Мілісав СавичНотатки з Белґрада: травень'99ВЕЖА НА АВАЛІ Про прихід нового дня сповіщають мені з балкону шурхотом крил і туркотінням голуби. В цю пору року, навесні, вони починають залітати на балкон. За майже ритуальною звичкою (привітання новому дню) просто з ліжка, ще сонний, потягаючись та позіхаючи, виходжу на балкон. Голуби спурхнули у небо. У ранковій імлі над дахами, у далечині, вимальовується Авала з телевізійною вежею. Для мого сина, котрий цього року пішов до школи, ця вежа завжди була дивом, яке він споглядав із безмежним захопленням. Найчастіше звідси, з балкону, але також і з усіх інших місць у Белґраді, з яких її можна побачити. Одного разу ми навіть їздили на Авалу, але нам не вдалося піднятися нагору, бо вежа через реконструкцію була закрита для відвідувачів. Повертаючись із далеких подорожей, зазвичай до Чорногорії або Греції, ми з дружиною мали клопіт, пояснюючи синові, що не зможемо швидко дістатися до Белґрада. “А коли ми приїдемо?” – безугаву запитував він. “Тоді, коли побачимо вежу на Авалі”, – відповідали ми. Це його не заспокоювало і щодесять хвилин він питав: “Коли ж нарешті буде ота вежа?” І яке щастя було на його обличчі, коли в далечині він нарешті бачив високу вежу. “Белґрад, Белґрад!” – радісно вигукував він. І тільки тепер, дивлячись на Авалу з вежею, я згадав, що вчора ввечері почалися ракетні удари по Югославії. Перші ракети впали на Нові Сад та Приштину. Але, споглядаючи цей ранок (з мого балкону), коли в небі кружляють голуби, можна було б подумати, що ніякого нападу не було, що це лише одна з телевізійних новин, яку ми невдовзі забудемо, подібно до багатьох інших. ВЕЧІР, КОЛИ ПОЧАЛОСЯ БОМБАРДУВАННЯ Сирени повітряної тривоги (трохи незвичні, тільки в наступні дні ми звикнемо до їхнього моторошного, лиховісного гамору), застали мене на літературному вечорі у книгарні “Ґеца Кон”. Ми з Чедом Мірковичем говорили про книгу Добрила Ненадича “Деспот і жертва”. І Ненадич був тут; останнім часом він рідко залишає своє Арілє, але сьогодні приїхав, бо завтра йому мають вручати премію імені Меші Селімовича. Сирени не зіпсували літературного вечора. Я сказав про книжку те, що хотів сказати, та й Ненадич промовив кілька слів, навіть відповів на два-три питання із зали. Після закінчення вечора ми залишилися ще хвилин на десять у книгарні за чаркою вина, а тоді вирушили на Скадарлію, де у винарні “Александар” у нас була замовлена вечеря. Навпроти Будинку Армії довідуюсь від дівчини, яка гуляє з собакою, що бомбардували Фрушку Гору. Вона щойно почула про це у програмі СNN. Винарня переповнена, майже немає вільних столиків. Метрдотель вибачається перед нами: з вечерею нічого не вийде, всі його кухарі пішли додому (живуть далеко, непокояться за рідних), ресторан зачиняється хвилин за двадцять, а якщо бажаємо, можемо щось випити. Тут, перед рестораном, ми і прощаємось. Ненадич повертається до готелю, з якого вже зранку поїде до Аріля, бо вручення нагороди буде відкладене, а Міркович і я – додому. Аж тепер, йдучи до Піонерського парку, я помічаю, що всі вуличні ліхтарі погашені. На вулиці менше і авто, і людей. Всі великі ресторани – “Боснія”, “Липа”, “Косово” – зачинені. В парку майже нікого – ані людей, що вигулюють собак, ані закоханих парочок. Дорогою трапляються окремі перехожі, всі квапляться, наче туди, куди вони поспішають, війна ще не прийшла. Родину я застаю перед телевізором, прикуту поглядом до улюбленого телевізійного серіалу. СОБАКИ Тієї ночі, коли на Белґрад впали перші ракети, мене розбудив, хвилин за двадцять до вибуху, гавкіт собак у дворі. Він був сильним і пронизливим, позаяк вчувався крізь зачинені вікна моєї квартири на шостому поверсі. У Белґраді я живу вже років зо тридцять, але практично не пам’ятаю, щоб мене колись розбудив собачий гавкіт. Через декілька секунд після сильних вибухів (ракети впали на будівлі МВС), коли я з балкону дивився на клуби густого чорного диму, що звивався у чистому нічному небі, з Сеняка та Топчидера і ще далі, з Банового Горба, долинув, ніби з якого великого розкиданого оркестру, стривожений собачий гавкіт. Я б сказав, що пси перегукувались від двору до двору, від вулиці до вулиці, від пагорба до пагорба. Мої друзі з інших країн у перші дні бомбардувань попереджали мене телефоном або електронною поштою, що саме власне тієї ночі у Белґраді, а особливо у районі, в якому я мешкаю, буде служити ціллю. Дякую їм. Хоча я за гавкотом собак з мого двору, який неясно пригадую (чи це була ота вівчарка пані з третього поверху?), добре знав, що ніч, яка надходить, несе нам бомби. В ці дні я часто пригадував одного собаку з мого дитинства. Я жив тоді на селі, і моя родина, як і більшість інших, мала пса. Отакий собі тип вільного стрільця, напівдикун, який більшу частину дня вештався селом. У нас він з’являвся під час обіду, коли йому кожен кидав щось із своєї тарілки, та ввечері, щоб переночувати на призьбі. Коли я, бувши студентом, повертався нічним поїздом до рідного краю, цей пес – він мав звичайне сільське ім’я Лиско – завжди чекав мене на залізничній станції, десь у темряві біля складу (тут він переховувався, щоб уникнути можливих каменюк гультяїв та п’яних молодиків). Він зненацька виринав із пітьми, стрибав мені на груди, лизав обличчя, а потім спускався на землю і крутився у мене під ногами. До дому (мого і його) треба було йти пішки ще два кілометри, в густій темряві, через ліс, повз сільське кладовище, повне кажанів. Але мені не було страшно. Я був не сам. Тут, поруч зі мною, скакав мій Лиско. Після вибуху у будинку починається гамір, шарудіння. Чутно гримання дверей, тупіт квапливих кроків: це сусіди поспішать сходами вниз (ніхто не користується ліфтом, побоюючись застрягнути через можливе відключення струму) до найближчого бомбосховища або до Ташмайданського парку. Я запалюю цигарку, виходжу на балкон і вдивляюся у темряву, звідки відлунює схвильований, гучний гавкіт собак. І у мені народжується відчуття, що цієї ночі, похмурої та моторошної, у якій десь високо махають крилами кажани, я взагалі не сам. Немов серед тих белґрадських псів є і мій добрий, старий Лиско. НЕСПОДІВАНА ЗНАХІДКА Сьогодні вранці, шукаючи авторучку, я знайшов у кишені зимового пальта пачку “Мarlboro long size”, відкриту, але майже повну, без двох-трьох цигарок. Ані я, ані моя дружина вже кілька днів не палимо. Нам неприємно стояти в довгих чергах перед кіосками, не маючи ніякої певності, що після кількох годин чекання отримаємо дві чи три пачки цигарок, і то таких, які ми до того ніколи не курили. А вибираючи між цигарками, які можна знайти по блату або у спекулянтів (ціни астрономічні) та першими полуницями, які з’явилися на Каленичевому базарі (за ними у нашого сина котяться слинки) – ми віддаємо перевагу другому. Краще жменька полуниць, ніж пачка цигарок. Дружина кличе мене до столу, на якому парують дві філіжанки кави (кава ще є, хоча кажуть, наче і вона зникне, як і цигарки). Гордо показую їй свою знахідку. На її обличчі засяяла усмішка. Вона пропонує закурити тільки одну цигарку. Будемо затягуватись по черзі, раз вона, раз я. Зрештою, так і почався наш роман, давно, однієї зимової ночі. СКАРБИ Нишпорю у комірчині в пошуках пари свічок, яку я поклав туди ще минулого року. Свічок не знаходжу, зате надибую декілька важливих і, як на мене, дорогоцінних на даний момент речей: 1) гасову лампу і повну пляшку гасу, куплені кілька років тому за півціни у румунів-гендлярів на панчевському базарі; 2) чотири газових запальнички й одну бензинову; 3) коробку сірників; 4) туристський спальний мішок (тепер підійде для бомбосховища); 5) дві колоди напівзужитих карт (тепер усі байдикують уночі, граючи в карти); 6) шахи; бракує, щоправда, чорного коня і білого слона, але їх можна чимось замінити; 7) ліхтарик на батарейках, стара модель (працює на квадратних елементах),трохи заіржавілий, але все ще придатний для вжитку; 8) каністру для бензину (з часів санкцій, тепер можна використати і для води); 9) дві пляшки “Фрушкогорської перлини” врожаю 1970 року і пляшку айвового лікеру з дешевою назвою (як, напевно, дешевим є і сам напій), “Lady love”. Нахваляюся перед дружиною своїм відкриттям. Вона кривиться. Навіщо нам цей мотлох? Ми вже й так ціле помешкання перетворили на велику комору. У стінних шафах у нас – борошно, цукор, олія, у шухлядах – макарони, консерви, шоколадки, під ліжком – мішки та кульки з картоплею, цибулею, квасолею, рисом, у ванній кімнаті – пляшки з мінеральною водою... ПАХОЩІ РАНКУ Ось я рано-вранці на Каленичевому базарі, після сирени, яка сповістила про кінець повітряної тривоги. Добру частину ночі я провів з родиною у сховищі, мої дружина і син пішли до тещі, а я поспішаю додому – щоб бодай дві-три години спокійно поспати в ліжку. До моїх ніздрів доноситься запах гарячого, щойно спеченого хліба. Вже два дні в місті через відсутність струму продавали черствий хліб (хоча у багатьох крамницях не було й такого). Повертаюсь у бік, звідкіля плине запах. Там, перед хлібною крамницею, бачу чергу. Трохи меншу за ті, які я щодня бачу перед кіосками, де продають цигарки. Замість того, щоб стояти в черзі, я вирішую напитися кави за столиком на тротуарі, перед маленькою кав’ярнею на розі. (Ці базарні, “бідняцькі” кав’ярні переважно й працюють, нераз навіть цілу ніч); кращі, модні кав’ярні переважно зачинені, як і дорогі приватні крамниці, з яких вмить щез увесь крам). Неподалік од мого столика, на тачці з мішками картоплі, сидить літній селянин. Очі у нього каламутні, волосся скуйовджене – напевно ніч він провів на базарі. Розклав на газеті сніданок: хліб (певно, він його одним з перших купив у хлібній крамниці, перед якою тепер юрмиться люд), величенький шматок бринзи та пучок молодої цибулі. Насамперед він запхав до рота добрячий кусень хліба, тоді на ножі підніс до вуст шматок сиру, потім відкусив цибулину, яку перед тим умочив у сіль, що була у поліетиленовому пакеті, і врешті все це підпер новим шматком хліба. Рот у нього повний, шия набрякла, жили повиступали, мало не лускають. Тоді він схиляється, і з торби, що лежить біля його ніг, виймає півлітрову пляшку ракії, і запиває спожите кількома ковтками. І так після кожного великого кусня – декілька добрячих ковтків. Поки від цілої хлібини не залишився маленький шматочок. І поки селянин не витер широкою долонею губи і голосно (у моїх краях кажуть “від здоров’я”) не відригнув. А в мене слинка котиться. І нашвидкуруч, щоб втихомирити подразнене піднебіння, запалюю цигарку і підношу до вуст філіжанку кави, втягуючи її запах широко відкритими ніздрями. КОМАРІ Моя кімната повна комарів. Я не знаю, як їх розігнати. Якщо їх бити ганчіркою, на стінах залишаються бридкі чорно-червоні плями. Стільки комарів я бачив тільки одного разу в Румунії, на Дунаї, у Новій Молдаві. У готелі, де ми зупинилися (я був у якомусь літературному турне), стіни всіх кімнат були вкриті кривавими плямами (цей готель-руїна був тільки одним із знаків так званого переходу румунського суспільства від комуністичного до посткомуністичного). Від навали комарів ми певною мірою звільнились, залишивши відкритими двері до ванної кімнати, де запалили світло. Комарі полетіли на світло. Але цієї ночі я не можу вдатися до подібної витівки. Бо в квартирі немає світла. Мені залишається тільки не спати. І курити значно більше, аніж я планував. Обпилення комарів не проводиться. Літаків не використовують, бо вони могли б легко стати ціллю не тільки авіації НАТО, але й самих співвітчизників, які б стріляли по них, гадаючи, що вони натовські. Нещодавно одна газета на чільному місці надрукувала прохання до громадян не стріляти по літаках, які того дня вестимуть обпилення засівів. ДОБРИЙ ЗНАК Сьомого або восьмого дня бомбардувань, шукаючи батарейки для кишенькового ліхтарика, я побачив на Зеленому вінці десяток китайців. На тротуарі біля входу на базар вони розклали свій “one dollar” товар, у тому числі й батарейки. “Як справи?” – запитав я в одного з них, маючи намір показати йому, як мені приємно, що він та його друзі тут, що вони не втекли, як румуни, болгари та інші продавці з барахолок ще до того, як почали падати бомби, що вони (як і я) гадають, що ця війна не триватиме довго, день-два, найдовше тиждень, а потім все знову буде як раніше. “Добра, добра”– видушив він із себе оте одне-єдине сербське слово, перекручене, але зрозуміле. НАД КАРТОЮ ШЛЯХІВ Під час перебування за кордоном я тамував свою ностальгію за рідним краєм, за батьківщиною, розглядаючи на дозвіллі дорожні карти. Я робив це, намагаючись вивчити всі можливі способи доїхати до Белґрада або до моєї рідної Рашки. Ця гра мала якийсь реальний сенс, якщо я знаходився у Европі: в Італії, Англії або Росії. З тих країн дійсно, хоча б теоретично, можна було дістатися в різний спосіб. Найпростіше літаком, але можна й поїздом, автобусом, пароплавом, власним автомобілем, навіть автостопом. Коли була запроваджена заборона на польоти до Югославії – в дев’яності роки, через війну, що вибухнула – найшвидшим способом дістатись до країни було приземлитися на одному з аеродромів сусідніх держав. На тімішоарському, але туди, на жаль, не було рейсів з великих европейських центрів. Що ж стосується моєї Рашки, найближчий аеродром був у Тирані, але біда в тому, що я як серб не міг отак знічев’я в’їхати до Албанії, а якби мені це й вдалося, не знаю, як би я дістався до найближчого міста у Югославії, скажімо, до Печа чи Джаковиці. Дещо кращою була ситуація з наземними шляхами, але й тут виникали проблеми. Через війну не можна було проїхати Хорватією і Боснією. У ті дні і батьківщина, і рідний край здавалися мені дуже далекими, я наче знаходився десь на краю світу, а не на відстані дня подорожі машиною або двох-трьох годин літаком. І ось тепер у Белґраді, під час бомбардування, безсонної ночі, я знову вдивляюся в карту Балканів. Знову йдеться про ностальгію. В першу чергу за рідним краєм, а в другу – за дорогими мені містами сусідніх країн. У кожному з тих дорогих міст – у Римі, Флоренції, Відні, Афінах, Салоніках, Софії – знаходиться й частка моєї (висловлюючись дещо сентиментально) життєвої історії. До рідного краю – принаймні за інформацією, яка до мене доходить – дістатись можна, але з великими зусиллями. Поїздом неможливо, бо в Ібарській ущелині зруйновані всі важливі залізничні мости. Автобусом та машиною – можна, але об’їзними шляхами, знову ж таки через зруйновані мости, або з пересадками (маючи на увазі, що певний шмат шляху треба буде при цьому пройти пішки). Однак, ці звістки (ті, що стосуються рідного краю), не дуже непокоять. Я знаю, як з Біляновця – а це один з населених пунктів, де зруйновано мости – дістануся до Рашки. Є багато способів, вузькими сільськими дорогами (через Голію до Студениці, або ж через копаоницькі села), які найімовірніше не нанесені на карти тих, хто нас бомбардує. Але мене непокоять звістки, які стосуються наших маґістральних шляхів. Долиною Морави або через Косово до Скопля і далі до Греції майже неможливо дістатись. До Нового Саду можна доїхати тільки через один міст. До Чорногорії – дуже важко. Колись давно, ще хлопчиком, я палко прагнув, як і багато моїх ровесників, дістатись якось до Америки. Зробити це легально було вкрай важко (між іншим і тому, що кордони були закриті). Але це мені не заважало годинами обмірковувати, вдивляючись у карту, різні (напевно нездійсненні) шляхи виїзду за кордон. І от через сорок років мені, знову схиленому над картою Сербії з розірваними шляхами і зруйнованими мостами, і рідний край, і світ здаються дуже далекими і недосяжними. Я міг би намалювати і деякі справжні шляхи (я вже казав, що принаймні Сербію знаю майже як свою долоню, об’їздив її вздовж та впоперек, як і всі поети-нетяги), але ніколи невідомо, чи якась бомба не розтрощить і на тих об’їзних і курних шляхах автобус, автомобіль, трактор чи навіть велосипед. Помилково чи навмисно – однаково. БЕНКЕТ Мій приятель-поет покликав мене на вечерю. Він живе сам у маленькій мансарді в Шуматовці. Сказав мені прийти до того, як стемніє, щоб можна було раніше, ще до виття сирен, повернутися пішки додому. Приходжу до нього коли вже смерклося. З останньої пляшки він розливає рештки віскі, мені дістається трохи більше. Приятель розповідає, як з вікна свого піддашшя, ніби зі спостережного пункту, оглядає вночі феєрверк нашої протиповітряної оборони і вибухи ракет. І його сусіди виходять на свої балкони. Із лайками, немов на футбольному матчі, вболівають за наших. Коли наші збивають ракету, уся околиця аж гуде від радісних вигуків. Мій приятель об’їздив цілий світ. Злостивці говорять про нього, що він половину життя провів у будівлях аеропортів. І що він знає ледь не кожен ресторан, від Любляни до Охрида, від Суботиці до Рієки, в якому подають добру ягнятину та добре вино. Щодо першого – перебільшують, щодо другого – ні. Та й я, дякуючи йому, познайомився з багатьма знаменитими ресторанами колишньої Югославії. Приятель кличе мене до столу, на якому стоять дві глибокі тарілки, дві ложки, таця з трьома молодими цибулинами і плетінка із скибками зачерствілого хліба. Є тут і нерозкоркована пляшка (літрова) білого вина “Крстач”. Приятель приносить з кухні каструлю, яка ще парує. – На вечерю в нас сочевиця. Із шкірочками, – каже він.– Ти їв коли сочевицю? – Їв. А що таке шкірочки? – питаю. – Шкірка з сала. Тепер нічого не викидають. Ми з’їли все, що було в каструлі. Приятель віддав мені як гостеві третю цибулину. Випили ми й цілу пляшку вина. Помалу (бо вона у нього була одна). Тільки останні ковтки ми випили одним духом. Це було вже тоді, коли перші постріли протиповітряної оборони зі сторони Смедерева розітнули небо, з якого трохи згодом почувся звук невидимого літака. Потиху, у повній темряві, порожніми вулицями попрямував я до Червоного Хреста. Я не поспішав. Після гарної вечері, для мене, одурманеного вином, невеличка прогулянка була справжньою насолодою. На звуки літаків і гуркіт вибухів я не зважав. ПІДТРИМКА Дзвонить телефон, пізно ввечері. Напевно, це хтось з далекого світу. З Америки чи з Австралії. Друзі з інших країн зазвичай телефонують мені або пізно ввечері, або рано-вранці. Я не помилився. Телефонує з Нью-Йорка моя колишня студентка Т. “Мілісав, як ти?” – питає (мої студенти так ніколи й не змогли опанувати кличного відмінка). Т. родом з Югославії. Не сербка. В Америці я провів з нею багато ночей по студентських пабах, попиваючи пиво. Т. переживала важкі хвилини у своєму любовному зв’язку, і я, здається, був єдиним, кому вона могла відкрити душу. Я був їй безмежно вдячний за ті довгі оповіді, бо в такий спосіб – про що вона й не підозрювала – вдосконалював свою англійську. Можливо, я, як уважний слухач, до певної міри допоміг їй подолати кризу в коханні. Розмова з Т. була недовга. Вона тільки хотіла дізнатися, чи я живий. Те, що вона бачить по телебаченню, виглядає жахливо. Радить мені виїхати з Белґрада, кудись в гори, на Копаоник, про який я їй стільки розповідав. Не знаю, чи Т. відчула, яким важливим для мене був її дзвінок. Тому що він був від людини, від якої я цього найменше сподівався. Відколи пишу, я завжди вважав, що завданням літератури є допомагати – і не тільки через повчання, але й шляхом запитань і сумніву – робити цей світ одним з найкращих можливих. Інколи мене охоплювала зневіра і малодушність. Світ видавався мені – замість того, щоб бути кращим – усе гіршим. Навіщо всі наші розповіді про щастя, правду та справедливість, якщо вони ні до кого, або майже ні до кого не доходять. Навіть до тих, у кого відібрали і щастя, і правду, і справедливість. Але це не так! Ота наша розповідь доходить, однак, до когось! Можливо, ефект не той, якого ми очікували, але якийсь-таки є! А це вже не так мало! І відчув я докори сумління, що промовчав у багатьох ситуаціях, коли кривдили інших. Я навіть і не подумав тоді, що для багатьох це було важливо, хоча, напевно, нічого не вирішувало. Дзвінок з Нью-Йорка нічого не змінив, якщо йдеться про подальші бомбардування. Ба більше, наступні дні принесли ще гірші руйнування. Сербія палала під бомбами. Палав і мій Копаоник. На згарище перетворився мій готель “Бачиште”, про який я там, у Нью-Йорку, за кухлем пива колись давно розповідав своїй студентці Т. Дзвінок з Нью-Йорка не зменшив мого відчуття пригніченості, відчаю та болю, викликаного новими, майже щоденними нещастями та злочинами: уламки вбили трирічну дівчинку, коли вона сиділа на горшку; телебачення показало білявого албанського хлопчика з очима, повними сліз, який того дня залишився сам на світі; на Великдень, серед білого дня в центрі Белґрада вбили опозиційного журналіста. Мені залишається лише сподіватись, що батькам дівчинки, яка загинула, дружині ліквідованого журналіста і албанському хлопчикові хтось сказав щирі слова втіхи, як це зробила моя студентка Т. СВІТ БЕЗ ОБЛИЧЧЯ Моєму синові-першокласникові, як я бачу, не зовсім зрозуміло, хто це і звідки нас бомбардує. Хоча у нього є якісь основні географічні та інші знання, але якби хтось запитав його, хто ж то воює проти нас, він би відповів: “Оті з телебачення”. Син навіть знає імена декого з “отих”. І з телебачення, і від сусідів, що кленуть їх в хвіст і в гриву. Мій син знає, що нас бомбардують літаки, але жодного з них не бачив. І я не бачив! Декілька ночей я вдивлявся у чисте небо, чув далекий звук літака, і тільки одного разу високо вгорі побачив малесеньку рухому світлу цятку. Коли обстрілювали ракетами будинок на Неманиній вулиці, я перебував на Зеленому вінці, метрів за п'ятсот від цілі, але літака (чи це був “томаґавк”?), який просвистів у мене над головою, так і не побачив. Але мій син, хоча й не бачив літаків, добре чув вибухи і відчував дрижання будинків. Кілька разів, тремтячи від страху, він вискакував з ліжка і, ще сонний, вибігав у коридор, вважаючи, що там найбезпечніше. З часом син звик і до сирен повітряної тривоги, і до вибухів. Нальоти майже щодня відбувалися за більш-менш сталим графіком. Коли ж увечері сирена лунала дещо пізніше, ніж звичайно, син говорив: “Сьогодні вони трохи спізнилися”. “Як то – спізнилися?” – питав я. “Дуже просто. Як ти інколи запізнюєшся на роботу...” Ті, що нас бомбардують (переважно) і недосяжні, і невидимі. Неможливо подивитись їм у вічі, а ще менше – показати, що ти їх не боїшся. Хоробрість, кажуть, померла в цьому столітті. Спершу у нацистській Німеччині. Були люди, котрі чинили опір Гітлерові, але він зробив усе, щоб це не мало значення індивідуального подвигу. Морок поглинав не тільки людей, але й їхні хоробрі вчинки. Подібні методи застосовували і під час сталінських чисток. Майже немає прикладів того, що хтось з невинно засуджених хоробро тримався на сфабрикованих процесах. Сталіну були потрібні зломлені люди, а не герої. І ось війна, в якій немає шансів подивитися у вічі тому, хто руйнує і плюндрує твою країну. Ти наче перебуваєш у величезній в’язниці, де якийсь невидимий начальник вирішує, хто сьогодні попрощається з матір’ю, батьком, сестрою, братом, приятелем, сусідом, з власним життям. А ти як окремо взята людина не маєш ніяких шансів у будь-який спосіб повстати проти його рішення. Можеш хіба що матюкати його, але він не почує (а якби й почув, однаково б не зрозумів). А оті, котрі виконують накази командира, сприймають це – мій син правий – як рутинну роботу. Інколи спізняться, але однаково виконають її. А як повернуться на свою базу десь там у Італії, після відпочинку підуть, напевно, з родиною або колегами до якоїсь тратторії і, попиваючи добре італійське вино, говоритимуть про роботу, яку виконали того дня. Про сербські гори, поля, ріки, міста, дороги, заводи, мости, які вони бачили з літака. Вони щасливі, що не можуть розповідати про людські обличчя. Не тільки про ті, які спалили їхні бомби, але й про обличчя з бомбосховищ, з вулиць. Про обличчя мого семирічного сина, який о третій ранку у передпокої грає в карти. Так, я навчив його під час бомбардувань грати в карти. І це один із способів, щоб він забув про сирени і вибухи бомб. Однак, якщо добре подумати, немає сенсу гніватись на пілотів, яким ми ніколи не подивимось у обличчя. Хіба ж і ми не жили у суспільстві, де хоробрість як індивідуальний вчинок повністю втратила сенс, була знищена? Хіба не були й для нас невидимими обличчя суддів, які виносили нам вироки, і роками змушували до жалюгідного, принизливого життя? Хіба і ми не матюкали знаних і незнаних, і до цього нікому не було діла? АВАЛА БЕЗ ВЕЖІ Я прокидаюсь дедалі пізніше. Немає більше голубів, які б прилітали на мій балкон і будили мене туркотінням. Їх розігнали бомби. В небі над “Белґрадкою” я бачу тільки ворон. Птахи війни, провісники нещастя. Піднявшись із ліжка, за звичкою виходжу на балкон. Кидаю погляд на Авалу. Вже кілька днів той біль стискає мені серце. Я ще не можу звикнути до нової картини. До Авали без вежі. Її декілька вечорів тому, після кількох невдалих спроб, нарешті-таки завалили. Доведеться нам із дружиною, коли будемо (і якщо будемо) цього року повертатися з Греції, вигадати щось нове для сина, як знак того, що ми наближаємось до Белґрада. Переклала Алла Татаренко |
ч
|
|||