Славой Жижек

Про самооману Заходу, або Чому конфлікт на Балканах закінчиться нескоро

Закінчилося натовське бомбардування Югославії. Час запитати, яке значення цієї війни з огляду на її ідеолого-політичні наслідки. Нещодавно в есеї “Косово і кінець національної держави” Вацлав Гавел висловив думку, що бомбардування Югославії без мандату ООН “поставило права людини над правами держави. (...) Це не було однак безвідповідальним, аґресивним актом чи порушенням міжнародного права. Навпаки. Це сталося з поваги до права, до того права, яке значно вище, ніж право, що захищає суверенітет держав. Спільнота діяла з поваги до прав людини, як то велить сумління і міжнародні правові документи”. Це “вище право” міцно закорінене потойбіч чуттєвого світу”. “Тоді як держава – витвір людини, сама людина – твір Божий”.

Іншими словами: НАТО порушило міжнародне право, діючи в ім’я “вищого права” Господнього. Інакше, ніж “релігійним фундаменталізмом”, назвати це не можна.

Висловлювання Гавела лише підтверджує те, що Ульріх Бек у “Зюддойче цайтунґ” за квітень 1999 року назвав “мілітаристським гуманізмом” або “мілітаристським пацифізмом”. Проблема не так у тому, що тут йдеться про орвеллівські оксюморони на кшталт “війна – це мир” (на мій погляд, пацифістичне трактування – облудне; потрібне неабияке зухвальство, аби вести мову про “мілітаристський пацифізм”). Проблема навіть не в тому, що об’єкти бомбардувань обиралися не тільки на підставі моральних міркувань. Проблема насамперед у тому, що чисто гуманітарне, чисто етнічне виправдання значною мірою деполітизувало натовську інтервенцію.

Виправдовуючи інтервенцію, НАТО побоювалося серйозної політичної дискусії; тож йшлося тільки про деполітизовані загальні права людини. Люди вже не були політичним суб’єктом, а тільки безпомічними жертвами, позбавленими політичної ідентичности й ототожненими з їхніми стражданнями, і не більше. На мій погляд, у цьому разі йдеться про ідеологічний конструкт НАТО.

Не тільки НАТО, а й ліві ностальгіки далекі від справжньої причини війни

Сьогодні видно, що парадокс бомбардування Югославії полягає зовсім не в тому, на що нарікають пацифісти (мовляв, саме НАТО і спричинило етнічні чистки, яким буцімто намагалося покласти край). Ні, проблема полягала у створенні образу жертви: необхідно захистити від сербського чудовиська безпомічних албанців, але, боронь Боже, дати їм скараскатися їхньої безпомічности, дати усвідомити себе суверенним і самостійним політичним суб’єктом – суб’єктом, який не потребує добродійного натовського “протекторату”. Відтак, стратегія НАТО збоченська у дослівному фройдівському розумінні: той, кого беруть під захист, добрий доти, доки залишається жертвою.

Не тільки НАТО, а й його псевдоліві опоненти деполітизували конфлікт. Для останніх бомбардування Югославії – завершальний акт розпаду тітовської Югославії – кінець обітниці, крах утопії про мультиетнічний і автентичний соціалізм у вирі етнічної війни. Навіть такий проникливий політичний філософ, як Ален Бадіу, каже про вину всіх сторін. Усюди, куди не подайся, існують свої “етнічні чистівники” – серед сербів, словенців, боснійців. “Сербський націоналізм – прикрота. Але чим він гірший від інших? Він всеохопніший, володіє більшою кількістю зброї, а донедавна ще й значнішими можливостями для задоволення своїх кримінальних пристрастей. (...) Безперечно, Мілошевич – брутальний націоналіст, так само, як і його колеги з Хорватії, Боснії та Албанії. (...) Від самого початку конфлікту Захід став на бік слабшого (боснійського, хорватського) націоналізму, виступивши проти сильнішого (сербського чи – не такого сильного – хорватського) націоналізму”.

Мені здається, що це ліва туга за втраченою Югославією. Велика іронія в тому, що така ностальгія бачить Сербію Слободана Мілошевича спадкоємицею давньої казки – тобто саме ту силу, яка так вправно розшматувала колишню Югославію. Причому єдиним політичним утвором, якого могли стосуватися слова про позитивний спадок тітовської Югославії, про широкохвальну багатокультуральну толерантність, була “мусульманська” Боснія, мало того: сербська аґресія проти Боснії – це аґресія проти всіх тих, хто хапався за тітовську спадщину, за ідею етнічного “братерства і єдности”, мов за рятівну соломинку. Не дивно, що командир “мусульманської” армії ґенерал Рашим Делич – етнічний серб; не дивно, що упродовж дев’яностих років “мусульманська” Боснія залишалася єдиною частиною колишньої Югославії, де в службових кабінетах висів портрет Тіто.

За винятком сербського, навіть словенський і хорватський націоналізми ставилися з повагою до Югославії Тіто, насамперед до принципу рівноправности та суверенности її країн – включно з правом на відокремлення. Той, хто, не завважуючи цього, зводить боснійський конфлікт до громадянської війни між різними “етнічними групами”, той автоматично стає на бік сербів. Бо різниця між Мілошевичем та іншими національними ватажками аж ніяк не в кількісних показниках. Ні, Югославія – не птаха вільного польоту, зраджена всіма націоналістами-“сецесіоністами” гамузом. Її розпад – процес діалектичний. “Вихід” із Югославії – реакція на сербських націоналістів, тобто на ті групи, які прагнули ліквідації Тітового спадку. Крайні антисербські націоналісти стояли ближче до спадку Тіто, ніж теперішній белґрадський режим, що бачить себе леґітимним і леґальним наступником старої Югославії на противагу всіляким “сецесіоністам”.

Війну спричинила сербська аґресія, а не етнічні конфлікти

Не можна забувати одного: Тіто свідомо будував федерацію на противагу до передвоєнної Югославії, де домінували серби-“об’єднувачі”. Серби були тоді єдиною державотвірною нацією. Після Другої світової війни Тіто хотів протиставити Югославії із сербським домінуванням федеративну Югославію, вільну спілку рівних і суверенних держав, включно з правом на відокремлення. З приходом Мілошевича до влади почалися спроби відновити сербську геґемонію, на що і відреаґували всі “сецесіоністи”, базуючи свої вимоги на принципах тітовської Югославії.

Хай там як, модне ліве розбалакування про наступників усташів у Хорватії Туджмана і т.д. нічого не змінює в тому, що сербська аґресія 1992 року проти Боснії не виникла з етнічного конфлікту. Це було не що інше, як наступ передвоєнної Югославії з домінуванням сербів на повоєнну Югославію Тіто.

Насамкінець слід сказати, що в дебатах про натовські бомбардування жодна зі сторін не мала рації. Я не хочу сказати, що правда десь посередині. Навпаки, всі сторони – як прихильники, так і опоненти натовських бомбардувань, – ні на йоту не мали слушности. Всі вони намагалися стати на абстрактно-нейтральну позицію. Прихильники натовських бомбардувань покликалися на деполітизовані права людини; їхні опоненти наголошували на етнічній боротьбі, в якій кожна зі сторін несе відповідальність. Ні ті, ні інші не бачили очевидного політичного характеру конфлікту. Тому конфлікт і надалі жеврітиме під попелом. Мир зусиллями НАТО тільки пригасив його, але не загасив назавжди.

(Die Zeit, 26/1999)

Переклав Тимофій Гаврилів


ч
и
с
л
о

15

1999