ч
и
с
л
о

16

2000

Умберто Еко

Толерантність та її межі

© Index of Censorship.– 1994.– № 1.

Від редакції часопису Index of Censorship:
У 1993 р. сорок інтелектуалів, у тому числі Умберто Еко, закликали Европу уважно стежити за всіма діями ультраправих. Ті, хто поставив свій підпис під “Закликом до пильності” (“Appel a la vigilance”), а їх уже кількасот, стривожені, що внаслідок частого вжитку відбувається звикання до небезпечних ідей, деякі з них стають привабливими. Ті, хто підписав “Заклик”, вирішили не брати участі у виданнях, зустрічах, радіо й телепрограмах, які принаймні якось стосуються ультраправих. У інтерв’ю У.Еко пояснює журналістові Роже Полеві Друа, чому він підписав відозву, а також міркує про толерантність та її межі.

Р.П.Д.: Критики “Відозви” констатують, що позаяк у сучасному світі більше не зосталося ні лівих, ні правих, і старий поділ уже втратив актуальність, оскільки формуються нові політико-культурні координати, попередження про поширення ультраправих ідей звучить не сучасно, ба навіть архаїчно. Словом, ваш заклик до пильності – бита карта. Ви, мовляв, намагаєтеся реставрувати ідеологічні бар’єри, знесені потоком історії. Що ви можете відповісти на подібну критику?

У.Е.: Подібні міркування виникають внаслідок небезпечного занурення в хід історичних змін, а також інтелектуальної й моральної неохайності.

Старі европейські категорії “ліві-праві” у тому вигляді, в якому вони існували останні 20 років, безумовно, уже непридатні для усвідомлення сучасної розстановки політичних сил. Уже у 60-ті роки, під час мандрівок до Бразилії та Арґентини, мені стало зрозуміло, що умовні відмінності між лівими й правими уже не спрацьовують стосовно більшості латиноамериканських політичних рухів. У ті часи ця думка видавалася мені дивоглядною і новою, а тепер те саме відбувається в Европі.

Ми постійно бачимо, як начебто ліві партії переходять на позиції, що традиційно вважалися правими, і навпаки. Наведу приклад: партія демократичного соціалізму, колишня італійська компартія, підтримала рішення уряду послати десантників у Сомалі. Якщо б 20 років тому хтось сказав мені, що комуністи підтримають військову експедицію до колишньої колонії, я б відповів, що такого не може трапитися навіть у фантастичному романі. Від подібного розвитку подій перехоплює дух, до цього не залишиться байдужим жоден інтелектуал. Нова ситуація вимагає нового аналізу. Ми не маємо права залишати думку замкнутою на замок спорохнявілих догм і доктрин. З цієї точки зору, зміни, свідками яких ми стали, – справжній інтелектуальний вибух.

Однак, з цього аж ніяк не випливає, наче внаслідок цих зсувів змінилося усе загалом. Якщо ми вважатимемо, наче цінність усіх ідей однакова, наче ніхто й ніколи не сміє відмовлятися від будь-якої з них, то ми дорешти заплутаємося. Нові правила перебувають у процесі становлення, і це не означає, що їх уже немає, або що ми ухиляємося від створення нових. Карти перетасували, але їх номінал залишився колишнім.

Р.П.Д.: Що ви маєте на увазі?

У.Е.: Я не бачу істотної різниці між сучасними неонацистами, голомозими і нацистами старої доби. Вони не відрізняються від своїх попередників: та ж тупість і жадоба руйнації. Єдина відмінність у тому, що нацисти вбили мільйони людей, а їхні послідовники поки що побили хіба кількадесят.

Ми, інтелектуали, покликані постійно підкреслювати: так, змінилося все, але й надалі наш обов’язок полягає в тому, щоб розмежовувати те, що можна толерувати, і те, чого толерувати не вільно. Рішення не співпрацювати з газетами, не брати участі в радіо й телепередачах та семінарах, які організовують ті, хто пов’язаний з ультраправими, не означає, наче ті, хто підписав відозву, ігнорують зміни, що відбуваються у світі чи відмовляються знову й знову обмірковувати факти. Ми тільки заявляємо, що зробили свій вибір, і не хочемо своїми іменами підпирати політичні тенденції, які вважаємо небезпечними для демократії.

Р.П.Д.: Чи не відгонить від такої позиції нетолерантністю? Або й новим різновидом маккартизму?

У.Е.: Абсурдне звинувачення. Невже ми забули, що таке маккартизм? Це ж була офіційна політика дискримінації, внаслідок якої одні втрачали працю, інші потрапляли до в’язниці лише з тої причини, що вони комуністи, або співчувають їм. Хіба можна порівнювати подібні методи з рішенням тих, хто підписав відозву! “Заклик до пильності” – це наслідок нашого вибору: ми відмовились співпрацювати з виданнями й ЗМІ, пов’язаними з ультраправими, і брати участь в інтелектуальних заходах, які вони організовують. Кожен має право відмовитися від того, що йому не подобається.

Р.П.Д.: Ви хочете сказати, що в принципі відмовляєтеся вести будь-яку полеміку з тими, кого вважаєте небезпечними?

У.Е.: Звичайно, ні! У мене немає причин відмовлятися від чесної суперечки з будь-ким, незалежно від його поглядів. Але дискусія повинна відбуватися в обстановці, яка ґарантує чесну гру. Попередньо треба визначити умови й місце зустрічі. Інакше можна опинитися в пастці, які б слова не лунали.

Я підписав відозву, де не названі імена і не визначені конкретні ситуації, позаяк в Італії інтелектуали, котрі вважають себе лівими, насамперед члени компартії, брали участь у зустрічах, які влаштовували нові праві, а ті використовували їхню присутність у власних інтересах: “От бачите, нас більше нічого не розмежовує. Вони з нами!”

Ця тактика чудово знана. Скажімо, вас запрошують на вечерю, аби скористатися вами як перепусткою в такі доми, до яких ви не маєте найменшого відношення. Якщо ви знаєте, пощо вас запрошують, можна ввічливо відмовитися. Хіба це догматизм? Людина має право уникати місць, де на неї можуть наклеїти наліпку. І друзів треба попереджувати: “Обережно. Якщо підеш туди, тебе використають. Є майданчики, де незалежно від суті сказаного, уже сама лиш ваша присутність виявиться політичною акцією”.

Р.П.Д.: Ви вважаєте, що існує відмінність між діалогом і тим, що ви називаєте “пасткою”. Чи не можна докладніше?

У.Е.: Якщо б я влаштовував у себе в університеті семінар з історії чи філософії, я запросив би фахівців, які дотримуються інших поглядів і концепцій, аніж я. У цьому випадку нашим обов’язком було б провадити максимально відверту й жорстку суперечку, навіть якщо б врешті ми не дійшли згоди. Діалог, навіть найзапекліший, постулює, що ніхто не інтерпретує слова чи присутність іншого на свою користь.

“Пастка” – ситуація протилежна. Коли компартія пропонувала інтелектуалам підписати відозву, вона не вагаючись робила з них інтелектуалів-комуністів. Подібним чином зваблюють католицькі організації: “Ви абсолютно вільні. Кажіть усе, що бажаєте”. Але якщо ви погоджуєтеся взяти участь в їхній дискусії, завше виникає відчуття, наче вас ошукали: “Ви тут, отже ви з нами”. До діалогу це не має жодного відношення!

Є організації, які здавна практикують подібне пересмикування. Є місця, які неминуче перетворюються в пастки. Визначити такі місця, розпізнати їх, окреслити силу їхньої привабливості, їхній дух, – це насамперед філософське завдання.

Р.П.Д.: Ви хочете сказати, що одні й ті ж слова набувають різного сенсу залежно від місця чи контексту, в якому вони лунають чи публікуються?

У.Е.: Саме так. Вплив місця. Візьмемо простий приклад. Якщо я хвалю монархію в Стокгольмі, мій панегірик звучить зовсім по-іншому, аніж коли б я виголосив ту саму промову, припустимо, в Парижі. Якщо перетлумачити інтерв’ю, яке я дав у Швеції, на французьку, мої погляди будуть сприйматися цілком по-іншому. Ніколи не можна недооцінювати вплив конкретної ситуації чи контексту. Уявіть собі задля жарту, що ви переконаний атеїст, а все життя товаришуєте з єзуїтом. Повірте, вам доведеться суворо заборонити йому провідувати вас на смертному ложі. В іншому разі, незалежно від його і вашого бажання, від тих суперечок, які ви провадили, навідування до вас у смертну годину буде витлумачене як навернення.

До таких речей варто ставитися з особливою увагою в переломні моменти, коли формуються нові орієнтири й цінності. У когось заклики до “пильності” можуть асоціюватися з 30-ми роками і народним фронтом. Для мене вони – суть інтелектуальної праці. Аналіз і критика – ось та робота, яка приводить інтелектуала до нових відкриттів і нових перспектив. У цьому сенсі мислення – постійна пильність, постійне зусилля розпізнати небезпеку, навіть коли обставини і дискурс видаються цілком безневинними.

Р.П.Д.: Але ж так можна почати підозрювати усіх і вся, жити з постійним відчуттям недовіри, бачити повсюди небезпеку та вигадувати неістотні загрози.

У.Е.: Ні, хоча б тому, що нетерпиме порушує чітко визначені межі. Візьмемо, для прикладу, ревізіонізм. Будь-який серйозний історик є ревізіоністом. Завдання будь-якого дослідження полягає в тому, щоб встановити наскільки вірне те, що оповідають про минуле, чи може необхідні корективи. Чи й справді Катиліна був таким мерзотником, яким його зобразив Цицерон, чи цей образ виник внаслідок політичної ситуації тих часів? Чи справді у I Світову війну загинули 600 тис. італійців? Історик має право копирсатися в архівах, не вірити пропагандистським матеріалам, реконструювати факти й сумніватися в цифрах.

Я не бачу нічого гідного осуду, якщо внаслідок ретельного і непідважуваного дослідження буде встановлено, що внаслідок нацистського геноциду загинули не 6, а 6,5 чи 5,6 млн. євреїв. Але нестерпно, коли буцім наукове дослідження, втрачаючи своє значення і цінність, провадиться задля висновку: “Позаяк було знищено дещо менше євреїв, аніж ми гадали, то ніякого злочину не було”. Убивства Сократа і Христа були окремими випадками. Але минуло дві тисячі років і більше, а людство досі вражене цими злочинами, і надалі відчуває докори сумління.

Ще одна межа толерантності порушується, коли ревізіонізм перетворюється у заперечення. Усі люди мого покоління були свідками арештів євреїв, їхніх принижень і депортацій. Після війни я на власні очі бачив сльози тих, хто вижив – єдиний з усієї родини. Якщо так звані історики намагаються мене переконати, що хрестові походи – всього лиш міт, вигаданий, скажімо, Червоним Хрестом, то я ще можу засумніватися, адже це було дуже давно. Але якщо хто почне переконувати мене, наче того, що я, тринадцятирічний підліток, і мільйони інших людей бачили на власні очі, ніколи не було, якщо в цьому намагаються переконати молодь, яка народилася пізніше – це нестерпно.

Я маю право не пустити на поріг тих, хто ширить такий тип дискурсу, і тих, хто їх підтримує, я маю право відмовлятись від їхніх запрошень.

Р.П.Д.: А якщо вони звинуватять вас у нетолерантності?

У.Е.: Я відповім. Аби бути толерантним, треба поставити межу нестерпному.

Р.П.Д.: Хіба для того, щоб визначити таку межу, не треба володіти монополією на істину?

У.Е.: Ні. Це не має до істини жодного стосунку. Я не хочу оперувати словом “істина”. Існують тільки певні міркування, деякі з них кращі за інші. Але це не означає, що можна сказати: “Коли йдеться тільки про перевагу одних міркувань над іншими, то й біс з ними”. Наше життя і життя інших засноване на слові “перевага”. Можна й загинути за те, чому ти віддаєш перевагу.

Р.П.Д.: У чому відмінність між боротьбою за істину і боротьбою за те, чому ти віддаєш перевагу, навіть не будучи переконаним, що ти правий?

У.Е.: Коли ти впевнений, що борешся за істину, іноді виникає спокуса убити опонента. Відстоюючи свої пріоритети, можна залишатися толерантним, відкидаючи нестепрне.

Р.П.Д.: Якщо істини немає, а є лише пріоритети, на підставі чого можна визначити універсально прийнятне, те, що буде підтримане усім світом, незалежно від культурних, освітніх чи релігійних відмінностей?

У.Е.: На повазі до людського тіла. Можна вибудувати етичну систему, засновану на тілі та його функціях: їсти, пити, мочитися, випорожнятися, спати, копулюватися, говорити, слухати тощо. Заборонити людині спати вночі, примушувати її висіти донизу головою – це нестерпні форми тортур. Також нестерпно забороняти іншим рухатися чи говорити. Всі типи расизму і заборон зводяться врешті до заперечення тіла іншої особи. Можна було б інтерпретувати всю історію етики в світлі прав тіла і відносин нашого тіла з рештою світу.

Р.П.Д.: Чому ви гадаєте, що не всі ліві – якщо це слово ще зберегло бодай якийсь сенс – поділяють ваше тверде переконання, наче треба пильно стежити за сферами, опанованими ультраправими?

У.Е.: Для цього існує принаймні три причини. По-перше, у Франції, як і в Італії чи Німеччині, існують незначні групи, які примандрували лівіше від ультралівих поглядів. Земля кругла – не можна рухатися вліво до безконечності. Якщо доводити найекстремальніші, найзухваліші ідеї до логічного завершення, проходиш повне коло і виявляєшся ультраправим. Саме так і сталося в деяких випадках.

По-друге – спорохнявілі догми старих лівих. Були часи, коли всі, хто міркував інакше, аніж ми, вважалися фашистами. Як реакція на такі перегини виникла тенденція простягати руку усім гамузом, не визначаючи ворогів та їхніх сфер впливу. Безумовно, щоб розпізнати благі наміри і благородні мотивації супротивників, треба володіти витонченим (що трапляється дуже рідко) даром. Тим не менше, їхній ідеологічний вибір ми не повинні виправдовувати.

І останнє. У сучасної Франції особлива історична спадщина. Італія відверто звела свої порахунки з фашизмом. Відомо, хто підтримував Муссоліні, а хто був його ворогом. Це питання було вияснене повністю, і щодо минулого не зосталося ніяких двозначностей. Коли ж я читаю французьку пресу, то усвідомлюю, що визначеності щодо того, хто був за, а хто проти Віші, досі немає. Французькі шафи досі напхані кістяками невідомого походження. Це ускладнює ситуацію і, не виключено, пояснює її.

Переклав Андрій Павлишин