ч
|
Ганна АрендтАнтисемітизм як виклик здоровому глуздові© Arendt Нannah Це було примітне століття, яке розпочалося Революцією,
а завершилося Аферою!* Багато хто, як і раніше, вважає випадковою ту обставину, що нацистська ідеологія зосередилася на антисемітизмі, а політика нацистів була послідовно і безкомпромісно націлена на переслідування, а відтак і знищення євреїв. Лише жах катастрофи, що сталася, а ще більше бездомність і повна втрата будь-якого ґрунту для тих, хто залишився в живих, зробили “єврейське питання” таким помітним явищем нашого повсякденного політичного життя. Те, що самі нацисти вважали своїм головним відкриттям, а саме – роль єврейського народу у світовій політиці, – громадська думка розглядала як засіб привернути на свій бік маси або демагогічний чинник, покликаний розбудити цікавість. Неспроможність сприйняти всерйоз те, про що говорили нацисти, цілком зрозуміла. Навряд чи в сучасній історії можна знайти обурливішу і бентежнішу думку, наче у всіх гігантських нерозв’язаних політичних проблемах нашого століття саме така проблема як єврейська, котра видається дрібною і незначною, має сумнівну честь бути пусковим механізмом усієї цієї диявольської машини. Подібні розбіжності між причинами і наслідками кидають виклик нашому здоровому глуздові, не кажучи вже про виклик відчуттю рівноваги і гармонії в історика. Всі пояснення антисемітизму після співставлення із власне подіями виглядають так, наче вони були поспіхом і навмання вигадані, аби приховати щось таке, що несе величезну загрозу нашому почуттю міри і нашій надії на здоровий глузд. Одним із таких квапливих пояснень було ототожнення антисемітизму з войовничим націоналізмом і його ксенофобcькими вибухами. На лихо, дійсні факти свідчать, що сучасний антисемітизм зростав тою мірою, якою традиційний націоналізм йшов на спад, і своєї кульмінації він досяг у часи, коли европейська система національних держав із її хисткою рівновагою сил впала. Уже зазначалося, що нацисти не були просто націоналістами. Їхня національна пропаганда була адресована до тих, хто до них приєднувався (попутникам), а не переконаним членам руху. Останнім, навпаки, ніколи не дозволялося втрачати послідовно наднаціонального підходу до політики. У нацистського “націоналізму” багато спільного з націоналістичною пропагандою, яка донедавна велася у Совєцькому Союзі, де вона також використовувалася лише для того, щоб дати поживу забобонним масам. Нацисти ставилися зі справжньою і завжди безсумнівною зневагою до вузьколобості націоналізму, провінціалізму національної держави. Вони знову й знову повторювали, що їхній “рух”, як і рух більшовицький, за своїми цілями інтернаціональний і важливіший для них за усяку державу, яка неминуче має бути пов’язана з якоюсь відповідною територією. Не тільки нацисти, але й 50 років історії антисемітизму свідчать проти ототожнення антисемітизму з націоналізмом. Перші антисемітські партії, які виникли в останні десятиліття XIX століття, були серед тих, хто першими почали об’єднуватися в міжнародних масштабах. Від самого початку вони скликали міжнародні з’їзди і прагнули до координації своєї діяльності у всесвітньому, принаймні всеевропейському, масштабі. Певні загальні тенденції, як-от збіг занепаду національної держави та ріст антисемітизму, навряд чи можна повністю пояснити за допомогою якоїсь однієї засади чи причини. У більшості подібних випадків історик зіштовхується з надзвичайно складною історичною ситуацією, щодо якої він майже вільно – а це означає з втратами – може виокремити якийсь один чинник як “дух часу”. Існує, все ж, кілька корисних загальних правил. З точки зору нашої мети найціннішим є велике відкриття Токвілля (L’ancien regime et la Revolution Eн. 2. Гл. 1) щодо причин лютої ненависті французьких мас до аристократії у період, коли спалахнула революція, ненависті, яка спонукала Берка зауважити, що революцію більше цікавило “становище дворянина”, аніж інститут королівської влади. За Токвіллем, французький народ ненавидів аристократів, які втрачали владу, більше аніж будь-коли, бо стрімка втрата ними реальної влади не супроводжувалася якимось помітним зменшенням їхнього багатства. Допоки аристократія мала значну легітимну владу, її не тільки терпіли, але й шанували. Коли дворяни втратили свої привілеї, в тому числі на експлуатацію та пригнічення, люди стали сприймати їх як паразитів, що не виконують певної реальної функції в управлінні країною. Іншими словами, ні гноблення, ні експлуатація самі по собі ніколи не стають головною причиною для обурення. Багатство, не поєднане з певною очевидною функцією, сприймається як щось набагато нестерпніше, бо ніхто не може втямити, за що його варто терпіти. Антисемітизм досяг своєї найвищої точки тоді, коли євреї подібним чином втратили свої суспільні функції та вплив і в них не залишилося нічого, крім їхніх надбань. Коли Гітлер прийшов до влади, німецькі банки були вже майже Judenrein [вільними від євреїв] (хоча саме тут євреї займали ключові позиції упродовж більш ніж століття), а німецьке єврейство загалом після тривалого періоду стійкого зростання і в плані соціального статусу, і кількості, йшло до занепаду настільки швидко, що статистики пророкували йому зникнення через декілька десятиліть. Статистика, ясна річ, не обов’язково віддзеркалює реальні історичні процеси, проте слід відзначити, що з точки зору цієї науки переслідування і знищення євреїв нацистами виглядає безглуздим прискоренням процесу, який неминуче відбувся б за будь-яких обставин. Те саме вірно і щодо майже всіх західноевропейських країн. Справа Дрейфуса виникла не в часи Другої імперії, коли французьке єврейство перебувало в зеніті свого розквіту та впливу, а в умовах Третьої республіки, коли євреї практично зникли з найважливіших позицій (хоч і не зійшли з політичної сцени). Австрійський антисемітизм значно активізувався не за часів правління Меттерніха та Франца Йосифа, а у післявоєнній Австрійській республіці, коли стало цілком очевидно, що навряд чи якась інша група так само багато втратила зі свого впливу і престижу внаслідок зникнення Габсбурзької монархії. Переслідування тих груп, які втратили чи тільки-но втрачають силу,– не надто приємне видовище, однак воно породжене не лише людською ницістю. Переслідувачі змушують людей підкорятися чи терпіти реальну владу, а водночас ненавидіти тих, хто, володіючи багатством, не має влади, всупереч раціональному інстинктивному усвідомленню того, що влада виконує певну функцію і взагалі приносить якусь користь. Навіть експлуатація та гноблення змушують-таки суспільство функціонувати і встановлюють певний лад. Лише багатство без влади чи усуненість, якщо вона не є окресленою політичною лінією, сприймаються – позаяк вони розривають усілякі зв’язки між людьми – як щось паразитарне, марне, потворне. Багатство, яке не експлуатує, означає відсутність навіть тих стосунків, які існують між експлуататором і експлуатованим, а усуненість, що не є політичною лінією, не допускає навіть мінімальної турботи гнобителя про гнобленого. Повний занепад західно- і центральноевропейського єврейства становить, однак, усього лише атмосферу, в якій розгорталися подальші події. Цей занепад пояснює їх так само мало, як проста втрата влади аристократією могла б пояснити Французьку революцію. Пам’ятати про згадані загальні правила важливо лише для того, аби спростувати ті підшепти здорового глузду, які намовляють нас вірити, наче люта ненависть чи несподіваний бунт обов’язково бувають породжені ставленням до величезної влади чи надмірних зловживань і що, отже, організована ненависть до євреїв є не що інше, як реакція на їхню значимість і могутність. Значно серйознішою – позаяк вона приваблива для достойніших людей – є інша помилка здорового глузду. Вона полягає в уявленні, наче євреї, будучи цілком безпорадною групою, втягнутою у вир загальних і нерозв’язних конфліктів епохи, могли б бути звинувачені в цих конфліктах, а зрештою потрактовані як таємні винуватці усякого зла. Найкращою ілюстрацією – і найкращим спростуванням – такого близького серцю багатьох лібералів пояснення, є популярний жарт, що побутував після Першої світової війни. Антисеміт стверджує, що причиною війни були євреї. У відповідь кажуть: “Так, євреї і велосипедисти”. “Чому велосипедисти?” – запитує той. “А чому євреї?” – запитують у нього. Теорія про те, що євреї завжди є цапом-відбувайлом, допускає, що офірною твариною міг би стати і хтось іншій. Ця теорія констатує повну невинність жертви, а відтак не лише мимоволі констатує, що жертвою не лише не було вчинено ніякого зла, але що нею взагалі не було вчинено нічого такого, що могло б мати якийсь зв’язок із обговорюваним питанням. Насправді ж, “теорія цапа-відбувайла” у своїй чистій формі ніколи не з’являється в пресі. Як тільки її прихильники починають старанно шукати пояснення, чому ж той або інший цап-відбувайло виявився настільки придатним для своєї ролі, вони одразу ж полишають цю теорію і беруться до звичайних історичних досліджень, при яких ніколи не виявляється нічого, окрім того, що історію творять багато груп, одна з яких виокремлюється внаслідок певних причин. Так званий цап-відбувайло неминуче втрачає риси невинної жертви, яку світ звинувачує у всіх своїх гріхах і за допомогою якої бажає уникнути розплати, а виявляється певною групою осіб, тісно пов’язаних з іншими групи, члени яких втягнуті в діяння цього світу. І група ця не перестає нести своєї частки відповідальності лише через те, що виявилася жертвою кривди і жорстокості світу. Донедавна внутрішня суперечливість “теорії цапа-відбувайла” була достатньою підставою для того, аби відмовитися від неї, як від однієї з багатьох теорій, в яких спонукальним мотивом є прагнення ескапізму. Однак поява терору як основного засобу правління додала цій теорії більшої переконливості, аніж будь-коли раніше. Докорінна відмінність сучасних диктатур від усіх тираній минулого полягає в тому, що терор використовується не як засіб знищення і залякування супротивників, а як інструмент керування цілком покірними масами людей. Терор, яким ми його знаємо нині, застосовується без будь-якої попередньої причини, його жертви невинні навіть з точки зору переслідувача. Так це виглядало в нацистській Німеччині, коли повномасштабний терор застосовувався проти євреїв загалом, тобто проти осіб із певними загальними характеристиками, незалежними від особливостей їхньої індивідуальної поведінки. У Совєцькому Союзі ситуація дещо заплутаніша, однак факти, на жаль, ще очевидніші. З одного боку, більшовицька система, на відміну від нацистської, теоретично ніколи не визнавала можливості застосування терору щодо невинних, і хоча на практиці це виглядає лицемірством, однак усе ж ця відмінність надзвичайно важлива. З іншого боку, російська практика в одному аспекті просунулася далі за німецьку: сваволю у застосуванні терору не стримували навіть расові міркування, а позаяк класові категорії минулого давно відкинуті, то в Росії кожен міг раптом стати жертвою поліцейського терору. Ми не будемо тут зупинятися на принциповій особливості правління за допомогою терору, яка полягає саме в тому, що ніхто, навіть кат, ніколи не може бути вільним від страху. Тут ми просто звертаємо увагу на довільний вибір жертв, і в зв’язку з цим вирішальне значення тієї обставини, що вони об’єктивно невинні і обираються незалежно від того, що вони могли чи не могли вчинити. На перший погляд, це може виглядати запізнілим підтвердженням “теорії цапа-відбувайла”. Дійсно, жертва сучасного терору має всі характеристики офірного цапа: вона об’єктивно й абсолютно невинна, оскільки нічого з того, що вона здійснила чи не здійснила, не має значення і ніяк не пов’язане з її долею. Тому існує спокуса повернутися до такого пояснення, яке автоматично звільняє жертву від будь-якої відповідальності. Подібний підхід здається цілком адекватним реальності, де ніщо не вражає нас так, як абсолютна невинність людини, вхопленої пекельною машиною, і її цілковита неспроможність хоч якось змінити свою долю. Терор, однак, на останній стадії свого розвитку стає всього лиш формою правління. Для того щоб встановити тоталітарний режим, терор необхідно запропонувати як інструмент утілення певної ідеології. І ця ідеологія мусить здобути підтримку багатьох, ба навіть більшості, перед тим, як терор зможе набути стабільного характеру. Найважливіше для історика полягає в тому, що євреї, перед тим, як стати головними жертвами сучасного терору, потрапили у фокус нацистської ідеології. А ідеологія, яка прагне переконувати і мобілізувати людей, не може добирати жертву довільно. Іншими словами, якщо в таку відверту підробку, як Протоколи сіонських мудреців, вірить так багато людей, що вона навіть може стати текстом цілого політичного руху, то завдання історика вже не може обмежуватися викриттям фальсифікації. Воно, звичайно ж, не може також полягати у вигадуванні пояснень, які обходять основний політичний та історичний факт, що в підробку вірять. Цей факт важливіший, аніж та (з погляду історії, другорядна) обставина, що текст є містифікацією. Пояснення методом посилання на цапа-відбувайла, як і раніше, є однією з основних спроб ухилитися від усвідомлення серйозності антисемітизму і значення тієї обставини, що євреї виявилися втягнутими в епіцентр подій. Настільки ж поширеною є і протилежна доктрина про “вічний антисемітизм”, згідно з якою ненависть до євреїв – це звичайна і природна реакція, а історія лише дає для неї більше чи менше підстав. Вибухи не потребують якихось особливих пояснень, оскільки є природними наслідками існування відповідної вічної проблеми. Те, що ця доктрина була прийнята професійними антисемітами, є цілком природним, оскільки вона служить алібі щодо будь-яких страхіть. Адже коли вірно, що людство наполегливо вбивало євреїв упродовж більш ніж двох століть, то в такому випадку вбивство євреїв є нормальним, навіть людяним заняттям, а ненависть до євреїв не вимагає виправдання за допомогою якоїсь арґументації. Найбільший подив викликає те, що таке пояснення з посиланням на споконвічний характер антисемітизму визнають чимало позбавлених упереджень істориків, а ще більше самих євреїв. Саме цей дивний збіг робить дану теорію такою небезпечною і оманливою. В обох випадках перед нами та ж сама ескапістська основа: подібно до того як антисеміти, що цілком зрозуміло, намагаються уникнути відповідальності за свої діяння, так і євреї, що юрмляться та захищаються, за жодних обставин не бажають, що тим більше зрозуміло, обговорювати питання про свою частку відповідальності. Однак ескапістські тенденції офіційної апологетики прихильників цієї доктрини – як євреїв, так переважно і християн – базуються на важливіших, але менш раціональних мотивах. Зародження і зростання сучасного антисемітизму супроводжувалося і було взаємозалежним із асиміляцією євреїв, із їхньою секуляризацією та вигасанням стародавніх релігійних і духовних цінностей юдаїзму. Насправді ж відбувалося ось що: значна частина єврейського народу опинилася перед загрозою фізичного вимирання і внутрішнього розкладу. У цій ситуації євреї, котрі прагнули забезпечити виживання свого народу, в безглуздому, безвихідному нерозумінні схопилися за потішну ідею, наче антисемітизм може зрештою стати чудовим засобом утримання народу в єдності, отож споконвічний антисемітизм здатний навіть стати вічною ґарантією єврейського існування. Таке упередження, що є секуляризованою карикатурою ідеї вічності, успадкованої від віри в обраність і месіанських сподівань, підкріплювалося тією обставиною, що упродовж багатьох століть євреї зазнавали специфічної ворожості з боку християн, яка й справді була потужним чинником збереження єврейського народу і в духовному, і в політичному відношенні. Євреї помилково сприйняли сучасний антихристиянський антисемітизм за традиційну релігійну ненависть до євреїв. Цьому сприяло й те, що у процесі своєї асиміляції вони наче пройшли повз християнство в його релігійному і культурному аспектах. Зіштовхуючись, окрім того, з очевидними симптомами занепаду християнства, вони могли через незнання сприйняти те, що відбувається, за своєрідне відродження так званих століть темряви. Незнання чи неправильне розуміння свого власного минулого було однією з причин фатальної недооцінки євреями справжніх і безпрецедентних небезпек, які на них очікували. При цьому варто пам’ятати і про те, що відсутність політичного досвіду і політичної поміркованості була зумовлена самою природою єврейської історії – історії народу без уряду, без країни і без мови. Єврейська історія пропонує незвичайний спектакль, де народ виявляє себе унікальним чином, у тому сенсі, що, почавши свою історію від цілком окреслених уявлень про історію і з майже свідомою рішучістю досягти на землі втілення чітко окресленого плану, він упродовж двох тисячоліть уникає будь-якої політичної дії, при цьому не відмовляючись від згаданого уявлення про історію. Відтак політична історія єврейського народу стала більшою мірою залежати від непередбачуваних, випадкових чинників, аніж історія інших народів, отож євреї грали то одну роль, то іншу, і не брали на себе відповідальності за жодну з них. Через остаточну катастрофу, яка поставила євреїв на межу цілковитого знищення, теза про споконвічний антисемітизм стала ще небезпечнішою, аніж будь-коли. Сьогодні вона порятувала б євреєненависників від відповідальности за набагато гірші злочини, ніж ті, які можна було б коли-небудь собі уявити. Антисемітизм не тільки не виявився якоюсь таємною ґарантією виживання єврейського народу, але цілком певно став носієм загрози його винищення. Проте, подібне тлумачення антисемітизму, як і “теорія цапа-відбувайла”, – і з аналогічних причин – пережило своє спростування реальністю. Адже й воно з такою ж наполегливістю, хоча й вдаючись до інших арґументів, підкреслює ту повну і невластиву людині невинність, яка так разюче притаманна жертвам сучасного терору. Через це здається, що подібне пояснення підтверджене фактами. Воно навіть має ту перевагу перед “теорією цапа-відбувайла”, що дає хоч якусь відповідь на незручне питання: чому саме євреї? Щоправда, твердження про споконвічну ворожість до євреїв тільки оголошує спірне питання начебто вирішеним, але не вирішує його. Дуже прикметно, що ці дві теорії – єдині теорії, які принаймні намагаються пояснити політичне значення антисемітизму, – заперечують яку-небудь специфічну відповідальність євреїв і відмовляються обговорювати відповідні проблеми у характерних історичних термінах. При такому підході, який, по суті, заперечує значення людської поведінки, вони жахливо нагадують ті види сучасної практики і форми правління, які за допомогою довільного терору знищують саму можливість людської дії. Адже у таборах знищення євреїв убивали наче згідно з тими поясненнями ненависті до них, які ці теорії пропонували: їх убивали безвідносно до того, що вони вчинили чи не вчинили, безвідносно до їхніх вад або ж чеснот. Ба більше, самі вбивці, які лише підкорялися наказам і пишалися своєю безсторонньою продуктивністю, моторошним чином в нелюдському знеособленому перебігу подій ставали ніби “невинними” засобами, за яких теорія споконвічного антисемітизму їх і вважала. Подібні загальні знаменники між теорією і практикою самі по собі зовсім не є свідченнями історичної істини. Але вони є свідченнями “своєчасності” подібних думок, і цим пояснюється їхня принадність для юрби. Вони цікаві для історика лише настільки, наскільки самі створюють частину історії, а також тому, що стоять на шляху до його пошуків істини. Будучи сучасником, він може піддатися їхній переконуючій силі, як і будь-яка інша людина. Обережність стосовно загальноприйнятих думок, що претендують на пояснення всіх тенденцій історії, особливо важлива для історика сучасної епохи, позаяк минуле століття створило чимало ідеологій, які претендують на те, щоб стати ключем історії, але насправді є не чим іншим, як відчайдушними спробами ухилитися від відповідальності. Платон, коли вів свою знамениту боротьбу з античними софістами, виявив, що їхнє універсальне “вміння вабити душі словами” (Федр, 261) не мало нічого спільного з істиною, а було орієнтоване на природно мінливі думки, котрі мають силу лише “на такий термін, на який ця думка зберігається” (Теєтет, 172). Він також виявив хистке положення істини у світі, адже можна переконати з допомогою думок, “а не з допомогою істини” (Федр, 260). Найразючіше розходження між древніми і сучасними софістами полягає в тому, що древні задовольнялися минущою перемогою арґументу за рахунок істини, а сучасні прагнуть до тривкішої перемоги за рахунок реальності. Іншими словами, одні руйнували гідність людської думки, а інші руйнують гідність людської дії. На шляху філософа стояли древні маніпулятори логікою, а сучасні маніпулятори ставлять на шляху історика факти. Адже руйнується сама історія; під загрозою опиняється її зрозумілість, заснована на тому факті, що історію творять люди, і тому вони здатні її зрозуміти; натомість факти вже не вважаються невід’ємною частиною минулого і дійсного світу і довільно використовуються для підтвердження тієї чи іншої думки. Звичайно, залишається мало путівників по лабіринту німих фактів, якщо думки відкидаються, а традиція вже не сприймається як щось безперечне. Такі труднощі, що постають перед історіографією, є, однак, маловажливі, коли брати до уваги величезні потрясіння нашої епохи і їхній вплив на історичні структури західного світу. Безпосереднім результатом цього стало оголення всіх тих компонент нашої історії, які дотепер були приховані від нашої свідомості. Це не означає, що руйнування під час цієї кризи (мабуть, найглибшої у західній історії після падіння Римської імперії) були всього лише facade, хоча багато з того, що ми кілька десятиліть тому вважали непорушними сутностями, виявилося лише facade. Одночасний занепад европейських національних держав та зростання антисемітських рухів, співпав із занепадом національно організованої Европи і знищенням євреїв, підготованим перемогою антисемітизму над усіма “ізмами”, що ворогували у попередній боротьбі за суспільну думку, – все це варто сприйняти як серйозну вказівку на те, де варто шукати джерел антисемітизму. Сучасний антисемітизм має розглядатися в ширшому контексті розвитку національної держави, а водночас його джерело варто шукати у окремих аспектах єврейської історії і деяких специфічних функціях, які виконували євреї за останні століття. Якщо на останній стадії процесу розпаду антисемітські гасла виявилися найефективнішим засобом для надихання й організації великих мас людей із метою імперіалістичної експансії та руйнування старих форм управління, то елементарні ключі до розуміння зростаючої ворожості між окремими групами суспільства і євреями належить шукати в попередній історії стосунків між євреями і державою. (...) Переклала Зінаїда Косицька * Йдеться про справу Дрейфуса. (Прим. ред.) Повний текст книги Г.Арендт буде опублікований
у видавництві "Дух і Літера". |
|||