Тарас Возняк

Елітні групи в сучасній Україні

Дуже часто проблему незалежности України пов’язують тільки з прагненням народу до самостійности чи його волелюбним духом. Однак при цьому часто упускається як роль в цьому визвольному процесі історичних обставин і збігів, так і роль різних суспільних еліт.

Свого часу роль еліт абсолютизували і разом з тим компрометували ультраправі й тоталітаристські рухи та ідеології – від монархічних по фашистські та комуністичні. Якщо монархісти є в цьому переліку з причин відомих, то наявність тут фашистів та комуністів потребує все ж певного пояснення. Перші, звичайно, культивували поклоніння перед своєю національною елітою. Однак, виходячи з ідеологічних засад, вони мимоволі сильно розширювали це поняття, відносячи до нього, скажімо, якийсь народ – італійський чи німецький, або ж цілу расу. Підхід тут був ще патріархально біологічний – за ознакою етнічною чи расовою. Подібний ґенеративний підхід практикували і комуністи, які, попри загальні деклярації про роль мас в історії, все ж де факто виділяли в суспільстві елітну групу – пролетаріят – виходячи з її стосунку до засобів виробництва. Однак найефективнішою з цих моделей побудови еліт чи привілейованих суспільних груп, як не дивно, виявилася найстарша і найархаїчніша монархічна, що є свідченням її універсальности, мобільности і тривкости.

І в сучасних суспільствах так само годі обійтися без тих самих елітних груп, як і у попередніх. Однак сьогодні, в епоху демократії та деклярацій про рівність та права людини, не прийнято демонструвати якусь розшарованість суспільства, хоча вона так само зберігається, як і колись. Та й роль еліт в суспільстві хтозна чи стала меншою, якщо не більшою.

Особливо актуальна проблема еліт для новопосталих на теренах колишнього СРСР нових держав. Різниця між ними (в сенсі наявности чи відсутности в них елітних груп) дуже часто потім відображається на долі наймолодшого політичного утворення. Скажімо в Середній Азії традиційно існували цілі елітні клани. Вони були як до, так і під час панування там Росії. Їх наявність, за повної аполітичности широких мас, насправді є чи не єдиним реальним ґарантом подальшого існування пострадянських держав у Середній Азії. Чи будуть ці держави демократичними – передбачати важко. Хтозна. Однак вони, очевидно, існуватимуть, бо їх існування в інтересі цих елітних груп. І, навпаки, розпорошеність еліт, як скажімо на Кавказі, попри їх наявність, призводить до політичних конфліктів всередині цих держав, а відповідно ставить під знак запитання і саме їх існування. Не менш трагічною є і слабкість чи відсутність чітко вираженого елітного прошарку у суспільстві. Білоруське суспільство не змогло визначитися у своїх інтересах, не змогло породити потужного стратифікування свого суспільства – воно пройшлося духом угодовства та компрадорства. Результат не заставив довго себе очікувати. Невизначеність правлячої верхівки та народу одразу спровокувала активну політику Росії і фактичний Anschluss самостійницьких надій Білорусі, колапс її економіки та ще більше збідніння народу.

Однак як розгорталася ситуація в Україні? Бо ж і Україна, як і Білорусь, довго зазнавала політичних поразок, у тому числі й через ренеґатство чи слабкість її елітних груп. Мало того – часто вони були повністю відсутні чи підмінені чужими. Це все та ж проблема полонізованого чи росіянізованого, змосковщеного панства. Хоч були й інші приклади, коли українсько-білоруський первень переміг литовський та православізував і асимілював верхівку литовського суспільства у Великому Князівстві Литовському. В історії можемо подибати і такий феномен, як “територіяльний патріотизм” чи “українство” полонізованої чи таки польської шляхти в Україні.

Але чи змінилася ситуація зараз? Чи елітні групи в Україні таки дійсно є українськими? І в якому сенсі вони є чи не є українськими? Що зараз, в сучасних умовах, означає бути українським? За мовною ознакою вони, радше, такими не є. Стара релігійна ознака теж зараз в нашому неофітському та різноконфесійному суспільстві не актуальна. Як на мене, то єдиним актуальним принципом може бути тільки безпосередній інтерес, що в нашу епоху набув економічних форм з його політичним оформленням.

Тому ми можемо виділити в Україні дві осі розгортання елітних груп – вертикальну, як і в кожному суспільстві, та горизонтальну, як у суспільстві, яке є або свідомо федеративним, або ще не консолідувалося в політичну єдність.

Вертикальна стратифікація суспільства зрозуміла, вона відображає рівень доступу елітних груп до політичних та економічних важелів та ресурсів. Тут ми можемо виділити дві еліти – новопосталу політичну, яка пов’язана з новим бізнесом, та стару номенклатурну, котра теж породила новий бізнес, але, окрім того ще й міцно прив’язана і до старого соціялістичного в своїй суті виробництва.

Натомість горизонтальна стратифікація відображає реґіональну структуризацію України. Причому не спущену згори українською державою, а успадкованою ще від структурування території колишнього СРСР і сформовану в інтересах цілісности того самого СРСР, оптимізації його економіки та адміністративної системи. Ще в радянську епоху сформувалися такі реґіональні утворення, як старе адміністративно-номенклятурне київське, промислово-адміністративне дніпропетровське, донецьке, харківське, одеське, західноукраїнське. Кожна з реґіональних еліт має свій специфічний склад та свою специфічну економічну базу. З них випливають і політичні орієнтації відповідних територіяльних елітних груп.

Однак останнім часом окреслився і певний альянс між різними реґіональними елітами та злиття старої номенклятури з новою буржуазією (що, зрештою, було одразу), але і їх злиття з постдисидентськими елітами та їх заанґажованими у владні структури представниками. Ґрунтом останнього процесу є обопільна зацікавленість в існуванні держави під назвою Україна. Принаймні після відомого пониження статусу донецької реґіональної групи після приходу до влади Лазаренка та зняття з посади голови донецької держадміністрації Щербаня, окреслилася однозначна перевага в українському політичному просторі тріумвірату дніпропетровської, київської та лояльної до держави західноукраїнської правлячих груп, який з певними натяжками можна назвати зародком нової загальнодержавної української правлячої еліти. Інші політичні угруповання зберігають більшу чи меншу лояльність щодо неї. Єдино можливим “дисидентом” в цьому царстві “благоденствія” зараз почасти, можливо, є кримське угруповання. Там розігруються зовсім інші політичні розклади і кількість чинників впливу значно більша. Щоправда, ситуація щоразу змінюється. Втратив безпосередній вплив на владу у всій країні Лазаренко, і під знаком запитання поставив впливи всього дніпропетровського клану.

Очевидно останні зміни між кланами розгортаються тепер у напрямку перерозподілу впливів та власности у державі. На першому етапі незалежности та приватизації реґіональні та галузеві клани більше утверджувалися у реґіонах та галузях промисловости. Натомість тепер пішли горизонтальні процеси укрупнення капіталів та впливів, що починає формувати вищий рівень елітних груп. Можливо з часом їх можна буде назвати загальнонаціональними. Однак залишається ще запитання, якими вони будуть – чи справді українськими, або ж хоча б “проукраїнськими“ у найширшому сенсі цього слова. Особливо гостро це запитання постає у зв’язку з дедалі активнішою участю іноземного, зокрема російського, капіталу у формуванні “українських“ капіталів.

Отже в Україні знову формується не так етнічний чи культурний, як територіяльний патріотизм. Щось подібного вже було в пізній період історії польської шляхти в Україні. Однак вона була “дуже далека від народу”, як писав небезвідомий класик, і мала щодо нього забагато ілюзій. Натомість тепер соціяльний розрив між верствами населення дуже великий. Творення нових еліт супроводжується масовою пауперизацією населення. Немає консолідуючого національного чинника. Україна намагається будувати плюралістичне громадянське суспільство (якщо побудувати таке де-небудь можливо). З одного боку, це добре, однак реальна соціяльна, мовна та культурна ситуація не дає змоги суспільству консолідуватися для розв’язання складних економічних проблем. Фактична російськомовність, хоч часто україноцентричність, правлячої верхівки в Україні ставить під загрозу існування саму українськість як таку, а відповідно і українську державність. Тому зараз ми, здається, на порозі самоусвідомлення і формування як українського істеблішменту, так і нової української ідеї.


ч
и
с
л
о

14

1998