція проявляється, у тому, що Рональд Дор назвав “феноменом націоналізму другого покоління”. Як і в колишніх західних колоніях, так і в раніше незалежних незахідних країнах, перше покоління “епохи модернізації”, чи “епохи незалежности” отримувало освіту головно у закордонних (західних) університетах однією із західних мов. А оскільки молоді люди опинялися за кордоном у підлітковому віці, коли розум та душа дуже гнучкі та сприйнятливі до всіх впливів, то західні вартості та спосіб життя могли на них сильно впливати. Однак набагато чисельнішим є друге покоління, яке, навпаки, отримало освіту вдома, в університетах, які заснувало перше покоління, причому виклади ведуться національною мовою, а не на мові народу-колонізатора. Ці університети “набагато менше прив’язані до світової культури, ніж навчальні заклади метрополії”, “а джерелом знань є переклади – яким зазвичай не притаманна ані широта подачі матеріялу, ні хороша якість”. З часом випускники національних університетів починають обурюватися тим, що провідна роль у суспільстві належить попередньому поколінню, яке має західну освіту, а тому “часто підпадають під пропаґанду опозиційних націоналістичних рухів” (9). У ситуації, коли західний вплив зменшується, молоді амбіційні лідери вже не можуть розраховувати на те, що Захід дасть їм владу та багатство. Вони повинні шукати засобів досягнути успіху у власній країні, а отже у власних інтересах скористатися з її вартостей та культури. Відродження націоналізму призводить до ще одного парадоксу: коли незахідні держави проводять у себе вибори за західною моделлю, то демократія спричинюється до піднесення, а часто і захоплення влади націоналістичними та антизахідними політичними рухами. Якщо у 60-70-х роках вестернізованим та прозахідним урядам у країнах, що розвиваються, загрожували перевороти та революції, то у 80-90-х роках головною загрозою для них стала поразка на виборах. Демократія веде до того, що держава все більше орієнтується на місцеві проблеми, стає вузьконаціоналістичною, а не космополітичною. У незахідних країнах орієнтований відверто “прозахідно” претендент не може виграти виборів. Передвиборна боротьба змушує політиків ставити на гасла, які, на їх думку, зберуть найбільшу кількість голосів, а вони як правило етнічні, націоналістичні та релігійні. Відтак виникає “народний рух” проти прозахідних еліт та Заходу в цілому. Цей процес, який почався у 1950 році у Шрі Ланці, охоплював країну за країною в Азії, Африці та на Близькому Сході, щоб знайти остаточне вираження у перемогах релігійних партій в Індії, Туреччині, Боснії та Ізраїлі на виборах 1995-го та 1996 років. Таким чином демократизація зовсім не допомагає вестернізації. Потужний вибух націоналізму у модерному світі наочно показує всю безглуздість сподівань Заходу, що його культура стане світовою культурою. Двома головними елементами кожної культури є мова та релігія. Англійська мова утверджується, стає світовою мовою. Так, справді вона стала lingua franca міжнародного бізнесу, дипломатії, міжнародних організацій, туризму та авіації. Однак саме використання англійської мови як засобу міжнародного спілкування передбачає існування різних культур; так само як і переклад – це лиш спосіб наведення мостів, а не метод усунення відмінностей. Фактично серед населення всього світу частка людей, що розмовляють англійською мовою, мала і постійно зменшується. Згідно з даними, отриманими професором Вашинґтонського університету Сіднеєм Калбертом, у 1958 році приблизно для 9,8% населення Землі англійська мова була першою або другою; до 1992 року ця цифра зменшилася до 7,6%. Мова, яка для 92% населення світу є чужою, не може вважатися світовою. Крім того, якщо у 1958 році 24% від загального числа людей розмовляли однією з п’яти головних західних мов, то у 1992 році цей відсоток скоротився до 21%. Приблизно така ж ситуація спостерігається і у релігійній сфері. Західне християнство сповідує близько 30% населення Землі, однак ця частка постійно зменшується, і десь у наступному десятиріччі кількість мусульман перевищить кількість християн. Таким чином, якщо взяти до уваги два головні елементи культури – мову та релігію, то по цих позиціях Захід відступає. Як пише Майкл Говард, “поширене на Заході переконання, наче культурне різноманіття є певним історичним курйозом, раритетом, що його змітає наростаючий потік уніфікованої, прозахідної, англомовної всесвітньої культури, який визначає наші головні вартості... не має жодного відношення до дійсности” (10). З посиленням націоналізму та втратою західною культурою своєї колишньої привабливости центральною проблемою стосунків між Заходом та рештою світу є розрив між бажанням Заходу, головно США, надати західній культурі статусу універсальної та тим, що його можливості у цьому питанні є все більш обмеженими. Падіння комунізму ще більш загострило цю невідповідність, бо воно витворило на Заході ілюзію, що його ідеологія демократичного лібералізму перемогла у всьому світі, і таким чином довела свою універсальність. Захід – а особливо Сполучені Штати, які завжди були місіонерською нацією, – переконаний, що інші народи повинні прийняти західні демократичні вартості, вільний ринок, розподіл влади, відокремлення Церкви від держави, права людини, індивідуалізм і верховенство закону та втілити всі ці принципи у своїх інституціях. І дійсно, меншості в інших цивілізаціях визнають ці вартості та борються за них, однак в основному відношення до них у незахідних культурах коливається від скептицизму до крайнього неприйняття. Те, що для Заходу є універсалізмом, для решти світу є імперіялізмом. Представники незахідних цивілізацій з радістю вказують на протиріччя та невідповідності між деклярованими Заходом принципами та його реальними діями. Лицемірні та подвійні стандарти – ось ціна універсалістських претензій. Звичайно, Захід сприяє поширенню та розвитку демократії, але тільки за умови, що це не приведе до влади ісламістських фундаменталістів; принцип нерозповсюдження зброї добрий для Ірану та Іраку, однак не підходить для Ізраїлю; свобода торгівлі є еліксиром економічного зросту, але не у сільському господарстві; проблема прав людини гостро стоїть у Китаї, але не у Саудівській Аравії, де з ними неначе повний порядок; щоб захистити багатий на нафту Кувейт посилають потужні військові сили, але для допомоги не таким багатим на нафту боснійцям таких сил та засобів немає. Переконання, що незахідні народи повинні прийняти західні вартості, інститути, культуру, по суті, слід визнати аморальним. Справді, розширення сфери впливу европейських країн наприкінці XIX століття та світове панування Сполучених Штатів у другій половині ХХ допомогли поширити багато рис західної цивілізації на весь світ. Однак европейських колоніяльних імперій більше немає, а американське панування слабне, хоча б тому, що США більше не мають потреби захищатися від радянської загрози, як під час холодної війни. З культурою відбувається те ж саме, що і з військовою потугою та впливами. Якщо у незахідних суспільствах культура Заходу знову запанує, то це може статися тільки після західної експансії. Імперіялізм логічно витікає з універсалізму, але тільки нечисленна меншість універсалістів виступає за мілітаризацію та використання військової сили, що необхідне для досягнення мети. Крім того, будучи цивілізацією, що наближується до своєї зрілости, Захід вже не володіє достатнім економічним чи демографічним динамізмом, щоб нав’язувати свою волю іншим суспільствам, не кажучи про те, що всі спроби такого роду суперечать таким західним вартостям як самовизначення та демократія. У березні цього року прем’єр-міністр Малайзії Махатхір заявив головам европейських урядів: “Европейські вартості – це европейські вартості; натомість азійські вартості – універсальні”. По мірі того, як азійські та мусульманські цивілізації почнуть утверджувати універсальну вартість своїх культур, люди західного світу нарешті зрозуміють зв’язок між універсалізмом та імперіялізмом та оцінять переваги плюралістичного світу. Захід слід укріплювати Майбутнє Заходу багато у чому залежить від його єдности. Вчені, що займаються вивченням цивілізацій, вважають, що коли цивілізація у своєму розвитку проходить етап непевности та внутрішніх війн, то виникає універсальна для даної цивілізації держава, яка може стати або джерелом його обновлення, або ініціятором його розкладу та розпаду. Західна цивілізація пройшла етап війн між країнами і тепер рухається до універсальної держави. Цей етап ще не завершено, зараз проходить об’єднання національних держав Заходу у дві напівуніверсальні держави – в Европі та у Північній Америці. Між цими утвореннями та їх складовими існує досить складна сітка формальних та неформальних організаційних зв’язків. Універсальними державами попередніх цивілізацій були імперії. Але оскільки політичною формою західної цивілізації є демократія, то універсальна держава, що народжується, не є імперією, а радше об’єднанням федерацій, конфедерацій та міжнародних режимів. У цій ситуації головним завданням Заходу буде збереження динаміки розвитку і підтримка єдности та консолідованости. Доля західної єдности більше залежить від подій у Сполучених Штатах, ніж у Европі. Зараз Сполучені Штати Америки розриваються між трьома напрямками. На південь їх тягне безперервний потік еміґрації з Латинської Америки, дедалі більший відсоток і впливи іспаномовного населення, включення Мексики у північноамериканську зону вільної торгівлі та можливість поширення договорів НАФТА на інші країни західної півкулі, а також політичні, економічні та культурні зміни у латиноамериканських країнах, у результаті яких вони зближуються з Сполученими Штатами. У той сам час зріст багатства та впливів держав Південно-Східної Азії, спроби створити співтовариство країн тихоокеанського реґіону, втілені в організації економічного співробітництва АПЕК, імміґрація із азійських країн змушує США спрямувати свої погляди на захід. За умови, що демократія, вільний ринок, панування законів, громадянське суспільство, індивідуалізм та протестантизм міцно утвердяться у Латинській Америці, цей континент, чия культура завжди була близькою до Заходу, стане третім стовпом західної цивілізації. З азійськими суспільствами подібна конверґенція неможлива: Азія, навпаки, радше буде кидати виклик Сполученим Штатам, Заходу в цілому і в економіці, і в політиці. Тяга до Европи є найважливішою. Спільні вартості, інститути, історія та культура роблять неминучим збереження тісних контактів між Сполученими Штатами та Европою. Необхідно й далі розвивати трансатлантичні інституційні зв’язки, у тому числі й переговори щодо европейсько-американського договору про вільну торгівлю і створення північноатлантичної торгової організації як доповнення до НАТО. Головні суперечності, які існують зараз між Европою та Америкою, обумовлені не безпосереднім зіткненням їхніх інтересів, а різними поглядами на політику щодо третіх сторін. Зокрема, мова йде про підтримку мусульманської Боснії, ґарантії безпеки Ізраїлю як головна ціль близькосхідної політики, спроби США застосувати санкції до іноземних компаній, що підтримують ділові контакти з Іраном та Кубою, застосування у повному об’ємі санкцій проти Іраку, а також про те, якою мірою проблема прав людини та заборона поширення зброї має впливати на стосунки з Китаєм. Незахідні держави, зокрема Китай, активно пробують використати ці суперечності і протиставити одну західну країну іншій, самі по собі ці суперечності виникають головно через різні геополітичні перспективи та різні внутрішньополітичні та економічні інтереси окремих країн. І тільки єдність Заходу може припинити зменшення його впливів на світову політику. Західні народи мають набагато більше спільного між собою, ніж з азійськими, африканськими чи близькосхідними народами. Лідери західних країн мають інституалізовані моделі збереження взаємної довіри та співпраці всередині західного суспільства, які, попри рідкісні випадки, не притаманні іншим суспільствам. Єдиний Захід і далі може виступати на міжнародній арені як потуга; натомість роздроблений Захід буде знищений через використання іншими країнами його внутрішніх протиріч, коли тій чи іншій країні пропонується короткотермінова вигода коштом стратегічних втрат для Західного світу. Народи Заходу, як казав Бенджамін Франклін, повинні триматися разом, бо інакше їх просто будуть тримати на окремих налигачах. Піклування про єдність Заходу означає і збереження західної культури і чітке визначення його меж. Перше, окрім іншого, передбачає і контроль за імміґрацією із незахідних суспільств, що вже здійснюється усіма крупними европейськими державами і недавно запроваджений у США, а також забезпечення асиміляції у західну культуру тих еміґрантів, яких все ж прийняли. Це означає і визнання того факту, що тепер, після закінчення холодної війни, НАТО стало органом, що забезпечує безпеку західної цивілізації, і що його головним завданням є захист і збереження цієї цивілізації. Тому держави, які можуть вважатися західними на основі їхньої історії, релігії та культури, повинні при бажанні мати можливість ввійти у НАТО. А якщо конкретно, то це держави Вишеградської угоди, країни Балтії, Словенія та Хорватія, але не ті країни, які історично були мусульманськими чи православними. При тому, що останнім часом суперечки йшли тільки про розширення, а не про скорочення НАТО, слід визнати, що при такій зміні завдань зв’язки НАТО із Грецією та Туреччиною будуть поступово слабнути, а їхнє членство у ньому, якщо вони звичайно не вийдуть із союзу, втратить усякий сенс. Насправді Турецька партія процвітання проголосила своєю метою вихід з НАТО, а Греція стає союзником Росії тією ж мірою, що й членом НАТО. Захід пройшов через европейський етап розвитку та експансії, який тривав кілька століть, а також через американський етап, що визначив хід історії у цьому столітті. Якщо Північна Америка та Европа модернізують своє духовне життя та скористаються із своєї духовної єдности для реалізації тіснішої економічної та політичної інтеґрації, яка доповнить існуючу співпрацю у сфері безпеки у рамках НАТО, то вони можуть увійти у третій евроамериканський етап розвитку – період процвітання та політичної могутности Заходу. Успішна політична інтеґрація якоюсь мірою могла б протистояти відносному скороченню частки Заходу у народонаселенні, виробництві та військовій потузі і відновити його авторитет у лідерів інших цивілізацій. Головна мета західних лідерів повинна полягати зовсім не у тому, щоб перекопилити інші цивілізації за зразком Заходу, – що стає все неможливішим – а в тому, щоб зберегти та обновити унікальні риси західної цивілізації. Відповідальність за це лягає на найпотужнішу західну державу – Сполучені Штати Америки. Ні ґлобалізм, ні ізоляціонізм не можуть повністю забезпечити реалізацію її інтересів. Навпаки, ці інтереси будуть реалізовані повністю, якщо Сполучені Штати зможуть уникнути крайностей і почнуть здійснювати політику тісної співпраці з европейськими партнерами, політику, що може зберегти та розвинути вартості та культуру унікальної цивілізації, яку успадкували і Америка, і Европа. 1. Szulc T. Lisbon and Washington: Behind the Portuguese Revolution // Foreign Policy.– 21 (Winter 1975-76).– 3. 2. Lipset S.M. Political Man: The Social Bases of Politics.– Garden City, N.Y.: Doubleday, 1960. Гл.2, “Economic Development and Democracy”. 3. Huntington S. The Third Wave: Democratization on the Late Twentieth Century.– Norman: University of Oklahoma Press, 1991.– Р. 59-69. 4. Schlesinger A.M., Jr., The Disuniting of America: Reflections on Multicultural Society.– New York: W.W. Norton, 1992.– Р. 127. 5. Schumpeter J. Capitalism, Socialism and Democracy.– New York: Harper and Row, 1976; перша публікація 1942; див. зокрема гл. 22-23. 6. Diamond L. Is the Third Wave Over? // Journal of Democracy 7 (July 1996): 20-37. 7. Karatnycky A. Freedom on the March // Freedom Review 28 (січень-лютий 1997). Також див. список “виборчих демократій на 31 грудня 1996” підготований Freedom House. 8. Mueller J. Democracy and Ralphes Pretty Good Grocery: Elections, Equality, and the Minimum Human Being // American Journal of Political Science 36 (листопад 1992): 984-90. 9. Gelb L.H. The Free Elections Trap // New York Times, 29 травня 1991. 10. Ajami F. The Impossible Life of Muslim Liberalism // New Republic, 2 червня 1986. 11. Bell D., Brown D., Jayasuriya Kashka and Jones D.M., Towards Illiberal Democracy in Pacific Asia.– New York: St. Martines, 1995. 12. O’Donnell G. Delegative Democracy // Journal of Democracy 5 (січень 1994): 55-69; Loveman B. Protected Democracies and Military Guardianship: Political Transitions in Latin America, 1978-93 // Journal of International Studies and World Affairs 36 (літо 1994): 108-11; Diamond L., Linz J.J. and Lipset S.M. Democracy in Developing Countries: Latin Аmerica.– Boulder, Colo.: Lynne Rienner, 1989.– XVI-XVIII; Karl T.L. Dilemmas of Democratization in Latin America // Comparative Politics 23 (жовтень 1990): 1-21. Тонкий аналіз концептуальної складности та плутанини стосовно псевдодемократій та напівдемократій поданий у: Collier D. and Levitsky S. Democracy with Adjectives. Переклав Францішек Площанський |
ч
|
|||