Василь КуйбідаУкраїна - Польща на шахівниці світуГеополітичні орієнтири сьогодення В історії братніх українського і польського народів є чимало прикладів щирого добросусідства, спільної боротьби за спільні ідеали, однак є й чимало сторінок, які не повинні служити нам прикладом. Історію не перепишеш. Але минуле не повинне затіняти майбутнє.Нова ера в українсько-польських стосунках розпочалась ще наприкінці горбачовської “перебудови”, коли представники Народного Руху України налагоджували контакти з діячами “Солідарности”. На міждержавний рівень стосунки між нашими країнами вивів візит до столиці на той час ще радянської України у жовтні 1990 року міністра закордонних справ Польщі Скубішевського. Була підписана українсько-польська Деклярація про дружбу і співпрацю. Вона містила усі ознаки міждержавного договору. Передусім стверджувалась непорушність кордону між УРСР і Польщею і констатувалась відсутність територіяльних претензій між сторонами. Посилаючись на “позитивний спадок тривалих відносин” і “національно-культурну спорідненість наших народів”, обидві сторони зобов’язувались забезпечувати права відповідних національних меншин. Особливо важливим пунктом було проведення переговорів про обмін дипломатичними представництвами. Так наповнювалась змістом Деклярація про суверенітет, прийнята Верховною Радою України у липні того ж року. Українсько-польська Деклярація засвідчила, що Україна бачить себе центральноевропейською країною, історія якої визначатиме її геополітичні орієнтири. 2 грудня 1991 року, відразу ж після всеукраїнського референдуму Польща стала першою державою, яка визнала незалежну Україну. Це знаменна віхова дата в новітній історії наших народів. Можна спільно подумати як її відзначати. У травні 1992 року між обома країнами був підписаний основоположний договір, який ґрунтувався на положеннях деклярації, але охоплював весь спектр двосторонніх стосунків включно з співпрацею у військовій сфері. Наші народи ще раз підкреслили небажання бути фігурами у чужій політичній грі, засвідчили прагнення творити незалежну політику, керуючись національними інтересами. Але по-справжньому наші стосунки активізувались 1995 року, коли відбулося чимало важливих зустрічей між президентами і керівниками урядів обох країн. Була підписана низка міждержавних документів, що вивело наші стосунки в ранґ стратегічного партнерства. Польща, яка віддавна однозначно визначилась з власними геополітичними орієнтирами, суттєво посприяла Україні в її прийнятті до Ради Европи та Центральноевропейської ініціятиви і принципово підтримує нас у приєднанні до Угоди про вільну торгівлю у Центральній Европі (ЦЕФТА). Натомість Україна займає принципово прихильну позицію стосовно вступу Польщі в НАТО, вбачаючи у поступальній інтеґраційній ході Польщі перспективи реалізації свого европейського покликання. За останні роки українці й поляки багато зробили для подолання певних неґативних стереотипів у взаєминах, що складались століттями. І нас, львів’ян, не може не тішити стан сучасних українсько-польських стосунків, але він не відповідає потенціялові наших країн. На жаль, сьогодні з різних причин динаміка розвитку національних економік дедалі більше різниться, що може зрештою спричинитись до політичних розбіжностей. А сьогодні діалог з західними партнерами достойно ведеться переважно в політичній площині. Важливо не втратити напрацьованого. Проте економіка України нині не має відповідних параметрів для серйозних розмов щодо інтеґрації з Заходом. Відсутня належна мікроекономічна основа для радикальної макроекономічної трансформації суспільства. У нас ще не сформований відповідний прошарок носіїв нових ринкових відносин. Наші підприємства не спроможні витримати міжнародну конкуренцію, як через брак технологічних і фінансових можливостей, так і через відсутність відповідних інституційних передумов. Отже, економічна інтеґрація з Заходом – питання поки що, радше, риторичне. Натомість на Сході технологічні зв’язки між колишніми радянськими республіками розірвані. Немає потреби говорити про дошкульність проблем, пов’язаних з енергоносіями, чи скажімо, останньої фінансової кризи в Росії. Не сприяють нашому зближенню із східним сусідом демарші окремих високих російських політиків. У засадничій багатовекторності нашої зовнішньої політики було б очевидно необачно надати перевагу якомусь векторові, але, скажімо, вектор руху світової міґрації, як і колись, має західний напрям, що неспростовно свідчить про якість економічних і суспільно-політичних параметрів (країн Заходу). Так би мовити, простий народ визначився. Сьогодні, коли розв'язано питання вступу Польщі в ЕС та НАТО, межа цих стандартів визначається нашим кордоном. Україна поступово потрапляє у невизначену “нічийну” зону. Складається ледь не патова ситуація. Щоправда, інтеґрація у европейські та евроатлантичні структури, проголошена стратегічним курсом України. І зрозуміло, з огляду на перспективи европейської інтеґрації було б нерозумно ухилятись від своєї долі. Але як нам практично достосуватись до сучасних стандартів і параметрів розвинутих европейських країн? Без перебільшення, питання з ким і як інтеґруватись, стоїть у центрі уваги нашого суспільства. Проте на це запитання маємо забагато відповідей. Власне зараз хочу запросити до слова професіоналів – політиків, дипломатів, учених, котрі зробили честь організаторам конференції, погодившись взяти у ній участь, щоб спільно пошукати варіянти відповідей, гідні майбутнього наших народів. Звертаюсь, зокрема до наших братів поляків: ми повинні дбайливо берегти спільно напрацьований “позитивний спадок” , не витрачати даремно енергію на неконструктивні ідеї чи акції, відповідально і достойно ставитись до майбутнього. Адже на великій шахівниці світу ми приречені бути поруч (рівновеликими фігурами одного кольору). Ми – дві великі християнські держави у центрі Европи, і, творячи майбутнє, повинні виходити у взаєминах з християнських моральних засад, загальнолюдських вартостей демократичного суспільства. |
ч
|
|||