ч
|
Чекаю на Івана ЛютогоЗ Александром Дуґіним розмовляє Ґжеґож Ґурни© Fronda.– 1998, lato.– 11/12. Від редакції Frondy: Александр Дуґін (нар. 1962) – історик релігії, ідеолог інтегрального традиціоналізму, лідер Націонал-більшовицької партії, головний редактор журналів Элементы і Милый Ангел, ведучий постійної радіопередачі Finis Mundi на радіо Свободная Россия, програмний редактор видавництва Арктогея, координатор діяльності Центру Особливого Метастратегічного Аналізу, автор книг Пути Абсолюта (1991), Мистерия Евразии (1991), Гиперборейская теория (1992), Конспирология (1992), Консервативная Революция (1994), Цели и задачи нашей революции (1995), Тамплиеры пролетариата (1997), Конец света (1997), Основы геополитики (1997). Остання з цих книг, яка має підтитул Геополітичне майбутнє Росії, рекомендована як підручник для студентів російських військових і дипломатичних академій. Її науковим консультантом був генерал-лейтенант Ніколай Клокотов, відповідальний у Військовій Академії Генерального Штабу Російської Федерації за питання стратегічного планування. Дуґін підтримує тісні стосунки з офіцерами Генерального Штабу, в т.ч. генералами Іміновим і Піщевим та групою щомісячника Ориентир, який видає Міністерство Оборони Росії. Відомий совєтолог Янов на сторінках газети Московские Новости написав, що “на прикладі Дуґіна можна вивчати технологію успіху в сучасній Росії”. Ґ.Ґ.: Студенти Дипломатичної Академії в Москві, з якими я розмовляв, розповідали мені, що їм рекомендують для опрацювання на заняттях Вашу книгу Основи геополітики, звідки їм найбільше запам’ятався розділ, присвячений сакральній географії. У Польщі мені не траплялися фахівці з цього предмету. Чи не могли б Ви сказати, яке місце в сакральній географії займає Польща? А.Д.: Я ніколи не займався конкретно польським питанням, хоча місце цієї країни дуже специфічне. Зрештою, це північ Євразії, важливий реґіон дохристиянської Слов’янщини, басейн Балтійського моря. Коли йдеться про архетипи сакральної географії, хотів би звернути увагу на дві речі. По-перше, у православній дійсності існує синергія між дохристиянською і християнською моделями світу, які гомологічно, безконфліктно, накладаються навзаєм. Різні фігури і явища різних систем буває накладаються одна на одну безболісно, ба навіть гармонійно. У випадку Польщі між цими двома моделями виникло значно конфліктніше співвідношення, виною чому католицтво, яке є зовсім інакшою, аніж православ’я, традицією. Рене Ґенон виразно відокремлює традицію від релігії. Традиція є поняттям ширшим за релігію. Православ’я є традицією, католицтво – релігією. Традиція здатна поглинати елементи інших релігійних вірувань безконфліктно. Натомість, релігія вступає з іншими віруваннями у конфлікт. Це пов’язано з різним історичним досвідом Східної та Західної Церков після великого розколу. Адже Захід не завжди був чисто релігійним, католицьким, були часи, коли він був більш традиціоналістським, православним. Однак, після великого розколу католицтво порвало з традицією і звузилося до релігії. Так, принаймні, виглядає наша, візантійська версія. Яке це має відношення до сакральної географії? Захід, усвідомлюваний як територія домінування католицтва і протестантизму, перебуває у стосунках, ворожих до релігійних норм і елементів. Звичайно, на Заході існують чимало елементів інших релігій, але вони екзистують у конфлікті з католицькою релігією. Установи, які займаються сакральною географією або рештками дохристиянських традицій, на Заході після великого розколу були зіштовхнуті в автономні сфери – до магії, езотерики, герметичних орденів. У православ’ї подібного розщеплення не відбулося. У цьому контексті Польща перебуває на межі між католицьким і православним світом. З моєї евразійської точки зору архетип сакральної географії Польщі глибоко дуалістичний: з одного боку дохристиянська, поганська, магічна, гетеродоксична традиція, коріння якої залишаються слов’янськими, з іншого – католицтво з його романо-германським родоводом. Між ними існує конфлікт. Становище Польщі є межовим. Вона не може злучитися із східним світом релігійно, а із західним – етнічно. В геополітиці Польща залишається частиною санітарного кордону, який поділяє евразійський континент на дві частини, що дуже вигідно для антитрадиціоналістських англо-саксонських сил. Польща не може цілком реалізувати своєї евразійсько-слов’янської сутности, оскільки їй у цьому перешкоджає католицтво, ані своєї західноевропейської тотожності, оскільки в цьому їй заважає її власна слов’янскість: мова звичаї, архетипи, клімат місцевості тощо. Внаслідок цієї двоїстості, цієї межовості становища Польща завше падатиме жертвою третьої сили, як сьогодні – мондіалізму чи атлантизму. Це розташування на межі між Росією та Німеччиною призводить до того, що завше в історії існуватиме проблема розподілів Польщі між Сходом і Заходом. Це наслідок згаданої сакрально-географічної та геополітичної двоїстості. Як зауважив Тойнбі, спроба створення самостійної польсько-литовської цивілізації поміж цими двома світами закінчилася невдачею. Центральноевропейська цивілізація надто слабка, аби витримати напруження між Сходом і Заходом. Країни цього реґіону повинні визначитися: або тут, або там. Польсько-литовська цивілізація не хотіла, чи не могла визначитися, тому була приречена на зникнення. Це, ясна річ, драматична ситуація. Ґ.Ґ.: Чи існують в польській традиції якісь елементи, які б Вас приваблювали? А.Д.: Мені суттєво ближчі слов’янсько-евразійські джерела польськості, їх етнічний, ба навіть поганський елемент. Мене приваблюють певні східні, чи орієнтальні елементи, культура меншості. Гадаю, що найцікавіше в польській історії – єврейська традиція в маленьких містечках східної Польщі. Властиво, у Польщі мене цікавить усе, що було антикатолицьким: польське вільномулярство і окультизм, Ян Потоцький і Гене-Вронський, Менжинський і Дзержинський... Усі вони обрали евразійський шлях. Ґ.Ґ.: Ви говорите про розташування Польщі між Сходом і Заходом, тобто між Росією та Німеччиною. Тимчасом багато учених підкреслюють велику подібність Німеччини, зокрема Пруссії, насамперед до Росії, аніж до Англії чи Іспанії. Фелікс Конечний навіть уважав, що Пруссія, подібно бо Росії, належить радше до візантійської, а не латинської цивілізації. А.Д.: Конечний був правий. Німеччина внутрішньо поділена. Баварія тяжіє до Заходу, Пруссія – свого роду невелика Росія всередині Німеччини. Ґ.Ґ.: Ми завше вбачали найбільшу небезпеку для себе власне у союзі між Німеччиною та Росією. А.Д.: Це наша мета: об’єднатися з Німеччиною і створити потужний континентальний блок. Ґ.Ґ.: І що тоді буде з Польщею? А.Д.: Ми, росіяни і німці, міркуємо поняттями експансії і ніколи не розумуватимемо інакше. Ми не цікавимося просто збереженням своєї держави чи нації. Ми цікавимося поглинанням, шляхом чиненого нами натиску, максимальної кількості доповнюючих нас категорій. Ми не зацікавлені колонізуванням як англійці, а саме досягненням своїх стратегічних геополітичних меж навіть без особливої русифікації, хоча якась русифікація усе ж відбуватиметься. Росія у своєму геополітичному та сакрально-географічному розвиткові не зацікавлена в існуванні незалежної польської держави у жодній формі. Вона також не зацікавлена в існуванні України. Не тому, що ми начебто не любимо поляків чи українців, а тому, що такі закони сакральної географії та геополітики. Польща мусить обирати: або слов’янська тотожність, або католицька. Я розумію, як важко тепер відірвати одне від другого, але це неминуче. Гітлер теж не міг воювати на два фронти, він мусив обирати: або з Англією проти Росії, або з Росією проти Англії, так як йому радив Гаусгофер. Але Гітлер не схотів обирати. “Я не хочу розриватись, я хочу залишитись самим собою”, – сказав він і розпочав війну на два фронти. Цим він згубив Німеччину, 20 млн. росіян і добрячий шматок світу. І задля чого? Аби Мак-Дональд відкривав зараз свої бари у Берліні, аби впав Совєцький Союз і аби повсюди квартирували солдати НАТО. Тотожність Німеччини була тоді настільки важливою для Гітлера, що він не схотів обирати. Так само Польща мусить обирати, бо тотожність не настільки важлива. Якщо Польща настоюватиме на збереженні своєї тотожності, то налаштує усіх проти себе і в черговий раз стане зоною конфлікту. Існують нації, які здатні поширюватися до розмірів цивілізації. Тоді вони втрачають власну тотожність, расу, іноді навіть мову, але це той ризик, на який варто піти, якщо хочеш стати імперією. Такими є Сполучені Штати, такою є Росія. Польща не зуміла створити власної цивілізації і повинна зробити вибір. Гадаю, що все ще існує можливість, аби ви зробили нормальний вибір, тобто візантійський. Це вимагає великої відваги, нонконформізму, нетипових форм дії, якихось скінгедів, анархістів, містиків. Польський хаос проти польського ладу. Ґ.Ґ.: Словом, з Вашої точки зору корисні усякі антикатолицькі дії у Польщі? А.Д.: Достоту так. Треба розкладати католицтво зсередини, зміцнювати польське вільномулярство, підтримувати світські деструктивні рухи, ширити гетеродоксичне і антипапське християнство. Коли б у Польщі діяла ложа на зразок ірландської Золотої Світанкової Зірниці, лідери якої, Вільям Батлер Єйтс чи Мод Ґонн, з одного боку були католиками, а з іншого – фанатичними окультистами, натхненними кельтською культурою, то можна було б на щось сподіватися. Такі люди могли б розкладати католицтво зсередини і переорієнтовувати його в більш гетеродоксичному, навіть езотеричному напрямку. Мої знайомі в Польщі розповідали мені, що у вас існують такі групи, які пов’язані з телемізмом чи доробком Елістера Кровлі [тобто сатаністи.– Прим. перекл.]. Ґ.Ґ.: Правду кажучи, у нас поширеніша думка, що коли вже в Польщі існують сили, які розкладають католицтво, то це радше Захід, а не Схід. А.Д.: Як я вже казав, ви перебуваєте між двома ворожими блоками, двома цивілізаційними концепціями: евразійством та атлантизмом, який прагне створити Новий Світовий Лад, себто цивілізацію, позбавлену традиції, сакрум, метафізики. Ґ.Ґ.: Якщо в Польщі подібним чином представляють Новий Світовий Лад, то мало не завше додають, що порятунком від тотальної секуляризації може бути тільки католицтво. А.Д.: Католицтво не може ґарантувати захисту від Нового Світового Ладу, позаяк воно саме є перехідним етапом до цього ладу. Я не вірю в таку еволюцію і таку мутацію католицтва, щоб воно могло набути евразійського характеру. Тут немає чого приховувати... Я не Зюґанов, який кожній зустрінутій по дорозі кульгавій сирітці обіцяє щось приємне. Польща перебуває у трагічній геополітичній ситуації. Як вони (Новий Світовий Лад), так і ми (евразійці) прагнемо позбавити вас вашого католицтва. Однак, наша пропозиція краща, оскільки при нас ви зможете принаймні розвиватися і реалізувати свою слов’янську тотожність. Із зменшенням впливу просхідних сил у антикатолицькому лоббі ваше становище стає дедалі трагічнішим. Однак, сподіваюся, що й у вас з’являться сили, орієнтовані на евразійство, можливо відбудеться синтез ультраправих з ультралівими. Шкода, що в Польщі комунізм ніколи не мав езотеричного нурту, як в Росії... Ґ.Ґ.: До війни у КПП був тільки один значний представник містично-ґностичного комунізму, Ян Гемпель, автор фолькістських за духом П’ястівських Проповідей. А.Д.: Отож, значно більше надій я пов’язую з вашими ультраправими. Коли б ваша національна течія порвала з лібералізмом, а звернулася до поганства, то силою речей вона почала б тяжіти до Сходу. Адже існував перед війною феномен антикатолицької та поганської Задруги. Ґ.Ґ.: Те, що Ви кажете, нагадує мені нещодавно перечитану книгу про російське християнство. Деякі з істориків релігії вважають, що Росія ніколи не зазнала глибокої християнізації, що християнство було сприйняте тут дуже поверхово, а серед переважної більшості простолюду завжди живі були поганські вірування і звичаї. А.Д.: Усе залежить від того, що ми розуміємо під християнством. Православ’я і християнство – дві різні речі. Коли Ви говорите: “християнство”, то маєте на увазі католицтво або щось дуже до нього близьке. Тимчасом православ’я можна дефініювати як некатолицтво. Отож, якщо католицтво – це християнство, то православ’я – нехристиянство. І навпаки, якщо ми християни, то ви ними не є. Тут я засновуюся не лише на твердженнях наших отців після великого розколу, але й на авторитетах VIII чи IX століття, таких як Фотій. Православ’я, яке не є релігією, а традицією, набагато ближче до того, що ми називаємо поганством. Воно охоплює і включає в себе поганство. Наука каппадокійських отців чи паламітів не входить у тотальний конфлікт з поганськими нормами, а лише трансформує дохристиянські архетипи в православних контекстах. Православ’я є чимось більшим, аніж релігія, як вертикально, коли воно включає у себе поганство, так і горизонтально, оскільки воно відкрите на метафізику, яка цілковито підупала в постсхоластичному католицтві. Православ’я і католицтво – цілком відмінні якісно явища, традиція і релігія співвідносяться між собою як ціле й частина. Тому неможливе злучення православ’я і католицтва. Ґ.Ґ.: Фахівці з екуменічного діалогу підтверджують, що між католицтвом і протестантизмом культурно-цивілізаційні відмінності мінімальні, натомість догматичне провалля нездоланне. Зовсім інша справа з католицтвом і православ’ям: догматичні відмінності незначні, натомість культурно-цивілізаційні – гігантські. А.Д.: Вернер Зомбарт, розвиваючи тезу Макса Вебера, констатував, що біля витоків капіталізму стояло не лише протестантство, але й католицтво. Католицтво із своїм філіокве та ідеєю індивідуального спасіння. Ідея індивідуального спасіння не є християнською думкою, а типово католицькою. У православ’ї такого поняття немає. Немає взагалі поняття індивіда. У православній антропології не виступає слово індивідуум, індивідуальний. А, як відомо, на антропології збудована уся соціальна система, уся цивілізаційна модель. Зомбарт вважав, що католицька антропологія постулювала специфічний розвиток соціально-економічних стосунків, оскільки привертає надмірну увагу до поняття індивідуальності. В свою чергу православна антропологія завше наголошувала понадіндивідуальну особовість. Людина в такому разі сприймається як частина більшого цілого. Тому не вона спасається, а хтось спасається через неї. В католицтві людина – індивідуум, отож цілість неподільна, в православ’ї людина – дивідуум, особа дивідуальна, а отже подільна. У католицтві людина є завершеною істотою, вона відповідає сама за себе – перед Богом, перед людьми тощо. Протестантство ще більше абсолютизувало цей досвід. Натомість, у православ’ї людина є частиною Церкви, частиною організму спільноти, як-от нога. В такому разі, як людина може відповідати за себе? Звідси виводиться ідея держави, тотальної держави. Тому росіяни, оскільки вони православні, можуть бути справжніми фашистами, на відміну від штучних італійських фашистів на кшталт Джентіле чи тамтешніх геґельянців. Справжнім геґельянцем був Іван Пересвєтов – чоловік, котрий у XVI столітті вигадав для Івана Лютого опричнину. Саме він був справжнім творцем російського фашизму. Він сформулював тезу, що держава є усім, а особа – нічим. Держава є спасінням, держава є Церквою. Вистачить перечитати твори нашого православного святого Йосифа Волоколамського, аби переконатися, що ці два організми ідентичні, тотожні. І зараз увесь цей організм прагне до спасіння, усі прагнуть спастися не подрібнюючись, як одна сукупна душа, одне сукупне тіло. Ґ.Ґ.: Й справді, ви у православ’ї маєте певну схильність до апокастази, до ідеї загального спасіння... А.Д.: Вірно. Найважливіше, що у нас немає індивідуальності. Одиниця розчиняється в колективі. Таким чином росіянин працює для спасіння. Ґ.Ґ.: Чийого спасіння? А.Д.: Спасіння архетипу, спасіння Адама. Росіяни через державу прагнуть до спасіння не себе, а Адама... Ґ.Ґ.: Адама Кадмона, це бринить дуже кабалістично. А.Д.: Ні, це голістичний підхід. У православ’ї йдеться про спасіння старозаповітного Адама через прихід нового Адама, тобто Христа, природа ж спасається через людей. Держава, зокрема свята держава, є інструментом цього спасіння. Тому російський цар є активним учасником сотеріологічної містерії. Після падіння Візантії він став останнім оборонцем катехону, тієї традиції, узурпатором якої на межі VIII-IX століття виявився Карл Великий. Адже саме візантійський імператор був справжнім цісарем як Сходу, так і Заходу. Ґ.Ґ.: Мені трапилося якось твердження, що справжній розкол між Сходом і Заходом відбувся не в 1054 р., коли сталася велика схизма, і не в 1204 р., коли хрестоносці спустошили Константинополь, а на Різдво 800 р., коли папа Леон III коронував Карла Великого цісарською короною. А.Д.: Це була узурпація. Тому імперіальна функція Заходу, чи то за Штауффенберґів, чи то за Габсбурґів, завше залишалася сумнівною. Адже ойкумена може мати тільки одного імператора. Хтось із них мусить бути фальшивим. Згідно з усіма нормами ортодоксії, такою сакральною, помазаною фігурою був, незалежно від усіх негативних особистих рис характеру, візантійський цісар, а після падіння Константинополя – російський цар. Можна сказати, що уся західна філософія та культура постала на відкиданні та ігноруванні візантійської традиції. На Заході взагалі не зважають на православну версію християнства чи метафізики, трактуючи їх так, наче їх не існує. Ґ.Ґ.: Гадаю, що коли за останнє тисячоліття відбувався процес дедалі більшого відокремлення католицтва і православ’я, то він мав двосторонній характер. Православ’я також ізолювалося від католицтва. А.Д.: Згоден, однак справа полягає у тому, що тільки одна сторона може мати рацію. Якщо слушність на боці католицтва, то ані Росія, ані Сербія не мають рації буття, належить американізувати і протестантизувати культуру, бо це правильний напрямок розвитку. Протестантство бо є дитям католицтва – огидним, згоден, і облудним, але законним. Отож, коли православ’я немає рації, то треба обрати протестантський шлях, і так як у англіканській Церкві проголосувати, що пекла немає. Однак, рація на боці православ’я, яке залишається найдосконалішою формою традиціоналізму, сакральності та консерватизму. Спершу був Схід і Захід. Схід – це рай, повнота, Захід – вигнання, ницість. Східні імперії правильні, західні – апостатичні. Це не тільки архетипи. Триває велика боротьба між Візантією та Римом, Руссю та Заходом, евразійства з атлантизмом, соціалізму з капіталізмом, варварства з цивілізацією. Ми не репрезентуємо цивілізацію, ми представляємо культуру. Усі ми – росіяни, серби, татари тощо – репрезентуємо варварську стихію. Варварство – це життя, це сакральний світ традиції. Ми живемо в куренях, б’ємо у бубни, п’ємо водку, а на нас пре Деніел Белл, постмодернізм, постпротестантське інформаційне суспільство, Новий Світовий Лад. У цьому великому зіткненні атлантичної цивілізації та евразійської культури усе те, що перебуває між нами – Польща, Україна, Центральна Европа, хтозна, може й Німеччина – мусить зникнути, поглинутись. Ґ.Ґ.: Семюел Гантінґтон у своєму Зіткненні цивілізацій пише, що держави, які є гібридами двох цивілізацій, не мають шансів вижити у такому вигляді як нині. Боснія, Україна, Туреччина чи Мексика врешті муситимуть стати на якийсь певний бік. Однак, зауваги Гантінґтона не поширюються на Польщу чи Німеччину. А.Д.: Гантінґтон правий: конфлікт цивілізацій неуникний. Немає місця для країн, які перебувають посередині. Про Польщу я уже казав. А Німеччина? Що може зробити Німеччина? Адже це окупована країна. Німці занапастили свій шанс під час війни. Треба було разом з нами воювати проти Англії, розвернути пакт Молотова-Ріббентропа проти Заходу, а тоді Гітлер-Сталін forever. Сьогодні, замість англійської, повсюди розмовляли б німецькою і російською. Німці не пристали на це і програли. Зараз там панує американська окупація і такий “замордизм”, що писок відкрити не вільно. Однак, сподіваюся, що Німеччина прокинеться від цього стану речей і рано чи пізно скине залежність. Я переконаний, що у спільному евразійському домі знайдеться місце і для поляків, і для німців, і для французів, і для італійців. Ми, росіяни, накинемо усій Евразії лише варварське, сакральне ставлення до життя, а як воно виявиться у випадку кожної конкретної нації, це залежатиме від індивідуальних національних схильностей. В поляках я бачу, скажімо, захисників слов’янського расизму. Слов’янський елемент завше розсаджує рами індивідуалізму, прагне до соборності. Ґ.Ґ.: Ви стільки говорите про соборність, колективізм, але, по суті, Ви індивідуаліст. А.Д.: Як, чому? На підставі чого Ви так вважаєте? Ґ.Ґ.: Навіть тут, у офісі Націонал-більшовицької партії, варто роззирнутися навколо, аби переконатися, що всі виглядають однаково у тих чорних мундирах, навіть вираз обличчя у всіх схожий, тільки Ви відрізняєтеся від усіх рішуче. А.Д.: Я такий, як усі. Я не думаю про себе, я думаю замість інших. Існують два поняття: персоналізм і індивідуалізм. Індивідуалізм є противагою соборності, оскільки центром світу, конститутивним елементом світогляду стає людська особа, індивід. Тут немає місця для соборності чи голізму, є лише раціональна, логічна, релятивна умова між окремими індивідами. Що ж пропонуємо ми? Ми не виступаємо проти особистості, ми виступаємо за понадіндивідуальне її усвідомлення. Це в певному сенсі ніцшеанська ідея. Людина є динамічним явищем, вона безперервно перемагає сама себе. Це подолання означає зростання людини, зростання, яке виходить поза межі її індивідуальності. У вертикальному вимірі людина стає в такому випадку частиною спільноти, часткою певного організму. Натомість, у горизонтальному вимірі хтось мусить думати. Разом не можна думати, разом можна діяти. Якщо усіх перемішати між собою, то голова такого колективного організму, який виникне, не буде сумою окремих мізків, але одним мозком, найосвіченішим. Отож, мусить існувати певна гносеологічна ієрархія. Ця соборність матеріальної єдності, горизонтальна єдність тіл містить в собі ієрархічність. Часто люди, які борються проти індивідуалізму, є персоналістами. Дуже конденсовано у них може виявитися дух єдності, дух спільноти, дух нації. Вони не індивідуалісти, а лише окремі, дискретні втілення всесоборності. В цьому суть їхнього авторитету. Це ідея монарха, народного лідера, фюрера. Це феномен російських царів, але й Пуґачова, Леніна та Сталіна. І це зовсім не те, буцім якийсь індивідуаліст вигадав собі колективізм, бо тоді б він був ошуканцем, шарлатаном, гіпнотизером. Це як в хімії: коли між собою змішуються різні субстанції, то найвище підносяться найлегші, себто гази. Так само і в суспільстві: коли змішати між собою різні людські стихії, то найвище піднімуться найделікатніші, себто мізки. Тому в одних ідея соборності концентрується в мізках, у інших – в душі, а в третіх – в ногах чи в руках. Тим не менше, це єдина для всіх ідея. Таким чином постає єдиний організм – Бегемот (як назвав би його Карл Шмітт), евразійська татаро-скитська потвора, де спресовані не лише люди, але й стихії, елементи природи, ґрунти, вітри, гори. Сублімацією цієї жахливо темної громади є російські монархи, Сталін... Сталін не був окремою індивідуальністю, але колективною особою, Старшим Братом, маніфестацією евразійства у його комуністичному варіанті. Ґ.Ґ.: Ви казали, що внутрішнім імперативом Росії є експансія. Яка, однак, мета цієї експансії, яка ідея криється за постульованою ідеократією? А.Д.: Метою російської експансії є тотальна сотеріологічна наука. Ми передчували це століттями, від часів митрополита Іларіона Київського, але зараз це для нас більш ніж будь-коли очевидно, що ми не є одним з багатьох народів, що маємо місію проголосити світові певну істину. Ми прагнемо іншого кінця історії, аніж той, який пропонує Захід. Ми прагнемо сакрального кінця, а не профанованого. Ми переконані, і тим живемо, що маємо певний ключ до духовної, есхатологічної істини. Це знає кожен росіянин. Кожен. Ґ.Ґ.: І в чому ж полягає суть цієї істини? А.Д.: Уся наша тисячолітня історія є спробою виявлення цієї істини, пошуку форм її вислову. Це істина, яку Захід зжер у своїх щелепах, це істина про спасіння, переміну світу, нову плерому, нову якість буття, воскресіння з мертвих, преображення тіл, про сонячне світло, яке має вийти з уст Великої Матері. Ми росіяни, з огляду на свої етнічні та релігійні схильності покликані до цього. Уся наша історія, в тому числі останній бій комунізму проти капіталізму, – це лише різні спроби здійснення того самого месіанського марева. Ґ.Ґ.: Щиро кажучи, якось мені важко уявити комунізм як боротьбу за сакрум в світі. Зокрема, за часів так любого Вам Сталіна, це був рух глибоко антиправославний: руйнували і закривали церкви, тортурували і вбивали єпископів, ув’язнювали та засилали до Сибіру віруючих, провадили масову атеїзацію. А.Д.: По-перше, православ’я, яке нищив Сталін, було вкрай окциденціалізоване, просякнуте духом Заходу, відірване від народу. По-друге, месіаністські мрії, про які я згадував, можуть жити і поза православ’ям і розвиватися в інших формах. Комунізм був спробою визволення цього месіанізму від чисто релігійного усвідомлення. Можливо, ця спроба виявилася невдалою саме тому, що була настільки далекою від теології. Тож я гадаю, що при наступній експансії ми повинні використати увесь наш досвід, як чисто сакральний, так і соціалістичний. Соціалізм не є нічим іншим як секуляризованою версією візантизму, Червоною Візантією, православ’ям у сектантській, екзальтованій формі. Можна сказати, що народний монарх Сталін з народною вірою, тобто комунізмом, виступив проти відчуженої, панської, дворянської, окциденталізованої монархії та Церкви. Я, однак, не є аж таким палким прихильником сталінської системи, тим не менше, я виразно бачу пульсування нашого історичного буття також і в комунізмі. Отож, коли я кажу своє безумовне “так” більшовизмові, Ленінові і Сталінові, то це не тому, що то була ідеальна система, а тому, що вона була для нас єдиним розв’язанням. Тим разом нам не вдалося, але наступного разу ми очистимо православ’я і комунізм і відкинемо ті їх елементи, які призвели до того, що ці моделі стали чужими народові. Наступним нашим кроком буде православний комунізм – евразійський, місіонерський, панславістський, філотатарський... Ґ.Ґ.: Це звучить мало не як постмодерністський проект. А.Д.: Ми включаємо до нього чимало, але багато і виключаємо. Ми виключаємо індивідуалізм, індивіда, вільний ринок, світоглядну нейтральність, толерантність, а включаємо варварські, фанатичні, екзальтовані елементи. Це не постмодернізм, а скажімо так, постмодерна. Постмодерна – це об’єктивний стан, в якому нам довелося жити після перемоги Заходу над нами. Модерна скінчилася. Постмодернізм – це лише одна з відповідей на постмодерний виклик, ліберальна відповідь. Може бути також і відповідь антиліберальна, тобто наша – антипостмодерністична постмодерна. Рефлексія Заходу розкладає все на першоелементи, а водночас усе виловлює і засушує як експонати в гербарії. Натомість, наша рефлексія не позбавляє нас аромату життя, достоту еротичного захоплення нашими ідеалами, вона нас п’янить, ми п’яні Евразією... Ґ.Ґ.: Уже в XVIII столітті Нікіта Панін описував історію Росії як маятникову пульсацію мертвоти і хаосу. Аналогічно, через два століття – Юрій Лотман – як стрибки ентропії та організації. Сучасні публіцисти часто порівнюють існуюче становище Росії з ваймарською епохою в історії Німеччини... А.Д.: Дуже влучне порівняння. Ґ.Ґ.: Захід це чудово усвідомлює, тому не хоче принижувати росіян, принижувати їхньої національної гідності, як це зробили з німцями після I Світової війни, коли з них стягали велетенську контрибуцію. Захід радше прагне підтримати Росію, запрошує її до групи G-7, помпує в російську економіку мільйони доларів. Він намагається уникнути ваймарського сценарію... А.Д.: Захід ставиться до Росії надто суворо. Гадаю, однак, що він не зробив належних висновків з ваймарського уроку. Чим більше він на нас тиснутиме, тим дорожче йому доведеться за це заплатити. Це діє як пружина: чим міцніше притиснеш, тим міцніше вдарить у відповідь. Захід – це географічний Сатана, географічний Антихрист. Захід повинен заплатити за все. Найкраще було б заселити його китайцями, татарами, мусульманами, усіма евразійськими кочовиками. Коли я нещодавно йшов вулицями Парижа, я несподівано зауважив, що мені чогось бракує. І втямив, що це була відсутність запахів, якась стерильність, асептичність. Єдиний запах на Заході – парфуми. Земля, повітря, квіти, дерева, почали пахнути лише в Польщі, а коли я повернувся до Росії, то занурився у шаленство пахощів. Захід – це мертва земля. Вона оживе лише тоді, коли її заселять казаки, таджики, казахи. Вони принесуть з собою життя, принесуть пахощі. Ґ.Ґ.: Мало не на кожному кроці Ви покликаєтеся на православну традицію. Однак, чи саме православ’я погоджується з Вашими ідеями? Я розмовляв у Москві з багатьма представниками Руської Православної Церкви і жоден з них не вважає Вас ортодоксальним віруючим, Ви маєте славу радше єретика. А.Д.: А хто це сказав? Ґ.Ґ.: Скажімо, диякон Андрєй Кураєв. А.Д.: А диякон Александр Мумриков сказав, що я цілком православний. І що з того? Думка одного диякона проти думки іншого. На щастя, у нас немає католицтва, де існує папська канцелярія і всі повинні її слухатися. Я також спокійно можу сказати, що диякон Кураєв не є цілком православним. Існує цієї миті два православ’я: перше – живе, повне духу, і друге – офіційне, формалізоване, кадрове. Диякон Кураєв репрезентує формальну, просистемну, я б навіть сказав профанну галузь православ’я. Він пише тексти за духом католицькі. Скажімо, він вважає, що заслугою християнства став імпульс до розвитку точних наук, що призвело до десакралізації космосу. Ісихасти одразу ж назвали б його єретиком. На щастя православ’я ширше, аніж сама лиш Церква і містить в собі також старообрядну галузку. Сам я, щоправда, належу до Московського Патріархату, але духом я із старообрядцями. Зрештою, вони самі вважають себе за єдиних справжніх православних. Якщо колись настане справжнє відродження православ’я, то походитиме воно не із закам’янілих структур офіційної Церкви, а власне з глибин російського національного духу, який найкраще зберігся поміж старообрядців. Ґ.Ґ.: А який відлам старообрядства Вам найближчий? Окружнікі чи неокружнікі? А.Д.: Цей поділ стосується білокриницької ієрархії. Мене, натомість, більше цікавить інший поділ: на поповців і безпоповців. Мені ближчі безпоповці, котрі значно радикальніше відкидають священство. А з-поміж останніх мені найближчий відлам нєтовців, котрі уважають, що царство Антихриста уже настало, і ним є католицький і протестантський Захід. Ґ.Ґ.: Бачу, що Ви маєте дуже завершену систему мислення. Які, однак шанси, що ті ідеї, які Ви проголошуєте, знайдуть відгук у суспільстві? Поглянувши на Вас, можна сказати: сидить собі якийсь навіжений ідеаліст у пивниці, щось там бурмоче під носом, але його маячня не має жодного впливу на людей. Черговий фрустрат, якими переповнене наше століття. А.Д.: Спробую відповісти на це запитання триступенево. По-перше: навіть якщо я ідеаліст, котрий сидить у пивниці й ідеї котрого не відіграють жодної ролі, то мені це байдуже, оскільки усі великі ідеї починалися від ідеалістів, котрі сиділи в пивниці і не відігравали ніякої ролі. Долі ідей специфічні. Людина, яка займається ідеалами, постійно занурена в теургічну атмосферу, де нечуване і небачене з’являється їй яко чутне і видиме, хоча б у формі тексту чи дискурсу. І навіть коли б я після смерті залишився нікому не відомим і не залишив після себе жодного написаного слова, то зараховується уже сам факт, що я вловив головні вектори історії, головні ідеї цивілізації. По-друге, я дію в Націонал-більшовицькій партії. Це невелика партія, але вона має виразну спрямованість: ми насамперед намагаємося впливати на молодь, на студентів, котрі в майбутньому стануть елітою молодого покоління. В сумі, ми єдина партія, яка переймається думками молоді. Ми вчимо її мислити і жити. Ми займаємося індоктринацією майбутнього покоління. Цього в Росії не робить ніхто: ані ліберали, ані комуністи... Ґ.Ґ.: Це робить телебачення. А.Д.: Згоден, але воно формує осіб посередніх і пасивних. Ми, натомість, формуємо осіб, за визначенням Ґумільова, пасіонарних, непересічних, тих, кого Парето називав контрелітами майбутнього. Інші націоналістичні партії, скажімо баркашовці, не формують контреліт майбутнього, а охоронні загони. Їхні бойові групи не є ніякими елітами. Ми ж концентруємося на тих, хто в майбутньому завдаватиме тон життя в Росії, ми готуємо їх концептуально. Ми організовуємо для них семінари, видаємо часописи, книжки. Можна сказати, що наша партія чисто інтелектуальна. Усі ці пікети й демонстрації є лише доважком до основного завдання, яке полягає в інтелектуальній підготовці покоління. По всій країні ми уже маємо сотні людей, сформованих належним чином. Нарешті, по-третє: мої ідеї не обмежуються середовищем нашої партії. Починаючи з 1987 р., я активно займаюся ідеологізацією широко закроєного патріотичного табору. Дві найбільші партії сучасної Думи – комуністи Зюґанова і націоналісти Жиріновського – перейняли від мене, особливо з моїх ранніх текстів, провідні ідеологічні та геополітичні положення. Багато політиків, яких я навіть особисто не знаю, також відгукнулися на висунуті мною ідеї, скажімо, генерал Лебедь. Ґ.Ґ.: Може тому, що одним з радників Лебедя став Ґейдар Джемаль. У 1991 р. Ви видали у своєму видавництві його книгу Орієнтація: Північ. А.Д.: Наші з Джемалем шляхи розійшлися, оскільки його традиціоналізм та евразійство мусульманські, а мої – російські. Однак, повернемося до попереднього сюжету. Немає значення, чи знайомий я особисто з Руцьким або Хазбулатовим, якщо вони проймаються моєю ідеєю. Я як Іван Пересвєтов, котрий вигадав опричнину для Івана Лютого. Я – лабораторія думки. Я не думаю за себе, я думаю за державу, за народ, за історію. Я чекаю на свого Івана Лютого. Усі політики, котрі шукатимуть для Росії справжньої та великої ідеї, рано чи пізно прийдуть до мене. Не тому, що я така видатна індивідуальність і сам собі щось там вигадав, а тому, що існує об’єктивна ідея Росії, а я – тільки її виразник. Мою останню книгу Основи геополітики прочитали усі політики опозиції та поважні урядники адміністрації Єльцина. Ідея осі Москва-Берлін-Париж, про яку нещодавно говорив Єльцин, безпосередньо запозичена з моїх творів. Якщо додати до цього Токіо, то матимемо справу з класичним елементом евразійської геополітичної концепції. Поза тим, нашими ідеями консервативної революції зацікавилися чимало середовищ в інших колишніх совєцьких республіках. Скажімо, у Вірменії середовище Роберта Кочаряна, яке зараз опинилося при владі, т.зв. партія війни, – це люди, здебільшого сформовані нашими творами. Підсумовуючи, зі мною чи без мене – те, про що я пишу і так станеться. Хто буде суб’єктом, а хто втілюватиме ці ідеї в життя – цього я не знаю і не беруся передбачати. Може це буде сучасна влада, яка змінить своє обличчя, може якась опозиційна сила, може це трапиться через багато років, але це неминучий процес. Я можу зникнути, але не зникнуть мої геополітичні ідеї. Ґ.Ґ.: Часто про Ваше середовище говорять, що ви є російським відповідником західноевропейських Нових Правих. Це угруповання засновувалося на принципі, що баталія за майбутнє людства відбуватиметься не на політичному, а радше культурному полі, проголошувало своєрідний культуркампф... А.Д.: Культуркампф Нових Правих – чудова ідея. Ален де Бенуа був героїчним діячем і блискучим мислителем, але їхня майже тридцятирічна боротьба не принесла жодного ефекту. Вони твердили, що тереном сутички буде культура, тимчасом американізація найбільшого тріумфу досягнула власне в культурі. Правий ґрамшизм перебуває в жалюгідному стані, він не вийшов за межі марґінесу. Чим це пояснити? Гадаю, що концептуальна модель Нових Правих дуже цікава, але темперамент їхніх европейських діячів недостатній для втілення такої ідеї. Вони занадто цивілізовані, занадто консервативні, занадто боягузливі, такі собі теплі галушки. Тому мені не подобається порівняння з ними, бо по суті це порівняння з невдахами. За роки опозиції в Росії я зробив стільки, що їм і не снилося. Я займався не культуркампфом, а ідейним заплідненням серйозних політичних сил. Я працював з живою історією, а не з археологією. Єдина особа на Заході, широта поглядів якого мене вразила – Жан Тіріар, автор ідеї евросовєцької імперії. Перед смертю він навіть приїхав до Москви; я гостив його тут, познайомив з Єгором Ліґачовим, Зюґановим, Бабуріним... Европа має сьогодні вибір: евразійство чи атлантизм. Або вона піде за Росією, або за Америкою. Якщо европейські Нові Праві оберуть нас, тобто оберуть варварську стихію, то муситимуть прийняти і наші методи дії. Треба організовувати замахи, займатися саботажем, підпалювати, висаджувати в повітря мости. Справжній антимондіалізм – це деструкція і терор. А що роблять Нові Праві? Перетворилися в інтелектуальну секту. Уже тридцять років підстаркуваті панове з черевцями і сивиною збираються на свої семінари і добре собі бавляться. Звичайно, треба читати книжки, але цього замало. Треба піднімати ґверилью. Якщо ти проти Нового Світового Ладу, візьми ножа, вдягни маску, вийди увечері з дому і вбий принаймні одного янкі. Тому такі близькі мені Нові Ліві, Червоні Бригади, Фракції Червоної Армії. Наше завдання не обмежується лише культурою, нашим завданням є вчинення справжньої революції. Для цього потрібна ідеологія та інтелектуальна підготовка, але без конкретної участі в операціях, без фронтових переживань, без бойового хрещення – вона залишиться для нас недосяжною. Не знаю, чи хтось з діячів Нових Правих бував коли під артилерійським обстрілом, але наші люди не тільки ходять на мітинги чи борються на барикадах, але й їздять на справжні війни, скажімо до Придністров’я чи Югославії. Нові Праві – це лише проект, ми ж є водночас проектантами і реалізаторами, архітекторами і будівничими. Майбутнє за нами. Ґ.Ґ.: Дякую за розмову. Москва, березень 1998 |
|||