Ольга РосьІ зробив я те, що зробив(З історії українського перекладу “Хозарського словника”) Отже, про те, як я перекладала “Хозарський словник”. Тобто, про історію моїх взаємин із цією книгою. Відкладаю з дня на день писання на цю тему, очікую з надією — о де ти, моє натхнення? Нарешті того дня, коли літо непомітно переходить в осінь, усвідомлюю безглуздість цього чекання-вичікування і беруся писати просто так – як кажуть, власними силами і без сторонньої помочі. Головне – дотримуватися двох правил. Перше: не бути надто банальним. Друге: не бути надто патетичним. Отже – знову те саме: шановний інтелектуальний український читачу – що хотів би ти тут прочитати? Можливо, ти очікуєш побачити добірку вибраних найпереконливіших і найвишуканіших суджень світової літературної критики про “Хозарський словник”? Чи висловлювання її ж – тієї критичної братії – про феномен Мілорада Павича, письменника і науковця? Чи, може, були б тобі, шановний читачу, цікаві мої особисті враження від зустрічі з автором “Хозарського словника”? Чи мої особисті враження від тексту, мої думки про той текст, і про підтекст, і про все, що біля того тексту, в ньому і поза ним? Чи, ймовірно, тебе цікавитиме “кухня” перекладу? “Скажіть, будь ласка, як вам перекладалося? Скільки часу це тривало? Чи мали ви від початку замовника?” – найтиповіші запитання, які доводилося чути не раз. А чи – смію припустити – читача зацікавить сама персона перекладача – як кажуть – чим живе і дихає? Відчуваю хвилювання. Щоб відповісти принаймні декому, щоб втамувати спрагу інформації хоча б у якоїсь частини зацікавлених, спробую писати про все це і про дещо поза цим — не дотримуючись ніякого конкретного плану і не вибудовуючи ніякої особливої концепції, уділяючи деяким моментам більше уваги, а інші взагалі обходячи стороною. Так, як лягатиме. Отже – раз, два, три... З чого почати? Стереотипи, вцементовані у наші голови ще із часів шкільної лави, тримаються міцно: літературу, яку пропонує до вивчення навчальна програма, завжди зустрічаєш із певною мірою іронії, якщо не байдужості. Яко колишня студентка славістики Львівського університету, не оминула цього золотого правила і я. Довжелезний курс сербської літератури – від її початків до сучасного періоду – залишив після себе враження доволі абстрактне і бліде: у голові затрималось декілька найбільших імен і назв книг, які не з’єднувалися в єдину картину і не пов’язувалися із контекстом. Причина ж була класично проста. Нам би навчитися спершу любити цю літературу – як і свою, як і будь-яку іншу, і не тільки літературу. Навчитися любити всі ці тексти, відчувати їх, перепускати через себе, — щоб позбавитися моменту штучності, синтетичності, мертвотності. В силу різних обставин, а саме через початок громадянської війни в колишній Югославії якраз у часи мого студіювання, перші мої відвідини цієї країни на Балканах відбулися вже після закінчення університету. І що ж – та коротка подорож зробила більше, аніж п’ять університетських років вивчення сербської історії та літератури. Ні, не в сенсі знань (хоча й знання –як писав один знайомий нам живий класик (чит. — М. Павич) — недовговічний крам: швидко псується), а в сенсі усвідомлення: обмацування її руками, відчування її під підошвами своїх ніг яко ґрунту, вловлювання її запаху – давньої, книжкової, хрестоматійної – тут, поруч і сьогодні. Серби знають і люблять свою культуру. Вона є частиною їхнього щоденного життя, вони відчувають свою причетність до неї. Про кожен пам’ятник і про кожну фортецю вони можуть довго і цікаво розповідати, а потім без жодної патетики процитувати вірш-поему-епічну думу – залежно від ситуації – без патетики, але з любов’ю. Просто. Їм це подобається. Вони вбачають тут красу й гармонію. Вони це культивують. Саме з цього все й повинно починатися. З почуття любові. Саме з цього почався мій роман із “Хозарським словником” – мені це подобалося. Тоді, на самому початку, я не думала про те, що буде далі – перспективи, видавці, долучення української інтелектуальної еліти до світового бестселера...Мені подобалося – я переписувала це своєю мовою, читала цією мовою, відкладала набік, поверталася знову. Так, як дівчата-школярки тримають у якійсь потаємній шухляді свого столу зошит з улюбленими віршами і з найрізноманітнішими афоризмами-цитатами на всі існуючі й вічні теми, — десь так тримала я у своєму столі зошит із безглуздою зеленою обкладинкою на тему “Маямі-біч”, всередину якого час від часу вписувала різні фрази чи й цілі абзаци з однієї-єдиної книжки. Пізніше кількість тих зошитів зросла до астрономічної цифри, а відсутність попередньої практики подібної роботи стала причиною повного робочого безладу – коли дійшло до укладання всіх тих зошитів і аркушів у єдине ціле, я панічно шукала їх у доброму десятку львівських помешкань, до яких із різних причин ті аркуші колись потрапили і залишились там забуті. Той найперший зошит записів, проте, залишався в мене завжди. Що там було? Цитую. Вибране. “Хозарською молитвою є плач, бо сльози – частка Бога: на їхньому дні завжди осідає трохи солі, як на дні молюска перлина”. “Мій край – то тиша, мій харч – мовчання. Сиджу в своєму імені, як весляр у човні. Не можу навіть заснути – так тебе ненавиджу”. “Ти – як та дівчина, що ніколи не вставала рано, а коли віддалася в сусіднє село і вперше піднялась на світанку, побачила на полях паморозь і сказала свекрусі: у нашому селі такого нема! Отак, як вона, і ти думаєш, що на світі немає любові, бо ти ніколи не прокидалася так рано, щоб її зустріти, а вона приходила кожного ранку в належний час...” “Тоді я побачив велику й далеку радість малою, але близькою, велику справу відчув марнотою, а малу – своєю любов’ю...І зробив те, що зробив”. “...пташина туга, що так схожа на людську брехню...”. “Засинаючи увечері, всі ми перетворюємося на акторів і виходимо щоразу на іншу сцену, щоб виконати свою роль. А вдень? Вдень, наяву, ми вчимо ту роль. Буває, ми завчаємо її гірше, ніж треба, і тоді не сміємо виходити на сцену, а ховаємось за спинами інших акторів, які краще знають свої слова і кроки”. “Бо сни ваші – то дні у ночах”. “Вчинки в людському житті схожі на їжу, а думки і відчуття – на приправи. Не буде добра тому, хто посолить черешні або скропить оцтом калач”. “Бог про тебе навіть не здогадується: він не бачить ні твоїх намірів, ні твоїх думок, ні твоїх справ. Те, що ангел прийшов у твій сон і плів там якісь химери, означає тільки те, що не мав він де заночувати, а надворі, мабуть, падав дощ. А що так недовго там залишався, означає швидше за все, що йому в твоєму сні занадто смерділо. Випери свої сни ще раз...” Справжнє царство афоризмів і поезій, у суть яких навіть не було потреби заглиблюватися – вони сприймалися передусім як єдина естетична цілість, як взірець красного і красномовного письменства, як взірець стилю та віртуозного володіння словом. Існують такі книги-тексти, читаючи які отримуєш насолоду насамперед від слова – від того потоку, який витворює музику звучання тексту, від чуттєвого начала, яке міститься в ньому, від особливого відчуття вишуканості і мовної виплеканості, яке він створює. Цей пласт “Хозарського словника” – критика, мабуть, означила б його як лірично-філософський – був найпершим, і для мене він залишився найважливішим дотепер. Навіть працювати було найлегше саме з ним – безперервна, невпинна приємність. Те моє захоплення “Хозарським словником” передусім як текстом красного письменства, тобто на рівні слова, що в устах одного львівського літератора отримало назву “наркоманського підходу”, притаманне й самому Павичеві, як це виявилося дещо пізніше: “Особливу роль відіграє музичність читача, себто його спроможність відчути музику фрази, — говорить Павич в одному зі своїх інтерв’ю.— А завдання письменника – зробити цю музику привабливою для читацького сприйняття. Написана фраза повинна гарно звучати (дзвеніти!), коли ви читаєте її вголос; лише тоді ви зацікавите читача і “упіймаєте” його”. Відтак, відкривши для себе цю книгу спершу як єдиний поетичний текст, лише пізніше я відкрила її зовсім з іншого боку – яко витвір інтелектуальний. Бо одночасно це й рівняння з вищої математики, текст неймовірної раціональної продуманості – своєрідний комп’ютерний алгоритм. Про цей бік – про віртуозність сюжету та інтелектуальний його рівень — говорять сьогодні чимало. Але головне все ж полягає в незбагненності цього органічного поєднання математики і поезії, результатом якого захоплюється сьогодні читацька публіка по цілому світі. Зрештою, коли ти входиш у такі близькі стосунки із текстом, у які можуть входити з ним тільки автор і перекладач, певної миті ти полишаєш спроби збагнути всі його закони і відгадати всі правила його написання. Він стає твоїм, і ти починаєш сприймати його як даність. Ти непомітно вростаєш у нього, і він починає оточувати тебе зусебіч. Ти відчуваєш присутність його в своєму житті. Якщо ти цитуєш його в розмовах із приятелями – це ще півбіди, бо ж текст переповнений афоризмами і притчами, які мимоволі осідають у пам’яті. Але що, коли ти весь навколишній світ починаєш раптом сприймати через призму “Хозарського словника”? Не шукаючи, бачиш подібності, вловлюєш паралелі і спостерігаєш ті ж, що й у книжці, закони й схеми розвитку, ти знаєш шлях і вихід, ти бачиш невидиме. І тоді, коли одного разу тобі раптом починає хотітися назвати свого новонародженого сина “Хозарським словником”, ти починаєш серйозно думати про те, що це зайшло надто далеко. Потрібно рятуватися від цієї запаморочливої магії, і найкращим способом порятунку стає праця. Ти нарешті берешся до тексту як до справжньої роботи – без перебору, без категорій “приємне-неприємне“і “подобається-не подобається”. Бо не може весь роман бути одною лише великою приємністю, навіть якщо це —“Хозарський словник”. Акт перекладу подібний до акту творення, перекладач же в момент перекладу сам стає автором. Бо переклад завжди існує як самостійний твір – адже звичайному читачеві не спаде на гадку взяти до рук оригінал твору і порівнювати його, слово до слова, із перекладом. Про твір – про першотвір – у світі знають і судять про нього через його переклади. Переклад сам стає першотвором. І тільки через нього читач полюбить (або ж не полюбить) твір. Роль автора твору закінчується тоді, коли він ставить останню крапку на останній сторінці. А потім – попри його волю – та книжка, торуючи собі дорогу в нашому багатомовному світі, може змінюватись на десятки різних способів і лише в тому зміненому, опосередкованому вигляді доходити до читача. Благо, якщо ці зміни не шкодять книзі. Проте відомі ж і такі випадки, коли через невдалий переклад книгу не сприймала читацька публіка (як, скажімо, було це з перекладом поезій В. Шимборської). Переклад — цей на перший погляд зрозумілий і раціональний акт – ховає у собі велику таємницю. Для того, щоб вдало перекласти твір, потрібно відчувати себе в тексті того твору вільно і сміливо, потрібно бути рибою в воді чи ловцем снів у сні, потрібно не боятися творити самому. Тут прихована велика спокуса, бо ж водночас ти щомиті повинен залишатися й рабом того першотексту, рабом добровільним і найвідданішим. Окрім того, роботи подібного плану розвивають тонке вміння знаходити й утримувати рівновагу, баланс, навіть – гармонію. Вчать працювати із формою, якою в даному випадку є текст, і яка – ця форма, ємність — заповнена змістом, що його вклав туди автор; те наповнення ти не маєш права ушкодити чи замінити його іншим, досолити чи приправити новими прянощами. Твоя справа – лише створити нову форму, в яку те наповнення увійде так само легко і природно, як у свою рідну. Уміння осягати рівновагу між своїм і чужим, оминаючи спокусу “прикрасити текст” і небезпеку позбавити його найсолодшого соку, загострює в першу чергу інтуїцію і вчить гармонійно поєднувати в одному цілому несумісні крайнощі – чуттєве й раціональне, емоцію й думку, сміливість і стриманість. І звичайно ж, вчить обережності – адже завжди існує небезпека у тих мандрах словом збочити із правильного шляху, чи, як сказав би Павич, “загубитись між словами цієї книги, як заблудився один з її авторів у чужих снах, так ніколи й не знайшовши дороги назад”. Нарешті — те, з чого, за правилами, слід було б почати цей текст. Дещо про Павича, про особливості його творчого стилю, про “Хозарський словник” і про деякі інші речі. Павич і його “Хозарський словник” – це вже класика. Автор, якого в Америці назвали “Шахерезадою ХХ століття”, входить до числа найбільших сучасних письменників. У світі Павич відомий передусім як людина синтезу, як літературний критик, що свої аналітичні дослідження та окремі наукові студії зумів вбудувати в єдину літературно-історичну візію. Письменницька стратегія Павича – прочитання голосу прадавнього минулого в сучасний спосіб, як певного цілком актуального і живого звернення до свого сучасника. Так, як у “Хозарському словнику”, де розповідь про хозарів відкриває нам щось життєво важливе. Опора на історію як на джерело тем і асоціацій, особливо на історію культури, надзвичайно важлива для Павича. Історія для нього – одна з допоміжних дисциплін у творчості. У Павича є певні улюблені вчинки й мотиви, які він переносить із твору в твір. Одним із них є комбінування міфологічної мотивації з історичними фактами, єдність легенди й історії. Скажімо, “Хозарський словник” – скільки там переплетено одних лише міфологій, скільки вплетено туди легенд, що дивовижно пов’язані між собою. До того ж найчастіше – не в їхньому первісному вигляді й значенні, а пристосованих до “логіки” твору і до авторського плану, естетично “деформованих”. Переплетення міфу й легенди з історією, так зване офантастичення історії та перетворення її на поезію – практично безперервний момент у Павича. До улюблених вчинків автора належить і такий, як гра з часом – своєрідне вибудовування мостів у часовому просторі завдовжки в декілька століть і з’єднання їх у єдиному сюжеті. Такий мотив паралельності часів, подій і персонажів – один з основних в “Хозарському словнику”. Особливістю Павича є й інтенсивне використання певних улюблених тем: один і той сам уривок може трапитися в різних текстах – або як окреме оповідання, або як частина роману; те ж саме стосується й дійових осіб – у різних творах можливе існування одних і тих самих персонажів. “У кожній книзі існують певні фраґменти, які об’єднують її з іншими книгами. Це своєрідні гілки – чи, можливо, метастази – які розходяться на всі сторони, – пояснює Павич. – Найвиразніше це можна уявити, якщо всі мої книги перекинути в комп’ютер: тоді за допомогою простого поруху пальців ви зможете перестрибувати з однієї гілки на іншу”. Це – своєрідний концепт книг Павича: володарювання абсолютно раціонального, запланованого, піфагорійськи виведеного наукового порядку, який – врешті-решт – породжує несподівані плоди: дивовижні переплетіння, вигадані й реконструйовані світи, демонології та міфології, витоки яких ідуть із трьох різних культур, воскресіння персонажів і продовження їхнього життя в різних часових пластах, що знаходяться на відстані десятків століть один від одного, магія снів і творців снів. Цей сплав піфагоричної, арифметично-геометричної вирахуваності зі свободою, яку пропонує гра фантастикою і снами – визначальна особливість “Хозарського словника” Павича. Обґрунтувавши вище свою переконаність у тому, що переклад є повноцінним актом творення, я вживаю тут як свої власні слова ще одну цитату з Павича: “Книги схожі на дітей. Їх плекаєш, виховуєш, випускаєш у світ – і далі тебе вже нічого з ними не єднає”. Я прожила з цією книгою довгий період повноцінного і яскравого життя, і коли він закінчився, вона відпустила мене – бо таки сильно тримала. Не відразу і не легко. Прощання було болючим, але остаточним, як завжди це буває з речами справжніми. Зараз ця книга вже в минулому. І найбільше я це відчуваю, коли, спровокована проханнями приятелів подарувати їм “мій” “Хозарський словник”, заходжу до крамниці – традиційно, на Академічну... і як зовсім стороння людина купую екземпляр чи два. — Вам який примірник, жіночий чи чоловічий? — запитує жінка-продавець. І часом я прошу поради – а який кращий? *** Останні крапки в цій довгій історії моєї хворобливої пристрасті розставила зустріч з метром. Живий класик виявився невисокого зросту і до незвичного прямої постави. І тут те ж саме – подумала я досвідчено – схрещення математики і емоцій. Про що думав Павич, невідомо. Але напевно не про “Хозарський словник”. Для нас обох ця книга була в минулому – про неї ми навіть не згадали. Та зустріч була означена іншою темою. Зрештою, тою темою було просякнуте навіть белґрадське повітря цього літа. Підпис на книзі, подарованій Павичем, закінчувався словами: “Белґрад, літо після війни 1999 року”. Але це – тема іншої розмови. Це не стосується того, як я перекладала “Хозарський словник”, і писати про це потрібно не тут. А про переклад – все. Востаннє наслідуючи тут Павича, який використовує одні й ті ж сюжети декілька разів, я ще раз звертаюся до мотиву вічного й традиційного, вже використовуваного принагідно мною, але й далі актуального. Я дякую. Я дякую Тобі, Львове, за досконалу гармонію сплетіння Твоїх вулиць і дворів, пристанищ для народження мрій. Я дякую Тобі за з’яву в одному з тих дворів під іменем “Жовтневий проїзд”, яка на початку 90-х щоденно вихлюпувала у світ із сотню запаморочливих ідей – одна їх половина закінчувала своє існування тут же, в горнятках із кавою, інша ж вирушала в мандри. Серед тих інших й ідея українського перекладу “Хозарського словника”. Я дякую першій складовій львівського поетичного об’єднання ЛУГОСАД – отому ЛУ, яке означає Івана Лучука, котрий в історії з перекладом “Хозарського словника” виконував роль організаційного начала і менеджера цієї розтягнутої в часі акції. Я дякую видавництву “Класика”, яке нову серію своїх видань розпочало, на велику мою втіху, саме з “Хозарського словника”. Я дякую Музеєві книги за толерантність і за вміння зберігати таємниці. Я вдячна всім своїм друзям за допомогу інтелектуальну, фізичну і моральну – вона завжди була доречною. Я безмежно вдячна своїм батькам і дітям — без них усе було б інакшим. Без них інакшим був би і цей переклад. Інше ж — для інших. Втім, це вже знову Павич. Себто, його “Хозарський словник”, у передмові до якого говориться: “з цієї книги, як із дзеркала, кожен читач візьме собі рівно стільки, скільки у нього і вкладе, бо... з істини не можна вийняти більшого, ніж у неї покладеш. Зрештою, — чим більше шукаєш, тим більше й знаходиш; отож, щасливому дослідникові... відкриється усе... А інше — для інших...” Ледь не забула – що ж там зі славою перекладача світового бестселера? Так, я відчула її. Одного разу. І мене не зможуть обдурити навіть оминанням цієї теми — теми праці перекладача —нашою літературною критикою ; нехай вона, вкотре оспівуючи книжку, звично не помічає, що читає її все ж українською мовою – мене утішить інше. На одній нещодавній львівській вечірці музика поєднала мене в танці з Особою Чоловічої Статі. Модна група грала “на живо” модну музику, під яку ми модно танцювали. Проте мій танцювальний настрій наповнився якісно іншим, глибинним змістом, коли партнер мій раптом розкотисто промовив: “Не можу повірити – я танцюю з перекладачем “Хозарського словника!” |
ч
|
|||