Джордже Борозан

Югославія та Албанія у ХХ столітті

Тема югославо-албанських стосунків у ХХ столітті настільки актуальна, що сама напрошується на дослідження, вимагаючи відповідей на численні питання.

Складність югославо-албанських стосунків, якщо розглядати їх крізь призму міжнародних і міждержавних ідейно-політичних зв’язків та воєнних подій ХХ століття, висвітлює чимало особливостей, відмінностей і непорозумінь між албанцями та югославськими народами. Якщо при цьому взяти до уваги багатовікове взаємопроникнення між Сербією, Чорногорією та Албанією до 1918 року в етнічній, релігійній, культурній, економічній та міжнаціональній сферах, а також досвід стосунків югославської держави з Албанією в цьому сторіччі, можна констатувати, що, на відміну від інших регіонів з подібною ситуацією, зв’язки, які тут здійснювались під сильним впливом християнських, римо-візантійських та османо-ісламських політичних і релігійних традицій, не призвели до співробітництва, взаєморозуміння й добросусідства. Послідовне вивчення цієї проблеми з точки зору різних наукових дисциплін видається вкрай потрібним у нашому сторіччі, коли албанці та югославські народи тричі опинялися перед лицем великих випробувань.

Двадцяте століття дало Югославії та Албанії добру нагоду сублімувати історичний досвід народів, які опинились у їхніх державних кордонах, ближче пізнати одне одного, пройти крізь ідейні та політичні випробування, зрозуміти взаємні наміри й чітко визначитись у ставленні до “великодержав”, які власне й вирішували долю та й саме існування цих країн і їхню участь у головних політичних подіях нашої епохи. Із безлічі фактів про політичні, господарські, культурні та ідейні стосунки між Югославією й Албанією, в даному дослідженні представлені думки й точка зору автора щодо кордонів, прав і становища меншин, міждержавних і міжнародних стосунків і, в цьому контексті, Косова й Метохії. Можна сказати, що в цих питаннях відображаються всі інші суперечності та конфронтація між обома сторонами, як і спроби пом’якшити взаємну недовіру, чого в цьому столітті було аж занадто багато.

1

Стримуючи воєнні та політичні наміри держав Балканського союзу (Сербії, Чорногорії, Болгарії та Греції) у війні проти Туреччини 1912 року, “великодержави”, створивши Албанію та рятуючи знесилену Османську імперію, всупереч інтересам балканських народів, дали у такий спосіб зрозуміти, що починають втілювати у життя стратегічні плани, розроблені під час Східної кризи та Берлінського конгресу 1878 року.

Лідери новоствореної Албанії використали цю прихильність “великодержав” до албанців (які не зуміли власними зусиллями відокремитись від Туреччини і разом із сусідніми державами вибороти свою незалежність), і 28 листопада 1912 року виступили із територіальними та етнічними вимогами, що значною мірою виходили за межі албанської держави, визнаної на Лондонській конференції 1913 року. Вступаючи на міжнародну арену із так званим проектом “Великої Албанії”, заснованим на ідеї “всі албанці в одній державі”, албанський націоналістичний рух, який виріс з національного романтизму Призренської та Печської ліг 1878 і 1899 років, став тим чинником, який порушував політичну рівновагу на Балканах.

Проект “Великої Албанії” не брав до уваги реальний стан справ на Балканах, сягав далеко за межі державних кордонів Албанії (1913 р.), охоплював увесь албанський етнос, не рахуючись із національними, історичними й державними правами сусідніх народів і країн. Це призвело до нестабільності кордону між Албанією та Сербією і Чорногорією, тобто з Югославією. Через це албанці й Албанія упродовж останнього сторіччя були політичною, пропагандистською та геостратегічною платформою, звідки Австро-Угорщина, Італія та Німеччина спрямовували свої імперські претензії до Югославії. Згадані держави вбачали в Албанії етнічний, релігійний і стратегічний бар’єр, що перешкоджав проникненню православ’я і панславізму, тож, підпорядковуючись їхнім інтересам, албанці виконували роль своєрідного укріплення на межі цивілізацій Сходу й Заходу. Саме тому Албанія вважалась небажаним дитям Балкан і дипломатичним витвором наддержав. Крім того, що це була переважно “невралгічна” політична зона, концепція “Великої Албанії” нав’язувалась як результат багаторічної релігійної й етнічної дискримінації сербів, чорногорців, македонців і греків, а також безперервного процесу албанізації, котрим постійно живився албанський етнічний експансіонізм. Позаяк цей державний проект не мав історичного, географічного, культурного й релігійного підґрунтя на тих територіях, на які він претендував, цей ґандж намагалися компенсувати демографічним та етнічним домінуванням. Для досягнення цієї мети використовувалися різні тактичні прийоми й жорстокі антиюгославські дискримінаційні методи.

2

Питання розмежування Королівства сербів, хорватів і словенців із Албанією не було вирішене належним чином у мирних угодах версальської Европи 1919-1920 років. Підставою для вирішення цього питання був югославо-албанський кордон, який мала визначити у 1913 році спеціальна міжнародна комісія, яка не встигла завершити цю роботу до початку I Світової війни. Після війни Італія намагалася зміцнити свої позиції в Албанії на підставі союзницьких обіцянок згідно з таємним Лондонським договором 1915 року. Паризька мирна конференція 1919-1920 років довірила вирішення питання незалежності й кордонів Албанії Конференції послів “великодержав”. 20.12.1920 року Албанію було прийнято до складу Ліги Націй, а 9.11.1921 року були визначені її кордони. Рішенням Міжнародної комісії щодо розмежування Королівства СХС та Албанії від 6.12.1922 року Святий Наум і с.Лін відійшли до Албанії, всупереч позиції югославського уряду, який вимагав іншого рішення з огляду на причини економічного, історичного, географічного й стратегічного характеру. Після численних протестів і скарг до Ради Ліги Націй питання Св. Наума в червні 1924 року було передане на розгляд постійному Гаазькому судові, а остаточно його мали вирішити прямі югославо-албанські переговори. Лише коли Албанія погодилася із обґрунтованими доказами югославської сторони, Комісія щодо розмежування дістала змогу довести до кінця справу, внісши зміни стосовно Св. Наума й території Врмоша, і Протоколом про розмежування, затвердженим у Флоренції в липні 1926 року, завершила цю тривалу й болісну суперечку.

Югославо-албанський кордон було визначено практично без жодних релевантних підстав. Він не відповідав ані історичним, ані географічним, етнічним, економічним чи стратегічним інтересам Югославії та Албанії. Зважаючи на ті обставини, про які йшлося вище, цей кордон можна вважати нав’язаним іншими державами, внаслідок появи певної держави виключно з дипломатичних і стратегічних причин. Отже, після Другої балканської війни Албанія стала об’єктом безпосередніх стратегічних інтересів у політичних колах наддержав, особливо Австро-Угорщини та Італії, тому вона і з’явилась як результат компромісу між цими наддержавами, що мало покласти край територіальним претензіям сусідніх країн, в т.ч. й Сербії. Якби президент Вілсон не перешкодив реалізації таємного Лондонського договору, не було б Албанії в кордонах 1913 року, хоча “великодержави”, приймаючи той акт, ґарантували її незалежність.

Конференція в Парижі не мала реального критерію для визначення албанських кордонів, бо між представниками наддержав не було згоди й послідовності щодо цього питання. Внаслідок цього, а також через надзвичайну напруженість між Югославією та Італією в зонах уздовж демаркаційної лінії в районах Східної й Північної Албанії, югославський уряд принципово виступав за незалежність Албанії в кордонах 1913 року, вимагаючи при цьому поступок, якщо Італії підуть назустріч на підставі таємного Лондонського договору. Конференція послів у Парижі, керуючись Рішенням від 9.11.1921 року, дійшла висновку, що питання албанських кордонів і незалежності Албанії треба вирішувати, не беручи до уваги стратегічні арґументи обох зацікавлених сторін, а, як і в 1913 року,– компромісом. І все-таки складається враження, що на Конференції послів взяла гору прихильність до Італії, яка отримала мандат держави-захисниці на випадок нападу на Албанію, крім того, Італії відводилась роль постійного опікуна Албанії. Таким чином, рішенням Конференції послів Албанія отримала обмежений суверенітет, і саме це було вихідною точкою для проникнення Італії в економіку й політику Албанії.

У міжвоєнний період Італія створювала стратегічні позиції в Албанії, готуючись саме через неї вступити на Балкани й реалізувати свої імперські інтереси. Від окупації Албанії у квітні 1939 року до серпня 1941 року, коли албанські кордони пересунулися на територію Королівства Югославії (східні райони Чорногорії, Метохія, частина Косова і Західна Македонія), фашистська Італія намагалася здійснити великоалбанський державний проект, плануючи воєнними засобами до 1944 року створити т.зв. “Велику Албанію”. Ця обставина є частиною історичного минулого і, хоча й не має великого міжнародного значення, ускладнює та постійно дестабілізує югославо-албанські стосунки.

Після Другої світової війни югославо-албанський кордон залишився незмінним, тобто таким, як його визначив Флорентійський протокол. Претензії албанської сторони, яких щодо Косова і Метохії було аж надто багато, зводили нанівець зусилля Югославії зберегти мир у балканському регіоні за допомогою політики добросусідства.

3

У стосунках між Югославією та Албанією найчастіше причиною недовіри було питання забезпечення прав національних меншин. Хоча з точки зору чисельності албанська меншина в Югославії непорівняно більша, аніж югославська в Албанії (у першій Югославії албанці були третьою за кількістю меншиною, а в другій і третій – найбільшою), забезпечення їхніх прав регулювалося відповідно до Договору (про меншини) між союзницькими та об’єднаними силами I-ї держави сербів, хорватів і словенців, укладеного в Сен-Жермені 10 вересня 1919 року, і Декларації албанського уряду, переданої Лізі Націй 2 вересня 1921 року. У першому пункті ст. 9 Договору констатується: “У галузі народної освіти, в містах і районах, де компактно проживають громадяни, для яких офіційна мова не є рідною, уряд сербів, хорватів і словенців створить умови, щоб дати можливість дітям цих громадян здобувати освіту в початкових школах їхньою рідною мовою”. Положення ст. 9 Договору про захист меншин були дійсними “лише на територіях, наданих Сербії, або ж державі сербів, хорватів і словенців після 1 січня 1913 року”. Уряд Королівства СХС дав згоду на всі положення цього Договору 5 грудня 1919 року. На його підставі 10 травня 1920 року було прийнято Тимчасовий закон, який став основним юридичним документом, що ґарантував захист меншин і їхніх прав.

Конституція Королівства СХС, прийнята 28 червня 1921 року, залишила чинним Тимчасовий закон від 10 травня 1920 року, який регулював становище і захист меншин. У цій Конституції питання меншин і їхніх прав розглядається в таких статтях і параграфах: ст. 4, п. 1 констатує: “Громадянство в усьому королівстві єдине. Перед законом усі рівні. Всі громадяни користуються захистом держави”; ст. 12, п. 12 стверджує: “Ґарантується свобода віросповідання й совісті. Всі релігії рівні перед законом і можуть відкрито сповідуватись. Громадянські й політичні права забезпечуються незалежно від віросповідання. Ніхто не може бути звільнений від виконання своїх громадянських і військових обов’язків з огляду на вимоги своєї релігії”; у ст. 13, п. 1 говориться: “Преса є вільною”; у ст. 14: “Громадяни мають право вступати в об’єднання, якщо мета їхньої діяльності не заборонена законом”; а у ст. 16, п. 13 чітко визначено: “Меншинам іншої національності надається змога здобувати початкову освіту їхньою рідною мовою за правилами, які регламентує закон”.

На підставі Розпорядження про адміністративний поділ Королівства СХС від 26 квітня 1922 року, при поділі на 33 області найбільша частина Косова й Метохії опинилась у складі Косовської області. Крім неї, албанська меншина значною мірою була представлена у Вардарській і частково в Зетській області. Труднощі й вельми негативний досвід у забезпечені прав меншин згідно із зобов’язаннями, передбаченими міжнародними договорами та Конституцією 1921 року, вочевидь, були причиною того, що у так званій “Нав’язаній” Конституції Королівства Югославії від 3 вересня 1931 року меншини взагалі не згадуються. Слід зазначити ще й те, що початкова освіта мовами меншин була врегульована лише Законом про народні школи від 5 грудня 1929 року. Навчання мовами меншин було винятком із загального правила викладання державною сербохорватською мовою і провадилось тільки там, де компактно проживали носії інших мов.

На II засіданні АВНОЮ 29 листопада 1943 року, коли приймалась політична декларація про створення югославської держави на федеративних принципах, було проголошено: “Національним меншинам в Югославії будуть забезпечені всі національні права”.

Перша Конституція ФРНЮ від 31 січня 1946 року вирішує питання меншин у ст. 13 таким чином: “Національні меншини у Федеративній Народній Республіці Югославії користуються правом на розвиток своєї культури і вільне використання своєї мови”.

В Конституції від 7 квітня 1963 року вперше замість терміну “національна меншина” запроваджено назва “народність”. Крім вищезгаданих прав, ця конституція містить і положення про школи для представників окремих народностей і викладання в таких школах мовою цих народностей.

Значні зміни у визначенні становища народностей відбуваються після внесення поправок до Конституції у 1967 році, а завершуються після прийняття нової Конституції СФРЮ 21 лютого 1974 року. Згідно з нею, народності є цілком рівноправною частиною соціалістичного самоврядного демократичного югославського суспільства (ст. 1, 3, 245).

Конституція СРЮ (квітень 1992 року) розглядає захист національних меншин у рамках захисту прав і свобод людини й громадянина, і ст. 10 визнає й гарантує ті права й свободи, котрі визнає міжнародне право. У ст. 11 Конституції СРЮ чітко визначене й ґарантоване право національних меншин на збереження, розвиток і вираження їхньої етнічної, культурної та мовної самобутності, як також на використання національних символів згідно з міжнародним правом. Ст. 15, п. 2 зазначає, що в місцевостях, де проживають національні меншини, їхні мови та письмо функціонують для службового використання у відповідності до закону. В аналізі конституційно-правового захисту національних меншин особливо важливими є положення ст. 20, 38, 42 і 50, а в ст. 45-48 визначені стандарти цих прав, передбачені ст. 27 Пакту про громадянство й політичні права.

Далі ми можемо простежити, як після 1945 року дотримувалися політичні, культурні та етнічні права албанського населення в Югославії. Конституція Народної Республіки Сербії 1947 року врегулювала конституційно-правове становище Автономної Косовсько-Метохійської області на підставі Резолюції Обласної скупщини, прийнятої 10 липня 1945 року у Призрені, і Конституції ФНРЮ від 31 січня 1946 року. Із 50 депутатів від Косова й Метохії в Народній скупщині Сербії 36 були албанцями, а із 10 депутатів Ради національностей Союзної Народної Скупщини, обраних на листопадових виборах 1945 року, албанців було 7. Впроваджуючи в 1945-1946 роках Закон про аграрну реформу, федеральні власті зробили багато поступок албанській меншині на шкоду сербському й чорногорському населенню, яке ще під час війни потерпало від злочинів і насильства з боку албанців.

ЦК СКЮ надавав великого значення питанню національної рівноправності і становищу національних меншин; про це йдеться в документі 1959 року “Висновки про питання національних меншин у ФНРЮ”. На підставі його рекомендацій у Конституції 1963 року Автономна Косовсько-метохійська область отримала статус автономного краю, а згідно з конституційними доповненнями 1968 року і новою Конституцією 1974 р. – статус конститутивного елемента федерації, хоча вона й перебувала у складі СР Сербії. У відповідності до таких конституційних принципів, згідно з національною структурою, албанці були представлені у вищих органах федерації, республік, Союзу комуністів Югославії та Югославській народній армії. Внаслідок надання таких широких політичних прав стиралися межі між національним утвердженням і націоналізмом, відкриваючи шлях албанізації Косова у дусі великоалбанської політики. Врешті-решт націоналістично налаштована шкільна і студентська албанська молодь, яку вела за собою частина інтеліґенції, наприкінці листопада 1968 року вийшла на демонстрації з вимогою етнічно чистого Косова та гаслом “Косово – Республіка”. Ще в 1961 році почався, а після цих демонстрацій і прийняття Конституції 1974 року посилився процес постійного примусового виселення сербського й чорногорського населення з Косова й Метохії, тож чисельність його в період від 1961 до 1981 року зменшилась із 27,5% до 14,5%. Намагання федеральних влад прийняттям Політичної платформи СКЮ в листопаді 1981 року та іншими заходами вгамувати націоналістичні й шовіністичні настрої албанців, які продовжували організовувати демонстрації по всьому Косові й Метохії, лише частково стримали сепаратистський рух, який пришвидшував розвиток політичної кризи в Югославії.

Зростання чисельності албанського населення в СФРЮ у повоєнний період ілюструють такі дані: 1948 рік – 750431 осіб; 1953 – 754245 (ріст – 0,5%); 1961 – 914733 (ріст – 21,3%); 1971 – 1309523 (ріст – 43,2%); 1981 – 1730878 (ріст – 32,2%).

За даними Федерального статуправління СФРЮ від 29.04.1982 року, кількість албанського населення в краї Косово змінювалась наступним чином: 1948 р. – 498242 осіб, 1953 – 524559, 1961 – 646605, 1971 – 916168, 1981 – 1226736. У Сербії (без Косова): 1948 р. – 33289 осіб, 1953 – 39989, 1961 – 51173, 1971 – 65507, 1981 – 72484. У Воєводині: 1948 р. – 480 осіб, 1953 – 965, 1961 – 1994, 1971 – 3086, 1981 – 3812. У Чорногорії: 1948 р. – 19425 осіб, 1953 – 23460, 1961 – 25803, 1971 – 35674, 1981 – 37735.

Про навчання албанського населення в Югославії рідною мовою свідчать такі дані: кількість учнів у школах у 1951/52 навчальному році становила 94876 осіб, а в 1979/80 – 350443. За цей же період кількість учителів, які викладали албанською мовою, збільшилася з 1563 осіб до 13959 осіб. Середню спеціальну освіту албанською мовою в 1955/56 навчальному році здобували 1703 учні, у 1967/68 їхня кількість зросла до 16632 осіб, а в 1979/80 – до 72716. Кількість викладачів збільшилася з 169 осіб у 1955/56 навчальному році до 3317 в 1979/80. Подібні процеси спостерігалися і в Сербії, Чорногорії та Македонії.

В 1970 р. у Приштині було створено Університет Косова. В 1980/81 навчальному році для 30039 студентів викладання провадилося албанською мовою. Косовська академія наук була заснована у 1978 році, кафедра албанології при Белґрадському університеті сформована в 1920-1921 роках. Бібліотеки й наукові журнали “Gjurmime albanologjike”, “Kosova – Kosovo”, “Vjetari – GodiІnjak”, “Studia Humanistika” та інші демонстрували розвиток наукової, освітньо-виховної, культурної та мистецької діяльності албанців у Сербії. Крім того, в останні роки албанською мовою друкувалося більш ніж 50 газет і часописів, видавництво “Rilindja” від 1944 до 1981 року випустило у світ 698 назв перекладів на албанську з сербохорватської та мов інших народів Югославії, Видавництво учбової літератури в Косові випустило 648 назв для шкільних потреб, радіо й телепрограми албанською мовою також відігравали значну роль.

4

Умовою прийняття Албанії до Ліги Націй 20.12.1920 року було її включення у версальську систему захисту меншин. Декларацією від 2 жовтня 1921 року Албанія погодилася із зобов’язанням поважати права грецької, македонської, чорногорської, румунської і турецької меншин згідно з принципами Ліги Націй. У ст. 5 цієї Декларації говориться: “Албанські піддані, що належать до національних, релігійних чи мовних меншин, матимуть і юридично, і фактично такі ж права і такі ж ґарантії, що й інші албанські піддані”. У ст. 6 уточнюється, що албанська влада дасть можливість носіям інших мов навчатися їхньою рідною мовою. Через невиконання Албанією зобов’язань щодо шкіл для меншин Рада Ліги Націй була змушена вирішувати це питання в міжнародному суді. Звернення Греції до Ліги Націй та Міжнародного суду в Гаазі, який 6 квітня 1935 року висловив свою думку щодо шкіл для меншин в Албанії, свідчить про те, що албанський уряд не виконував взятих на себе зобов’язань. Македонська, сербська і чорногорська меншини в Албанії постійно скорочувалися чисельно, обмежувались і їхні права. Наприкінці 1938 року, коли посилилась албанізація, на території Албанії було перейменовано 638 слов’янських топонімів, гідронімів та оронімів. Скасуваня прізвищ на -ич та -ов демонструвало зусилля албанського уряду завершити таким чином процес повної албанізації і заохотити сепаратистський рух албанців у Югославії при підтримці фашистських Італії та Німеччини.

Конституція Албанії від 14 березня 1946 року ґарантувала рівність усім громадянам, незалежно від національності, раси чи віри. Ст. 15 підкреслювала, що будь-яка дискримінація на підставі цих ознак суворо каратиметься, а окремим пунктом ст. 39 національним меншинам ґарантувались усі права, можливості культурного розвитку й користування рідною мовою. Нова Конституція від 28 листопада 1976 року у ст. 42 до цих прав додає ще право на вивчення рідної мови меншини у школі, ґарантує рівність меншин у всіх галузях суспільного життя, а будь-які форми дискримінації щодо меншин вважає антиконституційними і такими, що підлягають покаранню. Всупереч цим писаним нормам, жорсткий курс на албанізацію практично призвів до того, що чорногорська, сербська й македонська меншини перестали існувати, тож нинішня Конституція Албанії (1992 року) навіть не згадує про будь-які зобов’язання щодо них.

5

Через неврегульованість внутрішніх справ та італо-югославське суперництво в Албанії югославо-албанські стосунки на дипломатичному рівні були встановлені лише в 1922 році. Те, що уряд Королівства СХС надав політичний притулок голові албанського уряду Ахмедові Зоґу під час його вигнання, а потім допоміг йому повернути владу в 1924 році, обіцяло швидко вирішити питання кордонів, успішно розвивати економічні стосунки, покінчити з терористичною діяльністю Косовського комітету і вреґулювати права і статус меншин на засадах взаємоповаги й добросусідства.

Окрилені такими сподіваннями, югославський і албанський уряди підписали 22 червня 1926 року Конвенцію про посольську та консульську службу між Королівством СХС і Албанською Республікою, а згодом, вже на її підставі, уклали угоди про консульські питання й екстрадицію, чим були вреґульовані питання прикордонного режиму і взаємних зв’язків. Проте ці політичні надії перекреслив Зоґу, прийнявши фінансову допомогу Італії та уклавши наприкінці листопада 1926 року італо-албанський Пакт про дружбу. Вже через рік, після підписання Угоди про оборонний союз, це співробітництво набуло форми військового союзу, в якому Італія, основний суперник Югославії в Албанії, стала ґарантом політичного й правового статусу режиму Ахмеда Зоґу.

Перший розрив дипломатичних стосунків між Белґрадом і Тіраною, що стався напередодні укладення вищезгаданого союзу, означав втрату югославських позицій та політичне, економічне й військове проникнення Італії в Албанію, котре навіть у час кризи в албано-італійських стосунках до кінця 1935 року Югославії не вдалося компенсувати ні в політичній, ні у військовій галузі.

Із проголошенням Албанії королівством у вересні 1928 року Ахмед Зоґу починає поводитися відповідно до свого титулу “короля албанців”, не приховуючи патерналістського ставлення до албанців Югославії та Греції, наголошуючи на правах албанців у Косові й Метохії. Після визнання цілковитого албанського домінування на підставі економічних, політичних і військових договорів, укладених у 1936 році, албанські власті, здійснюючи за розпорядженням Зоґу та з допомогою Італії внутрішні реформи, стали наполягати на забезпеченні прав албанського населення в Югославії та розпочали відверту антиюгославську пропагандистську кампанію, відновивши діяльність Косовського комітету. В такий спосіб аж до початку війни у квітні 1941 року готувалося підґрунтя для здійснення великоалбанського національного проекту на основі програми Призренської ліги з 1878 року. Цей проект, втілений у формі фашистського протекторату “Велика Албанія” в окупованій Югославії, частина території якої була приєднана до Албанії, призвів до геноциду сербського, чорногорського і єврейського населення, яке під час війни зазнало винищення і переслідувань, що зрештою спричинило значні зміни демографічної картини в Косові й Метохії. За часів окупації було вбито більше 10000 сербів і чорногорців, примусово виселено більше 60000, водночас із Албанії переселено більше 70000 албанців.

Після воєнних випробувань і ліквідації фашистського дітища – “Великої Албанії”, після перемоги антифашистської коаліції та спільної боротьби югославського й албанського народно-визвольних фронтів почався період всебічної політичної злагоди, заснованої на дипломатичній, військовій та економічній допомозі, яку Югославія надавала Албанії. Завдяки підтримці югославського уряду, який захищав албанські інтереси в міждержавних і міжнародних стосунках, були укладені Договір про дружбу і взаємодопомогу і Торгівельна угода (10 липня 1946 року), на підставі яких було підписано 27 договорів у галузі економічного й культурного співробітництва.

У зв’язку із Резолюцією Комінформу (28 червня 1948 року) й участю Албанії в кампанії проти Югославії, всі економічні та політичні стосунки між двома державами були практично розірвані. За таких обставин албанська сторона порушила питання захисту меншин, вдаючись до пропагандистських обіцянок про начебто можливе приєднання Косова й Метохії до Албанії на підставі права на самовизначення. Дедалі частішали політичні й дипломатичні провокації, що супроводжувались постійними інцидентами на югославо-албанському кордоні й безліччю проблем з репатріацією югославських громадян, які після прийняття Резолюції перебували в Албанії. Все це спричинило новий розрив дипломатичних стосунків у 1950 році.

Відтак, незважаючи на відновлення дипломатичних стосунків і двостороннього співробітництва, минулі десятиріччя були ознаменовані кампанією, яку систематично провадив Енвер Ходжа проти югославської системи самоврядування. Підйом і утвердження в Югославії наприкінці 60-х років албанського населення, якому, на підставі автономії Косова й Метохії, визнаної Конституцією 1974 року, надавалась можливість широкого економічного й культурного співробітництва з Албанією, послужили, всупереч очікуванням, своєрідною “довгою рукою” націоналістичної індоктринації майже всіх албанців Югославії. Пригадавши демонстрації 1968 року, де лунало гасло “Косово – Республіка”, косовський сепаратистський рух підготував і в 1981 році розпочав акції протесту, покликані досягти поставленої мети: Косово – Республіка. Те, що тоді сепаратистський рух у Косові й Метохії не досяг успіху, дало привід Енверові Ходжі у своїй доповіді на з’їзді Албанської партії праці у 1981 році знову розгорнути антиюгославську пропаганду і спонукати албанців Косова й Метохії відокремитися від Югославії.

Хоча тепер політична система Албанії змінилась, його послідовники продовжують політику патерналізму, користуючись допомогою могутніх політичних і військових центрів, підтримуючи таким чином сепаратистський і терористичний рух албанців в Югославії з метою здійснення спільного політичного проекту – етнічно чистої Албанії в новій геополітичній реальності Балкан.

6

Геополітичне розташування Албанії мало величезний вплив на албанське політичне керівництво в тому, що упродовж останнього століття воно схилялося до тієї сили чи держави, яка, найчастіше з політичних міркувань, була вороже налаштована до Югославії.

У тривалій і даремній боротьбі проти проникнення Італії в Албанію Королівство Югославія витратило значні економічно-фінансові засоби, залучило значну частину військового потенціалу і розпрощалося з багатьма політичними ілюзіями. Албанський уряд і короля Зоґу захопила ідея втілення великоалбанського державного проекту за рахунок Югославії, і це відкрило шлях італійському фашизмові в період між двома світовими війнами. Реалізована під час війни у формі фашистського протекторату, “Велика Албанія” використовувалась Італією задля задоволення своїх геостратегічних інтересів на Балканах. Таку ж роль вона виконувала й тоді, коли у вересні 1943 року Німеччина замінила тут знесилену Італію.

На демографічну ситуацію в Косові й Метохії, яка зазнала змін через війну, не чинився вплив і в ті роки (від 1945 до середини 1948 року), коли Албанія в особі Югославії мала сильного захисника від Греції, Італії, Великої Британії та США.

Порвавши з Югославією і потрапивши під протекцію СРСР від часу кампанії Комінформу до 1961 року, Енвер Ходжа із поборника югославо-албанського співробітництва та єдності перетворився на зарозумілого захисника великоалбанської ідеї та постійного підбурювача сепаратистського руху серед албанського населення Югославії.

Геостратегічне розташування Албанії в часи радянського військово-політичного проникнення в Середземномор’я через Албанію мало певну вагу в тогочасних радяно-китайських і югославо-китайських стосунках.

Розрив союзницьких стосунків з СРСР у 1961 році, який компенсували військові та економічні зв’язки Албанії з Китаєм до 1978 року, був спричинений як радяно-югославським примиренням, так і суперечностями між Москвою й Пекіном. Після розриву з Китаєм Енвер Ходжа, схоже, втратив усі політичні компаси в пошуках сталінського соціалізму, скеровуючи Албанію в цьому єдино правильному, як на нього, ідеологічному напрямку.

Нинішня Албанія, орієнтована на Західну Европу і США, намагається вирватися з лещат багаторічної ізоляції, проте продовжує зусилля Зоґу й Ходжі переглянути за допомогою найвпливовіших світових сил албанське питання і здійснити перегляд албанських кордонів. Затятий сепаратистський рух албанців Косова й Метохії упродовж усього поточного століття, від 1918 до 1998 року, був приводом, причиною й наслідком непереборних непорозумінь між Югославією та Албанією.

Всі попередні й теперішні спроби переглянути албанське питання мають на меті зміну політичного й державного статусу Косова й Метохії. Завдяки геостратегічному розташуванню, природним ресурсам, можливому розвитку і вже здійсненій етнічній домінації, Косову у великоалбанському проекті відводиться роль П’ємонта.

Індоктринованість албанців ідеєю “етнічної Албанії” на значній частині території сербської середньовічної держави і сучасної Сербії ускладнює і руйнує міжетнічні стосунки сербів та албанців. Вимога етнічно чистої албанської держави на так званих “албанських землях” означає апріорне заперечення будь-якої багатоетнічної концепції. Минулий досвід говорить про те, що тут треба бути надзвичайно обережним, оскільки майбутнє південно-західних Балкан знову знаходиться в руках чужоземних сил, а нинішні уряди й керівники держав, на жаль, багато в чому нагадують немічні балканські династії початку століття, чия взаємна заздрість і національна обмеженість завжди допомагали зацікавленій політичній еліті великих держав виправдовувати свої військові й економічні цілі необхідністю стримувати балканські націоналізми.

Реформістські та “начебто гуманні” Европа та США через політичних і військових інструкторів на теренах розколеної Югославії продовжують “гру”, котра, взагалі-то, й не припинялась, і, керуючись своїми “перфекціоністським” почуттям, вибирають між прихильністю до одних і нетерпимістю щодо інших. Зараз це стосується албанців і сербів. При цьому вони забувають, що вже не один раз у цьому столітті “робили гарну міну” в негарній дійсності Балкан. Наприкінці епохи, що завершується, проблема етнічних албанців у Косові й Метохії викликає регіональний конфлікт, котрий може набути ознак сутички цивілізацій, яку моделює Семюел Гантінґтон у своїх прогнозах на ХХI сторіччя.

Те, що відбуватиметься в наступні роки на Балканах, в Центральній і Східній Европі, матиме вирішальний вплив на майбутнє всього европейського континенту. Оскільки саме тут концентруються головні проблеми безпеки, і серед них, власне через політичну напруженість, є Косово й Албанія, потрібно буде багато терпіння й політичної мудрості, аби перебороти албанський етноцентризм, не властивий сучасному світові.

Переклала Наталя Чорпіта


ч
и
с
л
о

15

1999