ч
|
Ганс Ульріх ЙостЗнову носять праве© Weltwoche, 2000 Европейську критику Австрії у Швейцарії повністю ігнорують. Кажуть, що Гайдер це не Адольф Гітлер. Проте деякі аспекти історії 30 років вказують на колізії, актуальні й сьогодні. Критична позиція Европи до формування австрійського уряду викликала у нас лише прісні та ухильні реакції. Офіційна Швейцарія обмежується заспокійливими коментарями та ігнорує критику Австрії з боку Европейської Ради. Цю країну, кажуть, не можна порівнювати з Німеччиною 30-х років, і пан Гайдер не є Адольфом Гітлером. Так, звичайно... Справді, немає сенсу проводити історичні паралелі лише щодо особистостей. Історія допомагає зрозуміти актуальні питання, якщо намагатися втямити логіку перебігу подій і взаємні стосунки учасників історичного процесу. І тут відкриваються деякі тривожні перспективи. Скажімо, варто нагадати, що й Муссоліні, і Гітлер не захоплювали владу силою, обидва очолили уряд цілком легітимно і згідно з конституцією. У цих випадках, як і в інших прецедентах прориву ультраправих до влади, вирішальним був альянс із консервативними правими. Лише спілка з партіями, які мають стабільне положення та видатних представників, надала ультраправим рухам необхідної ваги для приходу до влади. Тому якщо сьогодні европейські уряди відверто заявляють про свої побоювання щодо австрійського експерименту, то роблять вони це з думкою про сценарій, який привів Европу на край прірви. Швейцарію такі спогади не хвилюють. Вона була нейтральною - цей арґумент дуже часто наводять - і тому не може відповідати за світовий політичний розвиток. Проте низка аспектів історії 30-х років спростовують цю тезу і показують колізії та ускладнення, логіка яких надзвичайно актуальна саме сьогодні. Наведу кілька прикладів. У 1936 р., коли Муссоліні захопив Ефіопію, Ліга Націй наклала санкції на фашистського агресора. Швейцарія, хоча й була членом Ліги Націй, повністю усунулася від цих заходів. Врешті уряд Мотти прийняв рішення повернутися до позиції “інтегрального нейтралітету”, що практично означало вихід із Ліги Націй та нехтування політикою західних урядів. В Берліні та Римі цей крок був сприйнятий із задоволенням. Дещо пізніше уряд Мотти висловив свою вдячність німецькому послу в Швейцарії за те, як Гітлер організував “приєднання” Австрії, а 10 листопада 1938 р., вранці після горезвісної “Кришталевої ночі”, з якої розпочалося масове офіційне переслідування євреїв, Швейцарія у Берліні підписала договір про запровадження для євреїв спеціального знаку. Цей вирозумілий підхід до Третього Райху та фашистської Італії оплатився сторицею. Швейцарський посол у Римі повідомляв, що завдяки бойкоту Італії з боку Ліги Націй, швейцарські інституції займають приміщення, які покидають банки інших західних держав. Такі добросусідські стосунки сприяли тому, щоб зробити фашистську та націонал-соціалістську політику пристойною. Швейцарія з цим змирилася, бо, з одного боку, сподівалася створити у Берліна та Рима якнайкраще враження про себе, сподіваючись у майбутньому на економічні переваги. Водночас в такий спосіб можна було нейтралізувати політичну критику з боку власних правих, які виступали за покращення стосунків із Німеччиною та Італією. Флірт на правому фланзі Афера Шюссель/Гайдер не банальна, бо в Австрії, як і в багатьох інших країнах, флірт з правими екстремістами має давні традиції. Все почалося на межі сторіч від віденського бургомістра Карла Люґера, популістська політика котрого була віртуозним поєднанням антисемітизму, ворожости до іноземців та німецького національного пафосу. Такий собі Адольф Гітлер напевно саме тоді одержав свій перший наочний урок. У 1938 році відбувся аншлюс, який для чималої кількости австрійців був щасливим поверненням до Третього Райху. Не лише пан Гайдер та його колеги мають змогу знову використовувати у політичній ідеології аспекти цього минулого з ностальгійними нотками. Швейцарія також має багатий досвід у фліртуванні з правими екстремістами. Коли у 1933 р. Fronten, швейцарський різновид фашизму, чинили тиск, аби покласти край ліберальному державному устрою, Філіп Еттер, якого через рік обрали членом бундесрату, сказав: “Лібералізм та соціалізм ще не вмерли. Якщо ми хочемо підняти рівень лібералізму, то повинні мати найсильнішу армію і радіти, якщо хтось надає нам допомогу”. До кола, яке вітало успіхи ультраправих, належав і Ґонзаґ де Рейнолд, антидемократ, шанувальник Салазара та довірена особа католицько-консервативних середовищ. У 1938 р. він писав: “Немає сумніву, що ми багато можемо навчитися у тоталітарних держав, навіть у націонал-соціалізму...” У свою чергу SVP (тоді ще під назвою BGB ) залічувала до своїх найвидатніших представників дивізійного полковника Ойгена Бірхера, який назвав прихід Гітлера до влади “рятівним для культури Центральної Европи”. Приклади подібного роду, які свідчать про загравання традиційних буржуазних партій з правим екстремізмом, знаходимо у величезних кількостях. Швейцарський правий рубіж А відтак ми підходимо до осмислення ролі афери Шюсселя/Гайдера для Швейцарії. Ця афера – це не тільки проблема зовнішньополітичних стосунків, вона є виразом тривожного сповзання провідних внутрішньополітичних сил на правий край. Знову панує терпимість до правих і попередження т. зв. упереджень. Альянс з правими належить оцінювати за їхніми діями. Крім того, до Австрії, до Гайдера традиційно дружнє ставлення. Всі ці арґументи є не більш ніж відмовками, аби приховати зріст схвалення правої та праворадикальної політики. Угоди на зразок Шюссель-Гайдер служать політичним правим для підготовки подібних рішень у їхній власній сфері панування. Вони є результатом процесу, який професор Еріх Ґрунер, один з найкращих знавців швейцарської політичної системи, вже у 1986 р. назвав “політикою правого краю” (Таґес-Анцайґер-Маґазін, ч. 42, 1986). Ґрунер констатував, що у Швейцарії поступово перемагає радикальний консерватизм “Сьогодні, – зауважив він, – позицію буржуазних партій, в тому числі і CVP можна охарактеризувати як неоконсервативну… Петер Біксель констатував те саме на початку 80-х років: “Ситуація така, що знову в моді праве, праве можна і аж ніяк не заборонено носити”. Проте справжня причина руху до правого краю лежить значно глибше, її належить шукати у світовій моделі “неоліберальної” економіки та світових фінансових центрах. Там напевно гадають, що час нарешті досягнути ті цілі, які наприкінці війни пропагували Фрідріх фон Гаєк і Вільґельм Рьопке: зруйнувати колективну й супранаціональну солідарність на користь нестримного розвитку капіталістичної ринкової економіки, ліквідувати соціальну державу. SVP використовує ці цілі у своїй програмі під популістським серпанком. Носять не лише праве, носять також “неоліберальне” – костюм, не такий уже неподібний на костюм Гайдера. Розуміння, з яким Бернс поставився до Віденської афери, є ні чим іншим, як виразом цього стану духа. Відмова від европейської солідарності, несприйняття спільної европейської внутрішньої політики ґрунтується, проте, і на інших конкретних мотивах. Визнання европейської політики небезпечне для фінансових кіл Швейцарії тим, що в такому випадку їм доведеться підпорядковуватися спільній фіскальній політиці. У зв’язку з цим знову педалюється надто вже часто вживаний термін “нейтралітет”. Сьогодні йдеться насамперед про “фіскальний нейтралітет”, під чим розуміють переважно захист банківської таємниці. “Швейцарська банківська таємниця, – писала NZZ (ч. 49, 1998), – це форма фіскального нейтралітету Швейцарії щодо іноземних фінансових інституцій…” Франц А.Бланкарт, колишній держсекретар і керівник швейцарського зовнішньоторговельного відомства, доповнив: “Банк не відповідає за моральність поведінки свого клієнта, і тому не чинить кроків назустріч державному контролеві за ухилянням від сплати податків”. Випадок Шюссель/Гайдер вочевидь дуже відповідає швейцарським фінансовим інтересам, позаяк політика Брюсселя завдяки австрійській обструкції послаблена. Тому Берн сьогодні, подібно як у 1938 р. стосовно Ліги Націй, демонструє, що Швейцарія не зацікавлена у колективній европейській внутрішній політиці. Проголошена у такий спосіб незалежність покликана перш за все зміцнити всебічну економічну та фінансову захищеність від потенційного контролю за швейцарськими банками. Вона також ґрунтується на історичній традиції. Скажімо, у доповіді тодішнього шефа зовнішньополітичного відомства за 1953 р. читаємо, що особлива позиція Швейцарії у процесі европейської інтеграції ґрунтується на “нашому легітимному егоїзмі” або, якщо хочете, “наших національних інтересах”. Те, яким чином коментують у нас флірт з правими екстремістами, показує, що Швейцарія неевроспроможна. Це може подобатися нашим націоналістам, правим та ультраправим, але чи це послужить майбутньому Швейцарії – це запитання залишається відкритим. Переклала Софія Онуфрів Джерело: Weltwoche, Ausgabe Nr. 9/00, 02.03.2000; |
|||