Недім ҐюрзельЗруйновані мости“Серби зайняли Скоп’є, коли я пішла у другий клас. Ми відразу втекли і покинули наш гарний дім напризволяще. Мій батько помер дорогою від виснаження”, — розповідала моя бабуся з жахливим балкано-турецьким акцентом. Як і багато інших турків, вона була вигнана під час балканських воєн із своєї батьківщини Македонії. Вигнанці завжди з болем згадують минуле; вони завжди розповідають про чудові часи тоді, про свій добробут і свій дім — вони завжди говорять про домівку, яку змушені були покинути. Моя бабуся також належала до балканських вигнанців, як їх називали. Її історія супроводжувала моє дитинство, бо вона мене виховувала. Це історія голоду і всіляких страхіть, які сьогодні переживають косовські албанці. Я пригадую деякі старі фото у книгах з історії та купу старих журналів, які лежали на горищі у нашому будинку в Босфорі. Світлини дітей у візках із великими колесами, набитих клунками, запряжених рахітичними волами. Старих людей, які лежали в болоті просто посеред шляху. Мої предки також були серед тих, хто тікаючи від погромів простував нескінченними долинами Тракії. Вони також дісталися до табору для біженців Корлу і Кікларелі, як це сьогодні роблять косовари. Я згадую тут події з життя моєї родини, щоб показати: “етнічні чистки”, на жаль, явище не нове. І турки були не єдиними жертвами цієї практики. Такої ж трагедії через кілька років зазнали вірмени та греки з Анатолії. Вони також утікали і гинули на шляху в нікуди. Чи знають ті, хто після розпаду Югославії у 1991 році ширив ідею “Великої Сербії”, що грецька армія 1922 року підійшла до центральної Анатолії, щоб реалізувати “Велику ідею”, проте викликала лише “Велику катастрофу”, наразивши на вигнання все населення? Мабуть, вони це знають, бо історія ще дуже жива у колективній свідомості балканських народів та в умах інтелектуалів. Я маю на увазі, наприклад, Слоаду Селеніца, який написав, що чужа спільнота всередині суспільства веде до найгіршого зла, або Добрича Козіца, прем’єр-міністра ФРЮ, котрий під час боснійської війни мріяв про Балкани, які складатимуться з “етнічно чистих” націй. І я ніколи не забуду сербського письменника, до того ж академіка, який представив мене пресі під час “Осінньої зустрічі письменників” у Белґраді як представника “переможної сторони в битві за Косово”. Це щоправда трапилося у 1989році, ще існувала Югославія Тіто, з усіма шістьома республіками та двома автономними реґіонами. Письменники з усього світу з’їхалися, щоб відсвяткувати 600 роковини битви на Амзельфельді. Проте ця поразка , яка розвивала “міф про заснування сербської нації”, сталася шістсот років тому, а Турція, громадянином якої я є, тоді взагалі не існувала. Хоча Мілошевіч зібрав тоді більше мільйона сербів, аби розпалити їхні націоналістичні почуття і виправдати свою агресивну політику, проте жоден із нас не знав тієї миті, що тоді у Белґрадській Академії розроблялися плани етнічних чисток. Я дозволив собі розповісти тут цей анекдот про сербів, але те саме я міг би розповісти про турків, які щороку з дедалі меншим ентузіазмом святкують чергові роковини захоплення Стамбула. Недавно ісламістська преса почала мене критикувати, бо у моєму останньому романі (“Завойовник”) я написав, що урочисте відзначення кривавого завоювання, яке сталося п’ятсот років тому, не має нічого спільного з почуттям приналежності до нації, а навпаки є виявом колективної патології. Бо “турецькість” сьогодні у країні, яка вийшла з багатонаціональної імперії, не означає захисту “злочинної ідентичності”, словами Аміна Маалуфа. Що мене вразило у Белґраді тієї осені 1989 року (це був рік, коли відкрилася скринька Пандори, як пізніше сказав Шевенеман), так це не лише ескалація сербського націоналізму під час святкування річниці битви на Амзельфельді, але й несподівана смерть мого друга Данила Кіша, видатного балканського письменника, який перекладав сербо-хорватською Бодлера, Верлена, Превера, Петефі й Мандельштамма. Сербська спілка письменників поховала його з великою помпою за православним обрядом, Данила Кіша, громадянина світу і сина єврея. Церемонія, на якій я був присутній разом з іншими учасниками “Осінньої зустрічі”, безконечні молитви православних священиків із довгими, білими бородами, відчуття ікон, які супроводжували траурний похід,— усе це я зрозумів лише тоді, коли вибухнула кривава війна у Хорватії, а відтак почалася ще кривавіша війна у Боснії. І тоді я став свідком знищення міста, яке дуже любив — Сараєва. Під час цієї безконечної війни я якось повернувся одного дня з Мостару. Вночі мене розбудив телефонний дзвінок. Телефонував мій друг Предраґ Матвеєвіч, хорватський письменник, уродженець Мостара. “Ви його збудували, ми тільки-но знищили”,— сказав він. Я зрозумів. Він говорив про “Старого” , як ми його називали, про той чудовий міст, збудований османським архітектором Гайреддином, учнем Сінана, який ніби поклав срібне кольє на шию ріки Неретви. Поки існувала Югославія, він був раєм для боснійських дітей: мусульманські, католицькі або православні діти, які приятелювали між собою, із сяючими від радості обличчями стрибали з мосту у глибоку, синю воду. У своєму романі “Міст через Дріну” Іво Андріч пише, наскільки дивовижне місце в історії людства або навіть історії цілого реґіону займають будівлі. Роки минали, змінювалися цивілізації, але міст залишався, нечутливий до плину часу. Великий Візир Мехмед Соколовіч віддав наказ про спорудження мосту, бо він згадував про своє важке дитинство на березі Дріни, і тому бажав боснійському народові кращої долі. Проте не всі погоджувалися з цим будівництвом. Легенда розповідає, що фундамент мосту був закладений лише після того, як у жертву принесли матір із двома немовлятами, отож міст був споруджений ціною великих зусиль і людських життів. У Скоп’є, місті моїх предків, мені розповідали ту ж легенду про кам’яний міст через ріку Вардар. На Балканах міст з’єднує не лише два береги, але і людей. Він є випробуванням не лише природи, але й історії. Коли я сьогодні бачу по телевізору обличчя людей на мосту через Дунай у Белґраді, бачу усіх цих людей, які готові померти — не захищаючи старе каміння або залізні конструкції, а щоб захистити символи спільної історії — тоді я можу повторити за Бернаром-Анрі Леві: “Вам не пощастило. Ви нічого не зробили, коли гранати летіли на невинне населення Сараєво”. Сьогодні косовські албанці є жертвами сербських нападів, як це кілька років тому було з боснійськими мусульманами. Проте панове з НАТО, великі стратеги та спеціалісти у справі ведення хірургічно точної війни — війни, в якій задіяні і літаки моєї країни — бомбардують цивільне населення і руйнують мости. Можливо вони не знають, що вони руйнують будь-яку надію на діалог між балканськими народами. (Die Tageszeitung 5.05.1999) Переклала Софія Онуфрів |
ч
|
|||