Схоже, країнам, розташованим на території колишньої Югославії, пощастило з навалою міфології. Особливо міфології на тему цивілізаційного конфлікту. Може тому й літератури їхні переповнені “чорним магічним реалізмом”. Політичні, історичні, культурологічні міфи настільки переплутані, що важко відрізнити світ життєвих реалій від світу фантомів. Тоді ці міфи стають не просто текстом у контексті існування, а текстом вироку.

Один з найпопулярніших міфів, який стимулює міркування оглядачів сучасності – конфлікт “мусульманської” та “християнської” цивілізацій у Югославії. Термінологія Шпенґлера часів “Присмерку Европи” надає югославським конфліктам присмаку “зачарованого кола”, у якому захлинаються істини про страждання звичайних людей. Сучасна “колишня Югославія” дає безліч моторошних прикладів такого мислення, але, на жаль, немає ані місця, ані часу, щоб детально проаналізувати цю ситуацію, отже, зупинюся на короткому огляді двох проблем-ідолів, у яких втілилися міфологічно-цивілізаційні суперечки нашого часу – Боснії-Герцеґовини та Косова.

Війна у Боснії вперше була сприйнята як символ “непереборного конфлікту двох культур”. Та жахливі подробиці впливу теорії “культурного конфлікту” на масові вбивства стали відомі лише після того, як розпочав роботу Міжнародний Трибунал по розслідуванню злочинів проти людства у колишній Югославії. Саме під час роботи Трибуналу з’ясувалося, що ця цивілізаційна міфологія у політичній формі пронизує увесь конфлікт. Недарма американська журналістка Тіна Розенберґ писала, що важко собі уявити, як на Нюрнберзькому процесі адвокат підсудних використовував би тезу нацистської пропаганди про те, що євреї мали бути знищені, позаяк загрожували існуванню німців. Проте захисник одного із звинувачених Трибуналом сербів без будь-яких докорів сумління використав югославський варіант цього міфу. Того самого міфу, який і досі не втрачає популярності серед боснійських і югославських сербів: “Мусульмани збираються вчинити з сербами те, що вони зробили з вірменами у 1915 р. Ви повинні підготуватися і захистити себе”.

Занадто часто представники усіх воюючих сторін (а було їх не дві, а три, — православна (серби), мусульманська (боснійці) і католицька (хорвати) — звинувачували Трибунал у несправедливості. Кожна з них практикувала колективну віктимізацію (колективне звинувачення цілої етнічної групи) і в такий спосіб утверджували власне розуміння правди та історії. Претензії до Трибуналу ґрунтувалися на тому, що кількість звинувачених Трибуналом осіб однієї нації набагато перевищує представників двох інших. Але інша, четверта правда, полягає в тому, що Трибунал не карає якусь із сторін за скоєні жорстокості гамузом, а є незалежним міжнародним судом, який розглядає справи окремих осіб, звинувачених у найважчих злочинах, і має повноваження доводити або їхню вину, або невинність. У випадку політичних лідерів трьох сторін міфологічна фразеологія колективної вини дозволяє підозрюваним і далі залишатися на волі, користуватися владою і впливом.

Те, що сталося у Боснії, не було відкриттям, принаймні міжнародному співтовариству було добре відомо, що відбувалося під час конфліктів у колишній Югославії, і де перебувають підозрювані у злочинах. Верховний Представник ООН, відповідальний за втілення у життя мирних угод по Боснії-Герцеґовині, заявляв, що про місцезнаходження осіб, звинувачених Трибуналом, прекрасно відомо. Багато з них і не думають переховуватися, вони сплять спокійно, посідаючи впливові посади, у тому числі в поліції, саме у тих місцевостях, де коїлися злочини. Як до цього ставляться місцеві жителі? Багато сербів, скажімо, переконані, що геноциду боснійських мусульман не було, а якщо і був, то його можна виправдати. Виправдання і вибачення порушень прав людини, які сталися у Боснії, типові для працівників сучасних просербських пропагандистських теле і радіо програм або представників місцевої сербської влади: “Напишіть про 11 000 сербських дітей, вбитих у концтаборі під час Другої світової війни, може тоді Ви глибше зрозумієте, що відбувалося тут у 1994-1995 рр.”.

Серби дійсно часто ставали жертвами, навіть у нашому столітті. Саме на території Боснії під час Другої світової війни діяли найактивніші угруповання сербських партизанів, і саме тут хорвати-нацисти за участю німецької армії вбивали, депортували або примусово навертали на католицтво сербів. Тут знаходилися найгірші у колишній Югославії концтабори, де відбувалися масові вбивства сербів, у тому числі дітей, як-от у концтаборі Ясеновац. Сьогодні більшість сербів виправдовують події 1992 подіями 1942. Психоз навколо подій Другої Світової війни підігрівало ТБ, яке є невід’ємною компонентою усіх сучасних масових убивств. Фотографії мертвих сербських дітей демонстрували по ТБ з відповідними коментарями, викликаючи істерію. ТБ не казало сербам: іди і вбий сусіда. Досить було сказати: твій сусід чигає на тебе, як це вже було.

Хто може тепер спати спокійно у колишній Югославії? Жертви, яким вдалося вижити, або їхні родичі, які знають, що винні у насильствах розгулюють на волі? Міжнародні стабілізаційні сили, які несуть службу у Боснії-Герцеґовині і щоденно патрулюють реґіони, де спокійно живуть люди, звинувачені у геноциді, злочинах проти людства та порушеннях гуманітарного права? Міжнародна спільнота, яка знає — якщо справедливості не буде досягнуто, історія засудить її саму? На жаль, найкраще сплять саме ті, хто скоїв ці злочини, знаючи, що їхні політичні лідери захистять їх, а міжнародне співтовариство не втручатиметься.

Масові вбивства, зґвалтування й тортури у таборах Боснії-Герцеґовини були складовою сербської політики – налякані розпадом югославської держави та створенням країн, де серби могли б опинитися у меншості, сербські лідери вирішили об'єднати території з сербським населенням. Стратегія полягала у дробленні цих країн на шматки, створенні незалежних територій з перевагою сербського населення та приєднанні їх до Сербії. Для завершення цього плану бракувало лише однієї деталі – виселення або знищення усіх місцевих хорватів та мусульман.

Починаючи з 1991 р. серби Північної Боснії під керівництвом Сербської демократичної партії (СДП) Радована Караджича почали створювати паралельні структури влади та власну армію, яка стала контролювати реґіон. Запрацювала пропагандистська машина, яка переконувала сербів у тому, що “фундаменталісти” (як називали боснійських мусульман) планують другий геноцид сербів. У кожному місті Боснії, яке перебувало під владою СДП, виник так званий Кризовий Штаб, до якого входили партійні лідери, військове і поліцейське керівництво. Від квітня-травня 1992 р. мусульман та хорватів почали заганяти у концтабори.

У Фоча, містечку на півдні Боснії-Герцеґовини, від квітня 1992 р. збройні сили Югославської Народної Армії (ЮНА) та боснійських сербів, почали арештовувати боснійських хорватів та мусульман. Чоловіків забирали до в’язниці, після чого сотні людей “зникали” — очевидно, були розстріляні. Жінок та дівчат забирали до спеціальних приміщень, де їх ґвалтували та змушували надавати сексуальні послуги. Одне з таких місць, де жінок і дітей утримували в нелюдських умовах, — “Партизанський Палац Спорту”. Згідно із свідченнями очевидців, затриманих жінок щоночі забирали звідти для “розваг”. Ба більше, жінкам та дівчатам, покаліченим внаслідок ґвалтування чи побиття, не надавали жодної допомоги, відмовляли у санітарних умовах, лише давали трохи їжі. Двоє жінок померли після побоїв. 12-річна дівчинка, ув’язнена у Палаці Спорту у серпні 1992 р., розповіла, що її ґвалтували 10 разів, а маму — двічі. Трибунал видав ордер на арешт 8 осіб, звинувачених у систематичних зґвалтуваннях жінок, яких утримували в ув‘язненні упродовж 6 місяців та змушували до сексуальних послуг. Згідно із звинуваченням “примусові сексуальні стосунки ... є елементом злочинів проти людства, порушенням гуманітарного права і Женевських конвенцій”.

На початку травня 1992 р. у місті Брчко Югославська Народна Армія та угруповання боснійських сербів неодноразово арештовували тисячі боснійців та боснійських хорватів і відправляли їх до концтаборів. Концтабори були розташовані на території поліцейських дільниць, деяких заводів та фабрик. У цих таборах сотні людей були вбиті. Жінок та чоловіків ґвалтували або змушували до примусових статевих стосунків, іноді на трупах тих, кого тільки-но розстріляли. Згідно із висновками Трибуналу, ці та інші злочини чинилися з метою “зруйнувати та знищити боснійських мусульман як національну, етнічну та релігійну групу”. Один із вбивць, який називав себе “серб Адольф”, заявляв, що він спеціально прибув до Брчко, щоб вбивати мусульман, і нерідко хизувався перед в’язнями кількістю вбитих ним власноручно.

У 1992-93 рр. збройні сили боснійських хорватів неодноразово атакували цивільне мусульманське населення міст та селищ реґіону Долина Лашва у центральній Боснії. Найвідомішим стало масове вбивство сотень боснійців у містечку Ахмічі та навколишніх селах 16 квітня 1993 р. Після цих подій англійський підрозділ військ ООН витягнув сім мертвих тіл з руїн одного з будинків. Двох із них — чоловіка та хлопчика — застрелили на сходах при вході в будинок. Тіла жінки та чотирьох дітей були всередині будинку: ще живими їх поклали одне на одного. Ця родина — лише один приклад серед сотень жертв з Ахмічі.

Жінка-свідок Бехія Ахміч розповідає: “Вони увірвались до будинку вранці і вивели усіх чоловіків на двір. Ми дивилися крізь шпарину у вікні і бачили, як солдати у чорній уніформі виносять речі з палаючих будинків: телевізори, магнітофони ... З усіх сторін стріляли, діти плакали. Ми вибігли з хати, коли вона запалала. Я побачила сусідів (хорватів за національністю)... і спитала їх, де мої рідні. Вони сказали: “Вони он там. Лежать. Все в порядку.” Вони засміялися і пішли. А усі мої рідні лежали на землі, стікаючи кров’ю, вбиті”.

Поза тим, хорвати арештовували боснійців і відправляли їх до концтаборів, де розстрілювали, катували, били до смерті, знущалися. Будинки і майно жертв були знищені.

На початку військових дій у Боснії-Герцеґовині, поблизу містечка Босанскі Шамач збройні сили боснійських сербів заарештували та ув’язнили у концтаборах декілька сот хорватів, боснійців і навіть сербів, серед яких були відомі науковці, політичні діячі та релігійні лідери. Ув‘язнених жорстоко били залізними прутами та арматурою. Серед людей, які зазнали побиття, був хорват і римо-католицький священик Йозо Пушкарич. Один з колишніх в’язнів табору Црквіна розповідав журналістам: “Найжахливішою була ніч з 7 на 8 травня 1992 р., коли сербський спецзагін розстріляв у Црквіні (3 км від Босанського Шамача) близько 40 осіб. Нас примусили вишикуватися шерегою. Якийсь військовий проходив повз нас із ліхтарем і світив кожному в обличчя, а другий чоловік поряд з ним обирав жертву, яку спочатку вдаряв по голові прикладом, а потім стріляв у неї. Люди корчилися в агонії на підлозі, залитій кров’ю. Коли він дійшов до кінця шереги, наказав тим, хто залишився у живих, вишикуватися біля протилежної стіни. Потім знову почав обирати жертву. Цього разу він у кожного питав ім‘я та професію, і, зробивши вибір, відкривав вогонь”.

Трибунал звинуватив у скоєнні тортур, вбивств та інших злочинів проти людства у Босанському Шамачі шість осіб. У 1991 р. у цьому реґіоні проживало близько 17.000 осіб несербської національності; у 1995 їх залишилося тільки 500. Усі звинувачені залишилися на волі.

Одним з найстрашніших таборів під час війни у колишній Югославії був концтабір Омарска поблизу Прідьєдора. З 74 звинувачених Трибуналом осіб, 32 звинувачення пов’язані з геноцидом в Омарска. За декілька місяців там загинуло близько 2000 людей. Їх примушували вмирати голодною смертю, жити серед власних випорожнень, місяцями перебувати по декілька сотень у камерах так, що ніхто не міг ані лягти, ані сісти. Відомих у місті мусульман та хорватів відводили до спеціального “Білого Дому”, який був місцем особливих тортур. Жінок регулярно ґвалтували; тих, кого вважали порушниками режиму, розпилювали на шматки циркулярною пилою або спалювали живцем.

Доки особи, звинувачені Трибуналом, мають владу, доки вони перебувають на волі, їхня присутність заважатиме повертатися до країни біженцям, негативно впливатиме на мирний процес, а хід національного примирення у колишній Югославії гальмуватиметься. Колишні жахи починають повторюватися внаслідок безкарності і жадоби помсти, і це дуже добре видно на прикладах залякувань та вбивств людей, які належать до етнічних меншин і повертаються у місцевості, де вони жили перед війною. Ось перелік подій лише 1998 р.: у Дрварі — на території, контрольованій хорватами, боснійські хорвати вбили двох літніх сербів; у відповідь — напад боснійських сербів на католицьку месу, де були присутні близько 30 боснійських хорватів та поранення кардинала; у відповідь – демонстрація хорватів, які протестували проти повернення боснійських сербів до міста, палили та нищили їхні будинки. Хорвати нападали на боснійських мусульман, які поверталися до Столаца, та нищили їхні будинки, боснійські мусульмани у Веліка Буковіца та Добожі підкладали вибухівку під будинки, куди поверталися хорвати, завдавши важких поранень мирним людям. Місцеві уряди усіх колишніх воюючих сторін закривають очі на злочини, а злочинці, звинувачені Трибуналом, залишаються власниками кафе і крамниць, працюють у соціальній службі та муніципалітетах, силових структурах та в’язницях. Невинні ж гинуть, живучи у страху перед повторенням шокуючих жахіть. Міжнародна спільнота повинна вжити заходів для притягнення винних до відповідальності, заарештувавши їх негайно!

У XIII-XV століттях Боснія також була поділена на три цивілізаційних реґіони. Цей розподіл був зумовлений релігійними причинами, які у той час відігравали найвищу роль у самоідентифікації соціальної групи. Але розподіл був трохи іншим — православні серби, католики-хорвати і боснійці — прихильники так званої Босанської церкви (боснійська версія катарського дуалізму, який лише у Боснії на короткий час зміг стати державною релігією і зазнав переслідувань і з боку православних, і католиків.) Турецька навала XV століття поставила перед усіма вибір, і боснійці добровільно навернулися на мусульманство, аби тільки не належати до конфесії своїх переслідувачів. Так виникли боснійські мусульмани. Конфлікт цивілізацій на ділі обернувся конфліктом інтерпретацій і проблемою свободи сумління. Зате нині “мусульманським фундаменталізмом” боснійців дехто виправдовує певні геополітичні інтереси та байдужість до прав людини, а небажання втручатися і захищати невинних — “нерозв'язними екзистенційними суперечностями культур”.

Якби міжнародні Стабілізаційні Сили у Боснії-Герцеґовині достатньо співпрацювали з Трибуналом та заарештовували підозрюваних, а не ухилялися від їхнього арешту, щоб “зайвий раз не псувати стосунків із місцевим населенням”, можливо, діяльність Трибуналу стала б попередженням для сербських лідерів, а трагедії Косова вдалося б запобігти.

Міфологія Косова базується на подібному до боснійської міфології ґрунті. Це міфологія “належності до колиски”. Магічні слова “Косово поле” та середньовічні святині для сербів, “П’ємонт албанської держави” для албанців — ось що таке провінція Косово. Цей історичний вузол не можна було розв’язати раніше, тим більше не можна розв‘язати його зараз, хіба що магія цих слів втратила б силу для пересічних людей. Але зараз мова не лише про магію, але й про її наслідки для цих людей.

У лютому 1998 р. у селі Лікошане (центр провінції Косово) сербська поліція розстріляла 10 осіб, які належали до албанської родини Ахметі. На стіні будинку, де жила ця родина, залишили напис: “Так буде з кожним”.

Жорстокість та обіцянки ще більшої жорстокості були звичною компонентою щоденного життя у Косово, принаймні з 1975 р. Теперішня катастрофа — прямий наслідок постійних та масових порушень прав етнічних албанців Косова югославським і сербським урядами, на які міжнародне співтовариство не бажало звертати увагу.

Нинішня криза була започаткована у 1989 році, коли серби скасували автономію Косова. Розпочалися щоденні обшуки сербською поліцією будинків етнічних албанців під приводом пошуку нелегальної зброї, а відтак — побиття, тортури й знущання над заарештованими у поліцейських дільницях, особливо якщо затримані брали участь у демонстраціях протесту, або були запідозрені у зв’язках із “паралельним” громадянським суспільством, заснованим албанською громадою на початку 1990-х років. Серед жертв, у тому числі померлих під час тортур, або застрелених поліцією при розгоні демонстрацій, були політичні активісти, журналісти, правозахисники та студенти. Сотні албанців знаходилися у в’язницях за те, що насмілилися скористатися свободою слова чи зборів. Частина з них були політичними активістами, але траплялися й викладачі, котрі вели заняття для студентів забороненою албанською мовою і яких заарештували за “незаконні збори”. Серед ув'язнених були робітники, що страйкували, та люди, у яких знаходили журнали чи магнітофонні записи албанською мовою. Звинуваченим у політичних “злочинах” албанцям відмовляли у справедливих судах. Підозрюваних тримали під вартою без доступу до адвокатів, родичів чи лікарів, катували, знущалися, щоб вибити свідчення проти них самих чи інших людей. Якщо це вдавалося, суд на підставі цих свідчень давав строки ув’язнення на максимальний термін. До 1996 р. найпопулярнішим серед косовських албанців був мирний демократичний рух, але у 1996 р. виникла Армія Визволення Косова — збройне угруповання етнічних албанців, яке після розпочатої урядом Югославії широкомасштабної військової операції у Косово у березні 1998 р. почало вбивати, знущатися, виганяти з домів та викрадати сербів і тих албанців, яких вважали “лояльними” до уряду. Саме вони витіснили усі політичні сили з арени Косова.

Натомість Югославська армія відповідальна за вбивства у 1998 — на початку 1999 рр. сотень цивільних албанців. Назви деяких косовських селищ стали відомі усьому світові: Лікошане та Чірез (1 березня 1998 р., вбито 26 албанців, серед них діти і вагітні жінки), Доньї Преказ (5/6 березня 1998 р., розстріляно 54 албанці, серед них 12 жінок та 11 дітей), Льюбеніц (25 травня 1998, розстріляно 8 чоловіків), Нові Поклек (31 травня 1998, “зникло” 8 чоловіків, 2 розстріляні), Ораховац (липень 1998, невідома кількість цивільних осіб убита), Горнє Обріньє (26 вересня 1998, убиті 8 членів однієї родини, в т.ч. 16 жінок і дітей), Рачак (15 січня 1999, 45 албанців розстріляні після знущань). Як правило, такі операції починалися після збройних нападів (реальних чи уявних) албанців на сербську поліцію, після чого розпочалася каральна експедиція. Спершу селище обстрілювала артилерія, а потім туди входили спеціальні поліцейські загони. У деяких селах чоловіків відокремлювали від жінок і дітей, знущалися з них, а потім розстрілювали. У деяких селекцію не проводили. Внаслідок цих операцій вже у жовтні 1998 р. бл. 300 000 косовських албанців стали біженцями.

Після невдалих спроб досягти політичної угоди між урядом Югославії та представниками косоварів у березні 1999 та початку повітряних нальотів НАТО з 24 березня 1999 р., ситуація у провінції різко погіршилася. Сили безпеки Югославії під приводом “визвольної війни”почали вбивати, ґвалтувати, спалювати будинки албанців, примушуючи тим чи іншим чином сотні тисяч людей втікати з місцевостей, де вони жили. Кількість біженців досягла наприкінці травня 1999 р. 845 000. Біженці, яким пощастило дістатися Албанії чи Македонії, докладно розповідали світові про те, що вони пережили. Причому, втекти переважно вдавалося жінкам та дітям, а також людям похилого віку. Біженці часто свідчили, що поліція, військові чи збройні сербські формування зупиняли їх на шляху втечі та забирали із собою чоловіків. Їхня доля і досі залишається невідомою. Лише у районі Дреніца від 150 до 200 цивільних албанців були, ймовірно, розстріляні сербськими вояками в останні дні березня 1999 р.

Зі іншого боку, повітряні війська НАТО також порушували міжнародне гуманітарне право і далеко не завжди відрізняли цивільних від військових. 23 квітня 1999 р. та 7 травня 1999 р. літаки НАТО атакували державну телестанцію у Белґраді та центральну площу містечка Ніш, неподалік від якої знаходилася звичайна лікарня. В обидвох випадках загинуло до 30 мирних людей. 1 травня 1999 р. військові літаки НАТО посеред білого дня розбомбили міст поблизу міста Люзане, по якому їхав автобус із пасажирами, внаслідок чого загинуло 23 осіб, а 30/31 травня 1999 р. у подібному інциденті у Варваріні (центральна Сербія) загинуло 28 осіб. На жаль, ці та багато інших інцидентів ще раз довели, що пріоритетом НАТО є безпека власних пілотів, а не мирних жителів.

Під приводом “визвольної війни” у самій Югославії десятки албанців, звинувачених у “підтримці терористів”, та сербських журналістів, які висловлювали погляди, протилежні настроям уряду, правозахисників та відмовників від військової служби потрапили за ґрати через “військовий стан”, але не вийшли звідти, коли цей стан було скасовано.

Трагедія Косова стала викликом самій ідеї прав людини і нагадуванням світові про те, що масові вбивства та “етнічні чистки” можуть мати місце де завгодно, навіть наприкінці ХХ століття, незважаючи на міжнародну правову систему, яка склалася за останні 50 років.

Мирні угоди по Косово, досягнуті у червні 1999 р., не вирішили проблем, а лише перевели їх в інше русло, бо за основу втілення мирних угод жодна сторона — ані Сербія, ані НАТО, ані АВК, не поклали довгострокову програму дотримання прав людини, а лише частково вдовольнили тимчасові політичні інтереси, і кожен поїхав у свій бік, керуючись власним міфом — хто про майбутнє Европи, хто про незалежне Косово, а хто про Велику Сербію. Першим наслідком цієї політики стали події 19 червня 1999 р., коли англійські та французькі військові відмовилися захищати сербських селян у Гресе (10 кілометрів від столиці Косова Приштини) від пограбування та спалення їхніх будинків албанцями. Маючи усі необхідні засоби для втручання, військові просто стояли і дивилися на те, що відбувається, аби, як опісля заявив англійський командувач, “ґарантувати персональну безпеку власних військ”. Відтоді права людини у Косово порушують щодня і самі албанці, і представники національних та етнічних меншин. Діяльність кримінальних угруповань у Косово, особливо тих, які викрадають та продають жінок, досягла небачених розмірів. Від червня 1999 р., коли ЮНА вийшла з Косова, принаймні 348 осіб були вбиті під час міжетнічних конфліктів, причому 38% складали албанці, а 35% — серби. Кількість вбитих сербів зараз вкрай загрозлива, адже вони складають лише 5% населення Косова. Від жовтня 1999 р. різко зросла кількість вбивств та залякувань представників меншин, які трапляються практично щодня. Серби, роми (цигани), слов‘яни-мусульмани та представники народності горані відчувають себе практично беззахисними. Вони позбавлені політичних і громадянських, соціальних і культурних прав, включно з освітою, медичним обслуговуванням та можливістю користуватися рідною мовою. Продовжуються також напади й залякування етнічних албанців, яких вважають нелояльними до АВК. У той же час у Югославії залишаються у в’язницях тисячі етнічних албанців, перевезених із концтабору Смрековніца у Косово до таборів у Сербії, виносять усе нові й нові вироки за “діяльність, ворожу державі”. Останнім несправедливим вироком було засудження до 12 років ув’язнення за “симпатії до АВК” доктора фізичних наук, албанки з Приштини Флори Бровіної, засновниці Ліги Албанських Жінок Косова.

У колишньої Югославії не може бути майбутнього без справедливості та припинення безкарності. Тільки якщо усі, хто чинив і продовжує чинити злочини, будуть названі поіменно і засуджені, зникне підґрунтя для міфів про “винні нації” та “аґресивні культури”. Тільки тоді зникне підґрунтя для конфліктів і з’явиться підстава для укорінення нової у цьому реґіоні культури — культури прав людини. Тільки за цих умов можлива безпека і примирення.

Міжнародний Трибунал по колишній Югославії зобов’язаний розслідувати, звинувачувати та карати винних у злочинах проти людства як у Косові, так і в інших реґіонах Югославії. Але уряди світу — і уряд Республіки Югославія разом з будь-якими міжнародними військовими силами — також повинні дотримуватися зобов‘язань перед міжнародним правом, розшукувати і заарештовувати звинувачених Трибуналом осіб. Безумовно, ці арешти буде нелегко провести. Та краще зараз “шокувати” місцеве населення, аніж потім своєю бездіяльністю майбутні покоління. Вони навряд чи зрозуміють, чому міжнародна спільнота перед лицем найважчих злочинів, які мали місце у Европі після ІІ Світової війни, не виконала своєї післявоєнної обіцянки: “Спіть спокійно. Це не повториться”.

Якщо б дорога і до Боснії, і до Косова закінчувалася на лаві підсудних, якщо б нарешті був створений постійно діючий міжнародний кримінальний суд, проект якого давно вже дискутується в ООН, то й інші світові лідери замислилися б над тим, яку роль відіграла в Югославії їхня власна політика. Тому метою Трибуналу по колишній Югославії є не лише встановлення справедливості. Трибунал несе на собі ще й моральний тягар, демонструючи, що існують злочини настільки страшні, що цілий світ повинен засудити і покарати їх, незважаючи міфології, які їх виправдовують. Його рішення повинні вибити ґрунт з-під ніг сліпої міжетнічної ворожнечі, демонструючи на фактах, що відповідатимуть не цілі етнічні групи, а окремі особи. Він має стати засобом поширення толерантності й спростування міфології. Адже саме справедливість, хоча й супроводжувана окупаційними військами, допомогла витіснити на політичний маргінес міфи нацизму та японського імперіалізму. Такого витіснення, звичайно, не сталося б, якщо цьому не допомогли б самі німці та японці, а ще — час. Процес знищення міфології у колишній Югославії теж потребує часу, але він ніколи не буде успішним без зусиль з боку самих сербів, хорватів, боснійців та албанців.