Коли військо, прихопивши мій труп, вирушило в дорогу
і залишило позаду себе лише мою кров, зібрану в олов’яну вазу, мені здалося,
що світ замовк назавжди. Потім я почув скрипіння важких возів, приглушений цокіт
кінських копит – він віддалявся, і я зрозумів, що мене кинули тут на ласку долі.
Я чув із уст свого батька, а він це чув од свого, що людське безумство, пам’ять,
гнів, мста вкладені у людську кров. Та все ж, здається, я перший монарх, чия
кров так брутально була відокремлена од тіла на цій клятій рівнині.
Прямуючи до Анатолії, моя шкіра, члени, вкоронована голова, біле волосся, грудна
клітка із раною на самій середині нічого зі собою не брали. Все лишалося тут,
і я дійшов до такої думки, що мої візири зробили саме так, щоб якраз позбутися
навіювання моєю кров’ю.
Так вони вчинили, залишаючи мене у цьому тюрбе*,
з нафтовою лампою, яка і вдень, і вночі горить надо мною. Я думав,
що як тільки шлях звільниться, вони неодмінно повернуться, аби напасти
на Европу, чи принаймні висловити мені пошану, показати, що не забули
про мене. Але надійшла весна, потім минула, настало літо, відтак знов
прийшла нова весна – не з’явилася жодна жива душа.
Де вони поділися? Що робили? Минуло три роки, потім сім, потім тринадцять.
Поодинокі подорожні, які зупинялися перед моїм тюрбе, приносили уривками відомості
зі світу. “Ти дістав лише те, що заслужив!” – хотілося гукнути моєму синові,
коли я дізнався, що Тамерлан, поборовши Баязета в Анкарі, заточив його у залізну
кліть, наче дикого звіра.
Ось чому вони так довго не подавали жодних ознак життя. Мій син, який віддав
на смерть свого брата Якова, а може і мене самого, аби відібрати в мене трон,
був уражений моїм прокляттям.
Час безнадії спливає набагато повільніше, ніж час, заповнений надією. Звернена
кров не втрачає жодної своєї властивості. І навіть стає ще більш знавіснілою,
перетворена в порошок на зовнішніх стінах олов’яної вази.
Прокляття на вас, балканські народи, які змусили мене в такому поважному віці
пуститися в дорогу до цієї рівнини, щоб тут покласти своє життя. Особливе прокляття
за те, що наразили мене на таку самотність!
...Пройшов двадцятий рік, жодних новин. Потім двадцять п’ятий. Сороковий. Я
вже був казав собі, що все навіки пропало, коли то почув знайомий рокіт. Дуже
легко вгадати, коли народи лаштуються до сутички. “Мої турки наближаються,”–
мовив я сам до себе! З’являться нові проводирі, нові візири, а з ними, звичайно,
інші покоління. Я ладен був подарувати свою смерть моєму народові, дати йому
своє благословення, коли ж то дізнався, що наближалися не турки. На Косовській
рівнині зчепилися між собою балканці. На цей раз серби та албанці розмахували
своїми емблемами: албанці – католицьким хрестом, серби – православним.
“Пожирайте одні одних, невірні!“– подумки вигукнув я, повторюючи своє прокляття.
Та вони були настроєні взаємно себе винищити навіть без цього прокляття. Прагнули
цього зловісного дійства ще за шість-сім століть перед моїм походом. Помирившись
на деякий час, вони мирно жили на цій рівнині, пильнуючи, щоб не спізнитися
на суперечку, саме ту, ще жорстокішу, ніж попередня.
Слухаючи гризню, яку вони між собою вчинили, спочатку, зізнаюся вам, відчув
од цього задоволення. Потім це відчуття зникло. Їхнє завзяття не спадало, і
я сам відчув од цього втому.
Так минули довгі роки. Шістдесят, потім сто шістдесят. Ґніт зі своїм слабким
полум’ям горів, не стухаючи у моїм тюрбе. Приходили нові султани з давніми,
такими самими іменами: Мугаммад, Мурад, Соліман, Агмад, Мурад, Мугаммад – приходили
одні за одними, щоб кожному поринути в забуття. Їм вдалося підкорити собі пів-Европи.
Але тепер, пойняті втомою, вони відступали. Християнський хрест виявився впертішим,
аніж здавалося. Наш півмісяць мусив покинути по черзі Відень, угорське плато,
похмуру Польщу, Україну, Крим, врешті балканські землі, втрачати які було нам
найважче. Можливо, з того всього ми почали звикати до безрозсудливої вдачі тих
народів, а вони – до нашої байдужості. Таким чином, ми назавжди розійшлися,
і кожен пішов за своєю власною долею...
Я залишився ще самотнішим, аніж раніше, з малим блідим каганцем над головою,
на місці жалюгідної корони.
А вони, замість того, щоб упрягтися в якусь корисну роботу, знов, наче ті хижаки,
спущені з ланцюгів, кинулися одні на одних. Їхній спів був таким самим грізним,
як їхня зброя. Пророцтва та річинці, які вони виголошували, були страхітливі.
“Цілих сімсот років, – співали їхні рапсоди, – я спалюватиму твою оселю. Цілих
сімсот років я вбиватиму твоїх псів”. І те, що вони сповіщали, неодмінно сповниться;
і те, що вони мали сповнити, додасться до їхніх співів, як отрута додається
до отрути.
Час минув. Сплинуло п’ять століть від того дня, що бачив моє падіння. А далі
– ще п’ятсот сімдесят років. Потім шістсот. Я все ще тут, на самоті, у своїм
тюрбе, під слабким полум’ям цього зловісного недогарка. Їхній гам, як морський
гул, ніяк не хоче затихнути.
То там, то сям вітер жбурляє клапті газет, кинених паломниками. Часом вони
повідомляють мені про хід подій. Дивні назви країн або візирів: НАТО, Р.Кук,
Мадлен Олбрайт; побоїще дітей у Сребрениці, Мілошевич, “Майн Кампф”. Знов ім’я
візирки. Інколи також, поміж ними, і моє ім’я – Мурад I.
Аллаг! Ось хто є тими більш як десятьма століттями, а я – втомлений, самотній
володар, на християнських безмежних просторах. Інколи, у найтяжчі години, я
задумуюся, чи бува причиною усіх цих страхіть не є моя кров? Знаю, що то якась
божевільна здогадка; проте, у цьому небутті, в якому я знаходжуся, благаю Тебе,
Господи, подаруй мені нарешті забуття! Вчини так, щоб мою кров вийняли назовні
і забрали з цієї холодної рівнини. І щоб не лише викинули олов’яну вазу, а перекопали
землю на місці мого намету, там, де ґрунт спочатку був просякнутий цією кров’ю.
Так, мій Боже, накажи вирівняти землю довкола мене, бо досить декілька крапель,
щоб у них зібралася пам’ять світу...
березень 1997 – березень 1998
Переклав Ярема Кравець
*Поховальна споруда у мусульман,
кубічної форми, над якою споруджено низький купол (прим. перекл.)
