ч
и
с
л
о

16

2000

Ігор Балинський

Естетика конфлікту
(Росія і правий реванш)

© Балинський І., 2000

Вступні зауваги

Винесена у назву проблема на перший погляд видається суперечливою через відмінності у первісній семантиці обох слів, а відтак, через їх непоєднуваність у певне ціле – твердження. З грецької “естетика” трактується як “чуттєве”, маючи за мету “дослідження прекрасного” (1, с.544). “Конфлікт” у широкому розумінні означується як “зіткнення двох або більше мотивів, які не можна задовольнити одночасно” (1, с.221). В результаті спроби поєднати дані лексеми провокують виникнення семантично еклектичного за суттю твердження. Проте, сучасне трактування поняття “естетика” максимально наближене до розуміння естетичного переживання в межах філософії цінностей. Значною мірою саме цінності можна вважати першопричиною конфлікту. Сучасна конфліктологія доволі поверхово з’ясовує природу конфлікту цінностей, в основу якого закладено певні естетичні переживання.

Дозволимо собі зауважити, що в контексті окреслюваного нами кола проблем, цілком адекватним буде їх з’ясування через естетичну природу конфлікту цінностей. Надпитанням, що повинно слугувати подальшому аналізу, є визначення суті сучасних політичних трансформацій у Росії, їхньої природи, а також можливого спрямування з огляду на ключову онтологічну проблему: взаємовідносин Нації з Історією. Вислідом багатовікового протистояння Росії історичним процесам розвитку людства стає формування конфлікту цінностей як певного естетичного феномену. Останні події у цій країні засвідчують, що за таких умов цілком можливим стає правий реванш, який у межах імперського утворення набуває ознак деструктивности.

Етимологія конфлікту

Повернімося до теорії конфлікту як “найгострішого способу вирішення значних протиріч, що виникають у процесі взаємодії його учасників” (2, с.533). Етологічний метод з’ясування природи конфлікту, засновником якого вважають Конрада Лоренца, визначає головною причиною соціальних конфліктів агресивність індивіда і натовпу (3). На його думку, механізми агресивности у тварини і людини однотипні, а агресія – постійний стан живого організму. Етологічний підхід знайшов своє продовження в загальній теорії конфлікту, сформульованій Кеннетом Боулдінґом. Згідно з нею, конфлікт – загальна категорія, яка притаманна живому і неживому світові й виступає базовим поняттям при аналізі процесів соціального, фізичного, хемічного і біологічного середовища. Всі конфлікти виконують загальні функції, мають загальні властивості та тенденції виникнення, перебігу та вирішення. В природі людини закладено прагнення до постійної боротьби із собі подібними, до ескалації насильства (2). Зазвичай поштовхом до агресії, а відтак вирішення протиріч засобами насильства, стають відмінності духовних детермінант індивіда чи соціальної групи. “Такими детермінантами можуть виступати уявлення, знання, інтереси, мотиви, потреби, ідеали, а також установки, стереотипи, переживання людей” (4, с.523). Схильність етносу чи нації до агресивно-насильницького розв’язання протиріч упродовж свого історичного розвитку витворює своєрідну традицію естетичного переживання під час виникнення, перебігу та вирішення конфлікту. Зрештою це призводить до домінування етнонаціональних моделей розвитку суспільства (за природою полінаціонального), що ми сьогодні спостерігаємо в Росії. Мобілізація титульної нації формується на засадах правої ідеології, протиставляючи корінний етнос іншим, апелюючи у потрібні моменти до відмінностей духовних детермінант, які становлять для неї загрозу. Перманентність таких процесів витворює ілюзію Великої Гри, учасники якої живляться енергією естетичного переживання конфлікту.

Велика гра

Принцип поборювання Історії став фактично ключовою парадигмою розвитку Росії. Першою спробою протиставлення історичному процесові, персоніфікованому в образі Европи, стало створення імперії Петра І. Петербург як російська відповідь західній цивілізації є одним із варіантів тогочасної моделі творення двополюсного світу. Одвічна роздвоєність Росії відтворювалася у двох запитаннях: “Чи є Росія перешкодою на шляху поширення світового хаосу?” та “Чи Росія провокує виникнення світового хаосу?” Таке формулювання сенсу існування нації детермінує конфлікт.

Період існування СРСР – це єдиний період відносного примирення з Історією, коли внаслідок перерозподілу повоєнної Европи після II Світової війни Росія зуміла легітимізувати власну пасіонарність, створивши блок соцкраїн та протиставивши їх Заходу, тобто тій же Історії. Теза про стримування світового хаосу несподівано отримала емпіричне наповнення. Кількість жертв війни з нацизмом та поширення лівої ідеї на Заході на десятиліття утвердили російський месіанізм, принаймні, у стереотипах совєцької ментальности.

Після розпаду Совєцького Союзу та утвердження сучасних процесів “багатовекторности” світової політики відбувається чергова “велика гра”, результатом якої мало б стати формування “чергового” двополюсного світу. Реалії всередині самої Росії, її відносини із Заходом (мова йде про її поступову локальну марґіналізацію) поки що не надто сприяють “перебігу” такого процесу в межах евро-атлантичного та евразійського просторів. Зрештою, до цього донедавна не було готове і саме російське суспільство. Звичайно, бажання існувало, але стійких передумов створено не було. В цьому контексті “чеченська проблема” допомогла змоделювати такий бажаний конфлікт цінностей в межах власного державного утворення. Внутрішніх ресурсів цілком достатньо для його візуального (не змістового) переможного вирішення. Проте головною площиною розгортання конфлікту стає не російський простір, а простір віртуальний, себто протиставлення “національних інтересів” західному експансіонізму (чергова спроба опору Історії).

Трикутник РОСІЯ-ЧЕЧНЯ-ЗАХІД зручний для подальшого розгортання моделі протистояння із евро-атлантичною цивілізацією, оскільки мобілізує суспільство до участи у вже зовнішньому конфлікті. Таким чином, двополюсність починає набувати ознак реальности, принаймні в уяві пересічного громадянина. Перемога над Чечнею дасть змогу утвердити громадську думку про відновлення наддержави, котра змогла встояти перед внутрішніми негараздами і готова дати відсіч зовнішнім ворогам. Все це лише сприяє формуванню загостреного відчуття естетичного переживання конфлікту на рівні масових символів та стереотипів. Фактично мова йде про естетику конфлікту як перманентну форму утвердження національної пасіонарности.

Цікавий факт, що така естетика має власну езотеричну традицію, яка коренями сягає етики російського православ’я як, передусім, суспільно-політичного феномену (власне тут його слід відрізняти від православ’я як гілки християнства з його російським варіантом). У цьому контексті традиційною є маніпуляція складними, але звичними для суспільства поняттями: містицизмом та месіанізмом. Ці категорії глибоко вкорінені у свідомості та поведінкових моделях індивіда чи групи на рівні містифікації первинного змісту цих понять, що становить одну з ключових засад духовних детермінант нації.

За такого розвитку ситуації позиція Заходу щодо Росії є політикою подвійного стандарту, основу якої становить зародження і “перебіг” конфлікту. Річ у тім, що загравання евро-атлантичного блоку із трансформацією Росії до ЕС, Ради Европи та інших структур є, по суті, неприйнятними для цієї країни, її ментальности і традицій, спрямованости упродовж Історії. Зрештою, вважаємо, що усвідомлення марности таких дій існує і в межах власне евро-атлантичних структур, однак такого розвитку подій вимагають встановлені правила гри. Загравання самої Росії із західною цивілізацією є лише спробою протиставлення. В результаті Захід фактично провокує в межах євразійського простору внутрішні конфліктогенні процеси, маніпулюючи притаманними для нього протиріччями (Схід-Захід, православ’я-іслам тощо). Зрештою, такий перебіг подій підтверджує позицію Заходу щодо Росії: її вважають провокатором хаосу, а тому намагаються контролювати і впливати на ситуацію, інколи навіть шляхом шантажу і тиску. Така позиція лише сприяє відродженню почуття наддержави (“на нас зважає ситий та багатий Захід”), базованого на історичній пам’яті та досвіді, традиції протистояння Історії. В умовах, коли імперія бореться за збереження своєї територіальної цілісности, перебуваючи в стані суспільно-економічної кризи, накопичується прихована небезпека геополітичного вибуху за декількома напрямами:

• розпад імперії внаслідок внутрішнього сепаратизму неминуче призведе до військових конфліктів, локалізація яких буде неможливою, і, з огляду на протистояння різних ціннісних традицій, може загрожувати цивілізаційним зіткненням;

• жорстка централізація влади в Росії посилює праворадикальні настрої суспільства та може спричинити в умовах суспільно-економічної кризи конфліктогенну ситуацію на постсовєцькому просторі;

• внаслідок проблематичности відтворення біполярного світу в традиційних для Росії межах і формах можлива ситуація “державного шантажу” з боку Росії щодо країн евро-атлантичної цивілізації.

Таким чином і Росія, і Захід є учасниками однієї “гри”, перебіг якої взаємовигідний для обох сторін. Наслідки такого протистояння можуть спровокувати численні конфліктні ситуації. Зацікавленість у збереженні status quo є свідченням своєрідної залежности від протікання конфлікту, що породжує естетичне переживання як певну ціннісну установку на силове вирішення існуючих протиріч.

Крах відкритого суспільства?

Сьогоднішня політична еліта Росії з успіхом демонструє свої потуги відновити сильну державу. В багатьох аспектах такий розвиток подій цілком логічний, оскільки слабка держава становить загрозу свободі у всіх її проявах (зі слабкими і розмовляють інакше). Вона не здатна підтримувати ринкові перетворення, оскільки не існує сили, яка контролюватиме правила гри. Сильна Росія змогла б перейти від дикого до контрольованого капіталізму.

Але держава, яку будує російська еліта, навряд чи буде формуватися на принципах відкритого суспільства. “Вона і надалі використовуватиме відчуття страху, яке з’явилося у людей після вибухів будівель. Вона прагнутиме узаконити владу держави над особистим життям людей і домагатиметься величі Росії у світі. Ця влада буде авторитарною та націоналістичною” (5).

Зрештою, інакше і бути не може.

1. Краткая философская энциклопедия. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1994.

2. Анцупов А., Шипилов А. Конфликтология. – М.: ЮНИТИ, 1999.

3. Лоренц К. Агрессия. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1994.

4. Культурология. ХХ век. Словарь. – СПб.: Университетская книга, 1997.

5. Сорос Д. Березовский. Путин. Запад // Столичные новости. – №8. – 2000.