Тарас Возняк

Геополітична роль Західної України в українському та европейському контексті

1. Геополітична роль України на сучасному етапі.

Одною з основ планування політичної стратегії є врахування засад геополітичних особливостей кожної з країн-суб’єктів світового та реґіонального політичного процесу. Роль геополітичних чинників є різною у різні періоди розвитку державних та міждержавних стосунків. Геополітичний контекст створює свого роду “довкілля” довкола кожної із держав. До нього належать і фізико-географічні дані конкретної території, економічні аспекти розвитку держави, що характеризують її місце у системі міжнародного розподілу праці, місце у сітці торгівельних зв’язків, особливості структури населення, його ментальних та політичних установок, рівня політичного впливу на міжнародній арені, політичну структуру, спрямованість та інтенсивність військово-політичних устремлінь сусідніх держав. Геополітичні чинники безпосередньо впливають на рівень національної безпеки держави. Тому вони повинні враховуватися при визначенні цілей, стратегії та тактики, які ставить перед собою кожна з держав.

Головною подією, що формує геополітичну ситуацію у Центрально-Східній Европі, до якої приналежить новопостала держава Україна, є розпад СРСР. Зрештою, він ще не завершився і має як позитивні, так і неґативні наслідки у різних сферах життя цього реґіону. До неґативних слід було б віднести власне незавершеність цього розпаду, несамостійність держав, що постали на місці СРСР, загальну нестабільність, постійні економічні та політичні кризи, невпинні спроби реставрації старої системи з боку старого колоніяльного центру.

Розпад СРСР знищив фактичну біполярність світу та посилив формування інших центрів впливу. Під натовською, а фактично американською парасолькою безпеки було виплекано ЕС, відновила свою потугу Німеччина. Зараз настав час нової Европи. Звичайно, Німеччина як головний економічний компонент Европейського Співтовариства хотіла б мирним шляхом поширити свої традиційні впливи у Центрально-Східній Европі (в тому числі і через Україну з її традиційно “пронімецькою” Західною Україною).

1.1. географічне положення

Географічне положення України, розміри її території, чисельність населення, природні ресурси, інтелектуальний потенціял поставили її у ряд найбільших европейських держав.

Важливою географічною характеристикою є те, що Україна – єдиний географічний простір, не перерізаний значними водними чи гірськими перепонами з більш-менш рівномірними кліматичними переходами. Це дає змогу розглядати його як однорідну базу, яка дозволила сформуватися на досить великому просторі не тільки єдиному економічному організмові, але і єдиному етносові.

Вона знаходиться на головних транспортних коридорах, що сполучають Північ-Південь та Схід-Захід Евразії, басейни Балтійського та Чорного морів, великі та перспективні нафтові й газові родовища у Середній Азії, Сибіру та Кавказі із споживачами у Европі. Не менше цікавими є і пошуки нафтових та газових родовищ у шельфі Чорного моря.

Україна лежить на цивілізаційній межі латинського (католицько-протестантського) та візантійського (православного) світів. А з уваги на те, що Західна Україна поєднує в собі обидві традиції, ця межа в якомусь аспекті проходить через саму Україну. Історично ця “порубіжність” сформувалася внаслідок релігійного протистояння Сходу та Заходу Европи, Російської імперії та европейських цісарств, СРСР та НАТО. Зрештою, це відома теза Семюела Гантінґтона (Huntington S. The Crash of Civilization and the Remaking of World Order.– N.Y., 1996), яка за релігійною ознакою поділила, гадаю, досить штучно, Україну.

На півдні Україна має широкий вихід до незамерзаючої акваторії Чорного моря, а відтак у Середземномор’я та на Близький Схід. У майбутньому розвиток української активности у цьому напрямку виглядає доволі перспективним, хоч і нелегким. Щонайпершим інтересом України є постачання енергоносіїв та експорт своєї продукції у ці країни. На противагу цьому Лестер Фероу (La Maison Europe suprepuissance du XXI ciecle.– Paris: Calmann-Levy, 1992) гадає, що місце кожної з країн у цивілізаційному просторі визначається і визначатиметься економічною інтеґрованістю у певні великі економічні системи. Головним є те, хто визначатиме правила міжнародної торгівлі у ХХI столітті – США, Европа чи Японія? Чи будуть США єдиною військовою наддержавою у ХХI столітті? Та й чи не пошкодить це американській економіці? Якщо мова йде про правила торгівлі, то Україна може стати стратегічно важливим об’єктом чи суб’єктом з огляду на своє розташування. Так само важливим тереном вона стає і завдяки неминучій конкуренції між США та Европою, чи США та Німеччиною – новою зростаючою потугою на континенті у разі неуспішности ЕС як єдиного ефективного організму.

Однак саме через Україну може відбуватися процес реальної, а не декляративної, як досі, економічної інтеґрації країн Східної Европи в Европу. У тому числі й інтеґрації в атлантичні економічні та політичні структури навіть Росії.

1.2. у контексті відносин з Росією

Поява та саме існування держави Україна дуже змінило розклад сил у Центрально-Східній Европі. Звичайно, поява України є результатом розпаду СРСР як новітньої Російської імперії, але водночас цей факт є ґарантом того, що Російська Федерація не перетвориться знову в імперське політичне утворення. Таким чином, існування незалежної України дасть змогу уникнути нового протистояння у Центральній Европі. Однак це питання ще остаточно не розв’язане – можливий і реінтеґраційний у різних аспектах процес розгортання подій.

Україна, як і всі пострадянські політичні утворення, досі залишається доволі нестабільною в економічному та політичному сенсі країною. І саме як стабільна та сильна держава вона не влаштовує Росію, яка так і не знайшла в собі сил дорешти відмовитися від зазіхань на українську незалежність. Натомість, саме існування України може допомогти Росії знайти своє нове обличчя. Росія за інерцією бачить в Україні не свій шанс чи партнера, а тільки сферу своїх “життєвих інтересів” і прагне якщо не безпосередньо приєднати її, то принаймні перетворити у сателіта чи буфер щодо НАТО. Після семи років незалежности та унезалежнення Росія залишилась головним економічним партнером України – українські товари можна реалізовувати у першу чергу саме у Росії та інших державах СНД, а не на Заході. Туди їх або не допускають, або вони там неліквідні.

Стосунки з Росією складаються різнопланово. Вони не є чимось сталим, хоча явно творять загальне тло. Їх формують усі учасники процесу – Росія, Україна та інші країни. Звичайно, Україна цивілізаційно та історично близька до Росії. Але водночас існує і певне відштовхування. Тобто стосунки амбівалентні.

Схоже, що міжнародне співтовариство годиться з тим, що Україна є сферою інтересів також і Росії. Воно розуміє, що нехтування цим фактом може призвести тільки до збільшення напруги та конфліктів.

Україна, головно її Західний реґіон, є порубіжжям між двома великими політичними, економічними, військовими просторами – евроатлантичним та евроазійським (Росія та її сателіти). Ситуація невизначености та порубіжжя і будуть формувати у найближчому майбутньому стосунки України з Росією, щодо якої вона буде то помірковано наближатися, то віддалятися.

1.3. в атлянтичному просторі

Звідси випливає і роль України як загальноатлянтичного чинника – насамперед вона є тим фактором, що не дає змоги Росії знову трансформуватися у наддержаву, чим значною мірою допомагає процесові творення єдиного атлянтичного геополітичного простору в Північній півкулі. З іншого боку, на цьому етапі Україна разом з Молдовою, Литвою та донедавна Білоруссю творили своєрідну буферну зону між НАТО, країнами що ввійдуть до НАТО, та країнами Ташкентського договору. Сьогодні немає безпосередньої загрози Україні з цього боку, однак сама роль буфера, яку значною мірою накинули Україні, є роллю досить небезпечною, бо Україна може бути втягнута у чужі конфлікти.

Україні запропоновані особливі стосунки з НАТО, хоча це зовсім не “парасолька загальної безпеки”. Україна практично не інтеґрована ні в яку систему колективної безпеки.

Водночас Україна є державою, що лежить на фронті нового протистояння Північ-Південь, між християнською “багатою” Европою та мусульманським “бідним” Півднем. Вогнища цього нового протистояння безпосередньо прилягають до України і навіть є всередині неї у Криму. І тут її інтереси можуть бути дуже підважені, оскільки саме з Півдня Україна розраховує отримувати такі необхідні для неї енергоносії.

Однак під час нового перерозподілу впливів у Европі – зокрема військових – Україна може бути втягнута у конкуренцію між потенційними прихильниками атлянтичної системи безпеки (США, Велика Британія, Італія) та европейської системи безпеки (Франція, Німеччина?), яка може замінити НАТО, що зменшує свою потугу після зменшення континґенту військ США на континенті, що робить військову присутність США символічною.

1.4. у европейському просторі

Що стосується загальноевропейського інтеґраційного процесу, то, попри деклярацію уряду та Президента України взяти курс на вхід до Европейського Співтовариства, поки що про це не може бути й мови. Україна опиняється за межами ЕС, хоч безпосередньо до нього прилягає на його польському та угорському відтинку.

Однак, чим може бути цікава Україна, зокрема Західна, для нових сил та політичних об’єднань, що постають в Европі? США допомогли Европі піднятися з економічної розрухи після Другої світової війни. Вони ж забезпечили безпеку Західної Европи та Европейського Співтовариства. Але після розвалу СРСР та Варшавського договору США бачать дедалі менше сенсу у своїй військовій присутності в реґіоні. Справді, Російську Федерацію не порівняєш за військовою потугою з СРСР. І це розслаблює Захід у цілому. Однак після падіння єдиної репресивної та стримуючої радянської системи з’являються нові деструктивні фактори на Сході та Півдні Европи – це етнічні конфлікти на Балканах та у пострадянських державах. Хто повинен виступити в цій ситуації “миротворцем”? Франція, Велика Британія чи Німеччина? А може всі разом?

Ідея де Ґолля про Европейське оборонне співтовариство провалилася. ЕС є тільки політико-економічним утворенням. Прослідковується зростання ролі третьої у світі економічної потуги – Німеччини, яка об’єктивно робить найбільший економічний внесок у ЕС. А відповідно, рано чи пізно постане проблема перерозподілу політичних впливів як усередині ЕС, так і на міжнародній арені. Поки що немає спільних військових формувань ЕС. Однак є проблема реґіональних конфліктів, які можуть виникнути і на напрямку, на якому розташована Україна. Політична та потенційна військова присутність може призвести до погодження із США своїх інтересів у цьому реґіоні. Очевидно, що в такому разі Україна може стати тереном конкуренції між США та ЕС, чи його конкретними членами – Німеччиною, Францією тощо (Bergner J.T. The New Superpowers, Germany, Japan, the US and the New World Order.– N.Y.: St. Martin’s Press, 1991).

Як на мене, то европейські держави повинні бути зацікавлені у ринках Східної Европи, а тому поки що обережна економічна політика щодо ринків України, Білорусі та Росії повинна змінитися на динамічнішу. Особливо це стосується Німеччини. Однак на це ще немає умов ні в Україні, ні у Німеччині.

Активне входження у східноевропейські ринки може призвести і до конфліктів всередині ЕС. Така експансія вигідна більшим та багатшим її членам, тоді як менші та бідніші такої змоги поки що не мають. Звідси випливатиме і різниця інтересів.

Ще однією проблемою, що пов’язана з Україною, а особливо Західною, є інтереси нових членів ЕС – Польщі, Угорщини, Чехії. Значну частину своїх інтересів вони бачать на Сході – у тому числі і в Україні, попри всі проевропейські деклярації. Однак уже зараз, у період їх входження у ЕС, облаштування нових кордонів ЕС вони втрачають ці ринки та впливи в Україні. Цей процес несе в собі не тільки виграші, але і втрати – головно в сфері економіки та ліквідности їхніх товарів.

Сьогодні ще не ясно, як вироблятиметься спільна політика ЕС на континенті. Це питання залишається проблемою навіть для самого ЕС. Натомість життя ставить реальні завдання, і ЕС доведеться за них братися, брати на себе відповідальність за зміни, які відбуватимуться у всьому реґіоні. Отже, нестабільність на Сході може підштовхнути ЕС до тіснішого політичного, а можливо і військового, Европейського Союзу, а не Европейського Співтовариства, звичайно, погоджуючи ці процеси із США.

Ще одним істотним моментом є різноспрямованість політичних процесів у Західній та Центрально-Східній Европі. На Заході Европи твориться єдине економічне, політичне і, можливо, військове ціле. Натомість на Сході та Півдні під прапорами національних сил відбувається дезінтеґрація у всіх цих сферах. Причому, вона часто не зупиняється на рівні навіть новостворених держав – згадаймо про Молдову, нову Югославію та Боснію і Герцеґовину. Тому ЕС повинен буде шукати якісь форми повторної інтеґрації й для Східної Европи, оскільки процес дроблення не може бути безкінечним, і він вже об’єктивно шкодить інтересам ЕС. Це може стосуватися і України. Однак інтеґрувати її всю досить важко та дорого. Тому можливе поетапне кооперування України з ЕС через окремі реґіони України. І про це вже говорили, називали Західний та Південно-Західний реґіони України (Панкевич Б. Матеріяли політологічної конференції “Україна-Польща – роль та місце у процесі европейської інтеґрації”.– Львів, 1998). Зрештою це відповідало б федералістському та реґіоналістському принципу самоорганізації самого ЕС. Очевидно, що першим таким реґіоном після вступу до ЕС Польщі та Угорщини могла б бути Західна Україна, чи якісь її частини.

Водночас реґіональний та федералістський принцип може зняти і конфліктні ситуації на нижчому, ніж державний чи загальнонаціональний рівні. На цьому рівні буває легше зняти етнічні, мовні чи релігійні напруження (Sidjanski D. L’Avenir federaliste l’Europe.– Paris: PUF, 1992). Особливо він може бути ефективний у таких поліетнічних реґіонах, як Західна Україна.

1.5 реґіоналізація на національному рівні та ґлобалізація світових процесів

Світовий політико-інтеґраційний процес стає все ґлобальнішим. Вибудовуються нові геополітичні центри впливів. Вже немає біполярного світу. Натомість маємо формування таких центрів, як США (традиційно), Японія, ЕС (Німеччина). Україна потрапляє у порубіжжя інтересів США та ЕС на загальносвітовому рівні. Водночас відбуваються і процеси реґіоналізації як у ЕС, так і в Україні з її одночасною консолідацією на державному рівні в унітарну державу. Політичне керівництво України ще не бачить можливостей для її федералізації, тоді як реальна федералізація на нижчому рівні вже відбувається – вона почасти є наслідком ще радянської структуризації економіки. Вона і є майбутньою базою для можливої майбутньої федералізації України як одного із можливих інструментів її входження у міждержавні утворення типу ЕС.

Однак сьогодні це ще не сприймається на державному рівні, оскільки у цьому вбачають загрозу єдності ще не консолідованої до кінця Української держави. Саме тому попередні лідери Західної України відмовилися від так званої Галицької Асамблеї як об’єднання західних областей України, а водночас і від співпраці на реґіональному рівні з прилеглими областями Польщі, Угорщини, Румунії.

2. Геополітична роль Західного реґіону України в загальноукраїнському контексті

2.1. особливості географічного положення

Щонайперше слід визначитися, що ми розуміємо під Західним реґіоном України. Є кілька визначень. У політичному сенсі його часто зводять до колишньої Галичини. Інколи додають ще й Волинь. Однак забувають про Буковину, Закарпаття та Хмельниччину, які прилягають до реґіону. Натомість у військовому сенсі цей реґіон ще далі заходить на схід разом із межами дислокації Західного оперативного командування української армії. Однак я б обмежився на сході Хмельницькою областю, яка є перехідною між Західною та Центральною Україною.

Тоді Західний реґіон постає як обмежений природними бар’єрами простір, з одного боку Карпатами, з іншого – білоруськими болотами. Але він не замкнутий, саме завдяки відкритості на Польщу та Угорщину (з виходом на Паннонську рівнину) на заході і через Центральну Україну на всю Евразію. Це одразу перетворює його у цікавий у різних сенсах простір, через який вже йде і йтиме далі комунікування сходу та заходу Европи, а також Европи та Середньої Азії з її ще далеко не вичерпаним ресурсним потенціялом. Водночас це вододіл двох морських басейнів – Балтійського та Чорноморського. Його фізичні можливості вже зараз дають змогу планувати транспортні маґістралі та продуктопроводи, що їх поєднають саме через цей реґіон.

Не менш цінною особливістю реґіону є й те, що саме тут перетинатимуться маґістралі Схід – Захід та Балтика – Чорне (Каспійське) море. І тоді він перетвориться у потужний комунікаційний вузол стратегічного значення.

2.2. диференціації між різними реґіонами Західної України

Дуже часто говорять про Західну Україну, розуміючи під нею Галичину. Але навіть вона у всіх сенсах дуже неоднорідна. Неоднорідність спричинена історичними обставинами – приналежністю впродовж століть до різних культурних контекстів та державних утворень.

Галичина належала до Речі Посполитої та Австрійської частини Австро-Угорської імперії, тому близька до Польщі, має глибші національні та демократичні традиції. Однак це не означає, що близькість заперечує доволі сильні антипольські настрої. Населення Галичини після переселення поляків до Польщі досить однорідне. В релігійній сфері переважає греко-католицтво, що стало формою збереження національної ідентичности західних українців, а інколи і єдиною об’єднувальною парадержавною структурою.

Закарпаття адміністративно входило в угорську частину Австро-Угорської імперії та повоєнну Чехо-Словаччину, тому воно ближче до Угорщини, Словаччини та Чехії. Водночас там проживає численна група угорського населення, компактно розселена у двох адміністративних районах. Національна свідомість закарпатських українців не така розвинута, як у Галичині чи на Волині – даються взнаки слабші демократичні традиції старої Угорщини. Головне віровизнання – греко-католицтво, що інколи тяжіє до угорського греко-католицтва і відсепаровується від галицького. Частина населення – православні та римо-католики. Тут доволі сильно відчуваються сепаратистські настрої, проросійська орієнтація. Головна причина цього – історична відірваність реґіону від України, слабка національна свідомість та нечисельність чи компрадорськість еліт.

Буковина історично була пов’язана із православними молдавськими князівствами і має частину молдавсько-румунського населення. Прорумунські настрої слабкі, хоча і такого гіперпатріотизму, як у Галичині, немає.

Волинь, натомість, належала до Російської імперії та міжвоєнної Польщі. Населення Волині досить однорідне після вигнань та депортацій поляків. Головна релігія – православ’я.

Хмельниччина прилягає до Західної України і є перехідною зоною до Центральної України. Попри її явну україноцентричність тут зосереджена одна з головних груп польського населення України. Власне тут починається материкова Україна.

Таким чином можна констатувати, що попри те, що у всіх реґіонах Західної України однозначно переважає українське населення та україноцентричність, традиційні політичні, культурні, мовні та релігійні орієнтації є різними. Ці орієнтації визначають структуру різних контактів цих реґіонів з довколишнім світом, напрямки економічного кооперування, напрямки інформаційних потоків, політичні преференції. Вони не переважають у всьому житті цих реґіонів, однак помітні і ще довго даватимуться взнаки.

2.3. ресурсний потенціял

2.3.1. природний потенціял

Природний ресурсний потенціял реґіону не дуже великий. Головно він зосереджений у галицькому передгір’ї Карпат. Нафтові та газові ресурси практично вичерпані, є досить великі поклади сірки, однак конверсія поставила сірковидобувні комбінати у дуже скрутне становище. Цікавими можуть бути поклади різних солей та рідкоземельних металів. Менш цікавими є поклади вугілля Волинського вугледобувного басейну.

2.3.2. людський потенціял

За виключенням Карпат, це дуже густо заселений реґіон. Історично він був джерелом людських ресурсів, оскільки робочих місць було традиційно мало. Чимось подібним він є і зараз, оскільки практично зупинена велика індустрія. Близько 200 тисяч українців працює зараз у Чеській Республіці (головно закарпатці), близько 200 тисяч – у Республіці Польща (галичани та волиняни). Співрозмірні цифри можна передбачати і щодо Російської Федерації. Однак остання криза у Росії та вкрай погані умови праці та виплат платні змушують частину заробітчан повертатися в Україну. Велика кількість українців еміґрують до Західної Европи та Америки.

Якість людського потенціялу, що вимивається, різна. Найменш чисельним, однак найціннішим є науковий потенціял, високоосвічена молодь. І саме він вимивається з реґіону до Києва та за кордон. Це дуже понизило статус реґіону та його столиці Львова як інтелектуального центру в незалежній Україні. Роль своєрідного постачальника мізків для Києва та розмежування з ним на мовній основі (захід – україномовний, схід – російськомовний) може призвести до антагонізму, який вже присутній у прихованих формах (Моніторинґ “Львів як середовище інтелектуальних візій”. Політологічний центр “Ґенеза”.– Львів, 1998).

Найчисленнішими гастарбайтерами є робітники та спеціялісти середньої кваліфікації.

Отже Західна Україна є реґіоном, звідки вимивається людський потенціял. Для його реґенерації та повернення еміґрантів потрібно б було створити відповідні економічні умови, аналогічні до тих, що є в країнах, де знайшли робочі місця ті, хто виїхав на заробітки, однак цієї перспективи ще не видно.

2.3.3. економічний потенціял

Економічний потенціял Західної України важко порівнювати зі східноукраїнським. В часи існування СРСР його базою була електроніка та військове виробництво. Обидві галузі були тісно переплетені і після так званої конверсії зазнали повного краху. Натомість зараз сильно розвинувся дрібний бізнес, що дуже відрізняє Західну Україну від Східної, де все ще переважає стара сировинна індустрія – видобуток металу, вугілля, енергетика. В західному реґіоні помітно переважає паливно-енергетична, хемічна, харчова промисловість та сільське господарство.

2.3.4. політичний потенціял

Політичний потенціял західноукраїнського реґіону досить великий. Причиною цього є глибока демократична традиція, пов’язана з австро-угорським, чехо-словацьким та польським парламентаризмом, структурованість суспільства за політичними орієнтаціями, його достатня організованість. Водночас упродовж усього ХХ століття цей реґіон був дуже політизованим.

Щоправда, зараз спостерігається відсутність яких-небудь конструктивних реальних програм, що стосувались би розвитку українського суспільства в умовах державности. Всі попередні ідеології були спрямовані лише на здобуття незалежности але не далі. Спроби втілити старі ідеології на новому ґрунті, чи то у формі правих національно орієнтованих ідеологій, чи то у формі абсолютно непопулярних тут лівих ідеологій, є абсолютно безперспективними.

У внутрішньополітичній сфері в Західній Україні переважають релігійні та культурно-мовні преференції перед економічними та прагматичними. Якщо говорити про політичні впливи у виборчих кампаніях, то це малочисельний реґіон – до 15% усіх виборців. Він голосуватиме за “українського” президента, хоча долю виборів вирішить Східна Україна.

У зовнішньополітичній сфері Західна Україна може стати своєрідною “вітриною” европейської України, мостом на Захід, а разом з тим реґіоном українського націоналізму та реакціонізму. Власне у цій ролі її починають використовувати, розпалюючи антипольські настрої у Львові.

Ще однією особливістю цього реґіону є те, що практично завжди саме тут вироблялася нова українська ідеологія. Київ і сьогодні так і не спромігся на неї. Там живе нова / стара українська номенклятура, яка не може нічого запропонувати у політичному сенсі, крім свого неприкритого егоїзму. Тому останній період розвитку держави після здобуття незалежности нагадує певну павзу – немає ідей, невідомо що робити, куди рухатися – українське суспільство глибоко розчароване та дезорієнтоване. Майже всі ідеї не спрацювали, а нових ще не вироблено.

2.3.5. культурний потенціял

У культурному аспекті можна сказати, що це найбільш цілісний україномовний реґіон. Це дає йому великі можливості для того, щоб за умов практичної двомовности в Україні стати бастіоном нової, ґрунтованої на українській мові культури. Однак реальні умови існування українського суспільства не дають змоги розвинутися цьому процесові. Причому є два види перепон, які цьому заважають – традиційна галицька ортодоксальність, відсутність широти бачення та фактичне банкрутство установ культури через економічні негаразди. Хоча, свого часу, на початку століття, українське національне відродження (головно у царині культури) йшло саме з цього реґіону.

Якщо Київ та Схід України взагалі більш схильні до комерціялізації та американізації культури, працюють головно у російськомовному просторі, то Захід зберігає свою окремішність та україномовність. Таким чином, він до певної міри марґіналізується в загальноукраїнському контексті, оскільки головні грошові потоки, які функціонують в культурі, його оминають. Однак він зберігає свою культурну ідентичність, можливо більшу европейськість, якщо під нею розуміти неуніфікованість у радянському та пострадянському сенсі, певну неамериканізованість. Він менше піддається масовій поп-культурі, хоч її впливи теж відчутні.

2.5. політичні орієнтації

Політичні орієнтації в Західній Україні не є такими простими й однозначними. І вони не можуть обмежитися двома клясичними координатами “ліві-праві”, бо важливу роль відіграє орієнтація на Схід чи Захід, а за нею й орієнтація на Европу та Росію (Мельник І. Нарис політичної геометрії // Студії політологічного центру “Ґенеза”.–1997.– №2). Якщо вважати центром політичного спектру позицію Народно-демократичної партії, то практично всі політичні партії, які діють у реґіоні та мають тут істотні впливи, будуть праворуч від неї. Це і Рух, і КУН, і партія “Реформи та порядок”. Тобто однозначним пріоритетом є суверенна Україна у Европейському Союзі та НАТО. Тільки селянські партії дещо зміщені вліво. І саме ці партії представлені у всіх органах влади реґіону. Хоча є й особливості – Закарпаття, Буковина поміркованіші, Галичини радикальніша.

Останні вибори засвідчили, що політичні орієнтації не є сталими і зміщуються у бік центристських та прагматичних партій. Скажімо, у Львівській області “ліві” разом набрали 7,3% голосів, однак водночас розпався правий Національний фронт і його частка різко впала до 14%. Задомінували центристські партії – Народний рух України (32%), партія “Реформи та порядок” (12,8%) та Народно-демократична партія (5,5%).

Водночас цей реґіон лояльний щодо актуального Президента України, якщо в ньому вбачають українського Президента. Це засвідчили вибори, коли за першого Президента Кравчука проголосувало 89,3% виборців Львівської області, 89,7% Івано-Франківської та 87,8% Тернопільської (Скабара Р. Проблеми електоральної географії великого міста // Студії політологічного центру Ґенеза.– 1997.– №2). Дещо нижчі показники в інших областях. Щось подібне очікується і на наступних президентських виборах 1999 року. Цей результат різко розділив Україну і показав, що Західний реґіон все ж політично існує і має свою особливу позицію, може переосмислити роль Президента посткомуніста (Кравчук) чи президента російськоцентричного (Кучма).

2.6. ментальні особливості

У кожному з реґіонів Західної України є свої ментальні відмінності. Це значною мірою і поділяє його. Якщо вибудувати криву самоусвідомлення саме як українців, то вона спадатиме від Галичини через Волинь, Хмельниччину, Буковину до найнижчої точки – Закарпаття. Очевидно, становлення самосвідомости закарпатських українців ще триває, тоді як у Галичині воно вже інколи набуває перверсивних форм – це пов’язано з тривалими періодами боротьби за національну незалежність, коли така самосвідомість була вкрай необхідною, та з відносно ліберальним правлінням Габсбурґів, яке дало змогу розвинути тут глибоку національну самосвідомість. Дуже багато у цій царині попрацювала і Греко-католицька Церква. Натомість угорське, румунське та російське правління не надали такої змоги іншим реґіонам, та й національний потенціял там був значно менший.

Звідси випливає і ставлення до держави як до української – тобто показник лояльности щодо саме Української держави. Ця крива знову повториться.

Однією з істотних ознак західних українців є їхнє самоусвідомлення як европейців, вони не мислять себе поза своїм безпосереднім оточенням – Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, які рухаються до НАТО та Европейського Союзу. Це різко відрізняє їх від східних українців, які мають інші орієнтири.

2.7. проблема націоналізму та гіпернаціоналізму

Але національна самосвідомість інколи трансформується у гіпернаціоналізм, який починає об’єктивно заважати подальшій самореалізації усього реґіону. Зокрема це помітно у Галичині. Після падіння СРСР тут відновило свою діяльність та утворилося чимало національних та патріотичних партій і рухів. Спочатку це був загальнонаціональний визвольний рух. Однак з часом з нього почали виділятися націоналістичні та гіпернаціоналістичні фракції – Конґрес українських націоналістів, Українська Національна Асамблея, Соціял-національна партія України тощо. Вони одразу стали в опозицію до Української держави та реґіональних влад. А водночас дали підстави неукраїнському населенню говорити про відновлення ксенофобських настроїв у реґіоні. Тимчасовим успіхом у Галичині ці сили користувалися на виборах 1994 року. Однак складність економічних завдань та нездатність цих сил що-небудь зробити у цій сфері відтіснило їх на марґінес у виборах 1998 року. Однак націоналістичний потенціял усе ще зберігається, і він особливо небезпечний з огляду на його провокативність. Особливо це стосується українсько-польських непорозумінь у Перемишлі (Польща) та Львові. Вже зараз вони суперечать проголошеному на державному рівні українсько-польському стратегічному партнерству.

Ці тенденції зі сфери політики можуть переповзти і вже переповзають у сферу економіки, заважають кооперуванню Західної України у Центральноевропейський реґіон. Хоч інколи доходить і до парадоксів – вогнище найбільшого українсько-польського конфлікту Перемишль водночас є одним із головних центрів економічної співпраці і практично перетворений у сухопутний порт, через який польські товари потрапляють в Україну.

Такі ж настрої інколи спостерігаються і в інших етнічних групах. Зокрема у російськомовної нової буржуазії в союзі з ультралівими, угорців, румунів. Однак у них немає відповідних можливостей.

2.8. структура еліт

Якщо говорити про структуру еліт в Україні, то вони часто формувалися за адміністративно-територіяльним чи виробничим принципами. Новим елементом є формування еліт за єдиним джерелом капіталів, якими вони розпоряджаються. У цьому сенсі можна говорити про дніпропетровський, київський, донецький клани, про комуністичні чи партійні гроші та фінансові групи довкола них, про колгоспно-аграрне лобі тощо. Водночас у перші роки незалежности до влади прийшла і незначна частина нової т. зв. “демократичної” еліти. Однак її прихід до влади був тимчасовим і немасовим. Ситуацію знову опанувала стара номенклатура та їхні нащадки. Тільки у Західній Україні, і то не повсюдно, за т. зв. “демократичною” елітною групою (назву слід вважати умовною) ще зберігаються певні позиції.

2.8.1. нова “демократична” еліта

У Західній Україні, головно в Галичині, ще зберігаються елементи нової пострухівської еліти. Вона ще володіє значною політичною силою, хоча практично не має економічних важелів впливу на ситуацію. Переважно нова “демократична” еліта залишилася у самоврядних та виборних органах влади, які не залежать від прямих призначень на посади з Києва (як-от – голів обласних адміністрацій, які вже до неї не належать, а представляють у завуальованій формі стару, головно аграрну номенклатуру).

2.8.2.нова-стара еліта

До цієї категорії відносяться представники старого адміністративно-партійного чи господарського апарату, які адаптувалися до умов незалежности та роботи в цьому “національно орієнтованому” реґіоні. Вона переважає у силових, невиборних органах влади (тих, що представляють Київ), нових підприємницьких елітах (непрямо, через представництво своїх капіталів)

2.8.3. криміналітет

Претендує на елітність у реґіоні і так званий “криміналітет”. Подекуди він відкрито опанував доволі значні міста, як-от Ужгород у попередній каденції. Криміналітет переважає там, де менша політична зрілість та активність населення – скажімо у Закарпатті, де досить підозріло виглядають вибори якого б то не було рівня, чи у політично відсталіших районах інших областей. Однак загалом кримінальність ситуації у реґіоні менша, ніж у решті реґіонів України через відсутність у ньому справді великих грошей. Роль криміналітету може зрости, як тільки з’явиться нагода отримати значні прибутки. Одним із таких джерел прибутку може стати, наприклад, створення “вільних економічних зон”.

2.8.4. проблема лоялізму

Останніми роками спостерігається певна дискримінація реґіону з боку Києва в сфері розподілу бюджетних коштів, підтримки колапсуючої економіки, кадрової політики у центральних загальноукраїнських органах влади. Очевидно таким способом чиняться спроби погасити останнє опозиційне не контрольоване центром вогнище “українізації” Української держави. Воно викликає у правлячої посткомуністичної номенклатури нехіть та побоювання, бо не піддавалось донедавна прямому контролю зверху. Це супроводжується постійними спробами стратегічно применшити роль цього реґіону у засобах масової інформації.

У цьому реґіоні так і не склався єдиний правлячий клан. Тому Києву практично немає на кого зважати – елітні групи не розвинуті та розпорошені. Загрозу може становити тільки поки що ще не повністю керований та люмпенізований електорат.

Попри це і нова “демократична” еліта, і стара, щоправда з різних міркувань, лояльні до Києва. “Нова-стара” еліта лояльна, бо має те ж саме походження, її прямо, без участи електорату, партій чи місцевих влад, призначається на свої посади з центру. Натомість “нова” еліта зберігає лояльність з огляду на те, що бачить у державі єдиний шанс України зберегти свою незалежність. Її лякає перспектива реінтеґрації з Росією. Результатом є практичний сервілізм політичних партій на даному етапі – РУХу, НДП тощо. Практично всі вони зараз є пропрезидентськими.

Однією з важливих характеристик еліт є те, що етнічна та мовна структура елітних груп, у тому числі і в Західній Україні не відповідає структурі населення реґіону та України в цілому, що небезпечно з огляду на те, що провокує ксенофобію найширших верств населення та можливі конфлікти на цьому ґрунті. Навіть у Західній Україні більшість бізнесових еліт не україномовна, а часто і не українського походження.

2.9. стосунки всередині реґіону

Західна Україна не є консолідованим цілим у господарському сенсі, а тим паче у сенсі політичному. Тільки три галицькі області (Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська) більш-менш політично консолідовані. Щось подібне можна говорити і про дві волинські області (Волинську та Рівненську). Однак спостерігається і конкуренція областей за лояльність щодо Києва, за ролі у зовнішньоекономічній сфері (скажімо, за головні ролі у контактах з Польщею між Львівською та Волинською областями).

Свого часу певна настороженість спостерігалася з боку інших областей щодо Львівської, як щодо лідера. Якщо галицькі області цього не демонструють відкрито, то інші часто охочіше апелюють до Києва, благо, що Україна зберегла стару радянську адміністративну вертикаль і так і не дійшла до реальної реґіоналізації чи федералізації, а тому вони ніяк не зв’язані зі Львовом.

2.10. стосунки із Східною Україною

Із Східною Україною стосунки складаються у формі своєрідної нерівноправної конкуренції. Західна Україна становить досить незначну частину України, однак претендує (чи претендувала під час демократичних перетворень) на провідні ролі у визначенні головного напрямку руху України. Це не зовсім сприймають на Сході, який має дуже простий важіль впливу – вибори. Водночас “демократична ідея” ще не спрацювала у економічному сенсі, і це інкримінується Західній Україні, як такій, що спокусила Східну відірватися від Росії з її комуністичним, ідеалізованим тепер минулим. Що більше, у містах Східної України як реакція на економічні невдачі самостійної держави, посилилася русифікація та росієцентричність. І тепер Заходові України інкримінують його українськість, вважаючи ці риси деструктивними чи дезінтеґраційними. Дехто говорить і про те, що “демократичний” та “націоцентричний” Західний реґіон гальмує розвиток України у цілому.

Однак це не заважає київській номенклятурі апелювати до українського загалу, з тим, щоб не дати російським правлячим кланам відсунути себе від правління в Україні – Західна Україна з її тепер вже колишньою національною ідеєю стає арґументом проти безоглядної реінтеґрації у російський політичний простір.

Але попри всі складнощі стосунків Сходу та Заходу, немає жодних підстав говорити про “галицький” сепаратизм. Навпаки – Західна Україна на шкоду своїм інтересам і досі намагається відігравати роль інтеґруючого чинника в українському державотворенні. Водночас вона намагається на силу своїх можливостей тягнути всю Україну до Европи. Так переосмислюється і роль цього реґіону – він вже виконав своє завдання як осередок українськости та ґенератор сепаратистських зусиль, натомість перед ним дедалі більше вимальовується завдання “інтеґратора” до Европи.

2.11. вплив кризи у західноукраїнському реґіоні

Оскільки в економічному сенсі Західна Україна завжди була слабшим реґіоном, ніж Східна чи Центральна, то і результати кризи тут набагато істотніші. Практично відбувся колапс базових для реґіону електронної, військової, хемічної індустрій, майже не існує колгоспне сільське господарство. Це призвело до марґіналізації всього реґіону у політичному та інших сенсах. Області стали дотаційними.

Однак тут набагато швидше пішов процес творення малого бізнесу, що може стати економічним шансом для реґіону. Реґіон не має такої економічної монокультурности, як скажімо Донбас. Це також може стати його шансом. Водночас його рятує близькість до кордонів та можливість переносити свою економічну активність за кордон.

2.12. військові аспекти реґіону

У Західному реґіоні України розміщені головні сили Західного оперативного командування української армії. Це одне з двох оперативних угруповань – є ще Південне. Колись тут були розміщені головні військові континґенти СРСР, спрямовані на захід. Ясна річ, частина цих угруповань залишилася у складі української армії, так само, як і технічні засоби, що були покликані забезпечити виконання відповідних завдань у західному напрямку.

Однак існує очевидна потреба формувати структуру збройних сил України згідно з імовірними напрямками загрози. Одним з них, попри все, може бути Північно-Східний. Він теж прилягає до Західного реґіону через білоруський оперативний коридор. З уваги на це розбудова оборонних структур у напрямку Білорусі може стати ще одним аспектом, який визначає геополітичну роль реґіону.

Резюме

Очевидно завершився якийсь історичний етап, на якому Західна Україна виконала своє завдання – охоронця національних традицій, мови, культури та промотора національного визволення. Однак зараз перед Україною постали цілком інші завдання, які потребують інших підходів та методів роботи. Західна Україна сьогодні не є значним чи визначальним чинником в українській політиці. Невдовзі перед нею постануть практичні проблеми, пов’язані з інтеґрацією України у світовий та европейський розподіл праці, европейську комунікативну мережу, можливо систему атлянтичної та европейської безпеки. Для цього тут є всі геополітичні передумови. І політичний істеблішмент реґіону повинен буде піднятися до рівня усвідомлення цих завдань.


ч
и
с
л
о

14

1998