ч
|
Євгеній БерковічБанальність добра, або як італійські фашисти рятували євреїв© Беркович Е., 2000 Книгу Євгенія Берковіча "Заметки по еврейской истории" можна замовити в редакції газети "Горизонт" (Денвер, Колорадо gorizont@hotmail.com, Tel. 303-310-1268) чи в автора (Evgueni.Berkovitch@t-online.de) Частина перша Вступ Наприкінці літа 1942 р. невелика група італійських дипломатів і вищих офіцерів вирішила врятувати від знищення кілька тисяч євреїв. Більшість цих євреїв жили раніше у Хорватії і втекли у 1941 р. від звірств хорватських фашистів у окуповану італійцями частину Югославії. Там євреї могли жити порівняно вільно і спокійно під захистом королівської італійської армії. Проте в середині 1942 р. їм знову стала загрожувати смертельна небезпека – німці взялися до встановлення в Европі “нового порядку”, при якому всі євреї повинні бути депортовані в спеціальні “табори смерті” і там знищені. Нацисти потребували допомоги своїх союзників, аби знищити шість мільйонів євреїв. Добровільні помічники Гітлера знайшлися серед литовців і латишів, французів і хорватів, угорців і румунів. У серпні 1942 р. німецьке керівництво звернулося до італійського уряду з офіційним проханням видати хорватам євреїв, які втекли від них. Муссоліні погодився, проте його наказ не виконали: кілька італійських дипломатів і військових вирішили євреїв не видавати. Змовники почали смертельно небезпечну гру не тільки зі своїм урядом, але й з Гітлером, Гіммлером і СС. Відтак під захист італійців потрапили євреї з двох інших окупованих Італією областей – у Греції та на півдні Франції. Усього в трьох зонах італійської окупації мешкало бл. 50 тис. євреїв. Італійці не видали німцям жодного єврея аж до падіння фашистського режиму Муссоліні та капітуляції Італії 8 вересня 1943 р. Історія порятунку італійцями євреїв дає багато приводів поміркувати над “вічними запитаннями” про добро і зло. “Nulla osta” Ранком 6 квітня 1941 р. німецькі війська перейшли кордони Греції та Югославії і почали окупацію Балканського півострова. Заґреб капітулював 10 квітня, Белград – 12-го, а через шість днів капітулювала Югославія. 27 квітня німецькі війська, подолавши несподіваний опір грецьких і британських збройних сил, ввійшли до Афін. Політична карта Балкан була ґрунтовно змінена. Щоб підтримати авторитет свого друга Муссоліні, Гітлер передав під управління Італії більшу частину Балканського півострова. Колишньої Югославії більше не існувало. Була створена нова Незалежна держава Хорватія зі столицею в Заґребі. Керівник Хорватії “поглавник” Анте Павеліч з перших днів став провадити пронімецьку політику, але жорстокість хорватських усташів вражала навіть німців. У італійську зону окупації на Балкани потекли потоки сербських і єврейських біженців із Хорватії. Австрійський генерал і військовий історик Ґлайзе фон Горстенау повідомляв 28.06.1941 р.: “За збірними повідомленнями численних німецьких військових і цивільних спостерігачів, усташі виявляють в останні тижні в містах і селах Хорватії цілком божевільну лють”. Живих чоловіків, жінок і дітей усташі достоту розрубували на шматки. Цілі села зрівнювали з землею, а їхніх жителів заживо спалювали в оборах. Ріки виходили з берегів від кількости вкинутих у них трупів. Євреї, які потрапили в італійську зону окупації, знаходили там захист від переслідувань німців і хорватів. Але таке порівняно спокійне життя продовжувалося недовго. На зустрічі вищого німецького керівництва у Ваннзеє 20 січня 1942 р. в обстановці найсуворішої таємности був ухвалений план повного знищення єврейського народу, так званий план “Остаточного розв’язання єврейського питання”. Навіть італійці, найближчі союзники німців, нічого про цей план не знали, хоча його прийняття радикально змінило перебіг війни і, тим самим, зачіпало інтереси італійців. Тепер ні про яке часткове перемир’я із союзниками не могло бути й мови. “Усе або нічого” – такого характеру набула війна для Гітлера. Навесні 1942 р. почалася масова депортація євреїв із різних Европееських країн. 26 березня були депортовані перші словацькі євреї, 28-го поїхали на схід перші ешелони з євреями Франції. Між 17 і 20 квітня було цілком спустошене і знищене гетто в Любліні. Надходила черга євреїв із Хорватії. Князь Отто Бісмарк, онук “залізного канцлера”, повірник у справах німецького посольства в Римі, представив 18 серпня 1942 р. в міністерство закордонних справ Італії телеграму Ріббентропа. У телеграмі містилося прохання до італійського уряду допомогти виконати угоду між німецькою і хорватською владою. Угода передбачала “масове переселення” євреїв. Бісмарк пояснив, що мова йде про кілька тисяч осіб. У приватній розмові з чиновником італійського МЗС д’Аджетою Бісмарк дав зрозуміти, що насправді запропонований захід означає не переселення євреїв на Схід для примусових робіт, як говорила офіційна версія, а фізичне знищення їх усіх. Італійський уряд уперше зіштовхнувся з проблемою участи в масових убивствах мирного населення і мусив негайно реагувати. Д’Аджета підготував доповідну записку, у якій виклав прохання Бісмарка і повідомив про його усну інформацію щодо справжньої мети операції. Останнє слово залишалося за Муссоліні. Коли 21 серпня міністр закордонних справ Італії і зять Муссоліні Ціано представив йому скорочений варіант записки д’Аджети, дуче, не довго думаючи, написав своїм крупним почерком резолюцію: “nulla osta” (“не заперечую”). Ця резолюція означала смертний вирок для тисяч хорватських євреїв. Для дуче політичні наслідки цього рішення в той момент не були ще цілком ясними. Зате фаховим дипломатам і військовим ці наслідки бачилися точніше. Повірник у справах італійського посольства в Заґребі Раффаеле Казетано повідомляв у Рим уже наступного дня, 22 серпня, що євреї будуть відправлені в спеціальних поїздах у табори смерті в Польщі. Він повідомляв також, що представник Ватикану в Заґребі клопотався про припинення депортації, але безуспішно. Казетано повідомляв і про одну символічну фінансову подробицю. Німці і хорвати домовилися про компенсацію витрат на депортацію – майно депортованих залишається хорватам, а хорвати виплачують німцям 30 марок за кожного депортованого єврея. Для італійців не могла залишитися непоміченої прозора аналогія з юдиними тридцятьма срібляками. Італійський опір У Італії знайшлися люди, що вирішили діяти. Одним із перших був граф Пітромархі, відповідальний співробітник італійського МЗС. Пітромархі мав достатньо повну інформацію про те, що відбувається. Завдяки роботі у відділі оборонної промисловости МЗС він був пов’язаний із багатьма впливовими діловими людьми. І в міжнародних питаннях він міг одержувати відомості “із перших рук” – його сестра була заміжня за послом Італії в Берліні. Через тиждень після рішення дуче про видачу євреїв Пітромархі вирішив щось вчинити, аби не допустити видачі. Він записав у своєму щоденнику: “Я запросив Кастеллані, котрий служить офіцером зв’язку Другої армії, і обговорив із ним, як можна запобігти видачі німцям євреїв, що втекли під захист нашого прапора”. Друга армія контролювала зону італійської окупації Югославії, і під її захистом перебували хорватські євреї. У армії також були люди, які прийняли подібне рішення. Вже 27 серпня, незалежно від Пітромархі, полковник Ціліані підготував для Бюро цивільних справ при штаб-квартирі Шостого армійського корпусу доповідну записку “Про становище євреїв”, у якій говориться: “Наша спільна діяльність була спрямована на те, щоб дозволити євреям жити по-людськи. Неможливо видати євреїв німцям, бо це означало б зраду щодо тих, хто нам довірився”. Повернувшись із Рима, Кастеллані зустрівся з командувачем Другою армією генералом Роатта й обговорив з ним проблему видачі євреїв. Роатта також вважав, що видача євреїв хорватам неможлива. Залишалося питання, як можна було оминути наказ дуче. Найкращою тактикою в цій ситуації було б нічого не робити. Італійська бюрократія в таких справах по праву вважається неперевершеною. Недарма словосполучення “італійський страйк” стало крилатим. Але рано чи пізно треба було доповідати верховному командуванню про вжиті заходи. 22 вересня генерал Роатта направив у Рим відповідь, де повідомляв про свій наказ виявити приблизно 3 тис. єврейських біженців. Це повинно було б стати першим кроком до їхньої видачі хорватській владі. На щастя, Роатта не був тим генералом, який тільки підпорядковується будь-якому наказові і слухняно його виконує. У своїй відповіді він вважав можливим навести арґументи проти видачі євреїв: “На мій погляд, видача євреїв німцям або хорватам зашкодить нашому престижеві, тому що ми, нехай тільки з тактичних міркувань, узяли їх під свій захист. Це зробить негативний вплив на збройні загони добровільної сербської міліції “четників”, що могли б повірити, наче ми їх так само одного чудового дня можемо видати в руки усташів”. Генерал Роатта знайшов серйозний арґумент, який мав військове значення. “Четники” допомагали італійцям утримувати порядок на окупованих територіях. Для сербів-”четників” хорватські усташі представляли таку ж смертельну небезпеку, як і для євреїв. Були деякі об’єктивні обставини, що полегшували змовникам захист євреїв. У центрі фашистської Італії існував відчутний вакуум влади. Дуче був тяжко хворий і не міг так, як колись, контролювати виконання своїх наказів. Громіздка бюрократична машина Італії стала ще повільнішою. Відомі випадки, коли Римський папа більше дев’яти місяців чекав відповіді на своє послання до італійського уряду. За таких умов Друга армія могла ще довгий час не боятися перевірок того, як виконується наказ дуче. Але бездіяльність італійської влади не збирався довго терпіти Гітлер. Не давали забути про євреїв в Італії і хорватські фашисти. 25 вересня Гітлер при райхсміністрі іноземних справ Ріббентропі та фельдмаршалі Кейтелі прийняв поглавника Незалежної держави Хорватія Павеліча. Павеліч заявив Гітлерові, що “єврейське питання” у Хорватії практично вирішене, проте залишаються незачепленими “єврейські центри” під італійським захистом. Ріббентроп нагадав про наказ дуче (“nulla osta” від 21 серпня 1942 р.), але зауважив, що “створюється враження, наче Друга армія проводить свою власну політику”. У цьому питанні райхсміністр іноземних справ був недалекий від істини. Гітлер сказав, що сподівається незабаром зустрітися з дуче й усе з ним обговорити. Фюрер доручив підготувати йому доповідь про ситуацію з італійськими євреями. Доповідна була готова вже 1 жовтня. Доповідь підтверджувала наявність італійського опору і називала головних його учасників, у тому числі генерала Роатту. Під німецьким тиском Ріббентроп почав енергійно діяти. Його посланник прибув до Рима, щоб на місці пришвидшити події. Наступного дня міністр закордонних справ Ціано просив Верховне командування повідомити, “які накази були віддані для видачі євреїв німцям” (Ціано написав саме “німцям”, хоча в наказі дуче говорилося про видачу хорватам). Почалася зрозуміла чиновнича метушня. Верховне командування дало запит Другій армії. Італійське МЗС зажадало інформації від офіцера зв’язку Кастелані. Відповідь Другої армії була не цілком щира: “Ніяких наказів про видачу євреїв німцям ми не одержували”. Але тактика мовчазного саботажу під дедалі сильнішим німецьким тиском більше себе не виправдовувала. Німці вимагали негайних дій. Для зміцнення німецької позиції в Рим прибув керівник СС Гіммлер. Його зустріч із Муссоліні відбулася 11 жовтня 1942 р. У розмовах з Муссоліні Гіммлер, як завжди, брехав, що євреї повинні бути депортовані на Схід тільки для того, щоб запобігти актам саботажу. Гіммлер визнав, що в Росії німцям довелося розстріляти певну кількість євреїв, чоловіків, жінок і дітей, але тільки тому, що вони нібито працювали на партизанів. Ув’язнювати євреїв у концтабори треба, аби змусити їх, нарешті, працювати. Плани “остаточного розв’язання єврейського питання” німці від своїх італійських союзників ще старанно приховували. Пітромархі записав у своєму щоденнику 14 жовтня 1942 року: “Німці показують свою звичну зарозумілість. Вони багато разів повторювали свої вимоги видати їм євреїв із Хорватії і заявили, що їм відомо, наче командування Другої армії ще ніякого наказу про це не одержало”. Під безперервним тиском німців і хорватів італійське Верховне командування 28 жовтня 1942 р. наказало Другій армії інтернувати (ув’язнити у спеціальному таборі) усіх євреїв на окупованій на Балканах території та розділити їх на дві групи: хорватських євреїв і євреїв, котрі претендують на італійське громадянство. Це повинно було стати першим кроком до видачі хорватських євреїв німцям. Наказ про інтернування викликав відверто ворожу реакцію в італійських військах. Зберігся приватний лист командувача батальйоном Другої армії, у якому говориться: “Концентрування є першим кроком до видачі євреїв хорватам, котрі відтак видають їх німцям. Німці навіть не намагаються приховувати, що їхня мета – насильницьке знищення цілого народу... Італійська армія не повинна подібними справами бруднити руки”. Думка, що співробітництво з німцями в знищенні євреїв послабить позицію Італії та принизить її престиж, була широко розповсюджена серед офіцерів. Але для рішучої зміни становища уряду і, насамперед, самого Муссоліні, цього було недостатньо. Італія не бере участи в “остаточному розв’язанні” Останнім арґументом, що схилив терези на користь табору “Пітромархі-Роатта”, був “Доповідь про хорватів” генерала карабінерів Пієхе, поданий дуче 1 листопада 1942 року. Генерал карабінерів в італійській ієрархії займав важливе місце, а Пієхе до того ж користувався особливою довірою Муссоліні і начальника генерального штабу Каваллеро. У доповіді Пієхе категорично стверджується, що хорвати винні в масових знищеннях євреїв і сербів. Крім того, генерал Пієхе повідомив, що йому стало відомо про плани німців знищити всіх депортованих євреїв у спеціальних газових камерах, обладнаних безпосередньо в поїздах. Це був, нарешті, той надійний доказ, який можна було показати дуче. На збереженій телеграмі є спеціальний штемпель, який свідчить, що дуче з текстом ознайомлений. Сам генерал Пієхе був глибоко вражений тим, що йому стало відомо, і вважав за необхідне підсилити свої докази. 14 листопада він надіслав у Рим нову доповідь, у якій сказано: “Рішення про видачу євреїв означало б для них смертний вирок і призвело б до дуже несприятливих коментарів як у наших військах, так і серед православного і мусульманського населення, яке боїться, що в майбутньому може зазнати таких же ж дій, хоча сьогодні знаходиться під захистом нашого прапора”. Копія доповіді опинилася в штабі Другої армії, командування якої ще раніше прийшло до подібних висновків. Не останню роль для італійського уряду зіграла й думка Ватикану. І хоча є серйозні підстави дорікати Католицькій Церкві за пасивність у часи масового знищення євреїв у Єврпі, щодо захисту хорватських євреїв Святий престол зайняв доволі визначену позицію. 5 листопада 1942 р. граф Ціано одержав від свого посла у Ватикані повідомлення, де говорилося, що Ватиканові стало відомо про вимогу німців видати їм 2 або 3 тисячі євреїв, серед котрих було чимало старих, жінок і дітей. Ватикан звертається до міністра закордонних справ Італії з проханням по змозі відмовитися від видачі цих людей. Становище на фронтах II Світової війни до осені 1942 року ставало для Німеччини та її союзників дедалі тривожнішим. На початку листопада британська Восьма армія під командуванням генерала Монтґомері розбила війська Роммеля в Північній Африці. 8 листопада британські й американські частини висадилися в Марокко та Алжирі. Майже одночасно 11 листопада перейшли в наступ совєцькі війська під Сталінградом і оточили Шосту армію фельдмаршала Паулюса. Цей період можна сміливо назвати поворотним пунктом війни, і вище італійське командування не могло цього не відчути. 17 листопада 1942 р. в Римі відбулася зустріч Муссоліні з генералом Роатта. Командувач Другою армією повторив свої арґументи проти видачі євреїв. Найважливішим із них був доказ: “Це несумісно з честю італійської армії”. Багато арґументів дуче вже чув і раніше, але тепер становище у світі змінилося. Муссоліні скасував своє рішення “nulla osta”. За новим наказом дуче всі євреї в окупованій італійцями частині Хорватії повинні бути інтерновані в загальний табір і залишатися під захистом італійських військ. Вимоги хорватської сторони про видачу євреїв відхиляються. Італія офіційно відмовилася брати участь у знищенні євреїв Европи. Приклад Італії в багатьох відношеннях не має аналогів в історії II Світової війни. Жодний із союзників нацистської Німеччини так не вчинив. Вірно, що Румунія в жовтні 1942 р. раптом призупинила депортацію євреїв із країни, але румунська Друга армія немилосердно переслідувала і знищувала євреїв на півдні Росії [при докладнішому розгляданні карти ми помітимо, що йдеться про територію України. – Прим. ред.] в окупованих румунами зонах. Навіть такий переконаний кат, як Мартін Лютер, який керував антиєврейським відділом гітлерівського міністерства закордонних справ, називав дії румунської влади “незаконними і дикими”. Болгарське керівництво також відмовилися в березні 1943 р. видавати “своїх” євреїв, тобто євреїв із “старої” Болгарії, проте євреї з болгарських окупаційних зон у Фракії і Македонії, а також євреї-іноземці були без усяких протестів видані в руки СС. Угорський правитель адмірал Горті, котрий носив титул “регента”, чітко відрізняв угорських євреїв, що, як він казав, “такі ж угорці, як ви або я”, від іноземних євреїв, яких він без вагань видавав німцям для знищення. Італійці взяли під свій захист усіх євреїв на окупованих землях, не чинячи різниці між “своїми” і “чужими”. П’єр Лаваль, прем’єр-міністр французького маріонеткового уряду у Віші, заявив італійському послу в січні 1943 р.: “Я розумію Ваші зусилля щодо порятунку євреїв з італійським громадянством, але не можу втямити, чому Ви рятуєте також іноземних євреїв”. Цього не могли тоді зрозуміти й німці. Після капітуляції Італії у вересні 1943 р. німці не знайшли в таборах інтернування жодного єврея. Італійські війська, повертаючись на батьківщину, узяли чимало євреїв із собою, іншим дозволили сховатися в горах або поплисти морем до Америки чи Палестини. Греція У квітні 1941 р., незважаючи на героїчний опір, Греція була окупована фашистами і поділена на 3 зони: Болгарія контролювала Фракію і Македонію, німці зайняли стратегічно важливу область на кордоні з Туреччиною, італійці отримали решту материкової Греції та майже усі її острови. У Греції до II Світової війни мешкали близько 80 тис. євреїв, більшість із яких – понад 50 тис. – жили в місті Салоніки, що належало, на лихо, до німецької зони окупації. Єврейська громада Салонік була однієї з найбільших і найстаріших у Европі. Майже всі євреї Салонік загинули в Освєнцимі. Для депортації євреїв німці застосовували, як і усюди, силові методи: облави, арешти. Але була і певна новина: євреїв змушували обмінювати свої гроші на спеціальні дорожні чеки, призначені, начебто, для придбання землі в Польщі. Німцям вдалося намалювати таку барвисту картину майбутнього життя, що багато євреїв добровільно реєструвалися для майбутньої депортації. Всі євреї Фракії і Македонії були видані німцям болгарською владою і загинули в газових камерах. З італійської зони окупації, незважаючи на наполегливі вимоги німецьких спецслужб, не був депортований жоден єврей. Ба більше, італійці зуміли вивезти із Салонік 350 євреїв, котрі мали італійське громадянство, і, тим самим, врятувати їх від ґарантованої смерті. Тисячі грецьких євреїв почували себе в безпеці під захистом італійського прапора. Франція У червні 1940 р. Франція капітулювала перед Німеччиною і була поділена на 2 частини – окуповану німцями північну зону зі столицею в Парижі і формально незалежну південну – із головним містом Віші. У північній частині депортацією та знищенням євреїв займалися есесівці і люди з команди Айхмана. Від уряду у Віші німці вимагали видати їм усіх євреїв, котрі там мешкали. Французьке керівництво намагалося зберегти видимість суверенітету і чинило спротив видачі євреїв – французьких громадян. Зате щодо іноземних євреїв французька поліція діяла нещадно і вкрай оперативно. Тільки в липні 1942 р. в результаті масових облав були передані німцям біля 9 тис. іноземних євреїв. Проте в листопаді 1942 р. Франція була повністю окупована німецькими й італійськими військами, і французька поліція втратила право самостійних дій. Італійці контролювали зону на південному сході Франції – від швейцарського кордону на півночі до Марселя на півдні. І тепер вони відповідали за долю євреїв, котрі там зосталися. Італійська окупаційна влада не поспішала видавати євреїв німцям. Ба більше, коли французьке керівництво зажадало, щоб євреї носили жовті зірки Давида, італійці скасували це розпорядження. Вимоги німців ставали дедалі наполегливішими. Для Гітлера знищення євреїв стало одним з найважливіших завдань війни. Ця маніакальна ідея не покидала його до кінця. За кілька днів до свого самогубства, у квітні 1945 р., коли Третій Райх достоту розсипався під ударами союзників, Гітлер сказав у своєму берлінському бункері, що “світ буде вічно вдячним націонал-соціалізмові за те, що я звільнив Німеччину і Центральну Европу від євреїв”. Зрозуміло, що фюрер не міг стерпіти непокори своїх союзників у такому принциповому питанні. Для посилення натиску на Муссоліні в Рим був скерований райхсміністр іноземних справ Ріббентроп. Зустріч дуче з Ріббентропом відбулася 25 лютого 1943 р. В ній брали участь міністр закордонних справ Італії Бастініні, італійський посол у Берліні Альфієрі та німецький посол у Римі Макензен. На порядку денному стояло чимало питань. Обговорювалося становище на Східному фронті, справи в Югославії, у Північній Африці. Нарешті, Ріббентроп перейшов до єврейської теми. Він підкреслив, що Німеччина надає звільненню Европи від євреїв першорядної ваги. На жаль, сказав Ріббентроп, деякі італійські військові недооцінюють зусилля німецької сторони депортувати євреїв на Схід. У окупованій італійцями південній частині Франції розпорядження німецької влади відверто саботують. Муссоліні не погодився з цими закидами і сказав, що вбачає тут інтриги французького керівництва та його бажання посварити німців з італійцями. Відтак дуче обіцяв Ріббентропові вжити належних заходів. Проте конкретного рішення прийнято не було. Ріббентроп провів у Римі чотири дні, і доклав багато зусиль до того, щоб італійці провадили щодо євреїв ту ж політику, що й німці. Нацистам дуже хотілося втягти італійців у свої злочини. І справа була навіть не в кількох десятках тисяч євреїв, котрі перебували під захистом італійської армії. Це була “крапля в морі”, у порівнянні із знищеними німцями мільйонами. Гітлер не міг допустити, щоб у Европі з’явився прецедент непокори і які-небудь інші країни наслідували італійський приклад і стали захищати євреїв. Наприкінці лютого Ріббентроп направив італійцям ноту з вимогою виконати усі вимоги німецького керівництва стосовно євреїв на окупованих територіях. Не отримавши ясної відповіді, Ріббентроп наказав своєму послові у Римі Макензену зустрітися з Муссоліні та домогтися усунення Верховного командування італійської армії від участи в акціях проти євреїв у Франції. Дуче пропонували прийняти одне з трьох рішень: або “єврейським питанням” в італійській зоні будуть займаються французькі поліцейські; або незалежні від армії цивільні італійські поліцейські, котрі діятимуть за німецькими інструкціями; або, врешті, німецькі війська і СС разом із французькими поліцейськими самі, без італійців, завершать всі операції проти євреїв. Німецькому послові було доручено передати, що Берлінові урвався терпець і він вимагає негайних дій. Настали критичні для всіх євреїв, що перебували під італійським захистом, дні. Макензен отримав авдієнцію в дуче 17 березня 1943 р. і залишився задоволений результатами бесіди. Він повідомляв у Берлін, що дуче прийняв перше рішення, запропоноване Ріббентропом: депортувати євреїв доручалося французьким поліцейським. План Бастіаніні Муссоліні не вперше приймав рішення, яке означало неминучу смерть для десятків тисяч євреїв. І не вперше людям із його оточення вдавалося його переконати. Саме тим цього разу виявився новий міністр закордонних справ Бастіаніні, котрий заступив на цій посаді зятя Муссоліні Ціано. Щоденники співробітника МЗС Пітромархі зберегли слова, сказані Бастіаніні дуче ввечері того ж дня – 17 березня 1943 р. “Наш народ знає, яка доля очікує євреїв, якщо ми їх видамо німцям”, – сказав міністр. “Вони усі загинуть у газових камерах, включаючи літніх жінок і дітей. Тому ми не хочемо дозволити, щоб подібні жорстокості чинилися за згодою наших людей. І Ви, дуче, теж не повинні давати свою згоду. Чому Ви хочете взяти на себе відповідальність за чужі злочини і повторюєте свої старі помилки”. Це були мужні слова. Непередбачуваний і вибуховий характер дуче був добре знаний його наближеним. Цього разу було схоже, що Муссоліні сумнівається. “Але ж я обіцяв Макензену дати військовим наказ і запевнив, що нічого цього разу не зірветься”, – нагадав він. Бастіаніні відповів: “З Вашого дозволу говорити з Макензеном буду я”. “Домовилися”, – полегшено сказав дуче. У своїх спогадах, виданих після війни, Бастіаніні пише, що Муссоліні при цих словах навіть розсміявся, уперше за кілька тижнів – останнім часом його постійно мучили божевільні болі в шлунку. Наступного дня Бастіаніні направив послам Італії в Парижі й у Віші копію наказу італійського військового командування, у якому підкреслювалося, що французька влада в окупованих Італією областях не повинна нічого чинити проти євреїв. Всі акції, пов’язані з євреями, відносяться винятково до компетенції італійських військових. Це було прямо протилежно тому, що дуче обіцяв Макензену. Перед Бастіаніні стояла, здавалося, нерозв’язне завдання: як поєднати дві протилежні думки. Але він знайшов вирішення цієї “квадратури кола”. Вранці 20 березня 1943 р. Бастіаніні прийняв німецького посла. Збереглися два звіти про цю зустріч. Один записав із слів Бастіаніні його співробітник Пітромархі. Другий направив у Берлін сам Макензен. Розходячись у деталях, обидва тексти однаково передають суть розмови, що відбулася. Бастіаніні повідомив Макензену, що дуче змінив свою думку і віддав наказ інтернувати всіх євреїв на окупованих італійцями територіях у спеціальний табір, причому цим займатиметься тільки італійська армія. Бастіаніні пояснив здивованому Макензену, що це найкраще рішення, бо французькі поліцейські могли б допомагати своїм єврейським знайомим, а італійці – неупереджені та незалежні виконавці. Дуче вже підписав наказ командувачеві Четвертої армії про організацію в Савої табору для інтернованих євреїв Франції. Те, що син знаменитого прусського фельдмаршала Макензена, “старий вояка” і достатньо прямолінійна людина, повірив арґументам Бастіаніні, не дивно. Дивно, що навіть шеф гестапо Мюллер, котрого ніяк не можна запідозрити в наївності, схвалив план італійців. Мюллер знав багатьох італійських вищих поліцейських чинів і не сумнівався в їхніх антиєврейських настроях. Італійці, як і будь-який народ, не є поголовно праведниками. Історія, як італійці намагалися врятувати євреїв, – це не історія боротьби абсолютного добра зі злом. Це справжня історія реальних людей. І найважливіше в ній – результат. Італійські дипломати, військові і чиновники могли просто не брати участи в порятунку євреїв, що означало би співучасть у їхньому вбивстві. Але багато італійців не змогли зостатися осторонь – і зло цього разу не перемогло. Концтабір по-італійському Слово “концтабір” міцно пов’язане у нашій уяві зі страхіттями Освєнцима або ГУЛАГу. Умови життя євреїв у таборі під захистом італійців були разюче відмінними. Італійці організували щось подібне на великий кібуц на европейській землі. Зони в таборі були розділені на кошерні та некошерні. Майже кожна єврейська родина жила в окремому будиночку. Євреям дозволили взяти із собою в табір доволі багато своїх речей, а італійські солдати допомагали літнім і хворим ув’язненим донести речі до їхніх кімнат. До в’язнів охоронці зверталися не інакше, як “синьйор” або “синьйора”. Єврейські лікарі організовували в таборі поліклініки, де лікували і жителів сусідніх сіл. У таборі діяла синагога. Один з тих, хто пережив війну, Альберт Шарон, згадував про табір в італійській зоні Франції як про “ідилію”. Багато італійських солдатів і офіцерів, розповідав Шарон, приходили на богослужіння в синагоги, щоб послухати прекрасні голоси канторів. Задля справедливости варто сказати, що зовсім іншими були умови в концентраційних таборах, де італійці утримували тих, хто чинив їм збройний опір, наприклад, словенців. Італійські фашисти ніколи не вважали євреїв своїми ворогами. Ба більше, п’ятеро євреїв були в числі фундаторів фашистського руху. В історії Італії Нового часу націоналісти, ліберали і євреї мали спільного ворога – папство і реакційне католицтво. Об’єднання Італії та ліквідація середньовічних єврейських гетто відбувалися одночасно. Серед простих італійців антисемітизм був поширений значно менше, ніж серед німців або угорців. Євреїв у Італії було трохи менше як 1% населення. Вони не займали провідних становищ ні в банках, ні в торгівлі, ні в промисловості, ні в науці, як було, наприклад, у Німеччині або Угорщині. І хоча серед італійських письменників було чимало євреїв, але в роботах Альберто Моравіа або Карло Леві не було нічого “специфічно єврейського”. Асиміляція серед італійських євреїв була настільки сильна, що багато хто і не вважав себе євреєм. Частка змішаних шлюбів євреїв і неєвреїв була в Італії найвищої в Европі – за переписом 1938 р. вона складала 43,7%. “Італійські євреї виглядають не по-єврейськи”, – побутував у ті роки жарт. Знаменитий Прімо Леві, котрий став для повоєнної Европи символом тих, хто пережив Голокост, не розлучався в Освєнцимі не з Торою, а з томиком Данте. Граф Ціано – міністр закордонних справ і зять Муссоліні – писав у 1937 р., що в Італії немає “єврейського питання”. У перші роки фашистського правління в Італії єврей Альдо Фінці був заступником міністра внутрішніх справ. Інший єврей, Данте Альмансі, був віце-шефом італійської поліції. І таких прикладів можна наводити безліч. Банальність добра Серед усіх режимів Европи, що знаходилися під тиском нацистського “нового порядку”, проте пручалися знищенню єврейського народу, з Італією можна порівняти тільки Данію. Ганна Арендт у своїй знаменитій книзі “Айхман в Єрусалимі” писала: “Те, що в Данії було результатом прищепленого усвідомлення тих передумов і обов’язків, що ґарантують громадянство і незалежність, відбулося в Італії майже автоматично, стало результатом гуманізму, який пронизує всі прошарки древнього і цивілізованого народу”. Тут відзначена важлива, але не єдина причина. Про деякі інші ми спробували сказати в цих нотатках. Варто згадати також, що часто чесноти народжуються з хиб, а злочини виростають із доведених до абсолюту чеснот. Прусія домоглася того, що вдалося досягнути небагатьом суспільствам у світі: практично повністю була викоренена корупція на державній службі. Прусські чиновники служили державі як божеству, але за параграфами інструкцій і циркулярів зникала жива людина. Італійській бюрократії притаманні необов’язковість і розхристаність, які так дратували німців. Мафія і корупція, карбонарії, масони та єзуїти завжди були типові для італійського суспільства. І в той же час продажність чиновників допомагала рятувати євреїв – за гроші можна було купити свободу і життя, а багата традиція змов допомогла довгий час ігнорувати накази дуче. Ганні Арендт належить термін “банальність зла”, яким вона визначили точні, пунктуальні відповіді Адольфа Айхмана на процесі в Єрусалимі. Те, що рухало італійцями під час порятунку євреїв у роки фашизму, можна було б назвати “банальністю добра”. У душах багатьох людей зберігся певний поріг порядности, перейти який вони не могли навіть за наказом дуче. Престиж нації, сумління і людяність виявилися не порожніми словами для багатьох італійців – від простих солдатів до генералів і міністрів. Змова проти Гітлера 20 липня 1944 р. зазнала краху. Змова проти наказів Муссоліні в 1942 і 1943 роках виявилася успішною. Поки фашисти були в Італії при владі, жоден єврей на контрольованих італійцями землях не був виданий німцям і не постраждав. Після падіння фашистського режиму і капітуляції Італії для італійських євреїв настали чорні дні. Тільки тоді Айхман і його поплічники отримали змогу схопити і вивезти в табори смерті євреїв із Рима та інших міст Італії. Коли восени 1943 р. есесівці увійшли в концтабори у Франції, де італійці повинні були охороняти євреїв, то майже нікого з євреїв там не знайшли. Як і в Хорватії, італійські військові, ризикуючи життям, дозволили ув’язненим сховатися. Тисячі євреїв змогли через Ніццу і Марсель відплисти до Америки або Палестини. Багато хто утік в гори Північної Італії або пристав до загонів французького Опору. У Римі після капітуляції Італії німці активно шукали доказу зрадництва. У міністерстві закордонних справ Італії чиновники спішно палили всі компрометуючі документи. Ось витримка з інтерв’ю, що дав незадовго до своєї смерті Роберто Дуккі, що був високопоставленим співробітником італійського МЗС: “Справи про євреїв у Хорватії, як і інші, більш пізні, були віднесені до суворо таємних. Я тримав їх у моєму броньованому сейфі. Я забрав їх відтіля дев’ятого або десятого вересня 1943 р., коли ми спалювали архіви МЗС. Я вирішив ці справи не спалювати, а забрати їх додому, бо вважав, що було б добре, аби люди дізналися, що ми поводилися порядно”. Після закінчення війни італійці, котрі повернулися з совєцького полону, розповідали, що ставлення до них у таборах було кращим, аніж до полонених німців, бо італійці не брали участи в масових убивствах мирного населення. Змовники, які рятували євреїв у Італії, Югославії, Греції та Франції, зіграли в цьому не останню роль. Переклав Андрій Павлишин |
|||