Йован ДеличХозарська призмаМілорад Павич своїм романом “Хозарський словник” викликав майже негайну реакцію в усьому світі. Успіх цього роману вибухоподібний: наприкінці 1984 року він побачив світ у Белґраді сербською мовою, а вже в 1988 році опанував перші позиції у списках світових бестселерів від Мюнхена до Вашинґтона. В тому ж 1988 один із белґрадських часописів надрукував список мов, на які був переклали або перекладали “Хозарський словник”: французька, англійська, німецька, італійська, данська, голландська, іврит, шведська, чеська, словацька, польська, японська, іспанська, портуґальська, каталонська, угорська, фінська і болгарська, згадавши про те, що англійський переклад з’явився водночас у Нью-Йорку і Лондоні. Умберто Еко, італійський теоретик культури, професор і романіст, вперше уславився завдяки своїй теоретичній праці “Відкриті тексти”. Тяжко підшукати термін, який пасував би до романів Павича краще, аніж ця синтагма Умберто Еко, котру можна розуміти і як синонім творчої програми, і як певну критичну дефініцію, і як теоретичне означення сучасної літератури. Не менш важливим моментом є тут читач – одна з головних теоретичних проблем книги, а водночас її герой. Критики вже проводили аналогії між романами Павича і Еко, між “Хозарським словником” та “Ім'ям троянди”. “Якого читача прагнув я, коли писав? – запитував Умберто Еко в “Передмові до “Імені троянди”. – Звичайно ж, співучасника, який включився б у мою гру”. Читач, який розважається, перебуваючи в полоні тексту і проблем, запропонованих йому романом – всупереч привидові максимальної свободи – ідеал як для Еко, так і для Павича: “Я хотів, щоб читач розважався. Принаймні тією мірою, якою розважався я. Це – дуже важливий момент, який тільки на перший погляд суперечить нашим надто серйозним уявленням про роман. Розважатися не означає марнувати час і відволікатися від проблем,”– так пише Еко, і якнайбільше це може стосуватися й Павича. Розважальна книга часто є водночас серйозною книгою, особливо якщо “розвагу” розуміти як історичну категорію. На схожість Павича й Еко вказують і зовнішні фактори, які в цьому випадку не можуть бути лише формальними: авторів єднає професорське звання, історичне і теоретичне володіння оповідними формами, використання існуючих, або реконструкція зовсім давніх моделей для створення нових, надзвичайно багате культурно-історичне тло романів, опираючись на яке можна говорити про “діалог” між культурами і епохами у книгах. Можливо, до такого порівняння підштовхує і майже неймовірний успіх обидвох романів, які стали світовими бестселерами, і наукова діяльність обидвох авторів. Професорсько-наукова діяльність справді посідає важливе місце у творчості Мілорада Павича. Безсумнівними є взаємні впливи і перетікання між науковою і белетристичною діяльністю Павича, особливо це стосується “Хозарського словника”. Тема хозарів прийшла до автора ще в молодості, в часи студіювання, десь у 1953 році, коли він готувався до семінарського заняття про Кирила і Методія. Тоді вона виникла як суто наукова проблема: з одного боку як пошук втрачених бесід Костянтина Солунського або ж Кирила, а з іншого – як питання про долю певного народу і про його зникнення з історичної сцени – про хозарів. Із часом матеріал доповнювався і розростався, обіцяючи перетворитися в цікаве наукове дослідження. Але – зважаючи на те, що Павич у той час звернувся до белетристики, а тема книги дедалі більше ставала предметом сучасної фантастики, що зібраний матеріал був надзвичайно різноманітним і переповненим міфологічною традицією, Павич зважився на незвичне схрещення форм, на поєднання наукової форми словника з белетристичною формою роману. Так наукова діяльність Павича стала вирішальною при виборі форми. Тяжко собі уявити, аби хтось інший, хто не володіє подібним науковим і лексикографічним досвідом, міг би прийти до ідеї написання роману-лексикону і зробити це так вдало і вміло. Ще два моменти у професорській діяльності Павича надзвичайно важливі для “Хозарського словника”. Перше – головним осердям наукових інтересів Павича є епоха бароко. Другий момент – глибоке знання Павичем своєї національної традиції і особливе його зацікавлення епохою передромантизму і романтизму. Отже, повернімося до бароко. Павич-літературознавець у своїх наукових і аналітичних дослідженнях прив’язаний до періоду, який був своєрідною “темною дірою” в історії сербської літератури, а за Павичем – і часом народження нової сербської літератури – XVII–XVIII століття, бароко. Дослідження Павича на тему бароко – безсумнівно, один з його найбільших, а можливо й найбільший внесок у сербську науку про літературу. Книга Павича про бароко викликала справжній переворот у сербській літературній історіографії, привернувши до себе увагу і закордонних дослідників. Розповідь Павича про сербське бароко розташована – подібно до розповіді про хозарів – на роздоріжжі світів і релігій; не одному читачеві, напевно, буде здаватися, що наступне речення Павича він уже читав у його романі-лексиконі; натомість, воно є першим реченням зі вступу до написаної Павичем книги про історію сербського бароко: “На Балканах, на землях колишньої візантійської імперії і зниклого сербського середньовічного царства, розіп’ята на межі трьох континентів, філософій і релігій (православ’я, католицизму й ісламу), розділена хиткими і мінливими кордонами двох великих імперій – австрійської й турецької, а на півдні розрубана ще й венеційсько-турецьким кордоном, приєднана до чужих етнічних і мовних регіонів, сербська література XVII–XVIII століття творилася народом-бурлакою, переважна частина якого упродовж століть перебувала під владою турецьких, австрійських і венеційських завойовників, у середовищі без постійних культурних і суспільних інстанцій, без політичних і культурних осередків, на просторах однієї величезної території”. Про бароковий пласт “Хозарського словника” говорив неодноразово сам Павич. Звертаючи увагу на твердження критики про кризу роману, Павич уточнює, що в кризі перебуває лише реалістичний роман. Що ж стосується його самого – він знайшов вихід із тої кризи, спробувавши наблизитись до скульптури: він намагався написати твір, який можна було б читати так, як розглядають скульптуру: “не важливо, з якого місця ви почнете огляд; цей витвір можна обійти навколо і розглянути його з усіх сторін”. Це підштовхує нас до одного з визначень поняття бароко, яке говорить: “Бароко є спробою втілення неможливого у всіх напрямках”. Це могло б стати робочим девізом “Хозарського словника” і його головною тенденцією – з наголосом на отому “у всіх напрямках”. Говорячи про джерела свого роману, Павич підтверджує, що у “Хозарському словнику” багато історичних елементів, в чому легко можна пересвідчитися, читаючи твір, або користуючись посередництвом відомих енциклопедій християнства, ісламу чи юдаїзму. Відповідаючи на красиве риторське запитання – де проходить межа між правдою і вигадкою – Павич перефразовує Ейнштейна: “Все, що в “Хозарському словнику” стосується реальності – вигадка; все, що не стосується реальності – правда”, а потім відкриває ще одну таємницю своєї літературної робітні: “беручи до уваги те, що весь “Хозарський словник” – лише реконструкція іншої, більш ранньої книги доби бароко під тією ж назвою, виданої в 1691 році у Пруссії Даубманусом, я вирішив, що до джерел потрібно підходити за допомогою невеликої гри, яка вимагає великої праці. Роздумуючи про характери своїх героїв із XVII століття, я хотів, щоб і вони, і я мали належний світогляд і дещо незвичні погляди, які пасували б таким дивакам, як Аврам Бранкович, Коен чи Масуді. Тому я уникав використання таких джерел інформації про них, як офіційні догми трьох релігійних традицій, а засновувався радше на єретичних і герметичних вченнях, на герметичному медичному вченні ісламу, на кабалістичній єврейській традиції, а особливо на судових кодексах (збірники вироків відомих єврейських суддів) XVI і XVII століть і, якщо говорити про християнські джерела – на катарах і богомильському вченні про диявола. Завжди і в усьому я оминав ту інформацію з цих питань, яку можна знайти в підручниках і в дослідженнях XX століття; я звертався до праць XVII століття, і через це світогляд моїх героїв залишився автентичним, у ньому немає анахронізмів у способі мислення – принаймні, надто значних”. Автор звертає увагу на те, що крім барокового існує ще два тематичні пласти – середньовічний і сучасний, що зобов’язувало як до показу чару кожної з трьох епох окремо, так і до пов’язування їх всіх воєдино. Персонажі з “барокового пласту” пов’язані зі знаменитими бароковими родами: Бранковичі, які завжди присутні на авансцені сербської історії; дубровницькі Коени зі знаного сефардського письменницького роду, чиї корені тягнуться від Дидака Пира; дубровницька аристократична родина Лукаревичів, Йоганнес Даубманус, невигаданий друкар і видавець та інші. Павич зізнається, що його наукові зацікавлення добою бароко мали певний вплив на літературну творчість, але тут же додає: “не можна говорити про те, що бароковий пласт “Хозарського словника” прийшов ззовні. Сама книга вимагала того пласту. У XVII столітті матеріали про хозарів привернули до себе велику увагу в світі, і вже тільки через ці історичні умови той пласт був необхідним”. Таким чином, “бароковий пласт” був зумовлений логікою самого твору і природою матеріалу, хоча, водночас, і впливом “ззовні”. Зрештою, сам Павич стверджує, що “наш час своїм духом ближчий до барокового, аніж до класичного концепту”. Критики нераз проводили паралель між прозою Павича і мистецтвом сюрреалізму – цю аналогію, за їхніми словами, можна побачити як усередині одного речення, так і на рівні поетики зруйнованого антироману, де домінантними особливостями тексту стають “алогізми”, парадокси і несподіванки, які є основою сюрреалістичних текстів. Проза Павича справді в багатьох моментах перегукується із сюрреалізмом, хоча водночас вона й далека від нього. Бунт проти реалізму і проти реалістичного роману – безперечно, спільний момент у Павича і в сюрреалістів. Але у Павича є віра в роман, в той час як сюрреалісти цієї віри не мають в своїй основі. Антироман Павича і сюрреалістичний антироман – це дві зовсім різні речі. Сюрреалістичне наближення до роману найчастіше супроводжується глобальними компромісами в теоретичному плані, особливо стосовно до соціального і раціонального. Сюрреалістичні теорії прагнуть в своїй основі бути психологічними. Цілком правомірно сюрреалізмові приписують заміну одного натуралізму – соціального іншим – психологічним. Герої Павича, натомість, далекі від гри, яка вимагала б будь-якого психологічного пояснення чи асоціативного тлумачення підсвідомості. Звичайно, людина ніколи не вільна від психології, особливо та, яка займається міфологією, демонологією і сном, що за самим означенням є підсвідомістю. Проте очевидно, що в основу роману Павича закладено математичний, раціональний принцип, якому підпорядковується і його зацікавлення міфологією. Сюрреалісти, без сумніву, віднесли б романи Павича до “поезії”, а не до “літератури”. По-перше, через фантастику, яка означає бунт проти реалізму і реалістичного роману. По-друге, через фантазію, через зацікавленість снами, демонами і міфами. “Ловці снів” Павича варті низького поклону пошани будь-якого сюрреаліста. Здатність Павича схрещувати і комбінувати різні жанри в рамках роману близька до сюрреалізму. “Хозарський словник” уміщує в собі і поетичні цитати, і тексти, стилізовані під поезію, ритмічну прозу – особливо це стосується уривків, пов’язаних із царівною Атех, – і водночас тексти, що близькі до лексикографічного, наукового стилю. Гра з читачем також притаманна сюрреалістам, відмінність полягає лише в тому, що Павич завжди ставить читача на перший план, в той час як сюрреалісти вважають його своєрідним супротивником, якому потрібно заборонити входження в текст. На стилістичному рівні можна знайти безліч прикладів, у яких слово Павича ілюструє сюрреалістичні принципи краще, ніж це роблять самі сюрреалісти. Будь-хто з белґрадських – а ми віримо, що й паризьких – сюрреалістів кінця 20-х років нашого століття чи й пізнішого часу, поставив би свій підпис під “Хозарським словником” Павича поруч з уже згадуваним визначенням бароко: “Бароко – це спроба втілити Неможливе у всіх напрямках, (ѕ) з наголосом, зрозуміло, на отому “у всіх напрямках”. Це справжнє гасло сюрреалізму. Ортодоксний сюрреаліст ніколи не міг би створити “Хозарського словника”, але він спокійно міг би поставити під ним свій підпис і завірити його сюрреалістичною печаттю “поезія”. Спробуємо і ми описати свою інтерпретацію бачення цього твору. Хоч як це не виглядає дивно, те Павичеве порівняння “Хозарського словника” зі скульптурою має сенс, до того ж не лише з позиції читача. Математичний принцип трикутника і числа “три” дозволяє нам уявити роман – в нашій інтерпретації – як рівносторонню трибічну призму, в якій час виконує роль простору. Та призма пересічена трьома площинами, серед яких середньовічна і сучасна площини представляють два тематичні пласти роману, тобто верхню і нижню основи призми, а середня площина втілює XVII століття. Між тими площинами не діють статичні правила вимірювання геометричних форм і тіл – тут панують живі динамічні стосунки, причиною виникнення яких є фантастика, і особливо демонський світ “Хозарського словника”. Демони з’єднують ту часову вертикаль, і цілком ймовірно, що вона може подовжуватись – в результаті з’яви нової інформації про хозарів або в результаті нових, “розширених і доповнених” видань “Хозарського словника” – як в напрямку минулого, “вниз”, так і в напрямку майбутнього, “вгору”, де може перетинатися якоюсь новою площиною в поки що невідомому часовому пласті. Зрештою, це метафори Павича – “підземелля минулого” і “стелі майбутнього”. Динаміка стосунків між персонажами і елементами роману-лексикону в цілому – не тільки у горизонтальній, але й у вертикальній площині, на поверхнях трьох сторін призми, а коли йде мова про світ демонів – і вздовж діагональної лінії призми. Абсолютно строгий математичний порядок і абсолютно строга математична “конструкція” панує в “Хозарському словнику”, в якому – на перший погляд – все хаотично змішано. Інтерпретація книги Павича яко триптиха не пояснювала б її змісту, бо тоді відсутнім був би елемент просторовий, тривимірний, на якому так наголошує Павич. Призма здається нам відповідною інтерпретаційною моделлю “Хозарського словника” Павича і ще з однієї причини. Відомо, що призма має властивість заломлювати і розсіювати світло: промінь, який виходить із призми, вже не є тим самим, який увійшов у неї – він стає райдугою. Щось подібне відбувається з документальним, науковим матеріалом, який входить у хозарську призму Павича: він “розкладається” на хозарську райдугу, на низку фантастичних притч про хозарів, які можна по-різному комбінувати. Як призма поєднує в собі математичну строгість і правильність з грою світла й райдугою, так і хозарська призма Павича поєднує математичну строгість, наукову форму і найдивовижнішу фантастику. На закінчення – те, що згідно з хронологією повинно було стояти на початку. Середньовічний тематичний пласт “Хозарського словника” доволі чітко вказує на зв’язок роману Павича із середньовічною традицією і літературою, особливо – зі східною міфологією, передусім арабською і єгипетською. Для літератури, яка опирається на фантастику і розглядає бунт проти реалістичного як свою програму, Середньовіччя і Схід є джерелами безперервного натхнення і наслідування. Дослідження тих джерел потребує фахівців, які могли б порівнювати між собою різні релігії і міфології, мови і культури. Тільки вони могли б із певністю сказати, чи містить “Хозарський словник”, а якщо так, то якою мірою, науковий момент, до якого, безсумнівно, тяжіє Павич. Тільки вони могли б визначити, що і де є містифікацією і чому автор вдається до тієї містифікації. Та ба, якби раптом виявилося, що уривки з Кирилових (Костянтинових) Хозарських бесід і справді перебувають, чи можуть перебувати там, де про це говорять герої Павича? Що, коли вони не повністю втрачені і віднайдені якоюсь мірою в “Хозарському словнику”, хай навіть в уривках, здеформованих полемічним контекстом? Це питання перевищує нашу компетенцію, як і компетенцію критики у вужчому розумінні цього слова. Від відповіді на нього не залежить мистецька цінність “Хозарського словника”. Це питання – цілком правомірне – до істориків літератури, з якими у Павича, який і сам є істориком літератури, часто трапляються суперечки і непорозуміння. Нас більше цікавитиме момент пов’язаності Павича із багатим спадком сербсько-візантійського середньовіччя. До цього питання нас штовхає сама природа творів Павича і “логіка” інтерпретації його текстів. На тему зниклого візантійського світу сам Павич у своїх як наукових, так і літературних працях подає великий і систематизований матеріал. І говорити з позицій спадкоємця балканських цивілізацій він має право не тому, що йому судилося народитися під цим небом, а тому, що він зумів знайти шлях до цінностей тих минулих епох. Проза Павича ніби намагається заповнити ту прогалину, яка утворилася внаслідок “забування” окремих значних сегментів традиції тієї зниклої цивілізації; однією з головних її засад є питання інтеґрації того цивілізаційного пласту, який знаходиться в самих генах балканської традиції – це той пласт, який походить зі східної, візантійської сфери, із сербської кровної належності до тієї культурної та цивілізаційної сфери. “У моєму розумінні це дуже важливий момент, – говорить Павич. – Хоча в нас завжди вистачало хороших письменників, усе ж у переважній своїй більшості ми займалися обробкою певного локального тексту. Нас у світі так і сприймають. Натомість, ми повинні знайти спосіб, залишаючись при своєму і притримуючись свого, говорити універсальною мовою, щоб нас могли зрозуміти й інші. Звичайно, не тому, що ми хочемо бути перекладеними, що ми хочемо позмагатися невідомо з ким і невідомо за що, а тому, що така природна потреба кожної літератури, яка не бажає померти. А щоб знайти вихід із цієї проблеми, щоб прийняти цей виклик, ми повинні відповісти на запитання: який шлях веде нас до універсального і не віддаляє в той же час від свого? Одна з відповідей – наша належність до візантійської цивілізації, на жаль, в минулому, але все ж належність. У ній є безліч універсальних площин, і ми міцно пов’язані з нею завдяки своєму минулому, яке – не можна про це забувати – значно довше від того періоду, в якому ми живемо зараз, без і поза межами візантійської цивілізації. Тобто, ми настільки просякнуті її духом, що, не втрачаючи нічого зі свого власного “я”, ми маємо можливість промовляти і універсальною мовою. Здається, ця ситуація дедалі більше підтверджується часом: світ дедалі більше обертається до Сходу, незнайомого, але важливого, до Візантії, до того, що лежить між античністю і сьогоденням”. Для Павича візантійська традиція – інтернаціональна і багатомовна. Вона не поривала зв’язків зі спадщиною античної грецької традиції, і в її основі лежать три наріжних камені сучасної західноевропейської людини: Старий Заповіт, антична Греція і Новий Заповіт із ранньохристиянською думкою. Якщо до цього додати контакти і взаємодії з сусідніми цивілізаціями, як зі спорідненими (при цьому спорідненість найчастіше не означає прихильності, і ще менше – приятелювання), так і з чужинськими, якщо людина не є догматиком і відкрита для пізнавання і селективного засвоєння чужих культур, якщо вона готова до сприйняття не тільки офіційної лінії певної культури, але й тієї “нижньої”, яка часом є дуже високою – “народної”, “фольклорної” традиції, особливо – традиції неофіційної, відкинутої, єретичної, тоді хтось, хто народився у сербському світі, хтось, хто спроможний успадкувати сербсько-візантійську традицію і цивілізаційні контакти (часто трагічних наслідків), які відбувались на цій землі, що її Европа зі своєї висоти називає Балканами, хтось, хто відкритий до вимог інтеґрування в загальнокультурне благо, зможе увійти в західноевропейську культуру, говорячи своєю мовою і несучи зі собою свій багатий універсальний спадок. “Хозарський словник” підтверджує це. Фольклорна і єретична традиції – паралельні неофіційні гілки різних традицій – займають особливе місце у творі Павича. Цей тип відкритості притаманний усім героям твору Павича, усім, хто в певний спосіб причетний до “хозарського питання”. Коли говорити про Павича–неовізантійця, важливо пам’ятати, що це на жодну мить не означає безповоротного занурення у середні віки і ще менше – “романтичного” захоплення тематикою старої сербської поезії. Бути неовізантійцем сьогодні означає бути спроможним “свої візантійські корені поставити на службу новому часу і новим потребам”, означає дати можливість зазвучати старій філософії та літературі сучасно й актуально, новою мовою. Це – довго і терпляче вибудовувана духовна позиція, яка “відкриває можливості для дальшої та глибшої, наднаціональної ідентифікації й міжнародної локалізації сербського поета. Його найприродніше літературне місцезнаходження, як нам здається, і є тут, не на Сході й не на Заході, в другому Римі, на землях цивілізації, що виникла з його ґрунту”. На нашу думку, в цих словах міститься щось від старої й забутої сербської мудрості, на якій, через Примор’я і Дубровник, будувалися колись стосунки із Заходом, а водночас зберігалася своя власна ідентичність. На своїх початках сербська культура відкритими очима дивилася на всі чотири сторони світу, готова і пропонувати, і приймати. І мудро вміла робити як одне, так і друге. Чи вміємо це робити ми сьогодні? Без сумніву, “Хозарський словник” написаний не тільки про малі народи – історія скидала зі своєї сцени і великі народи, і великі цивілізації. Доля хозарів – це універсальна трагічна пересторога, і в тій можливій схожості з хозарами, у відчутті загрози зникнення, яке настільки притаманне сучасній людині, чи не криється одна з таємниць успіху цього твору. Переклала Ольга Рось |
ч
|
|||