Стефан ХвінМісто“Grand Hotel Reichshof”... Через багато років на збляклих світлинах, котрі чекали свого часу під стосами щорічників “Przekroju”, “Voelkischer Beobachter” і “Dziennika Baltyckiego”, я побачив, як це місто виглядало колись. Ще восени 1944 року тут пролягала одна з найгарніших вулиць. Тепер, неначе на переекспонованому фотокліше, з-перед вокзалу зникли готелі “Deutscher Hof”, “Grand Hotel Reichshof”, “Continental”, а від готелю “Danziger Hof”, чудовий фасад якого оздоблював вулицю за Гуціском, зосталися тільки спалені мури. Перед Верхньою Брамою, на подірявленому шосе лежав скинутий із цоколя кінний пам’ятник Вільгельмові I, перед яким 27 вересня 1914 року сам маршал Пауль фон Гінденбурґ приймав військовий парад під час урочистого показу російських гармат, здобутих прусськими військами у Східній Прусії. Біля Нового парку уже не було споруди Сенату Вільного Міста і споруди Управи Провінції. Їдучи Великою Алеєю у напрямку Медичної Академії у Вжещі, мама бачила за деревами євангелістських цвинтарів розтрощені підйомні крани корабельні Шіхава, у якій, як пізніше виявилося, вона працюватиме багато років. Я добре пам’ятаю цей краєвид. У гарячі серпневі чи вересневі дні, коли вітер підносив над шосе червоний цегляний пил, ми з родичами йшли до неіснуючого Старого міста. Поряд із випаленим театром на Кутовій Торговиці (Тарґ Венґльови), оминувши румовища універмагу братів Фрейманн біля Двору Братства св. Юрія, ми звертали на Довгу (Длуґу), а пізніше через Зелену Браму потрапляли на берег Мотлави, аби поглянути на спалений Коморний острів (Виспа Спіхжув). Саме тут Ґданськ творив свою міць як великий европейський осередок торгівлі збіжжям. Саме сюди, на кам’яні надбережжя біля Журав’я звозили пшеницю з Польщі, Білорусі, Литви й України. Саме тут, у тьмяних каналах Мотлави, за забруднення яких у XIV столітті загрожувала кара на горло, закінчували свою мандрівку сосни, що їх сплавляли Віслою, перш ніж вивезти до Голляндії, Англії, Еспанії, і хтозна, чи якась із них не потрапила – у вигляді стрункої щогли – на еспанський корабель під назвою “Санта Марія”, на борту якого Колумб досягнув узбережжя Америки. Бо без сосон, які сплавляли до Ґданська, а пізніше використовували для побудови великих океанських вітрильників, колоніальна імперія не могла б навіть і марити про багатства Нової Ґвінеї та Вест-Індії. У кращі роки на острові стояли сто комор. Скільки б разів чужинські армії не облягали Ґданськ, саме туди вони спрямовували жерла своїх гармат. Велика пожежа знищила острів уже в 1807 році, коли артилерія Наполеона розбомбила місто. Командор Марінеску Моя родина не оселилася у самому Ґданську. Тут залишилося зовсім мало житлових будинків. Родичі знайшли собі притулок на північному передмісті, в Оливі, по Лютцофштрассе, прегарній вулиці, обсадженій старими липами, яка від 1945 року, коли російські танки в’їхали на Адольф-Гітлер-Штрассе, стала називатися Познанською. У нашому будинку – він стояв у парку на самому скрайку міста, за кілька хвилин ходи від пляжу над Ґданською затокою – я народився на світ, тут минула моя юність. Колись я назвав Ґданськ містом подвійного вигнання, бо мої батьки, котрі оселилися в порожньому будинку по Лютцофштрассе, були вигнані німцями й росіянами із своїх рідних міст – мама з Варшави, батько з Вільна – але й ґданська родина, що мешкала у цьому будинку перед нами, була змушена у холодну січневу ніч 1945 року рятуватися втечею від Червоної Армії на затемненому кораблі “Вільгельм Ґустлофф”, і напевне потонула на Стовповій Банці, де у борт “Вільгельма Ґустлоффа” влучили торпеди, вистрелені з підводного човна С-13, яким командував командор Марінеску. Значна частина мешканців сучасного Ґданська – діти біженців, які потрапили на Помор’я непростими шляхами, тікаючи із східних теренів колишньої Польщі, зі Львова, Вільна й Перемишля [так у тексті.– Прим. перекл.]. Але не тільки люди, а й пам’ятники мають у Ґданську свою вигнанську історію. На Кутовій Торговиці, там, де 8 травня 1904 року було урочисто відкрито “Пам’ятник Німецьких Звитяг 1864-1870” – кам’яний обеліск, що пережив війну – на початку шістдесятих років постав пам’ятник польському королеві Янові III Собеському, переможцеві турків у битві під Віднем, пам’ятник примандрував до Ґданська зі Львова, де прикрашав Гетьманські Вали. Баварські вілли У погожі дні місто виглядало найгарніше із пагорба Пахолок. Цегляна вежа, споруджена тут у XIX столітті, нагадувала башту замку в Мальборку, однак ми знали її лише зі старих світлин. Вежу висадили у повітря німецькі війська, коли Червона Армія підступала до Ґданська. Дивне тут місце. Колись воно звалося “Карлсберґ”, на згадку про Карла фон Гогенцоллерна, абата оливського монастиря у XVIII столітті, полковника французького війська, пізніше єпископа хелмського і вармінського. На сусідньому пагорбі, “Луїзеберґу”, в 1889 році на честь Луїзи, дружини Фрідріха Вільгельма II, було встановлено гранітний обеліск із зображенням прусського орла і сентенцією з Ґете: Місце, куди ступила добра людина, хай святиться на віки вічні. Восени 1946 року учні оливської V гімназії зіп’ялися на пагорб і урочисто перейменували “Луїзеберґ” на “Гору Косцюшка” – аби вшанувати пам’ять польського національного героя, котрий у 1794 році керував антиросійським повстанням. Однак пізніше на Горі Косцюшка, поміж буків і сосон, на цоколі з чорних каменюк, на місці пам’ятника Луїзі постав пам’ятник польському королю Сиґізмундові III Вазі, синові шведського короля Яна III і Катерини Яґеллонки, споруджений на згадку про перемогу польського флоту над шведською ескадрою у битві під Оливною у 1624 році. З Пахолка видно усе місто: на горизонті голубуваті вежі середмістя, огорнуті імлою, трохи ближче Вжещ із церквою на Чорній (Чарній), порт біля Вестерплятте, ще ближче Олива зі ставками на Оливному потоці, а внизу, біля підніжжя Карлсберґа, оточене парком XVIII століття старе цистерціанське абатство, схоже на зелений острів посеред червоних дахів цієї дільниці. Над містом тьмяніє Ґданська затока, відгороджена від півночі піщаною Гельською косою, завдяки якій скандинавські шторми не так дошкуляють. Старовинний дух міста зберігся на передмістях. На західних околицях міста, у долині Радості, де ще донедавна у темних саджавках гніздилися бобри, поміж сосен і ялиць стоять старовинні “кургаузи”, будинки з прусського муру, оздоблені ажурними дерев’яними верандами й критими міддю вежками, а олені й сарни з оливських лісів підходять під самі вікна, щоб поскубати в садках кори молодих яблунь. Старовинний “кургауз” по дорозі на пляж у Єліткові нагадує про ті часи, коли можна було з ґданського середмістя приїхати трамваєм № 3 до приморського курорту Ґлетткау, аби викупатися у кошах з вербового віття, встановлених на білому піску. Від чудової пристані, куди взимку 1945 року, під час евакуації німецького населення, влучили бомби, не залишилося й сліду. У будинках санаторію “Strauchmuelle” (тепер Лісовий Двір), спорудженого неподалік від старого млина, господарює дирекція оливського зоопарку, який завдяки тому, що розташований у мальовничих лісових нетрях, уважається одним з найгарніших в Европі. Таким чином, той, хто мандрує Старою Оливою, шукаючи слідів минувшини, з певністю рано чи пізно натрапить на найславетнішу, напевне, вулицю Ґданська – оспівану поетами й романістами, прокладену біля підніжжя моренових узвиш від Вжеща до катедрального собору – вулицю Полянки, яку мешканці Ґданська полюбляють називати “вулицею VIP-ів”. Пам’ятаю, як батько під час недільних прогулянок показував мені сховані за живоплотами фасади. У садибі над ставком провів перші п’ять років свого життя Артур Шопенгауер. У садибі неподалік від виходу з Самборової долини у 1807 році, перед початком походу Великої Армії на схід, мешкав імператор Наполеон. А посередині між садибами Шопенгауера й Наполеона, оточений телекамерами Управління Державної Охорони, стоїть сьогодні новий будинок президента III Польської Республіки Леха Валенси, не позначений на жодній мапі, хоча його старанно шукають туристи, аби сфотографувати ту мить, коли через металеву браму виїжджає у супроводі охоронців лімузин, з-за шиб якого хитає долонею чоловік із уже посивілими вусами. Москва у Ґданську Через кілька років на Ґрадову гору прийшли інженери, котрі планували відбудову знищеного міста. Вирішувалася доля Ґданська. Спершу вони хотіли зберегти руїни усього середмістя як гігантський антивоєнний пам’ятник, позаяк відбудову давніх дільниць вважали за нонсенс. Екскурсії з усього світу мали б мандрувати морем оточених огорожею руїн по спеціяльно прокладених між згарищами трасах і міркувати про страхіття історії. Новий Ґданськ збиралися побудувати за кільканадцять кілометрів звідсіля, в околицях Нового Порту. Однак були й такі, що хотіли на місці зруйнованого міста збудувати сталінське робітниче містечко. Проєкт відбудови у стилі соцреалізму був затверджений у вересні 1953 року. Між Єпископською гіркою та Ґрадовою горою, за залізничною колією, при закінчені вулиці Довгої, на місці, де нещодавно височів Сенат Вільного Міста Ґданська, планували спорудити велетенський Палац Культури з могутньою вежею, вивершеною шпилем, подібний до університету ім. Ломоносова у Москві, вищий за вежу собору Пречистої Діви Марії, оздоблений елементами старовинної ґданської архітектури. Коли б не те, що, на щастя, забракло грошей, Ґданськ виглядав би інакше, аніж зараз. Добре, що нечисленні соцреалістичні споруди – головна пошта, готель “Янтарь”, кінотеатр “Ленінград” (тепер “Нептун”) – втопилися у відбудованому Старому Місті. Перемогла, однак, третя концепція – відбудувати старовинний центр у близькому до автентичного вигляді, і саме так виглядає сьогоднішнє місто. Колишні мешканці Ґданська, котрі приїжджають з Німеччини, тим не менше шкодують, що сучасний Ґданськ мало схожий на місто їхньої молодости. Їхній жаль до певної міри виправданий, оскільки з політичних міркувань Ґданськ відбудовували так, аби затерти сліди прусського міста, яке викликало у поляків асоціяції з одним з найгірших періодів їхньої історії. Вигорілі кам’яниці XIX століття, які ще стояли у 1946 році, охоче руйнували, аби розчистити місце для будинків, що будувалися за іншими зразками. Ґергард Нетшке з товариства “Adalbertus” не приховує свого скепсису щодо цієї концепції, але що ж – сталося як сталося, і, напевне, коли взяти до уваги політичний контекст відбудови, сталося не найгірше. З рук до рук Кажуть, що Ґданську тисяча років. Це правда: перша згадка про поселення “Gydanyzc” з’явилася біля дати 997 рік у житії св. Войтеха, написаному ченцем Канапарієм – але скільки років місту, яке ми можемо оглядати сьогодні? Небагато існує на світі міст, де відбувся б такий радикальний історичний розрив шляхом цілковитої “заміни” мешканців. Бо існування міста – то не лише тяглість існування будівель, вулиць, установ, назв, це також і тяглість життя родин і родів. Ця тяглість була радикально обтята. Навесні 1945 року у Ґданську ще залишалося 200 тисяч німців (наприкінці війни – історики не можуть осягнути згоди щодо цього питання – на захід морським шляхом були евакуйовані від 1,5 до 3 млн. біженців), але вже за кілька років почути на вулицях міста німецьку мову траплялося лише за виняткових нагод. Я пам’ятаю самотніх старих пань у темному вбранні, з хустками, зав’язаними на голові неначе в тюрбан, котрі навідувалися на німецькі цвинтарі та продавали на ринку біля Ґродського Підвалля понімецькі речі, аби мати за що жити. Властиво, тільки вони говорили німецькою. Дотепер німецька меншина малопомітна, хоча після 1989 року вона має повну свободу діяльности. Цей розрив тяглости становить стійку історичну рису Ґданська. Місто над Мотлавою нераз переходило з рук до рук, що викликало істотні зміни у житті мешканців. До 1308 року ним володіли поморські князі, від 1308 до 1454 року Ґданськ перебував у власності ордену хрестоносців, у 1454 році, коли 11 лютого вибухнуло повстання проти ордену, Ґданськ разом із Помор’ям був прилучений до Польщі, 1793 року, після другого поділу Речі Посполитої, він перейшов під владу Прусії, яка контролювала місто до 1919 року. Але на підставі міжнародних трактатів Ґданськ двічі був “вільним містом” – за Наполеона, тобто у 1807-1814 роках, і принаймні формально – у 1920-1939 роках. Від 1939 до березня 1945 року Ґданськ належав гітлерівському Райху. Врешті, у 1945 році Ґданськ став польським містом. Найбрутальніший розрив тяглости стався власне у 1945 році, бо ніколи раніше не було настільки значних демографічних змін. Тікаючи від Червоної Армії, місто покинуло майже усе німецьке населення, яке за оцінками низки істориків упродовж війни становило 90% загалу мешканців (інші говорять про 70%). Під цим оглядом сучасний Ґданськ, той Ґданськ, у якому я виховувався, має дуже мало спільного із давнім Ґданськом, незважаючи на те, що збереглося трохи довоєнних будівель, скажімо імпозантна споруда Райхсбанку біля Верхньої Брами, будинки судів чи давньої гімназії св. Петра й Павла неподалік старої площі Ганзи. Бароково, по-нідерландському... Будуючи наново після війни бароковий Ґданськ, архітектори зберегли давній уклад вулиць, а отже й усю символічну географію міста. Це було дуже розумне рішення. У багатьох місцях вулиці однаково називаються польською й німецькою мовами: Валова – Валлґассе, Лавандова – Лавендельґассе, Оґарна – Гундеґассе. Таким чином, як і століття тому, ми можемо увійти до середмістя через Верхню Браму. Спершу треба проминути Вежу Катівні, а потім через Золоту Браму ступити на вулицю Довгу. Удалині видніє чудова Ратуша, з вежі якої в погожу днину можна оглянути усе місто, навіть далекі передмістя з темною лінією моря біля Нового Порту. За Ратушею відкривається простір Довгої Торговиці – місце, яке найчастіше фотографують туристи. Саме тут століттями зосереджувалося життя Ґданська. Посеред широкого шосе підноситься вгору фонтан із скульптурою бога моря, Нептуна, яку незадовго до кінця війни демонтував і сховав професор Еріх Фолемар, завдяки чому її неушкоджену повернули на старе місце уже у п’ятдесяті роки. Польських орлів, поміщених на фонтанних ґратах у 1757-1761 роках слюсарем Боненом, зірвали у 1936 році гітлерівці. Сьогодні вони на старому місці. Минувши фонтан, сходами з кам’яними левами, що тримають герби міста, ми піднімаємося до Двору Артуса, де від 1742 року містилася ґданська біржа. Сонячний простір Довгої Торговиці замикає увінчана нідерляндською аттикою Зелена Брама. За Зеленою Брамою, вздовж південного берегу Мотлави, тягнеться чудовий бульвар Довгого надбережжя із славним силуетом чорного Журавля – портового крану для монтування щогл на вітрильниках. Це місце вважається у Ґданську найгарнішим, але мої мандрівки містом не завжди закінчувалися саме тут. Бо це Ґданськ з лискучих обкладинок, Ґданськ туристів, Ґданськ, вулицями якого походжають разом із родичами у пристойно одягненій юрмі, не минаючи цукерень і кав’ярень у садках. Я й мої приятелі любили інший Ґданськ – Ґданськ схований у тіні узвиш і старих дерев, загублений у хащах, підземний, оточений зарослими канавами, який я донині навідую з певним хвилюванням. Міт “Вільного Міста” Бо Ґданськом хотіли володіти усі. Місто, чудово розташоване на перехресті великих торгівельних шляхів, що получали Скандинавію з Моравією та римською імперією (бурштиновий шлях) було відоме світові від II століття після народження Христа, коли на мапах Птолемея, славного александрійського географа, з’явилася Ґданська затока, яку він називав Сінус Венедікус. По Ґданськ сягали слов’яни-поляни, пруси, лицарі Німецького Райху, польські королі, бранденбуржці, хрестоносці, данський король Вольдемар II, шведи, росіяни, французи, ба навіть чеські таборити, котрі у 1432 році воювали побіч польських військ. До кінця XVIII століття місто успішно боронило свою незалежність. Воно було справжньою фортецею. Привілеї, якими обдарував Ґданськ у XV столітті польський король Казимир Яґеллончик як винагороду за фінансову й військову підтримку у боротьбі з хрестоносцями, стали підставою добробуту міста. 15 травня 1457 року Ґданськ, як і Торунь, отримав право карбувати власну монету із срібла й золота. Король надав місту велетенські наділи, які сягали аж до Віслинської коси. У часи своєї найбільшої могутности територія Ґданська сягала Геля й Пуцька. Від 25 травня 1457 року ґданьчани отримали право мати на своєму гербі золоту королівську корону над двома хрестами. Так виглядає і сучасний герб Ґданська. За дуже короткий час Ґданськ став найбільшим портом Речі Посполитої, зосередивши в своїх руках 80% об’ємів польської морської торгівлі. Він був настільки економічно й військово могутній, що ґданьчани перестали слухатись навіть польських королів. Почалися збройні конфлікти. У 1577 році ґданські війська виступили проти польського короля Стефана Баторія. Завдяки могутній фортифікації місто залишилося нескореним. Однак ґданьчани не цілком порвали із Польщею. Вони радше прагнули здобувати у польських володарів все ширші та ширші привілеї, позаяк пов’язаність із Польщею давала їм чималі зиски. Коли шведи завоювали Польщу, Ґданськ не склав зброї. Ще у XVIII столітті під міською орудою був піхотний полк з артилерією та кавалерією. Тут постійно працювали консули багатьох держав. Коли у січні 1793 року на підставі трактату про розподіл Речі Посполитої Ґданськ відійшов до Прусії, тільки нищівна блокада міста військом генерала Карла фон Раумера примусила ґданьчан скоритися. Посівши владу, пруссаки ліквідували міське самоуправління, перетворивши Ґданськ у одне з багатьох німецьких провінційних міст. Усі ці факти, про які ми довідувалися на уроках історії, підсичували дуже важливу для розуміння менталітету ґданьчан легенду про “вільне місто”. Залізаючи на порослі травою схили фортифікації, ми відчували могутність давнього Ґданська. Наполеонівський Редут, Єрусалимський Бастіон, Капонір, Бастіон Нойґебауера, Стрілецький (Курковий) Бастіон. Ці назви спонукали до ризикованих мандрівок у заборонені батьками місцини. Під час війни – я довідався про це від пана Ґерарда Шульца, поліцейського за часів Вільного Міста, котрий мешкав поруч з нами – Наполеонівський Редут, на який ми залазили у променях ранкового сонця, був перетворений у велике бомбосховище. На Єрусалимському Редуті містилися спостережні пункти управління артилерією. Після війни у Наполеонівському Редуті детонували бомби, що вчасно не вибухнули. Глухий гуркіт вибуху лунав над містом. Наші серця лунко билися, коли ми спускалися під землю, до прусських казематів на Ґрадовій горі, бо чутки про німецьких солдатів, корі з часів війни переховувалися у підземних коридорах фортеці, курсували Ґданськом дуже довго, і я сам пам’ятаю людей, котрі присягалися, що бачили вночі у тунелях Ґрадової гори силуети в шоломах Вермахту, які зникали при найменшому звукові. І хоча міське керівництво наказало замурувати потаємні коридори, що провадили вглиб гори, завше знаходився той, хто розсував свіжопокладені цеглини, торуючи прохід до підземних зал, у яких за часів Бісмарка стояли гармати великого калібру, покликані берегти безпеку міста. Чи були ці гармати прусськими? Це не мало для нас найменшого значення. Для нас вони були ґданськими. Сьогодні, коли я минаю Ґрадову гору, з боку фортів чути музику диско й техно, бо у бастіонах, в яких колись квартирували артилеристи Вільгельма II, влаштовано клуб “Капонір”, де співають, танцюють, палять марихуану і вкривають споруджені прусськими будівничими мури спрей-ґраффіті молоді люди, котрі дещо по-іншому міркують про давнину. Стародавній Ґданськ був фортецею. З висоти пташиного польоту він видається кам’яною зіркою на зелених рівнинах Жулав. Ми знали кожен закуток бастіонів, які збереглися у північно-східних дільницях. Під час війни там відкривали шлюз, який сполучав канал з Мотлавою, і тоді вода, заливаючи Жулави, блокувала доступ до міста зі сходу. На земляних валах Бастіону св. Ґертруди, насипаних з чого-будь у сімнадцятому столітті, ми віднаходили після кожної зливи сліди давнього життя: начиння, зчорнілі монети, рештки мечів і свинцеві мушкетні кулі, які дощова вода виполіскувала із землі. Але найбільше притягувала нас фортеця Гирло Вісли (Віслоуйсьцє), що боронила місто з боку моря. Саме завдяки їй Ґданськ зумів вистояти у 1577 році облогу польського короля Стефана Баторія. Саме з вежі Гирло Вісли 1 вересня 1939 року німецькі офіцери керували нападом німецького війська на польський гарнізон Вестерплятте. Щоб потрапити до цієї цегляно-кам’яної будівлі, яка височіла на острові поблизу порту, ми прокрадалися старим бляшаним човном через зарослий водяними ліліями канал і крізь цілину в мурі входили на округлий фортечний двір, заставлений тисячами бочок із солодкою масою з яблук і слив для виготовлення джемів. У Шіхава, у Леніна... У поліклініці корабельні мама познайомилася із багатьма людьми. Певного вечора – це був, напевне, 1984 рік – на задньому дворі Комендатури Міліції по вулиці Окоповій вона поминула автобус, всередині якого хтось сидів. Вона підійшла ближче: Це ви, пане Лешку? Що ви тут робите? Та нічого, чекаю – чоловік за кермом кивнув головою у напрямку Комендатури. – Знову чогось від мене хочуть. Чи не дали б ви мені автограф? Сини втішаться – сказала мама, але відразу перейнялася. – Але я не маю на чому... Ось тільки сірникова коробка. Чоловік розсміявся і розписався кульковою ручкою на твердій картонці. Так ми стали власниками автографа майбутнього президента Польщі. Бо чоловік, котрого мама побачила на задньому дворі Комендатури, був Лехом Валенсою, тим самим “паном Лешеком”, якому мама кілька років тому міряла тиск у поліклініці корабельні. А я у 1978, а може у 1979 році, купував квіти для моєї майбутньої дружини у квітковій крамниці на вулиці Картуській, у гарненької брюнетки, котру через кілька місяців побачив на телеекрані поруч із президентом. Заміновані душі Усе це витворювало “заміновану” психіку. У батьковому посвідченні особи було записано, що він народився у Радянській Росії [точніше СРСР. – Прим. перекл.], хоча місцем його народження були терени довоєнної Польщі. Ґданська громада, яка поєднувала у собі людей з різних сторін, була атомізована, а водночас – що виявилося у 1970 і 1980 роках – відчувала вкрай сильну потребу глибших міжлюдських пов’язань. Не випадково перша в історії східного блоку незалежна від комуністичної партії профспілка, існування якої вибороли ґданські робітники, називалася “Солідарність”. Робітничі протести злютували громаду у спільноту, яка повернула собі відчуття власної ідентичности й сили. Свою роль зіграло й те, що частина ґданьчан і працівників корабельні походили з кашубів [територіально-етнографічна група поляків. – Прим. перекл.] (“селяни-робітники”, котрі зварювали й монтували на штапелях корпуси кораблів, а на роботу доїжджали аж з-під Косцежини і Картуз). Адже кашуби упродовж багатьох десятиліть доволі результативно – мирними засобами – боронили власну тотожність від уніфікаційних тенденцій. Цікава річ: під час зустрічі, присвяченій тисячоліттю історії Ґданська, в якій я брав участь у Торонто разом з німецьким консулом фон Трескоф, мене здивували виступи, які апелювали до дивовижної схожости історії Ґданська й Квебеку, а також запитання, чи й сьогоднішні ґданьчани, як і мешканці Квебеку, прагнуть до політичної незалежности. Ця проблема з певністю іще довго залишатиметься предметом соціологічного аналізу, однак мені видається, що у ґданських повстаннях 1970 і 1980 років поряд із іншим виявився і старий дух міста, хоча трохи по-іншому, аніж це бачиться Ґюнтерові Ґрассові, який вказує на зв’язок між протестами корабелів і бунтами ремісників середньовічного Ґданська. Значно сильнішою була тут інша традиція. Пам’ятаю, як у серпні 1980 року страйкуючі робітники корабельні, котрі майже нічого не знали про історію Ґданська, говорили про себе: Ми з вільного міста. Сама назва “Вільне місто Ґданськ” – навіть, коли не надто добре знаєш, чим це місто було насправді – розбурхувала уяву і добре римувалася із словами “вільні профспілки”, назвою опозиційної організації, що виникла у Ґданську у сімдесятих роках і зазнала переслідувань політичної поліції. Гусари смерті Авґуста фон Макензена Цей досвід по-різному вплинув на мешканців Ґданська. Чим він став для мене? Він істотно змінив мій образ міста. Упродовж одного грудневого ранку переді мною постав інший Ґданськ, Ґданськ, якого я досі не зауважував. В одну мить прусське місто – Ґданськ збудованих за Вільгельма II будинків із червоної цегли, Ґданськ, про який мовчали кольорові плакати й туристичні путівники, Ґданськ величних споруд, схожих на башти Марієнбурґсьго замку, касарень, комендатур, аппельплаців, підземних фортів, де складували ящики гранат із сльозоточивим газом – забуте прусське місто, про яке ніхто й гадки не мав, нагадало про своє існування. І якщо тяглість ґданської історії була перервана у 1945 році, то тут вона відновилася на повну силу. На Окоповій у будинку прусського Поліцайпрезидіуму тепер знаходилася Комендатура Міліції. На Єпископській гірці, у сховищі Гітлерюґенду, ночували привезені здалеку спеціальні підрозділи, котрі довгими хвилями спливали з узвиш до міста у хмарах сльозоточивого газу, аби зударитися із натовпом навколо Комітету Партії. Залізні брами розхилялися, і з глибин гаражів, які колись були стайнями прусської кавалерії, виїжджали на світло зимового дня панцерні транспортери “Скот” і “Топаз”, прямуючи у напрямку середмістя. Касарні ім. князя Євгенія Савойського по вулиці Словацького, колишній Гохштрісс, споруджені між Вжещем і Оливою, похмурі будинки, де колись квартирували “гусари смерті” генерала Авґуста фон Макензена, будинки, що лякали ночами рекрутів, будинки, які відсували у забуття, тепер стали найважливішими спорудами міста, до яких звертали свої погляди мешканці. Коли наступного дня ми вийшли на Ґрюнвальдську вулицю у Вжещі, головну вулицю на шосе Ґданськ-Сопот, трамваї не курсували. Натовпи людей прямували до Оливи. Потім над головами пролетів вертоліт, посипалися листівки, а з глибини вулиці почувся гуркіт. Це з касарень на Словацького виїжджали танки, з-під гусениць яких порскав асфальт. П’ять, десять, двадцять...– діти на тротуарах лічили пальцями темно-зелені машини із скоцюрбленими солдатами на баштах, які одна за другою зникали у Великій Алеї, поспішаючи у напрямку Гуціска. За ними, торохтячи бортами, їхала відкрита вантажівка, високо завантажена трунами із свіжої сосни. Велика Алея пов’язує Ґданськ із Вжещем. У XVIII столітті, за сто тисяч гульденів, асигнованих бурґомістром Даніелем Ґралатом, її обсадили липами, що виросли у прегарну зелену стіну, яка захищала перехожих від вітру й сонця. Вздовж цього репрезентативного бульвару розплодилися кав’ярні і ґастгаузи, виповнені музикою паркових оркестрів. Але уже у XIX столітті цей прегарний бульвар перетворився на головну трасу маршів чужинських армій. По ньому у 1807 році крокувала армія Наполеона, по ньому у травні 1945 року у напрямку Ґдині поспішали російські танки. 18 грудня 1970 року, стоячи на тротуарі вулиці Ґрюнвальдської і спостерігаючи за танками Т-54, які поспішали у напрямку середмістя, я міркував про безборонність міста, у непереможність якого вірив у дитинстві. Сьогодні касарні по вулиці Лонковій, де ще кілька років тому квартирували вояки мотопіхоти, світять пусткою. Вікна забиті бляхою. Солдатів уже немає. На їхнє місце прийшли учні музичної школи, яка буде перенесена із споруди головної синагоги у Вжещі до військових будинків за Коморним островом. А колишню синагогу повернуть юдейській громаді, яка досі не має власного храму. Змінився також дух колишніх касарень ім. князя Євгенія Савойського. Зникли червоні прапори. Вояки вчаться англійських команд. А поліцейські із колишньої Комендатури Міліції зустрічаються із делегаціями французьких і німецьких колег, спільно обговорюючи методи успішної боротьби із торгівцями наркотиками, вантажі яких час від часу знаходять на кораблях, що курсують ґданським портом. Звідки ця назва? У XVII столітті, у добу релігійних воєн, Ґданськ був містом-притулком для релігійних і політичних емігрантів з усіх усюд Европи. Дитиною я питав батьків, що означають дивні – так мені здавалося – назви ґданських районів “Стара Шотландія”, “Нова Шотландія” (Altschottland, Neuschottland), але вони не могли відповісти, бо не знали історії міста. Тимчасом виявилося, що назви ці залишилися на згадку про шотландських ткачів, котрі знайшли у Польщі притулок від релігійних переслідувань, коли Шотландія була опанована кальвіністами. До Ґданська та інших міст Помор’я прибували католики з Англії та меноніти з Голляндії. Реформація охопила Помор’я швидше, аніж інші реґіони Польщі. У Ґданську їй сприяв національний склад мешканців. Тут жили німці, поляки, голляндці, фламандці, євреї (вони пізніше збудували велику синагогу біля Каренфалл), шведи, данці, англійці, французи й оті шотландці. Не існувало єдиної традиції та звичаїв. Релігійні погляди не були непорушним депозитом вартостей, успадкованих від минулих поколінь. Уже невдовзі після виступу Лютера Ґданськ став містом переважно протестантським. У липні 1557 року польський король Сиґізмунд Авґуст надав ґданським протестантам віротерпимі привілеї. Через двадцять років Стефан Баторій остаточно підтвердив рівноправ’я католицького та євангелістсько-авґзбурґзького віросповідань. Але й тоді Ґданськ не втратив свого етнічно-релігійного розмаїття. Від 1529 року у соборі Пречистої Діви Марії, найбільшому храмі Ґданська, поруч із католицькою парафією існував також протестантський пасторат. Біля головного вівтаря Коронації Марії відправляли католицькі богослужіння, в той час як біля вівтаря св. Миколая – протестантські. І хоча протестантські епітафії Фалентина фон Карніца, Едварда Блемке, Якуба Шадіуса, родини Омів, Міхаеля Лойса оздоблювали стіни ґданських соборів, протестанти переважно зберігали давній католицький інтер’єр святинь. Час від часу ґданьчани нападали на цистерціанський монастир в Оливі, але конфлікт не переріс у криваві релігійні переслідування. Якось вдавалося укласти правила взаємного співіснування. Це також витворювало дух міста. Процес уніфікації ґданської громади розпочався від миті приєднання міста до Прусії. Гітлерівці брутально завершили його. Дух міста був знищений. Цей дух так і не відродився після 1945 року, коли місто опинилося під польською комуністичною адміністрацією, яка згідно з рішеннями Ялти й Потсдама прагнула до “очищення” Ґданська від “німецького елементу”. Мої батьки назавжди запам’ятали, як виглядала юрма німецьких ґданьчан, котрі чекали на вокзалі у Вжещі потяг до Німеччини. Нові мешканці Ґданська рідко виявляли співчуття депортованому німецькому населенню. Усі були переконані, що німці повинні зазнати покарання за злочини, вчинені ними проти поляків. Однак власті керувалися не лише антинімецькою уразою, офіційна політика також мала за мету створення соціялістичної однонаціональної держави. Це суперечило багатовіковому характерові ґданської громади. Але життя насміялося з ідеологічних схем. Прибульці до “очищеного” від німців Ґданська походили з різних сторін. Після операції “Вісла”, коли з території Бещад на Помор’я переселили населення, яке підозрювали у сприянні Українській Повстанській Армії, у Ґданську поряд із прибульцями з Вільна чи Львова з’явилися також лемки й українці. Немає нічого дивного, що навіть польська мова, якою розмовляли у Ґданську, була далека від одноманітности. По-своєму говорили “вільнюци”, інакше “львов’яци”, ще інакше кашуби, чи ті поляки, котрих у середині п’ятдесятих років відпустили із сибірських таборів. Мечеть біля Валенси Важко сказати, наскільки сильними у сучасному Ґданську є толерантні переконання – йдеться про настрої вулиці, а не позицію властей чи інтелігентських кіл, далеких від ксенофобії. Звичайні люди часто із нехіттю ставляться до Свідків Єгови, однак ніхто не перешкоджає їм влаштовувати великі збори на футбольному стадіоні клубу “Лєхія”. Час від часу громадськість висловлює обурення з приводу висловлювань отця Янковського, прелата церкви св. Бриґіди, у яких відчутні антисемітські акценти, однак невідомо наскільки вони співпадають із позицією широких кіл громадськости, хоча цей дуже заслужений у справі “Солідарності” пастир має у Ґданську значне коло симпатиків. У світовій пресі буває пишуть про антисемітизм поляків, однак ніхто з ґданьчан не підпалює осель турків, євреїв чи притулків для біженців. На Ґданському телебаченні час від часу ранкову гімнастику провадять спортсмени негри. Свої програми має українська меншина. Ґданьчан дратує чума жебрацтва румунських жінок і дітей (нещодавно ґданський воєвода наказав усунути жебраків з вулиць), однак не чутно про брутальність щодо прибульців. Традиційна нехіть до росіян слабне на ґданських базарах, де приїжджі з Мінська чи Калінінграда за невеликі гроші продають багато потрібних речей. Дух торгівлі й обміну лагодить звичаї. Німецьке коріння Чи впливає німецьке минуле Ґданська на його сучасне життя? На перший погляд нічого, окрім давніх будинків, не пов’язує громаду сучасного Ґданська із містом, що було до 1939 року, де домінувала німецька культура. Зрештою, про цю культуру сучасні мешканці Ґданська знають вкрай мало. Упродовж кількох десятиліть провадилася політика затирання слідів німецькости Ґданська, що сильно позначилося на ставленні мешканців. Скажімо, без виразного спротиву були ліквідовані старі німецькі цвинтарі біля Великої Алеї поміж Оливською Брамою та Політехнікою, ці терени перетворені у парки, якими сьогодні їздять на скейбордах хлопці у Т-ширтах. (Зберігся невеликий німецький цвинтарець у Брентові). Донині не повернувся на своє місце у лісі біля Яськової Долини пам’ятник Ґутенберґові – він від 1842 року був патроном ґданських друкарів – котрий зник після війни. За однією з версій його у 1944 році переплавили для потреб німецького війська, за іншою – збили з цоколя радянські солдати. Вулицю ґданського бурґомістра Ґралата, котрий має багато заслуг перед містом, перейменували у вулицю Гене-Вронського, хоча коло Великої Алеї залишили великий камінь, встановлений на його честь. На спалених румовищах Коморного острова багато років видніли гігантські білі літери: “Ми були, є й будемо”. Після 1989 року ставлення до німців почало мінятися, важко однак говорити про зникнення старих ураз. Це правда: німецьким минулим міста, досі ігнорованим підручниками історії, почали жваво цікавитися не тільки група ґданських митців та істориків, але й широкі кола ґданьців. Дуже добре були сприйняті книги, які апелюють до німецького періоду історії міста – твори Павла Гіллє, а також мої книжки Коротка історія одного жарту та Ганеманн. Однак і далі у Ґданську немає ані музею Шопенгауера, ані музею Фаренгайта. Небагато ґданьчан знають, що Гевелія [Ян Гевелій (Гевеліуш), 1611-1687, астроном, засновник ґданської астрономічної обсерваторії, автор мап Місяця. – Прим. перекл.] звали Гефельке, а його родина походила з околиць Бремена. Коли нещодавно хтось запропонував, аби ґданський університет назвати іменем Шопенгауера, справа загасла без жодної дискусії. Пам’ятника славетному філософові немає на жодній з вулиць (його зберігають у Центрі Документації Пам’яток Культури). Кілька німецьких журналістів, з якими я розмовляв, із жалем говорили, що під час святкування тисячоліття міста дуже малою мірою було насвітлене його німецьке минуле. Це не зовсім так, хоча дійсно, заходи, присвячені цьому минулому, насамперед наукові конференції, мали невелику кількість учасників і не отримали широкого розголосу у пресі. Сучасні ґданьчани насамперед шукають понаднаціональної ідентичности свого міста. Німецький сюжет трактується як один з багатьох сюжетів його історії. Великим успіхом користувався альбом зі світлинами Ґданська межі XIX й ХХ століть Був собі Ґданськ, підготований групою журналістів та істориків під керівництвом Дональда Туска. Але читачам цієї книги, котрі захоплюються фотознімками міста часів Вільгельмів I та II, по суті байдуже, що це місто було німецьким, значно важливішим є те, що – як кажуть – воно було справжнім містом, містом, яке природно розросталося упродовж багатьох століть, а не так як сучасний Ґданськ, поспіхом збудований на піску. Сьогодні існує небагато родин, які виводять свої початки із міста над Мотлавою. Тому народжені після війни ґданьчани – тепер сорокалітні – будують власну мітичну генеалогію із “спогадів” ґданського минулого, також і німецького, яких вони не можуть знати з родинних оповідей. Мітичне переплітається у сучасному Ґданську із реальністю. “Старовинні” будинки, які тепер споруджують на Коморному острові на місці спалених румовищ, тільки частково схожі на будинки минулого, але цей факт не надто турбує ґданьчан. На будівельних майданчиках королює постмодерністський дух стилізації. Такою стилізацією є, скажімо, новий готель “Ганза”, нещодавно споруджений на Довгому надбережжі. По вулиці Окопній (Окопова) група ентузіастів хоче збудувати Єлизаветинський Театр, подібний до Лондонського театру “Форчун”, відповідник якого існував у Ґданську вже за часів Шекспіра. На його місці тепер стоїть велика автостоянка. Фонд Театрум Ґеданенсе, створений задля здійснення цієї мети, має підтримку не лише Ґюнтера Ґрасса та Анджея Вайди, але й Принца Валлійського. Але є й такі, хто волів би, щоб на Коморному острові постали великі хмарочоси із бетону й скла, і хтозна, чи цей сон про ґданський Мангаттан не втілиться, коли за справу візьметься американський чи німецький капітал. Нікому також сьогодні не спадає на думку реконструювати прусський Ґданськ, хоча його світлинами захоплюються фанати альбому Був собі Ґданськ. Життя на слідах Люди, котрі прибули до Ґданська після війни, вважали, що це місто належить їм як відшкодування за немислимі страждання, завдані німцями. Отож у Ґданську вони почували себе “як удома”. Але іноді виникало враження, що вони живуть “на чужому”. Цю гру почуттів використовувала комуністична пропаганда, яка вміло підсичувала і в Сілезії, і на Помор’ї страх перед “німецькою загрозою”. Влада переконувала, що поляки повинні триматися на боці Росії, бо тільки вона може ґарантувати Польщі безпеку західних кордонів. Суть ґданського психічного життя була вкрай заплутана. Німецькі сліди – побляклі шильди на мурах, знаки на газових лічильниках, ґотичні цифри на лічильниках води, швейні машинки “Зінґер”, меблі із німецькими прізвищами столярів, шпалери, під якими знаходилися німецькі газети – усе це будило огиду і нерідко знищувалося як “швабське”. З іншого боку давав про себе знати – визнаймо, що радше спорадично – ледь вловимий докір сумління, відчуття, що ви живете у будинку якоїсь звичайної німецької родини, котра не мала нічого спільного із гітлерівськими злочинами, тим не менше змушена була заплатити за чужі злочини вигнанням. Коли у юності я разом із приятелями їздив до школи приміською залізницею з Ґданська до Ґдині, пам’ятаю, як ми втішилися, коли довідалися, що вагони, в яких ми сидимо, були відібрані у німців у рамках воєнних відшкодувань, що жовто-синя електричка з Ґданська до Ґдині – це вагони ... берлінського метро. Отож, їдучи до школи в Орлові, я їздив на берлінському метро? Це було дуже приємне відчуття. Коли у 1984 році я вперше опинився на пероні прикордонної станції Фрідріхштрассе (я повертався із Швайцарії через Західний Берлін до Польщі), то запам’ятав мить, коли усе моє дитинство постало як живе перед очима, бо, всідаючи у метро, я вхопився за мосяжну клямку у вигляді великого вуха, таку ж, за яку я брався на Ґданському вокзалі. Той потяг, що віз мене з Фрідріхштрассе до Ліхтенберґу, потяг, з вікон якого було видно берлінську стіну і тьмяну Шпре, був таким самим, як і той, що ним я їздив до школи. Я відчув себе, неначе вдома. Але пам’ятаю й інші дитячі відчуття. Одного дня, коли я у дитячій робив уроки, хтось постукав у двері. Мама, що власне валкувала тісто на вареники, обтерла всипані мукою долоні до фартуха і вийшла в сіни. Я почув чиїсь голоси, пізніше кроки, і до кімнати увійшли двоє старших людей. Пан і пані. Сивочолі. Одягнені у світлі плащі. Вони нічого не говорили, тільки стояли посеред кімнати і мовчки дивилися на вікно, на парапет, на калорифер, на підлогу, на клямки. Я здогадався, хто вони. Я відчув дивний сором, неначе мене зловили на гарячому, хоча не було жодної причини соромитися. Бо хіба ж то мої родичі їх звідси вигнали? Співчуття німецьким родинам, вигнаним із Ґданська, стало набутком громадської думки нещодавно, у дев’яностих роках. Велике значення, поміж усім іншим, мало польське видання книги Крістіана фон Крокова Час жінок, де описано втечу німців із Помор’я. Під час моїх зустрічей із німецькими читачами я, однак, спостеріг разючу диспропорцію. Ґданьчани значно більшою мірою цікавляться долею вигнаних із їхнього міста німецьких родин, аніж ґданські німці долею польських родин, вигнаних на Помор’я зі Сходу. Німців, із якими я зустрічався, цікавили виключно страждання німецьких вигнанців. Жоден із німців, яких я зустрів, не відчув найменшого сорому з того приводу, що колись, багато років тому, під час окупації він входив у чужі будинки, у будинки поляків. Стереотипи й надалі дуже сильні. Розмовляючи з німцями, котрі навідуються до Ґданська, я довідуюся, що Польща є країною селян, Валенси й фанатичних священиків. Коли ж до Ґданська прибуло німецьке телебачення, аби відзняти фільм про тисячоліття міста, найбільше пожвавлення зйомочної групи викликав на периферії Ґданська вигляд ... білої кобили, яку вів поляк у заболочених гумових чоботях. Цивілізація “великої плити” і сецесія Друга частина міста – то старі дільниці Вжеща і Олива, яким вдалося пережити війну. У повоєнному Ґданську зударилися дві цивілізації: комуністична цивілізація “великої плити” і цивілізація сецесії у дуже доброму, німецькому варіанті, значно кращому, як на мене, аніж, скажімо, австро-угорська сецесія, що домінує у Кракові. Мешкаючи у бетонному Молоху на Помор’ї чи в Морені, а водночас споглядаючи за вікнами вулиці Старої Оливи, де шикувалися ряди вілл, й “нідерляндське” старе місто, особливо дошкульно відчуваєш нефункціональність цивілізації реального соціялізму. Хтозна, може, це було одним з приводів того, що найбільші протести вибухали власне у Ґданську. Для сформування свідомости сучасних ґданьчан також дуже важливою була відкритість Ґданська світові, якій не могла запобігти жодна влада. Пам’ятаю, що навіть за часів сталінізму, коли Польща опинилася за залізною завісою, на вулицях можна було зустріти данських, шведських, німецьких моряків. Вони виглядали так само екзотично, як і старі райони. Кожна прогулянка вулицями Ґроттґера, Цистерціанській, Полянці, Віта Ствоша, Матейка чи Баторія посилювала соціяльну фрустрацію. Старовинні будинки підповідали, що може існувати й інший світ. У тому сенсі вони брали участь у борні з духом азійського колективізму, хоча ця участь була, скажімо так, делікатна й ненав’язлива. Поміж “Солідарністю” й Дізнілендом Поступове наближення Ґданська до европейських стандартів має, однак, різні сторони. Низка ґданських газет викуплена німецьким капіталом, що непокоїть частину ґданьчан. Після 1989 року місто й околиці залила хвиля граффіті. Стіни вагонів, мури кам’яниць, підземні переходи вкриті фіолетово-синьо-жовтими мальовидлами зі спреїв, такими ж, які можна побачити у Берліні на Ліхтенберґу чи на передмістях Торонто. Там, де у 1980 році, під час великого страйку робітники писали: “Хай живуть вільні профспілки”, “Телебачення бреше”, “Страйкарі усіх закладів, єднайтеся”, сьогодні видніють граффіті із зображеннями скінгедів із піднятими затиснутими кулаками. На павільйоні корабельні все ще висить забутий усіма, вирізаний із фанери великий Орден Соціялістичної Праці, але на мурах, на яких у 1970 році писали “Страйк триває”, сьогодні Бонд рекламує стільникові телефони, а Клавдія Шиффер нові Рено. Натомість, поряд із славним павільйоном “Олівія”, де відбувся перший незабутній з’їзд “Солідарности”, можна прочитати чорний напис “Ми живемо, аби чинити зло. Лєхія Ґданськ [місцева футбольна команда, болільники якої відомі своєю агресивністю. – Прим. перекл.]”. Після великих матчів юрби болільників двох ворогуючих футбольних клубів нищать цілі ешелони поїздів і воюють з поліцією – як у Англії чи Італії. Зрештою, подібні речі відбувалися й перед 1989 роком. Сліди давнього мультинаціонального та німецького Ґданська поволі згасають. Ґданськ, як і більшість міст світу, дедалі більше уподібнюється до провінційних американських міст. У вісімдесятих роках тут виникла “Солідарність”, але при самому в’їзді до середмістя, на початку славної липової алеї, зафундованої колись за сто тисяч гульденів ґданським бурґомістром Даніелем Ґралатом, побудований великий “Дізніленд”, де клубочиться плебейська молодь із пофарбованими у фіолетове й рожеве чупринами. Також міняється і спосіб життя мешканців. Важко зараз говорити про ґданську кухню. Колись у Ґданську подавали суп з каштанів, хвіст бобра, гуску з яблуками чи конвалієвий лікер. Сьогодні єдиним свідченням цих кулінарних осягнень є унікальна горілка, в якій плаває золото, заснована на рецептурі Амброзія Фермолена з 1598 року ґданська горілка Ґольдвассер, що її виробляють на фабриці Нортен-Гарденберґ у Німеччині. Зникають кафе з традиційними польськими стравами. Їх можна ще замовити в улюбленому ресторані ґданських письменників і митців “У Кубіцького” на Довгому надбережжі. Однак син моїх знайомих не хоче й до рота брати традиційні страви, приготовані матір’ю на святвечір на Різдво, бо віддає перевагу чіпсам і чікенам з поблизького Мак-Дональдза. Нічого дивного, що на павільйоні Олівії, навпроти Мак-Дональдза, нещодавно з’явився напис локального патріота: “Z McDonaldsem jazda krotka – tylko polski bigos, pierogi i wodka” (“З Мак-Дональдзом далеко не заїдеш – тільки польські біґос, вареники й горілка”)... Переклав Андрій Павлишин |
ч
|
|||