наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

Річард Бернс, відомий англійський поет та професор Кембриджського університету, висловив свої думки щодо ситуації, яка склалася в Югославії у відкритому звертанні до громадськості. Професор Бернс у супроводжувальному листі пропонує негайно сформувати кембриджську групу для допомоги Югославії.

“Ще не знаю точно, яку назву матиме ця група, на яких засадах працюватиме, як фінансуватиметься, але впевнений, що основним її завданням буде чинення тиску задля того, щоб впливати на політичні рішення в самій Британії та в інших країнах світу, спрямовувати свої зусилля на покращення добробуту Сербії та сербів”. Найпріоритетнішим завданням майбутньої групи Бернс назвав зняття економічних санкцій щодо Югославії.

У Косовському конфлікті глибоко “загрузли” не лише західні держави, але й сусідні з СРЮ країни, насамперед Македонія, яка має давню проблему зростання албанського населення (воно вже складає одну третину від загальної кількості мешканців країни) та робить відчайдушні спроби встановити рівновагу. Подальша дестабілізація ситуації може втягнути у конфлікт Хорватію, Боснію та Герцеґовину, Грецію, Болгарію, Румунію, ба навіть Туреччину й Італію, причому не обмежиться територією лише цих країн. Росія є традиційним сербським союзником. Але зараз, коли Росія “ображена”, коли вона послаблена, існує ймовірність втягнення її у війну поза межами власної території з метою об’єднання своїх співвітчизників, що мешкають за кордоном. Все це становить певну небезпеку.

Після розпаду Радянського Союзу НАТО дуже швидко перетворився на клуб короткозорих технократів-насильників, які дедалі більше виправдовують свої насильницькі дії захистом прав людини. Під час холодної війни блокові протистояла рівна йому сила. Тепер, коли Росія опинилася в економічному та політичному хаосі, більше не існує сили, яка б могла протиставити себе НАТО, тому лідерів альянсу засліпило відчуття власної могутності. Саме зараз настав час, коли ми запитуємо себе, яку роль відіграє Велика Британія в цій підступній організації.

ЛАКЕЇ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

Ми великою мірою перетворилися на лакеїв Сполучених Штатів Америки, і що найгірше, ми настільки погодились зі своїм проамериканським становищем, що взагалі забули, навіщо ми свого часу це зробили. Ось результат — ми тепер виступаємо лише як агенти глобальної американської політики.

З огляду на все це вочевидь другорядним виглядає факт, що британський уряд заборонив Парламентові дискутувати тему бомбардування Іраку та рішення про бомбардування Сербії. На перший погляд здається, що це внутрішнє питання Великої Британії, відносно неважлива річ. Але можна бути певним, що це не пройшло непоміченим, не сталося раптово і що про це не слід забувати у нас, у Британії, якщо ми бажаємо зберегти нашу демократію. Заклики до єднання, нібито для відбиття загрози та небезпеки, пролунали з-за кордону, і це достатнє попередження про те, що люди, в чиїх руках перебуває влада, ігнорують незгоду суспільства заради централізації сили та механізму прийняття рішень. Ми повинні протиставити подібній тактиці власні правила гри, докласти всіх зусиль, щоб відстояти нашу з такими труднощами здобуту свободу.

Незважаючи на той факт, що ми живемо у неспокійному світі, альянс не має права скидати бомби туди, куди йому заманеться, проти цього існує ще один переконливий аргумент, чисто стратегічний. Для того, аби бомбардування було ефективним, його необхідно було б підкріпити присутністю на території країни наземного військового контингенту, що неодмінно б спровокувало військове протистояння, хоча спершу планувалося, що іноземний суходільний військовий компонент буде виконувати виключно миротворчі функції. Такий сценарій передбачав і британську військову присутність. Щиро кажучи, для всіх, хто добре пам’ятає історію, була б огидною картина, коли б англійські та французькі професійні військові встали зі зброєю в руках проти сербських вояків, які упродовж двох світових воєн були нашими вірними, хоробрими, навіть героїчними союзниками. Але ніхто не очікував, що американські суходільні війська будуть самостійно брати участь у цій акції. Вашинґтон дуже добре пам’ятає своє фіаско у В’єтнамі. Відповідь США союзникам можна сформулювати приблизно так: “О’кей, хлопці, ви можете вільно користуватися нашими технологіями, ми допоможемо вам бомбами та ракетами. Але ви, европейці, маєте зробити всю брудну роботу на суходолі”.

Добре відомо, що навіть досвідчені британські та американські генерали запитували, навіщо потрібне бомбардування Косово? Вони арґументували своє запитання тим, що взагалі не були розглянуті військові та політичні наслідки цієї акції. Що б трапилося, якби президент Мілошевич віддав наказ збройним силам Югославії атакувати війська НАТО, дислоковані на македонському кордоні! Здається, ніхто не знав відповіді на це питання.

Військово-політичне керівництво НАТО вважало, що бомбардування відразу примусять сербів сісти за стіл переговорів. “Двері завжди відчинені, — сказав відповідальний за зв’язок НАТО із громадськістю.— Все, що потрібно, — це лише один телефонний дзвінок”. Наївна віра західного обивателя у те, що насильством щодо сербів можна вирішити Косовську кризу, пояснюється повною необізнаністю у сербській історії та менталітеті сербів. Однак, і Мадлен Олбрайт, і Робін Кук запевняли, що краще робити будь-що, аніж нічого не робити. (Мадлен знаходиться не цілком на властивому місці, а ім’я “Робін Кук” значно краще підходило б комусь іншому, а не цьому комічному суб’єктові, котрому, на жаль, бракує елементарних дипломатичних здібностей. Вони однаково безглуздо виглядають і ув очах сербів, і в наших. Не можу не поставити питання, як довго Кук зміг би залишитися на місці Мо Молан в Ірландії? П’ять хвилин!) Сумнівним виявилось твердження НАТО, що аґресія проти Югославії допомогла запобігти багатьом негативним явищам, як от гуманітарна катастрофа, та що обов’язком альянсу було зробити все від нього залежне. Я стверджую, що відповідальні за зв’язки НАТО з громадськістю говорять неправду, або, що гірше, переконують самі себе у тому, наче інтервенція не погіршила ситуацію.

НЕҐАТИВНІ НАСЛІДКИ БОМБАРДУВАНЬ

Найголовніше те, що натовські бомбардування збільшили кількість біженців, переміщених осіб, розділених родин, смертей, каліцтв та сиріт, вже не кажучи про розміри матеріальних збитків, руйнування промислових об’єктів та інфраструктури, про хвороби і пережитий жах.

Правдивість натовських тверджень доволі сумнівна, якщо врахувати те, що список злочинів, які країни-учасниці НАТО лише за останні 20-30 років підтримували, фінансували та скоїли безпосередньо, доволі довгий. Ось декілька прикладів. Захід нічого не зробив для того, щоб захистити Північний Кіпр, бо Туреччина — член НАТО. Жоден міжнародний миротворчий контингент ніколи не заходив на територію Північної Ірландії, щоби припинити кровопролиття, яке там відбувається, хоча багато американців таємно спонсорували ІРА. (Щодо сербів — читай лоялісти, щодо ІРА — читай АВК!). Вигнання ізраїльтянами палестинців, анексія Західного берега Йордану, окупація сектору Гази та Південного Лівану залишилися “непоміченими” Заходом. І досі НАТО бомбардує Ірак через геноцид, який там коїться проти курдів, воно ж водночас нічого не робить для того, щоби допомогти курдам у Туреччині.

Під час масового вигнання сербів із Республіки Сербська Країна громадськість не виявляла обурення, а багато сербських біженців відтоді жили саме у Косово. Пихате самовпевнене лицемірство західного альянсу є феноменом саме по собі, а нелогічність його дій важко зрозуміти навіть найзатятішим цинікам, для яких право сильного є ключем до вирішення усіх проблем. Навіть ці кілька прикладів ясно засвідчують, що офіційна мотивація натовської інтервенції більш ніж сумнівна.

ЖАЛЮГІДНИЙ СЦЕНАРІЙ ОБВИНУВАЧЕННЯ СЕРБІВ

Інакшого перебігу подій не могло й бути. Це б створило зворотній ефект додаткових руйнувань, розміри яких неможливо передбачити заздалегідь, хоча лідери НАТО іншої думки, бо ж їм треба виправдати свою дурнувату відвагу та нерозсудливість.

Питання моралі не є таким простим, як це стверджують лідери НАТО: мовляв, буває лише правильне проти хибного, добро проти зла. Косовський конфлікт — це комплексна міжетнічна та міжплемінна громадянська війна з довгою історією, яка ведеться в регіоні, де традиція помсти, особливо кревної помсти, вкоренилася в місцевій громаді та була ще сто років тому єдиним законом. Лідери НАТО не тільки не вивчали цієї історії, але навіть не намагалися це зробити. У Балканському конфлікті, як і у будь-якому іншому, з обидвох сторін беруть участь амбіційні люди, схильні до помилок, вони мають свої глибокі переконання та системи цінностей і вірять в те, що справа, яку вони роблять, єдино правильна.

Усім, окрім керівництва західних країн та лакеїв НАТО зрозуміло, що цей конфлікт неможливо вирішити простим насадженням ліберальних моральних цінностей західної ідеології (у цьому випадку буквально “скиданням бомб з неба”). При вирішенні цього конфлікту потрібні такі якості, як наполегливість, витримка, скромність та лояльність, до яких люди, схожі на Олбрайт і Клинтона, взагалі не здатні. На превеликий жаль, Блер такий сам, як і Клинтон.

Ніхто не каже, що біженцям не треба допомагати. Звичайно ж, треба. Але не слід забувати, що саме бомбардування спричинило від’їзд спостерігачів ОБСЄ з краю та дало змогу обидвом протидіючим сторонам провадити повномасштабні бойові дії. Це насправді відбувалося, і це легко можна було передбачити. Ні, щоб відступитися і сказати: “Тільки після тебе, друже. Будь ласка, займи цю милу невеличку стратегічну висоту. От і наші дорогі брати американці та британці хотіли, щоб ти зайняв саме її. Але я тобі сам поступаюся!”

Вже сама загроза бомбардування поставила ситуацію поза контролем. Це призвело до вбивства непередбачуваної кількості беззахисного та безневинного цивільного населення, яке не мало жодного стосунку до тих, хто “виконував свій обов’язок”. Весь цей жалюгідний сценарій НАТО призвів до звинувачення сербів, а його пропагандистська машина вже змащена й заправлена новою порцією брехні, яка є більш, аніж будь-коли ефективною та “правдоподібною”.

ЗАХІДНІ ЗМІ ЗОБРАЖАЮТЬ СЕРБІВ НАСИЛЬНИКАМИ

Під час югославського конфлікту я дуже уважно стежив за матеріалами західних ЗМІ. Від миті, коли здавалося, що має статися дезінтеґрація Югославії, наші політики, журналісти та телекоментатори виявили відверту тенденційність, зображаючи сербів як насильників, а всіх інших — у рожевих тонах.

Коли хорвати, мусульмани чи, як зараз, косовські албанці чинять те ж саме, в чому постійно звинувачують сербів, їхня провина зводиться до мінімуму, чи й взагалі замовчується. Негуманність, злочини й жорстокість “отих інших” просто “підчищали”, іґнорували, приховували. З іншого боку, сербів сатанізували. Схоже, що цей процес триватиме. Він є нічим іншим, як недолугою, але доволі дійовою формою расизму.

Було б доцільно сказати, що більшість провідних британських політиків, які займалися югославською проблемою, також сатанізували сербів. У списку цих переконливих трибунів та захисників суспільної моралі — Марґарет Тетчер, Девід Овен, Педді Ашдаун, Тоні Блер, Робін Кук та Джордж Робертсон. Єдині британські політики, котрі, як я чув, стримано й розумно говорили про Югославію, були лорд Каррінґтон, Дені Гілей, Тоні Бен, Джордж Гелловей. Небажання окремих осіб розглядати різні ситуації виважено та відкрито випливає з їхньої особистої упередженості, яка базується не на ідеології. Я б сказав, що воно базується на їхньому інтелекті.

ЧОМУ НЕ КАЖУТЬ ПРО ТЕ, ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ КОНТРАБАНДА ЗБРОЇ ДЛЯ АВК

Звернімося до історії, щоправда, не будемо занурюватися у глибину віків, а лише зупинимося на ролі локальних та іноземних збройних сил у балканському хаосі. Демографічний дисбаланс у Косово стався, з одного боку, через албанізацію краю, з іншого боку, через масове виселення сербів. Все це відбувалося й під час правління Тіто. Така політика проводилася ще з 1940 р. Це було повільне, поступове і постійне етнічне вичищення сербів, яке планомірно здійснював тодішній уряд, чому сприяла антисербська поведінка місцевого албанського населення, що підтверджується документально. Якщо ми перескочимо з того періоду в останнє десятиріччя, коли почався розпад СФРЮ, стає зрозумілим, що й серби були жертвами насильства, вбивств, масакрування, жорстокості та етнічних чисток. Банальною є брехня, що її старанно підтримувало НАТО, буцім у розпаді Боснії та стражданнях боснійського народу винні виключно серби. У тій війні хорвати й мусульмани скоїли безліч злочинів одні проти одних, а мусульмани ще й свої проти своїх. Добре відомий приклад убивства на сараєвському ринку, яке ретельно готувалося пропагандою згори, щоб спровокувати бомбардування сербських позицій багатонаціональними силами. Не забуваймо, що Хорватія стала етнічно чистою після масового вигнання країнських сербів, яких розстрілювали, доки вони на своїх тракторах втікали у Сербію. Тоді не знайшлося жодної міжнародної організації, яка б допомогла сербам у їхній біді, а НАТО навіть не ворухнулося. Сербів почали звинувачувати в бажанні створити Велику Сербію лише тоді, коли до влади прийшов Мілошевич. Якщо ж спроби допомогти й були, в чому я дуже сумніваюсь, то закінчились вони невдало, в усякому разі, зараз Захід, вочевидь, підтримує ідею Великої Албанії.

Випадково це чи ні, але західних політиків та журналістів практично не цікавить питання контрабандних поставок зброї для АВК в Косово і те, яким чином вони здійснюються. Відповідь добре відома, і надходить вона із самої Югославії.

СЕРБИ НІКОЛИ НЕ ЗАМОВЧУВАЛИ ЗЛОЧИНІВ, СКОЄНИХ НІМЦЯМИ

Більшість озброєнь, які надійшли в Косово з Европи, фінансовані як із західних джерел, так і з Боснії, Хорватії та від їхніх союзників.

Отже, навіть якщо це відбувалося без відома високих посадових осіб, а лише за допомогою їхніх друзів зі спецслужб, країни Заходу не припиняли підтримувати албанський націоналістичний рух у Косово і, таким чином, сприяли дестабілізації в Югославії та ізоляції Сербії.

Серед найвідоміших сил Заходу, які докладали всіх зусиль заради дестабілізації в Югославії, була Німеччина. Причому, при сприянні тодішнього міністра закордонних справ Ґеншера. Після того, як впала Берлінська стіна, політичні лідери новооб’єднаної Німеччини першими визнали незалежність Словенії, Хорватії та Боснії, що відповідало принципові їхньої економічної політики щодо Центральної та Східної Европи — “поділяй і володарюй”. Чи то була катастрофічна помилка, а чи добре продуманий, мудрий і провокаційний хід — побачимо. Тим часом те, як швидко були відкриті посольства Німеччини в Любляні, Заґребі та Сараєві, не можна назвати продуманим ходом. Решта країн Европейського Союзу лише спостерігали за тим, що відбувалося, у тому числі й Британія, яка тоді доволі неґативно ставилася до цього. То були часи Маастрихтського та інших евро-договорів, ініціатором яких був міністр закордонних справ Гард, серед них і договір з Німеччиною, за яким Британії надавалися певні пільги в ЕС.

Німецькі громадські діячі завжди із підозрою ставилися до сербів, відтоді як у 1914 році серб Гаврило Принцип скоїв замах на спадкоємця престолу Франца Фердинанда, що стало приводом для розв’язання Першої світової війни.

А з точки зору сербів, пам’ять про злочини, скоєні німцями під час нацистської окупації Югославії, та їхня теперішня активна участь в останній аґресії проти СРЮ навряд чи може примусити їх мовчати та покірно виконувати всі вимоги НАТО. Слово “Гітлер” вони зараз читають як “НАТО” — і хто їх може за це винуватити?

Цілком ясно, що НАТО являє для світу набагато більшу загрозу, ніж будь-який балканський диктатор.

ПІВНІЧНО-АТЛАНТИЧНИМ СОЮЗОМ КЕРУЄ БАНДА ВЛАДОЛЮБНИХ МАНІЯКІВ

Здається, що альянсом керує банда владолюбних маніяків — генералів, котрі гарячково випробовують найновіші види озброєнь, бізнесменів, котрі інвестують у торгівлю зброєю, урядовців, котрі борються за могутність і вплив, та політиків, котрі пильнують за тим, щоб їхні телеглядачі бачили, що “дещо робиться” — байдуже, наскільки це “дещо” безглузде.

Через це й здійснюється політика “бий сербів!”, начебто вони — єдине зло, а Захід більше ні про що не може думати. Настав час щось протиставити такому нерозумному, несправедливому, вкрай упередженому переслідуванню цілого народу. Тимчасом, якщо просто сидіти й байдуже питати, “через що все це відбувається”, важко знайти якусь логічну й чітку відповідь. Якими є їхні мотиви та що лежить в основі їхніх рішень? Чи можна це порівняти з антисемітизмом? Чи їхня мета полягає в усуненні від влади Мілошевича? Якщо це справді так, то виникає питання, чому власне його, коли він не є страшнішим диктатором, аніж лідери Словаччини, Білорусі, Хорватії, Боснії та самої Албанії, а також Туреччини й Саудівської Аравії.

І все ж, проти цих країн не були запроваджені економічні санкції, хоча жодна з них не може похвалитися тим, що демократія в ній має глибоке коріння, а права людини шануються достатньою мірою. А от проти Сербії санкції були запроваджені ще на початку війни у Боснії. Тривалі студентські протести у Белґраді взимку 1996 року стали доказом свободолюбного й антиавторитарного духу, проте цей рух не підтримав ніхто на Заході.

Чи “побиття” сербів рівнозначне бажанню здобути територіальний контроль? Ствердна відповідь на це питання напрошується сама собою. НАТО бажає повністю контролювати Балкани, а увесь регіон перетворити на групу держав-маріонеток, аби керувати Середземномор’ям від Чорного моря до Ґібралтару. А серби просто стоять у них на дорозі. Отже, позиція НАТО — “бий сербів!”

Тим часом більшість американців (і, ясна річ, британців) навіть не знають, де знаходиться Сербія, тим паче Косово. Не викликає сумніву, що США, Велика Британія та інші розвинуті країни НАТО вдаватимуться до подібних моделей, як тільки у цьому виникне потреба і знайдеться бажана арена дій (яка до того ж знаходиться не надто близько від власної домівки), де б можна було випробовувати дедалі більше різновидів найсучаснішого озброєння.

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку