БАЛКАНСЬКА РАПСОДІЯ

Сувора гра
За останні десять років Балкани перетворилися на справжній стадіон, де відбувається чемпіонат за першість у світовому політичному лідерстві. Учасників було чимало, а попередні плей-листи після Першої та Другої світових воєн дещо змінилися. Дехто з попередніх, сильніших гравців випав із матчу-реваншу, декого реабілітували і повернули у гру. Це було неминуче після закінчення холодної війни і “неоголошеного програшу” Варшавського договору. Звичайно, так це виглядає метафорично.

Реально становище менш втішне, позаяк йдеться про низку воєн, які не лише перетворили колишню СФРЮ (Соціалістичну Федеративну Республіку Ю) у потенційно небезпечний реґіон на Балканах, а й у найгарячішу точку в серці Европи.

Багато міжнародних політичних оглядачів пророкували Третю світову війну в тому разі, коли б альянс НАТО вперше за історію свого існування напав на одну із суверенних держав, члена-засновника ООН, до того ж у процесі інтеґрацї Европи. Але цього статися аж ніяк не могло. Чому? А просто тому, що після вищезгаданої холодної війни нікому стало воювати. Це добре усвідомлювали великі держави, політично сильні гравці.

Правила гри
Спершу програв-розпався Східний Блок. За ним настала черга комуністичної та тоталітарної ідеологій.

Правила поділу колишньої Югославії диктував Захід, керуючись власними зразками демократії, насамперед гіперболізованим правом на національне відродження народів, які в часи правління Йосипа Броза Тіто були злютовані в один “югославський етнітет”. Йдеться про низку конфліктів на міжетнічному чи міжрелігійному ґрунті. Зосередимося на іншому: Косово та війна поміж альянсом НАТО і СР Югославією.

Правила порушили усі, незалежно від “політичної правоти” кожної із сторін. Слободан Мілошевич надто сильно утиснув права албанців, скасувавши їхню автономію. Албанці порушили закони Республіки Сербії та основні засади демократії, намагаючись за допомогою зброї здійснити амбітне прагнення створити незалежну держава у Косові. Відповідно, НАТО під патронатом впливових США бомбардуваннями втрутилися у внутрішню проблему СР Югославії, порушивши основні принципи дипломатії. Про те, хто скільки нагрішив поки що не йдеться. Була війна, яку програли усі. Незалежно від того, чи деяка частина країн-учасників конфлікту вдовольнили свої територіальні та економічні інтереси, чи ні. Принципи, яких дотримувалася Европа після Другої світової війни, були остаточно зневажені 24 березня 1999 року.

Між молотом і ковадлом
Майже 100-денна війна закінчилася у червні. Мир підписаний, і кожна сторона намагалася виправдатися перед своїми виборцями за застосування військових засобів розв’язання проблеми. Зупинюся лише на вкрай важливому моменті: потреба “виправдатися перед своїми виборцями” виникла, позаяк ми маємо справу із демократичними засобами опанування влади, тож мас-медії постаралися усю цю “ситуацію гарно запакувати” і втримати рейтинги до наступних виборів. Відверто кажучи, мас-медіальна війна триває. Інформаційну війну громадяни усіх завойованих сторін щодня споживають і засвоюють за приписами Ґеббельса. Про це мало пишуть в українських газетах, оскільки новини як продукт на інформаційному ринку рухаються оперативніше з країн-членів альянсу НАТО. На цьому ринку Югославія, очолювана Мілошевичем, не може конкурувати.

Таким чином, 32 національності, які проживають на території теперішньої СР Югославії опинилися не лише на кастрівському острові міжнародної політичної арени (війна перенеслася з повітря в ЗМІ), але й у екзистенційно складному становищі, оскільки сучасна політична еліта СР Югославії мало не цілком занесена до списку військового трибуналу в Гаазі та намагається усіма силами залишитися при владі.

Panta rei
У світі все вже не тільки сказано, але й чимало раз повторено. Про це краще напишуть історики.

Мушу тільки сказати, що ми не вперше натрапляємо на вищеописану ситуацію на Балканах. Мабуть тому холодний тон, в якому я говорю про десятирічну кризу на Балканах, є лише моїм свідомим компромісом із кармою, яка упродовж століть із кров’ю передається від покоління до покоління. Карма, яка містить у собі і руйнівну, і творчу натуру кожного, хто принаймні трішки пожив на теренах цієї країни, індивіда. Найкраще свідчення цього — творчість, у якій яскраво виражено та поєднано разом культ Ероса й Танатоса, любові та ненависті, багатства й біди, звірства й цивілізованості. Те, що на світі немає одного-однісінького “Бога” усвідомлює на Балканах кожна творча людина.

Перший крок було зроблено з боку України. А у день, коли впала перша бомба, Львів став побратимом Нового Саду. Цей крок і відкриватиме сторінку історії для зближення України та Югославії, сподіваюся — на шляху можливої інтеґрації в Европу.

Борис Варґа (Новий Сад)