Ми ще не знаємо, яким буде прийдешнє століття. Нам лише достеменно відомо, яким було століття двадцяте. Увібравши в себе, без перебільшення, увесь досвід людської історії, воно, на жаль, не завжди користало з нього на благо людства. Це було покоління homo sapiens котре зробило найбільші досі відомі наукові відкриття і організувало найстрашніші війни завдяки їм. Століття, у якому ми живемо, зуміло настільки спресувати світ у просторі і часі, що говорити нині, скажімо, про безпеку одної із країн можна лише з позиції ґлобальної, розглядати ці проблеми крізь призму субреґіональних, реґіональних чи загальносвітових взаємин. Тому немає нічого дивного, що Україна може детально розглядати питання національної безпеки Польщі, оскільки це питання є частиною національних інтересів України. Рівно ж як і те, що безпека України є предметом особливої уваги сусідньої з нею РП.

Очевидно, що про наявність якогось універсального визначення поняття національної безпеки чи сталого варіянту її складових на сьогодні говорити не доводиться – кожна держава у цьому питанні виводить її формулу, відштовхуючись від реальних умов реального світу. Тут беруться до уваги, звичайно ж, оточення, відносини із ближнім та дальшим зарубіжжям, загальна політична, економічна чи інша ситуація в світі, власні внутрішні проблеми, національні інтереси тощо. Тому реальний зміст поняття національної безпеки буде різним для кожної з окремо взятих держав.

Не вдаючись до аналізу і нюансів різних дефініцій, можна спрощено визначити політику національної безпеки як систему заходів держави для захисту своїх здобутків та національних інтересів у зовнішньополітичний, внутрішньополітичній, економічній, військовій, екологічній, демографічній, інформаційній та інших сферах її діяльности. Слід відразу зазначити, що і такий поділ є доволі умовним, оскільки кожну із сфер можна розглядати лише в комплексі її взаємодії та взаємовпливів із іншими.

Політика національної безпеки ґрунтується на її стратегії та відповідних державних цільових програмах, де визначено принципи, цілі, фактори, засоби і ресурси ґарантування національної безпеки. Для сучасних демократій правовими основами забезпечення її повинні бути:

Основні напрямки політики національної безпеки визначаються життєво важливими інтересами держави, її цілями, цінностями та необхідністю розробки і використання ефективних засобів протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам.

Власне у зовнішньополітичній сфері основною метою політики національної безпеки є формування зовнішнього оточення, сприятливого для внутрішнього розвитку країни. Кінцевою умовою його досягнення є збереження миру, мирне розв’язання усіх міждержавних проблем та суперечностей. Хоча слід зазначити, що держава реалізує політику національної безпеки всіма наявними в її розпорядженні засобами – політичними, економічними, правовими, військовими, організаційними та ін. – на основі послідовного втілення, враховуючи розмежування відповідних повноважень та забезпечення координації дій органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Для подолання кризових явищ у сфері міждержавних взаємин та зовнішньої політики, крім внутрішніх механізмів, держава активно підключає зовнішні, насамперед міжнародні організації, за умов неухильного виконання договірних зобов’язань та норм міжнародного права.

Набір компонентів національної безпеки кожної з держав можна умовно розділити на дві категорії – незмінні та змінні. До незмінних складових в умовах сучасного світу слід віднести геополітичне та геостратегічне положення держави. Змінними від ґлобальних, реґіональних чи внутрішньополітичних умов можна вважати внутрішньополітичну безпеку, військову доктрину, економічну, екологічну, інформаційну, демографічну та інші види безпеки.

Якщо брати до уваги зовнішньополітичну складову національної безпеки, то одним із найважливіших її елементів є задоволення державою своїх національних інтересів на трьох основних рівнях:

а) ґлобальному – активна і повноцінна участь у побудові системи міжнародної безпеки з об’єктивним та адекватним урахуванням місця, ролі, потреб та ресурсного потенціалу держави;

б) реґіональному – ґарантія стабільности і безпеки оточення, участь у військово-політичних або державних союзах, у реґіональній та міжнародній співпраці;

в) субреґіональному – розвиток всеохопного взаємовигідного співробітництва з найближчим оточенням, організація зон вільної торгівлі, транскордонного співробітництва та інших форм співпраці.

З уваги на це, пріоритети розвитку відносин з іншими країнами визначаються переважно за наступними критеріями: геополітичне положення, реґіональна та міжнародна впливовість, ресурсний потенціял і обсяг внутрішніх ринків, політична стабільність, позитивний досвід взаємин у минулому, принцип групування за спільною метою та формування контрсилових кіл у геополітичному оточенні. Останній із перелічених має особливе значення в контексті взаємодії із центрами сили та конфліктними сферами сучасного світу, зокрема – на европейському континенті.

Головні небезпеки і дестабілізуючі чинники для Европи, що продовжує трансформуватися, закорінені, як це не парадоксально, в самі історичні події, що уможливили появу системи періодів після холодної війни. Вони виявляються у зруйнуванні біполярної структури світу, в утворенні нового порядку з різними рівнями стабільности, а також в наслідках та пережитках попередньої тоталітарної доби. В умовах зміни біполярного світу на мультиполярний з яскраво вираженим тяжінням США до монопольного володіння світовими диспетчерськими функціями, на фоні відносної стабільности Західної Европи на континенті, однак, є певні реґіони, від ситуації в яких залежить безпека і стабільність. Власне до таких реґіонів належать Центральна і Східна Европа, котра рясніє значними потенційними небезпеками і дестабілізуючими чинниками. Деякі з них походять від самого процесу перемін і перетворень, інші є наслідком глибокої недовіри і здійснених у процесі спільної історії кривд. До потенційних чинників нестабільности належить і відсутність (точніше неспроможність організуватися) вже задеклярованої системи европейської безпеки. На жаль, існуючий порядок формування безпеки в реґіоні Центральної і Східної Европи сьогодні нагадує швидше роботу реанімації, “швидкої допомоги” тобто не на випередження, а в режимі post factum. Спроби Заходу утворювати зону стабільности і процвітання в одній окремо взятій частині Европи і водночас уникати побудови мережі таких зон призводить до потреби фізичного усування наслідків поганої стратегії, до боротьби з результатами власних прорахунків і власних протекціоністських кроків.

Перехід реґіону до фази нового перерозподілу сфер виливів підцентрів сили, незважаючи на видиме сповільнення зростання потенційних небезпек, все ж містить загрозу повстання тертя між новими державами щодо зміни кордонів через їх імовірно несправедливе визначення в минулому. Причинами, що можуть сприяти розвиткові сценарію, слід, зокрема, визнати:

Як свідчить практика, певним ґарантом статусу кво існуючих кордонів стала взаємозобов’язувальна програма “Партнерство заради миру”, проте небезпека подібних намагань зберігається і навіть втілюється на декляративному рівні безвідповідальних політичних заяв.

У реґіонах через відсутність блокового протистояння виникли свої підцентри сили, серед яких можна виділити: у Західній Европі – Німеччина, яка відіграє одну із провідних ролей в ЕС та серед европейських членів НАТО; у Східній – Російська Федерація, що, незважаючи на значне ослаблення, все ще намагається (і деколи – успішно) зберегти свій вплив на країни Східної Европи. З огляду на швидке і неухильне пересування НАТО на схід формується ідея створення альтернативного альянсу, прототипом якого мав би стати Ташкентський договір. Азійським підцентром сили став Китай, могутність якого з погляду військового, демографічного і економічного не викликає сумнівів щодо швидкого перетворення у силовий центр реґіону. Враховуючи новий перерозподіл та перекриття сфер впливу підцентрів сили, можна прогнозувати в зонах перекривання нові конфлікти. Тим паче, що окрім явної різниці між Сходом і Заходом Европи (що вже само собою є конфліктогенним), в обох субреґіонах є відчутними внутрішні розбіжності. В своїй основі і рівні виникнення та розвитку вони дещо відрізняються, проте є близькими за змістом. Для Західної Европи каменем спотикання стало розширення ЕС, НАТО, а також спроба переходу на вищий рівень інтеґрації – запровадження спільної валюти. У Східній Европі конфлікти мають, крім економічного і політичного ще й ментальний, релігійний, навіть – цивілізаційний характер. Проте немає сумнівів, що наступним рівнем їх розвитку стане властивий на сьогодні стан для країн, що однак не додасть суттєво до стабілізації ситуації без реальної структури загальноевропейської системи безпеки. У контексті проблеми національної безпеки кожної із країн реґіону особливе місце займає трійка центральноевропейських держав, котрі знаходяться на півдорозі між двома зачиненими дверима. Двері зі східноевропейського табору вони з радістю зачинили за собою самі, а двері до ЕС їм не квапляться відчиняти. Такий стан з огляду безпеки в реґіоні та національної безпеки кожної із трьох держав не може залишатися надовго незмінним. Особливо з урахуванням, що національна безпека найбільшої із “трійки” – Польщі – має стратегічне значення для цілого европейського континенту.

Польща знаходиться в області великих північноевропейських рівнин, що простягаються від Франції через Німеччину аж до Росії. Ця область розглядається як головна геостратегічна вісь Европи, що поєднує Захід Европи з її східними реґіонами і Росією.

Будучи упродовж довгого часу несприятливим, це положення за певних умов може стати позитивним елементом для Польщі. У нових умовах, коли змінюють всі властиві становчі чинники зовнішнього оточення держави, у тому числі її сусіди на всіх державних кордонах, дотогочасне положення в новому укладі зовнішніх зносин може стати істотним чинником, що визначатиме нове місце Польщі на новій карті Европи.

Те, як буде використано сучасне положення Польщі на головній европейській геостратегічній осі, залежить тепер виключно від самої держави, від її еліти, яка керує зараз і керуватиме згодом, від свідомости всіх тих, хто братиме участь у творенні нової економіки і нового суспільства, процесах їх інтеґрації в Европу.

Одним з найістотніших елементів, який мав би бути використаний для розвитку держави, є проходження через її територію двох горизонтальних комунікаційних шляхів европейського значення. Важливими є також південно-північні комунікації, які сполучають балтійські порти Польщі, а також скандинавські країни, з територіями Дунайського басейну і Балканами. Крім того, Польща може стати важливим центром авіаційного зв’язку, насамперед для країн, що лежать на схід від неї, що вже спостерігається останнім часом.

Досі найважливішим коридором залізничного сполучення та автотранспорту був шлях з Лондону і Парижу через Ганновер, Берлін, Варшаву, Тирасполь, Брест і Мінськ до Москви. Другий такий комунікаційний коридор веде з Німеччини (з розгалуженням на інші країни Західної Европи) через Дрезден, Ляйпціґ, Вроцлав, Катовіце, Краків, Перемишль, Львів до Києва та Одеси. Стосовно першого коридору Варшава має шанси стати важливим вузлом для сполучень з прибалтійськими республіками, Петербурґом та Фінляндією завдяки проєктові так званого Via Baltica. Однак варто зважати, чи повинен Варшавський вузол акумулювати більшість комунікацій зі Сходом, які стосуються вантажних та пасажирських перевезень. Мабуть, варто задуматися над творенням нової системи шляхів сполучень, що пролягали б через східні простори Польщі.

Південні комунікації головною мірою стосуються проєкту побудови автостради, що повинна пролягати від Ґданська через Польщу до її південних кордонів. Ця автострада повинна сполучити країни басейну Балтійського моря з придунайськими країнами, Балканами, Туреччиною і Західною Азією. На деяких відтинках, в тому числі і в Польщі, цю трасу вже побудовано. Одночасно з побудовою автошляхового та залізничного мосту між Данією і Швецією, а також інтенсивною перебудовою структури сполучень на території колишньої НДР, відкриваються нові можливості безпосередньої комунікації поміж Скандинавією і континентальною Европою, яка, на жаль, обійде територію Польщі.

Останнім часом все частіше обговорюється ідея горизонтальних трансконтинентальних шляхів сполучень вздовж головної европейської геостратегічної осі, з розгалуженням на південь і на азійську територію. За проєктом, розробленим країнами ЕС, це повинні бути автостради нового покоління, а також залізничне сполучення типу “Еврорапід”, які перетнуть весь европейський континент із заходу на схід, у тому числі і через територію Польщі.

Таким чином, використання свого географічного положення стає для Польщі нормальним станом держави. Це потребує розробки широкої програми, яка повинна стати складовою частиною остаточної програми входження країни в реформовану Европу.

Займаючи центральне місце на головній европейській геостратегічній осі, Польща також знаходиться між двома частинами Европи з однаковими демографічними потенціялами. Західні від Польщі держави – Німеччина, Франція, Велика Британія, Данія, країни Бенілюксу мають загалом 200 млн. населення. На Сході – Білорусь, Україна, Російська Федерація разом налічують приблизно стільки ж. До кожного із цих демографічних потенціялів Польща із близько 40 млн. громадян становить 20%. Тільки цей факт зміцнює котрусь із двох потуг в значний спосіб, якщо деклярувати приналежність до неї Польщі. На сьогодні, коли позиція Італії щодо розширення НАТО додала оптимізму Росії, актуальність “ласого шматочка” значно зросла, незважаючи навіть на дещо механістичний розгляд цього аспекту геостратегічної складової. Врешті й сама Польща при оптимально вибраній позиції навіть у такому незрозумілому становищі може здобути неабияку вигоду від зацікавлених сторін. Головним завданням політиків було і залишається здобути максимальні дивіденди від реалій ситуації при ґарантії зовнішньоекономічної безпеки.

Йдучи шляхом реґіональної інтеґрації до інтеґрації загальноевропейської, Польща виводить основними складовими своєї концепції зовнішньої політики та національної безпеки на сучасному етапі такі чотири напрямки:

Польським настроям щодо членства в Европейській Спільноті повинна сприяти оцінка наслідків, можливих при відмові від цієї ідеї. Альтернативою до руху в напрямку ЕС може стати неучасть в інтеґраційних процесах на континенті. Багатий історичний досвід подібного курсу, – як в давні часи, так і в сьогоднішній Европі, – свідчить, що суспільства, які залишаються поза основним напрямком економічної, політичної, військової, культурної та іншої співпраці, одночасно “випадають” і з цивілізаційного розвитку реґіону, де така співпраця відбувається. Слід лише додати, що при участі в інтеґраційному процесі слід враховувати інтереси сусідніх держав, які наразі позбавлені такої можливости. Насамперед це стосується України, відносини з якою Польща задеклярувала для себе як пріоритетні.

Не вдаючись в детальний огляд стратегії, необхідно зауважити, що НСІ є урядовим документом на виконання ухвали Сейму РП від 14 березня 1996 року і розробленим Комітетом з европейської інтеґрації, тобто має офіційний і навіть доктринальний характер. Первинною метою стратегії є “досягнення вигідної для Польщі інтеґрації з ЕС, що охоплює аспекти політики, економіки, суспільства, культури та цивілізації”.

Підтвердженням невід’ємности питань національної безпеки від зовнішньополітичних орієнтирів може бути Польська програма національної безпеки, яка виділяє “тріаду” своїх головних завдань у сфері міжнародних відносин:

Попри своє співробітництво в рамках Центрально-Европейської ініціятиви і “Вишеградського чотирикутника”, Польща бере активну участь у договорах, що єднають країни басейну Балтійського моря. Цей геополітичний напрямок має важливе значення. Проблема “балтійського сусідства” торкається низки істотних питань у сфері економічного співробітництва (рибальства), політичної, культурної, наукової, екологічної та інших видів співпраці. Ці відносини мають як багато- , так і двосторонній характер. Інституціоналізація численних і різнопланових контактів та ініціятив, що стосуються співпраці країн балтійського басейну, потребує задіяння для цієї роботи як урядових, так і позаурядових структур. Обговорюються можливості роботи Ради Балтійського Моря, утворення Союзу Балтійських Міст з осідком у Ґданську, а також інші варіянти співробітництва.

Особливого значення набуло співробітництво в рамках т. зв. “Ваймарського трикутника”, тобто контакти з Францією та Німеччиною, які мають стратегічне значення на осі европейської співпраці. Останнім часом воно було зорієнтоване на пошук якнайбільшої підтримки партнерів Польщі щодо її бажань вступити до ЕС.

Співпраця з Францією за останній час вказала (порівняно з попередніми роками) на значне розширення контактів на всіх рівнях державних структур. Особливо інтенсифікувалося економічне співробітництво. У часовому вимірі це збіглося із зростом відкритости для багатосторонньої структури співпраці в галузі безпеки. Перегляд ставлення Франції до НАТО може в подальшій перспективі призвести до зросту її прихильности в напрямку розвитку політичних і військових контактів з державами альянсу.

Німеччина зміцнила свої позиції головного західного економічного партнера Польщі і поборника членства її в европейських та евроатлантичних структурах. Порівняно з 1994 роком зросла мережа політичних та економічних контактів на всіх рівнях держави та структур самоуправління. Транскордонна та реґіональна співпраця не лише знайшла новий вираз, зокрема у створенні в 1995 р. Еврореґіону Померанія, але також відзначилася динамічним зростанням її практичного виміру. Про це свідчить рівень т. зв. “малого руху” через кордон і транскордонного руху взагалі. На цьому фоні слід пригадати також динамічну і широку співпрацю у військовій сфері, що відбувається в рамках і в дусі “Партнерства заради миру”. Її продовженням стало тристороннє німецько-польсько-данське військове співробітництво.

Щодо двосторонніх відносин, то тут на перший план, безперечно, виходять Сполучені Штати, як наддержава і визначальний чинник европейської безпеки. Інтенсивний діалог у сфері військово-політичних аспектів безпеки послужив з’ясуванню американського ставлення до розширення НАТО. У цьому контексті прихильне ставлення США до вступу Польщі в альянс знайшло своє відображення у “Студіях щодо розширення НАТО”.

Зміцнено політичні, економічні та військові контакти. Щодо останніх варто відзначити перші польсько-американські військові навчання, що відбулися у Венджині в серпні 1995 р. В свою чергу Польща позитивно відізвалася про американську участь у миротворчій операції США на Гаїті, а також зайняли корпоративну позицію щодо болючого для США питання експорту зброї у держави Перської Затоки та Лівію.

Зарахування Сполученими Штатами Польщі до групи десяти великих ринків збуту сприяло пожвавленню економічного співробітництва і зростанню відкритости американського ринку для польської продукції. Попри традиційні предмети обміну поміж обома країнами, звертали на себе увагу нові форми фінансових зв’язків. На сучасному етапі помітним є стабільний ріст інвестиційних капіталовкладень США у польську економіку.

Відзначається деяке пожвавлення у сфері політичної, економічної та військової співпраці Польщі з Канадою.

Однак чи не найбільшого значення надає РП контактам зі своїми европейськими партнерами. Із більшістю з них відзначено зростання товарообігу, а також утвердження образу Польщі як прогнозованого міжнародного партнера і зручного великого ринку на шляху транзитних товарів. Стало помітним пожвавлення економічного, політичного та військового співробітництва Польщі з Великою Британією, Італією, скандинавськими країнами, Австрією, Іспанією. До речі, щойно поблизу англійського міста Олдершот завершилися українсько-польсько-британські навчання аеромобільних військ “Козацький степ-98”, а наступні навчання заплановано провести 1999 р. на території Польщі.

Отже, у зовнішньополітичних пріоритетах концепції національної безпеки Польщі у 80-90-х рр. відбулись кардинальні зміни, спричинені розвалом радянського блоку і його системи периферійного контролю – ОВД. Курс на ринкові реформи та демократизацію однозначно збігся із західноевропейською зовнішньополітичною орієнтацією Польщі та її тяжінням до відповідних політичних, економічних та військових інтеґраційних структур.

Проте швидкоплинність подій у політичному житті світу і континенту зокрема показала, якими нераз складними, суперечливими і неоднозначними бувають відносини у цих формаціях. З останніх розбіжностей візьмемо хоча б перерозподіл порядку прийому до ЕС для кандидатів у цю новітню “сім’ю народів”, проблеми із введенням евровалюти, різні погляди на нову Персидську кризу, конфлікт у Косово чи ядерні випробування в Індії та Пакистані, особлива позиція Італії щодо розширення НАТО тощо. Тому нинішній стан національної безпеки Польщі можна оцінити лише крізь призму відносин її як зі самими інтеґраційними структурами, так і їх центрами формування політики, а також з визначальними на сьогодні для центральноевропейської безпеки позиціями України і Росії, з урахуванням взаємин цих держав і структур поміж собою.

За умов нових геополітичних реалій ще не сформувалася загальноевропейська система безпеки, і Европа в цілому залишається досить нестабільною. Польща і Україна, пройшовши перші кроки державного будівництва, безпосередньо зіткнулись з проблемою забезпечення власної національної безпеки, яку раніше в такому вигляді не розв’язували. З’ясувалося, зокрема, що як і в минулі століття, розв’язати цю проблему самотужки ні Польща ні Україна неспроможні. Як наслідок цього почали виникати різні ініціятиви і пропозиції (наприклад, Вишеградська ініціятива, “НАТО – біс” (пропозиція Польщі), Центральноевропейська зона стабільности і безпеки (ініціятива України), та ін.), покликані підвищити рівень національної безпеки на субреґіональному рівні.

Однак з часом стало зрозуміло, що ці заходи недостатні, що вони не вписуються в контекст загальної архітектури европейської безпеки і вельми обмежені. Для реального забезпечення своїх національних інтересів у галузі національної безпеки необхідний могутній і стабільний стратегічний партнер або міжнародна структура, яких сьогодні не мають ні Польща ні Україна (у повному розумінні цих термінів).

Для розв’язання цієї проблеми обидві країни обрали власні шляхи, мають як спільні, так і відмінні риси. Польща і деякі країни колишнього соціялістичного табору однозначно вирішили інтеґруватися у Західну Европу, насамперед – у НАТО, а у перспективі – у Західноевропейський Союз (ЗЕС), розглядаючи Північноатлантичний альянс як основну ґарантію своєї національної безпеки.

Свого нового значення набула ідея Міжмор’я. Ще у 1990 р. Лєшек Мочульський наголошував на необхідності побудови спільного блоку, який, з одного боку, міг би чинити опір потенційній загрозі з боку Росії, а з іншого висував би альтернативу до економічного тиску Західної Европи. Мочульський також зазначав, що цивілізаційна спільнота Міжмор’я твориться на відмінних від азійських традицій Росії засадах, однак суттєво відрізняється і від західноевропейської цивілізації внаслідок історичного досвіду XIX – XX ст. За Мочульським, інтеґрація цього простору створила б великий ринок збуту і новий економічний спалах в Европі.

Нарешті, відбулося те, на що так довго чекали обидва народи. 21 травня 1997 р. до України прибув Президент Республіки Польща для підписання історичного документу – Деклярації про примирення українського та польського народів, яка передбачала остаточні порахунки з історією конфліктів між Польщею та Україною.

Так відчуття реальної політичної необхідности якнайкращих відносин між Польщею та Україною, а також їхніми народами, перемогло багатовікове протистояння та стереотипи. Потреба у стратегічному партнерстві і ґарантіях як взаємної безпеки обох держав, так і національної – кожної з них примусила верхи Польщі та України “змити кров з шабель”, як образно закликала до цього напередодні візиту Квасьнєвського “Ґазета виборча” у своїй передовій статті.

В ході візиту Президента Польщі до Києва, крім згаданої деклярації, було намічено укласти низку майбутніх угод в політичній, воєнній та економічній сферах. Вони матимуть непересічне значення для стратегії розвитку співробітництва та забезпечення національної безпеки обох держав, зокрема – формування вздовж осі “Північ – Південь” трансевропейського транзитного коридору “Ґданьск – Одеса”, а також відкриття нових транскордонних переходів на зразок найбільшого в Европі “Краковець-Корчова”, який став до дії на початку цього року з “благословення” обох президентів.

Після об’єднання Німеччини і законодавчого підтвердження статусу кво кордону вздовж лінії “Одер-Найсе” кардинально змінилася польсько-німецькі взаємини.

Незважаючи на частковий економічний спад внаслідок радикальних перебудов у східних землях, еталон “соціяльного капіталізму” Німеччина добилася рекордних успіхів у закордонній торгівлі, що принесло їй мільярдні прибутки. ФРН не забарилася використати можливість відносно “дешевої” приватизації в сусідній Польщі, заодно інвестуючи її економіку. На тлі зростаючого завдяки цьому національного добробуту, в Польщі мало хто помічав (та й помічає), що держава потрапила в економічну залежність від свого могутнього західного сусіда. Проте членство Німеччини в НАТО і ЕС, а також загалом позитивне ставлення до намагань Польщі вступити у недалекому майбутньому в ці европейські структури, щоб ґарантувати національну безпеку, спонукає останню до надання пріоритету політичним факторам над економічними, не полишаючи, однак, надії на віднайдення оптимальної структури в Центральній Европі для компенсації економічної експансії Заходу.

Немає особливої потреби детально зупинятися на відносинах Польщі із Францією, оскільки вони традиційно були і залишаються добрими, як з геополітичних, так і інтеґраційних міркувань.

Складною проблемою були і залишаються, проте, польсько-російські взаємини, а після ратифікації російсько-білоруського договору – і з Білоруссю.

Не беручи навіть до уваги проблеми відносин між Росією та Польщею в контексті майбутнього членства в НАТО останньої, між обома державами ще залишається низка нерозв’язаних проблем. Одна з них – питання рибальства польських суден в акваторіальних водах Росії. В односторонньому порядку Росія заявила, що не допустить вилову риби в Беринґовому та Охотському морях, що суперечить раніше прийнятій угоді 1995 р. Як твердять польські спеціалісти, триває методичне витіснення риболовецького бізнесу з російської акваторії, всупереч міжнародним нормам.

Іншим предметом суперечки між двома країнами є розділ власности колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Росія, ставши правонаступницею СРСР, не бажає повернути учасникам РЕВ їхньої частки майна, яка, зокрема, для Польщі становила 13,5% від загального майна та активів Ради.

Уражені амбіції Москви відкриваються також в ускладненні умов мореплавства через Пілявську протоку та Калінінградську затоку (російська назва частини Віслянської затоки). Упродовж кількох років відбулося декілька раундів переговорів, проте вони не принесли жодного проґресу у розв’язанні проблеми.

Ще одним нерозв’язаним питанням залишається відбудова відрізку Ельбльонґ – Калінінград колишньої автостради з Берліна через Ґданськ до Кеніґсберґа, так званої “берлінки”.

Експерти з Міністерства закордонних справ Польщі твердять, що ця дорога матиме виняткове значення для торгівлі Росії через її анклав з Німеччиною і буде збитковою для Польської держави. Крім того, таке пряме радіальне сполучення з урахуванням високого рівня мілітаризації анклаву несе значну загрозу польській національній безпеці.

Однак найбільшою суперечністю у відносинах між Польщею та Росією ось уже кілька років є проблема ставлення до розширення НАТО на Схід. Як зазначив відомий російський дипломат і політик Ігор Максимічев, “вступ колишніх республік Радянського Союзу до НАТО – це той больовий поріг, який стане для нас вирішальним щодо радикальних змін нашої політики”. Однак протистояти об’єктивному процесові інтеґрації в евроатлантичні структури колишніх васалів Москва вже не може, принаймні тією мірою, якою цей процес міг би бути зупинений.

З іншого боку, НАТО, декляруючи, що в блоці немає категорій для членів, що всі рівні і мають перед альянсом однакові зобов’язання, в тому числі і щодо ядерної зброї, згідний піти на компроміс заради ґарантій безпеки у світі. Лідери Альянсу добре усвідомлюють, що ізоляція Росії і диктування їй своїх умов може привести до влади в Москві радикальні сили, здатні поставити світ на межу ядерної катастрофи. Тому, за висловом Генерального секретаря блоку Хав’єра Солани, “для танго потрібні обидва партнери”, монологи, “вето”, емоційні заяви повинні залишатися за дверима залу для переговорів.

Йдучи на суттєві поступки Росії (ґарантія нерозгортання “ядерної парасольки” на теренах нових членів у мирний час), НАТО, однак, категорично заявив, що Москва не має права “вето” на рішення про розширення Альянсу та вибір кандидатів для виступу у блок. Водночас НАТО виступав і виступає за покращання відносин з Росією, що і було зафіксовано у договорі про особливе партнерство 27 травня 1997 р., а також з Україною, геополітичне значення якої у реґіоні Центральної та Східної Европи важко переоцінити.

Як вдало зазначив Секретар Ради Безпеки України В. Горбулін, різниця між “особливим” та “спеціальним” партнерством полягає у тому, що “договір “НАТО – Україна” передбачає партнерство та взаємну допомогу, в той час, як договір “НАТО – Росія” – взаємний контроль.

США уважно слідкують за перебігом процесу розширення Альянсу на Схід, не приховуючи, що цей процес є найважливішою частиною їхньої політики в Европі. Про це неодноразово відкрито заявляли Держсекретар Сполучених Штатів Мадлен Олбрайт та президент Білл Клинтон, для якого провал розширення був співвимірним загибелі ідеї Ліги Націй. Водночас керівництво США проводить послідовну політику помірної підтримки кожної із сторін центральноевропейського вузла, з надзвичайною лабільністю змінюючи свій курс щодо них в залежності від обставин і відповідних їм пріоритетів.

З розглянутих відносин поміж Росією, Україною, Польщею, Німеччиною та Францією можна зробити певні висновки. По-перше, Росія і Німеччина залишаються двома полюсами сучасної Европи, які є рівною (або майже рівною) мірою притягальними для інших держав. У контексті сучасного політичного мислення це не протиставляє їх, вони силою свого впливу взаємодоповнюють одна одну. По-друге, в широкому спектрі европейських відносин зросло значення України і Польщі, які знайшли вже і ще будуть знаходити у майбутньому якнайбільше напрямів співпраці на шляхах реґіоналізації взаємодії. По-третє, у взаємодіях усіх країн уздовж осі Захід-Схід простежується тенденція до розширення двостороннього співробітництва в багатьох сферах. Цьому сприяє їхня участь у загальноевропейському процесі, політико-правова та договірна база, яку вони створюють. Складна система відносин вздовж евроазійської осі Франція-Німеччина-Польща-Україна-Росія і підтримка за схемою “через сусіда”, котра на сьогодні не зовсім підтверджується, ставить перед Польщею і Україною в контексті европейської інтеґрації непрості завдання. Перебуваючи в зоні інтересів двох підцентрів сили в Европі і намагаючись враховувати інтереси всіх сторін, обидві держави посилено шукають можливості взаємного поліпшення стану національної безпеки. За такі, що не мають майбутнього, вже були визнані так звана “система перехресних ґарантій” та система безпеки на базі Вишеградської групи. Польща однозначно визначила майбутнє своєї безпеки в системі НАТО, однак перед нею поставлено серйозний вибір – шлях до европейських інтеґраційних структур лежить через жорсткішу політику щодо східних сусідів. З точки зору її національних інтересів Польська держава не може дозволити собі зіпсувати відносини з Україною, незважаючи на певні розбіжності і поки що не забуті історико-ментальні та релігійні проблеми. Досить лише процитувати реакцію А. Міхніка на вислів З. Бжезінського (“Якщо Польщі доведеться вибирати між НАТО і Україною, то вона повинна вибрати останню”): “Польсько-українські стосунки повинні бути якнайкращими. Це має бути справою усіх відповідальних людей в Польщі”. Нещодавно Президент А. Квасьнєвський назвав відносини з Україною пріоритетними, а Україну – стратегічним партнером. Готується проєкт потужного інвестування економіки України з боку РП.

З огляду на безперспективність України у північно-східному інтеґраційному напрямку, з одного боку, та ґарантії НАТО і США щодо безпеки Польщі – з іншого, можна припустити, що саме покращання взаємин між РП та Україною і доведення їх до европейського рівня співпраці зможе ґарантувати безпеку обох країн та реґіону, а також створити спершу – ґрунт, а потім – і прецедент европейської інтеґрації із заходу на схід уздовж головної геополітичної осі континенту.