Василь Філіпчук

Кожна українська історична земля має свої специфічні риси, особливості, що склалися внаслідок географічного розміщення, економічного ладу, громадського устрою, історичного розвитку, впливу чужих держав і народів та низки інших обставин. Упродовж століть ці особливості змінювалися, набували різних форм, створюючи історичне обличчя кожної української землі і впливаючи на сьогоднішній стан нашої держави в цілому.

На Буковині однією з таких історичних особливостей є багатонаціональність, розмаїття народів і етнографічних груп, що проживали тут у різні історичні епохи; наш край став притулком для представників цілого ряду народів: євреїв, німців, поляків, росіян, румунів та ін. Це найбільше характерно для ХІХ – початку ХХ ст., коли Буковина перебувала у складі багатонаціональної Австрійської імперії, котра однією з перших проголосила і, значною мірою, особливо у конституційні часи (1860-ті – 1914 рр.), втілила в життя принцип рівноправности різних народів і конфесій. Відмінністю Буковини від інших австрійських країв було те, що тут представники жодної нації не мали абсолютної більшости, і це сприяло активним відносинам між ними [1 – S.159], а сама палітра етносів та релігій була надзвичайно різнобарвна – від православних українців до поляків-католиків, від росіян-старовірів до євреїв-хасидів тощо [2].

Не вдаючись до статистичного аналізу, зазначимо, що у цілому був створений справді унікальний конгломерат, феномен, який, як раніше, так і в наші дні продовжує привертати до себе увагу. Але якщо цікавість вчених сто років тому мала радше етнографічно-описовий характер, то сьогодні, коли крім обшарпаних залишків австрійських будівель про “Европу в мініатюрі” вже майже нічого не нагадує, провідною темою буковинознавства є вивчення міжнаціональних стосунків у ХІХ – на початку ХХ століть. Враховуючи кількість народностей, що відігравали свою роль у суспільному житті Буковини, ця тема є складним комплексом проблем дво- і багатосторонніх міжнаціональних стосунків.

Незважаючи на праці з історії окремих національних груп Буковини, значну кількість полемічної літератури про українсько-румунські взаємовідносини, які були стрижнем суспільного життя краю, інші сторони міжнаціональних стосунків досі висвітлені лише фраґментарно, побіжно. Детальних досліджень національних стосунків, еволюції взаємовідносин представників різних народів бракує. У цьому плані існує величезний пласт відповідальної, кропіткої, складної та дуже необхідної роботи. Ця стаття має на меті дослідити деякі аспекти історії польської громади краю та її стосунків з українцями, і у жодному разі не претендує на її повне та всебічне висвітлення. Хотілося б, щоб вона стала поштовхом до дискусії, дальшого вивчення цієї сторони історії Буковини та українсько-польських стосунків у краї.

Появу поляків на Буковині більшість дослідників датує ХIV століттям, часом владарювання у польській державі короля Казимира Великого. Польська експансія тоді охопила переважно північну частину краю – Шипинську землю, яка деякий час навіть належала польській короні й була втрачена наприкінці ХV ст. [3 – S.12.; 4 – S.307]. До пам’ятників тих часів належить збудована поляками фортеця на горі Цецино біля Чернівців.

Упродовж наступних двох століть польський вплив то посилювався, як за польської окупації у часи короля Яна Собеського, то слабшав [5 – S.10]. Так чи інак, але Польща перебувала у жвавих стосунках з Буковиною, тут мешкали багато польських купців, ремісників та ін. Проте у 70-х роках ХVIII століття, на момент австрійської окупації, їх у краю вже майже на залишилося, про що свідчить австрійський генерал Сплені у своєму описі Буковини.

Після приєднання краю до Австрії і періоду правління військової адміністрації, Буковина у 1786 році увійшла до складу коронного краю Галичини і Лодомерії, де першість у суспільстві належала полякам. Відтоді у Буковину вирушає нова хвиля польської міґрації.

За даними хроніки римо-католицької церкви у Чернівцях, першим поляком, що поселився в той час у місті, був галицький прикордонний комісар Томас фон Войцекевич. Кількість польських службовців, військових, купців, духовенства, ремісників почала швидко зростати. Засилля польських службовців в управлінні краєм привело навіть до того, що у німецьких документах назви місцевостей подавалися польською орфографією.

Вже у середині ХІХ століття налічувалось майже 4 тисячі поляків, що становило близько 1% населення краю, хоча їхній вплив і значення були набагато вагомішими, аніж частка у населенні. Зокрема, доволі поширеною в Буковині була польська мова, свідченням чого є те, що у 1890 році своєю розмовною мовою назвали польську 24 тисячі осіб, які становили вже 4,5% усього населення Сучасники пояснювали цей факт не демографічним вибухом у польській громаді, а польською мовною експансією.

Один із тогочасних оглядачів зауважив, що “всюди – в уряді, у [православних] митрополичих палатах, у крамницях, на вулицях, в усіх закладах, навіть у редакції [німецькомовної газети] “Czernowitzer Zeitung” розмовною є польська мова.” [4 – S.309-310.; 6 – S.462.; 7 – S.22].

Самі ж поляки цифру 24 тисячі навіть вважали заниженою – щонайменше, на 20%, а іноді казали, що їх на Буковині – 45 тисяч осіб [8 – S.4]. Особливо великою була частка поляків у Чернівцях – 17%. Загалом, за чисельністю поляки були найменшою з головних національних груп на Буковині, поступаючись українцям, румунам, німцям та євреям.

Після роз’єднання Буковини і Галичини польська колонія втратила свій привілейований статус і опинилась у рівному становищі з іншими народами краю. Разом з українцями, а також чехами і росіянами-старовірами вони становили слов’янську частину населення. Проте, на відміну від українців, національне існування яких до кінця ХIХ століття “позначалось майже тільки в етнічних прикметах народньої гущі, без ніякої національної свідомости мас”, [9 – С.19] для поляків був характерний високий рівень національної свідомости, сконсолідованости, політичної зрілости. Причина цього не лише в історичній пам’яті, сусідстві з іншими польськими територіями, але насамперед у тому, що поляки в краю були представлені освіченими верствами, мали значну економічну базу. Певну об’єднувальну роль для польської громади краю зіграли і учасники польського повстання 1863 року, багато з яких знайшли притулок у Чернівцях.

Тому, констатуючи, що у 60-тих роках ХIХ століття було започатковане національне відродження українців, ми бачимо поряд з ними вже міцну, національно свідому польську громаду. Якщо процес національної самоідентифікації в українців усе ще тривав [10], а їхня участь у політичному житті була дуже обмеженою і пасивною, то про поляків Буковини сучасники писали: “... [їхня] мова [постійно] нагадує, що вони належать до [польського] народу... У суспільному житті поляки беруть активну участь... У них збереглося велике знання їхньої історії,... гордість у спогадах” [11 – S.106, 113].

У 1860-их роках серед освічених українців лише почалися суперечки про правопис та панувало “язичіє”. Поляки ж у 1864 році, налічуючи лише 1% населення краю, почали вже видавати газету “Bratek”, притому, що лише німці могли в цей час видавати урядову “Bukowin-y”. Мова ж їх, як вже згадувалось, була однією з найпоширеніших [12 – S.6-7]. Самі поляки гордо заявляли : “... а нам наша народність дорожча над життя” [13 – 1884. – №8. – S.2].

II.

60-80-ті роки ХІХ століття – перший період українсько-польських громадсько-політичних взаємин. Для нього характерні початок українського національного відродження, усвідомлення українцями своєї приналежности до слов’янської сім’ї і тому дружні, іноді навіть братерські почуття до поляків, намагання досягнути їхнього рівня національного розвитку. Так само дружнім і братерським було в цей час ставлення поляків до українців. Вони активно підтримували їхнє національне відродження і навіть часто самі відстоювали українські інтереси.

Яскравим прикладом цього став випадок у роботі Буковинського крайового сейму восени 1869 року, у складі якого було і декілька українських селян. Двоє з них – Трач і Кушнір – на першому засіданні поставили вимогу читати протокол і українською, оскільки вони не розуміють німецької. Це питання обговорювалось декілька разів, до того ж під час одного з обговорень селяни і не здогадувалися, що ідеться саме про вживання української мови до того часу, поки польський посол Кохановський не переклав їм на українську суть питання. На вирішальному засіданні під впливом православних ієрархів Морара-Андрієвича і Т.Бенделі, котрі виступали за вживання лише румунської і німецької мов, українські селяни, не знаючи мови і не цілком розуміючи про що йдеться, самі ж проголосували проти використання української мови у сеймі; “За” були лише п’ять польських і німецьких депутатів [14 – 1869. – №72.– S.4.; № 83. – S.3.; № 84. – S.3].

Цей приклад свідчить не лише про різні рівні національної свідомости, але й про ставлення поляків до українців. Значною мірою можна погодитись із висловом одного з дослідників історії польської громади на Буковині Еміля Беджицького (Biedrzyckу) про те, що поляки першими простягнули українцям руку [3 – S.33].

В обох народів був спільний ворог – румунізаторська верхівка православної консисторії та сейму. Українці усвідомлювали це поступово упродовж 60-х років, про що свідчить, наприклад, еволюція поглядів на румунів у дописах з Буковини у газету “Слово”: від стверджень про братерство української та румунської верхівки до констатації справжнього стану справ – усебічної румунізації українців. Поляки ж, після від’єднання Буковини од Галичини, змушені були поступитися своєю провідною роллю в краї румунам і тому нащадки даків зразу ж стали для них ворогами.

Поляки жалілися, що румуни витіснили їхню мову з освіти, діловодства, ігнорують їх як політичний чинник краю тощо [8 – S.5]. Тому логічними союзниками для поляків стали українці. У 1860-1880-х роках поляки постійно закликають українську інтеліґенцію об’єднатись для спільного захисту своїх прав. Але у 60-х роках це було важко – згуртована українська громада ще не сформувалась.

У 1867 році поляки створюють своє Товариство братньої допомоги (слідом за румунами, котрі утворили товариство румунської культури і літератури), одним з головних завдань якого була допомога потерпілим під час польського повстання 1863 року. У 1869 році постала і польська Читальня. Цікаво, що її засновники вислали запрошення на урочисте відкриття нещодавно створеному українському літературно-просвітницькому товариству “Руська Бесіда” українською мовою. Це й же звичай – звертатися до представників кожного народу на його мові – став законом відносин обох народів. Його дотримувалися німці та євреї, лише румуни всім висилали запрошення на свої заходи переважно румунською мовою [15 – 1870. – Ч.15. – С.119].

Обидва польські товариства об’єднували свою діяльність і разом налічували майже 700 членів, в той час, коли українці, котрі чисельно переважали поляків більш, ніж у 12 разів, мали у своєму товаристві лише 100 членів, що з сумом констатував перший український часопис “Буковинська Зоря” [15 – 1870. – Ч.4. – С.31].

Пізніше поляки створили інші товариства – студентське “Ognisko” (1877), політичне “Kolo Polske” (1890), спортивне “Sokol”, (1892), “Міщанське коло” (1902) і багато інших, зокрема просвітніх товариств, польську бурсу (гуртожиток для школярів) ім. А.Міцкевича. Але повернімося у 70-80-ті роки ХIХ століття.

III.

У невеличкій групі українських інтеліґентів панувало москвофільство і майже повна апатія, час від часу збурювана внутрішніми суперечками та інтриґами – то проти греко-католиків, то проти галичан, а іноді, наприклад, навколо того, чи може бути найманий службовець товариства “Руська Бесіда” його членом. Простий же народ і не здогадувався про якусь там просвіту чи відродження.

Суспільне життя пожвавлюється на початку 80-х років, коли посилюється ворожий москвофілам табір народовців, які, замість очікування московської підтримки, активізують діяльність обох українських товариств – просвітньої “Руської Бесіди” і політичної “Руської Ради”, скликають віча серед народу, створюють читальні і беруть активну участь у громадсько-політичному житті. Найбільшими союзниками народовців у цій справі з-поміж інших народів стали чехи і поляки. Чех Річард Невечерел, адвокат, стає одним з керівників “Руської Ради” і кандидатом у посли від українців, хоча й безуспішно. Серйознішу і вагомішу підтримку українцям надали поляки. Після поразки на виборах 1884 року українського кандидата, радника суду Сидора Винницького, якого підтримували і поляки, останні проголошують необхідність тісного союзу і співробітництва обох громад. Одним із найбільших прихильників такого союзу став редактор заснованої у 1883 році “Gazet-и Polsk-ої” Клеменс Колаковський.

“Gazeta Polska” поряд з “Буковиною”, “Czernowitzer Zeitung”, “Bukowiener Nachrichten” стала видатним явищем, одним із символів цього періоду в історії краю. До заснування українського часопису “Буковина” вона була органом не лише польської громади, але й вважала своїм обов’язком захищати інтереси українців краю. Самі поляки називали “Gazet-у Polsk-у” органом обох народів, що ставилась однаково як до польських, так і до українських справ на Буковині і “не знала різниці в щирості оборони одних та інших”. Дехто з поляків називав її навіть “Газетою Українською”, друкованою по-польськи” [13 – 1899. – №90. – S.1.; 1891. – №101. – S.1-2].

Теоретичною засадою К.Колаковського і поляків, яких об’єднувала “Gazeta Polska” стала ідея створення на Буковині великої слов’янської, польсько-української партії. Її основою, з одного боку, була б неосвічена, збаламучена аґітацією старорусинів українська маса (у цьому середовищі було чимало національно свідомих інтеліґентів), яка не мала жодного представника серед великих землевласників та державних чиновників, а з іншого боку – поляки, серед яких було багато інтеліґентів, урядовців, землевласників, промисловців та торговців, але народна маса, на яку вони могли б опертися, була відсутня. Зрозуміло, що в такому “союзі” поляки зайняли б панівне, а українці – підлегле становище. Проте, цей план так і не був здійснений [3 – S.81].

Цікавим є питання про загальне ставлення польської верхівки до українців. Вона не становила єдиного цілого. Поряд із ввічливим визнанням окремого українсько-руського народу іноді з’являлися замітки зразка статті 1884 р. – “Чи щасливі?” [13 – 1884. – №4. – S.1-2]. Таке запитання автор статті ставив “братам-русинам”, яких разом із поляками вважав синами однієї “Матері-Польщі”. Чи щасливі ви, патетично запитував він українців, бажаючи мати власну мову, бути самими – бо ж дотепер ще не виробили власної мови і не маєте власної літератури. В іншій статті автор дивується, що українці відмовляються від спільної блискучої 500-річної історії, від королів, маґнатів, звитяжців, які були з роду русинами, але присвятили себе Речі Посполитій, натомість українці залишають собі Хмельницького, Гонту і Залізняка [13 – 1883. – №16. – S.2]. Окрему позицію українців у Галичині під час революції 1848 року “Gazeta Polska” вважала майже зрадою спільних інтересів [13 – 1883. – №10. – S.2].

Проте такі претензії поляків не знаходили жодного позитивного відгуку серед українців, а з активізацією їхнього національного життя голоси про “загальнопольську єдність” замовкають.

У внутрішньоукраїнських стосунках 1880-х років поляки однозначно займають антимосквофільську, пронародовецьку позицію. Один з румунських ідеологів пізніше навіть писав, що успіхи народовецької партії були нічим іншим, як цілеспрямованою і усвідомленою політикою “великопольської партії, мета якої – Велика Польща” [16 – S.3].

“Gazeta Polska” постійно публікує матеріяли на підтримку самостійности української мови, протестує проти спроб звести “мову руську на мову російську” [13 – 1883. – №10. – S.2]. Поляки рішуче підтримали народовця Г. Онишкевича і виступили проти москвофіла О.Калужняцького під час конкурсу на заняття посади професора української мови і літератури Чернівецького університету [13 – 1884. – №14. – S.1], підтримали українське товариство “Січ” на противагу москвофільському товариству “Буковина” [13 – 1884. – №23. – S.1].

Темою постійної критики “Gazet-и Polsk-ої” була також германізація і румунізація українців, причому газета закликала до об’єднання українців і поляків як пригнічених румунами елементів [13 – 1884. – №64. – S.1]. Одним з об’єктів такої критики був відомий депутат, політик, перший ректор Чернівецького університету Томащук, за походженням українець, котрий називав себе румуном, мав жінку-польку, а сина записав німцем [13 – 1884. – №24. – S.2]. Цікавою є і замітка про вечірку українського студентського товариства “Союз”, під час якої українська молодь “із старшими розмовляла українською, між собою – німецькою, а прекрасна стать, використовувала переважно мову польську” [13 – 1884. – №53. – S.2].

Майбутнє для українців “Gazeta Polska” бачила у відкиненні пропаґанди “москвофілів-пономарів” (більшість москвофілів була священиками), просвіті й національному відродженні. З огляду на це газета і польська громада приділяли особливу увагу діяльності українського просвітнього товариства “Руська Бесіда”. У газеті публікувалися протоколи засідань Бесіди, оголошення товариства тощо. Під час боротьби у Бесіді народовців і москвофілів поляки рішуче підтримували народовців і засуджували москвофілів, називаючи їх “рештками престарілих епігонів” [13 – 1884. – №75. – S.2]. Перемога у 1884 році народовців викликала серед поляків схвальні відгуки, у “Gazet-і Polsk-ій” був навіть поміщений виступ одного з українських громадських діячів Тита Реваковича, де він яскраво зобразив тисячолітню історію українського народу і виступив проти гноблення українців росіянами, румунами і самими ж поляками [13 – 1884. – №101. – S.1.; №91. – S.1].

Цікавим є і той факт, що за посередництвом “Gazet-и Polsk-ої” відбувалося спілкування Михайла Драгоманова з Женеви з українцями Чернівців [13 – 1899. – №90. – S.1].

З українського боку найбільшим прихильником польсько-українського союзу був Іван Тимінський, який мав особисті приязні стосунки з К.Колаковським і неодноразово друкувався в польській пресі. За твердженнями останнього, що пізніше повторили деякі польські джерела, саме вони обидва і склали план усунення з Руської Бесіди москвофілів і утворення окремої української газети, оскільки “Gazeta Polska” не доносила потрібну інформацію до широких українських мас. Це й покликана була робити газета “Буковина”. К.Колаковський навіть сам уклав кошторис видання, а вихід першого числа “Буковини” викликав бурхливу радість серед поляків [3 – S.81]. Про дух співробітництва свідчить спільна дружня фотографія Івана Тимінського і Клеменса Колаковського, які тримають в руках відповідно “Буковину” і “Gazet-у Polsk-у”.

Цікавим і неоднозначним є факт, який пізніше наводить К.Колаковський. Одного разу до нього в редакцію завітав Юрій Федькович, що був тоді редактором “Буковини”, нібито, підійшовши до Колаковського, нахилився і поцілував йому руку. У відповідь на здивування польського редактора Федькович сказав: “Належить Вам така вдячність за все, що для бідної нашої Русі зробили, і я її Вам по-своєму, по-гуцульськи виразив” [13 – 1891. – №101. – S.1.; 1899. – №90. – S.1]. Така емоційність характерна для Федьковича, але дещо дивна стосовно Колаковського, беручи до уваги, що він і “Gazeta Polska” жорстко критикували особисто Федьковича, наприклад за те, що той з претензією на аристократизм підписувався як Юрій де Федькович, що польська газета назвала просто анахронізмом [13 – 1885. – №6. – S.2].

Найвищим пунктом українсько-польського співробітництва можна назвати спільне українсько-польсько-чеське святкування тисячоліття слов’янських просвітителів і релігійних діячів Кирила і Методія, що тоді широко відзначалося у слов’янському світі. 5 квітня 1885 року у Чернівцях був створений ювілейний комітет, до якого увійшли п’ять українців та по два представники поляків і чехів; головою було обрано українця Сидіра Винницького. Основна мета святкування, на думку організаторів, полягала у відродженні слов’янських народів та утвердженні їх братерства. Святкування відбулося урочисто, зі співом, декламаціями, завершилось зображенням апостолів учасниками свята [13 – 1885. – №49. – S.1.; №33. – S.1].

Спільними були також виступи українців і поляків проти книги буковинського митрополита С.Морара “Апологія греко-православної церкви на Буковині”. Цей румунізаторський опус мав як антиукраїнську, так і антипольську спрямованість.

К.Колаковський від імені польської громади взяв участь у святкуванні 25-річчя літературної діяльности Юрія Федьковича, де українці, поляки виявили задоволення щодо стану взаємних стосунків [13 – 1886. – №54. – S.1]. Так само приязно взяли поляки участь у святкуванні 25 річниці творчости С.Воробкевича. Віце-президент Польської Читальні П.Дворський навіть дозволив собі продекламувати на вечорі такі слова: ”В ім’я Отця і Сина, то наша молитва: яко троїця єдина – Польща, Русь і Литва” [13 – 1887. – №40. – S.2].

Ейфорія взаємоприязних українсько-польських відносин дозволила польській пресі поставити їх за приклад усім іншим краям [13 – 1887. – №41. – S.1].

IV.

Як показали подальші події, українсько-польський союз не мав під собою міцного ґрунту. Перші тріщини з’явилися ще на початку 1885 року. Поляки тоді почали наполягати на тому, щоб українсько-польські взаємини на Буковині не пов’язувалися із галицькими [13 – 1885. – №6. – S.2]. Такий погляд, беззаперечно, був раціональним, оскільки становище і взаємовідносини обох народів у цих коронних землях було різним – у Галичині поляки панували над українцями, боротьба між ними і складала всю суть політичного життя краю і набувала іноді крайніх форм. На Буковині ж ні один, ні інший народ не панував, у них не було гострих взаємних суперечностей. Проте, так само помилково було б розділяти галицьких і буковинських українців, які були єдиним політичним тілом, творили одну націю із єдиними інтересами і дивно було б думати, що поляки – гнобителі українців у Галичині – могли стати братами українців Буковини, особливо беручи до уваги кількість і вплив галичан в українській громаді Буковини, зокрема серед інтеліґенції.

На формування польсько-українських стосунків в краю впливали також економічні, соціяльні інтереси представників обох народів. Поляки з 60-х років ХIХ ст. постійно намагались зберегти свій статус-кво, що далеко перебільшував їх фактичну вагу на Буковині, а українці добивались все більше відповідних їх чисельності прав, посад тощо, тобто тут інтереси обох громад вже вступали між собою в суперечність. Хоча зауважимо, що поляки також зіграли свою роль у політичному розвитку українців.

Як ми вже згадували, поляки підтримували, хоча й без успіху, українських кандидатів під час виборів 1884 і 1885 років. Напередодні виборів до Буковинського сейму 1890 року польський посол Богданович поставив перед краєвим урядом серед інших, питання про надання депутатських мандатів українцям і, за твердженням польських дослідників, “виторгував на конференції з румунами у президента краю барона Піно три мандати для українців”. Незадоволення українців з того приводу, що їм дісталось лише три мандати замість належних відповідно до їх чисельності шести поляки боляче сприйняли як “невдячність українців” [3 – S.85-86].

Треба зауважити, що в перемозі трьох українських кандидатів головною причиною стало посилення в цей час українського національного руху, активізація діяльности українських товариств, сприятливі зміни у співвідношенні політичних сил в краї, а не лише міжфракційні домовленості політиків, як це намагались виставити польські історики.

У 1890-х роках ми вже не постерігаємо тих прагнень до слов’янської єдности, що були характерні для минулого десятиліття. Політичні інтереси обох народів стали цілком взаємонезалежними, їх відображали політичні товариства “Руська Рада” і “Kolo Polske”, які вели цілком самостійну діяльність.

Центром уваги української громади була просвіта, розбудова народних шкіл, читалень, економічних, спортивних товариств, посилення активного впливу на політичний і суспільний розвиток краю. Вже не спостерігається тієї взаємної симпатії, що була раніше. Загострення українсько-польської конфронтації у Галичині мало великий вплив на українців Буковини – “Gazeta Polska” написала, що вони вже живуть духом “галицької ненависти” [13 – 1891. – №101. – S.1].

Поляки ж зі свого боку вважали українців краю невдячними за ту допомогу, яку вони їм надали у 1870 – 1880-х роках. Польський автор писав у 1891 р.: “... поляки і лише поляки буковинські звернули увагу краєвого уряду на потребу визнання слушних вимог українців; поляки і лише поляки схилили президента Піно до певних змін у трактуванні українських справ; лише полякам мають завдячувати українці тій опіці, яка зараз у них є від уряду. За це дочекалися ми лише найбрутальнішої напасті з боку українців; їхні керівники, принесені в уряд на польських плечах, взамін виявляють лише ненависть до поляків... Нам залишається лише ... надіятись на зміну осіб чи поглядів” [13 – 1891. – №101. – S.1].

Проте двосторонні відносини будувалися вже не на ґрунті подібних фантазій і плачів, а на основі розвитку політичної ситуації у краї. Так, зокрема, сталося в 1892 році, коли румунська “Gazeta Bucovinej” закликала німців спільно боротися проти так званої “слов’янізації”. Шовіністична аґітація призвела до того, що румунські студенти напали на вечір польської молоді і серед інших побили і посла сейму Яна Капрі. У відповідь українські, польські та німецькі посли об’єднались проти румунських, що привело до розпуску сейму і політичної кризи в краю.

Проте за шість років вже румуни і українці дійшли згоди щодо виборів, і поляки опинилися в складному становищі. Особливо боляче вони відреаґували на виступ у Державній Раді у Відні українського посла з Буковини М.Василька проти польської політики в Галичині, зазначаючи, що поляки Буковини – також частка польського народу, хоч ще недавно самі закликали обмежитись у відносинах з українцями кордонами краю [3 – S.90].

Діалектика українсько-польських стосунків дійшла до того, що на початку століття поляки об’єднались з румунами і москвофілами проти українських послів-народовців і євреїв [17 – S.33]. Якщо у 1870-1880-х роках польські депутати становили майже 20% сейму, то у 1910 – лише 10%. українці, отримавши перших депутатів у 1890 році, у 1910 становили вже 27% сейму. Доказом послаблення поляків є і скорочення на початку ХХ століття вживання їхньої мови і повне панування трьох крайових мов – німецької, української і румунської [17 – S.9].

Проте, торкаючись головного елементу міжнаціональних стосунків – взаємних стосунків простих людей обох національностей – варто зазначити, що людські взаємини поляків і українців на Буковині завжди були чудовими [17 – S.23]. Представники обох народів радо зустрічалися на різноманітних національних святах, польські громади у Чернівцях, Кіцмані, Вашківцях, Заставні дружньо жили поряд з українцями без жодного вияву національної неприязні, іноді маючи навіть спільні читальні, як у Кіцмані тощо. Зрештою, можна зауважити, що і сьогодні у народній свідомості буковинців немає жодної поганої згадки про поляків, хоча внаслідок румунської окупації тут є певні рецидиви недоброзичливости до представників окремих народів.

Перша світова війна принесла багато горя і втрат як українцям, так і полякам. Кількість польського населення після війни зменшилась у 12 разів. Ознакою моральної деградації польської громади стало підписання головою Буковинської Польської Народної Ради Квятковським деклярації про визнання анексії Буковини Румунією історичною справедливістю [3 – S.194-195]. Проте і таке плазування не врятувало поляків від жорстокої румунізації. Припинили своє існування польські школи, ледь животіли декілька товариств. Як і українці, поляки відчули на собі всю “привабливість” румунської держави.

У 1946-1948 роках більшість поляків були переселені до Польщі. Деякі автори називають це “кінцем буковинської Полонії”, проте таке визначення не зовсім точне. Після опанування Буковини румунськими загарбниками почався занепад польської громади. Говорити ж про цілковите знищення “Полонії” було б некоректно щодо сьогоднішніх буковинських поляків та їхніх спроб відновити польську громаду.

Сьогодні в краї проживає 5 тисяч поляків, існує товариство польської культури ім. А.Міцкевича, що налічує 260 членів і має свій Народний Дім, недільну школу тощо. Проте, визнаймо, що сьогодні Польща на Буковині – це не польська громада і культура, навіть не вивіска на кінотеатрі Космодем’янської про відновлений тут Польський Народний Дім. Вже друге десятиліття поляки знову відіграють значну роль у краї, але у 80-х роках – потоками польських бізнес-туристів у Туреччину через Чернівці, зараз – громадою не завжди якісного ширвжитку на базарах. А буковинська Полонія наприкінці ХХ століття і мабуть-що назавжди залишиться лише одним із багатьох прекрасних мітів глухої української провінції – Чернівецької области...

Примітки:

1. Rudolf Wagner. Vom Moldauwappen zum Doppeladler. Augewaehlte Beitraege zur Geschichte der Bukowina: Festgabe zum seinem 80. Geburtstag. – Augsburg: Hofman, 1991.

2. Динаміка змін чисельности національних груп є дискусійним питанням і вимагає окремого дослідження. Тут лише констатуються дані інших дослідників. Для порівняння візьмемо національний склад населення у 1880 році:

Василь Філіпчук

Деякі аспекти історії поляків та українсько-польських стосунків на Буковині

ч
и
с
л
о

14

1998

Василь Філіпчук

Деякі аспекти історії поляків та українсько-польських стосунків на Буковині

ч и с л о 14

1998

ч
и
с
л
о

14